— Тут у вас колись виступав із доповіддю якийсь аматор, дуже потворний. Ви знаєте, про кого йдеться, бо він переплутав свого капелюха з вашим! Скажіть мені про нього все, що знаєте!

— Так, я знаю, про кого ви говорите, — спокійно відповів Ауербах. — Та спершу відпустіть мене. Це логік і математик, власне кажучи, самоук, який не закінчив університету, не знаю, звідкіля він і чи вчився взагалі, -продовжував Ауербах, коли Попельський трохи попус-

тив свою хватку. — Його звуть Здзіслав Поток. Він приходив до «Шкотської» один-єдиний раз. Там тоді були лише ми зі Сташеком Уламом, який кілька днів тому поїхав до Америки. Поток трохи поговорив з нами, у нього навіть була якась цікава ідея, що стосувалася теореми Діріхле, а потім пішов. Переплутав капелюхи. Пройдисвіт узяв мого нового, а свого старого залишив. Більше він не приходив. Ну, я й носив його старий капелюх. Краще вже такий, ніж ніякий! Приблизно через рік він прийшов до мене, до університету, повернув капелюха, вибачився й запитав, чи може прочитати на Товаристві доповідь з логіки. У нас тоді якраз випала з розкладу лекція закордонного гостя, професора Анрі Лебега, і була така можливість. Я його докладно розпитав про зміст цієї доповіді. Мені вона видалася змістовною й цікавою. Я погодився. Він прочитав доповідь у майже порожній

*змушений силоміць (лат.).

аудиторії. Пригадую, тоді були тільки У лам, я і ще кілька осіб. Мені потім перепало від шефа, що я дозволяю виголошувати аматорські доповіді, на які ніхто не приходить. От і все, що мені про нього відомо. Ага, ще знаю, де він живе, бо я відіслав туди його старий капелюх. Жулінсь-кого 10, квартира 12.

— А чи був він потворний?

— Мабуть, так, бо навіть перелякав одну студентку, що складала тоді в мене залік.

— Чому ви відіслали йому того капелюха, а не віддали відразу, коли він прийшов повернути ваш?

— Бо тоді саме було літо, і я не мав його при собі.

— І останнє запитання. — Попельський відчував, як у його організмі щось наче відривається, як він стає чимраз легшим, немов після виснажливої дієти. — Чому ви не розповіли мені про цього потворного чоловіка, коли я вас про це запитував у «Шкотській»?

— Бо ви запитували не про капелюх, а про якусь жахливу потвору, — посміхнувся Ауербах. — Слово «капелюх» має чітке визначення, а «жахлива потвора» — ні. До побачення, пане комісаре. Йду поставити своє запитання доповідачеві.

Він простягнув руку Попельському й попрямував до дверей. Коли вже їх відчиняв, відчув, як комісарова долоня лягла йому на плече.

— А тепер справді останнє питання. — Обличчя По-пельського випромінювало таку втіху, як обличчя Ауер-бахових студентів, коли тим удавалося скласти в нього важкий іспит. — Що це за анекдот про обмін капелюхами, героєм якого ви є?

— Ах, ось ви про що! — Ауербах опустив руку. — Цей старий Потоків капелюх я носив майже рік і взагалі його не чистив. Коли хтось із колег мене запитав, чому я його не чищу, я відповів: «А чого б то я чистив капелюх злодієві!».

Катовиці, субота 13 березня 1937року,

шоста година ранку

Мокк побризкав свіжо поголені щоки одеколоном, налив кілька краплин на долоні й пригладив волосся. Тоді відтягнув шлейки на животі й ляснув ними. Тихо насвистуючи, вийшов із ванної. Незважаючи на ранню пору, він був виспаний і відночилий. Одяг сорочку, запнув бурштинові запонки, зав’язав краватку перед дзеркалом. Сів у вітальні до столу й витяг записника. На Ного першій сторінці було виведено старанним жіночим почерком: «Ернестина Неробіш, вул. Жоґали 4, кв. 1». Мокк видер із записника наступну сторінку. Примруживши очі від цигаркового диму, написав на ній: «Я не будив тебе, бо ти так чарівно спала… Почувайся як удома. Довіра за довіру».

Підійшов до ліжка й поклав аркушика на подушці, де ще виднів слід від його голови. Білявка, з якою він познайомився учора, щось тихенько промурмотіла уві сні. Мокк хотів погладити її по ледь вологому чолі, але передумав, злякавшись, що дівчина прокинеться.

Згасив нічника, тихо зачинив двері, вийшов у коридор й натиснув кнопку ліфта. Ліфтер, знаючи про його щедрість, улесливо привітався з ним.

— Ось тобі два злотих. — Мокк вручив йому монету. -На злотого купиш червоних троянд, а злотого залиш собі за клопіт.

— А що мені зробити з тими квітами, шановний пане?

— Віднесеш до моєї кімнати й покладеш біля ліжка. -Мокк пригрозив йому пальцем. — Але так, щоб не розбудити пані, котра там снить!

Катовиці, субота 13 березня 1937 року,

пів на сьому ранку

Мокк поїхав за адресою, яку дала йому дівчина, з котрою він провів ніч. Вулиця Жогали знаходилася в тому ж таки районі Богучиці, де мешкав Борецький. Двері відчинила нехлюйна, опасиста баба років шістдесяти. Одягнена була в рожевий халат, а її товстий живіт сповивав брудний оксамитовий жовтий масок. Над її лобом стирчало довге волосся. Виглядало це так, наче хтось ізгорнув патли з потилиці її перекинув через голову на лоба. У зморшках навколо очей видніли сліди чорної туші.

— Чого треба? — буркнула вона.

Мокк витяг з кишені папірець у двісті злотих і показав його жінці.

— У мене до вас життєво важлива справа. — Він помахав банкнотою перед її очима. — Я заможний промисловець. Приїхав з Німеччини її шукаю гарної дівчини на кілька днів!

— Ни рузумію! — гаркнула стара. — Ту вже ни Німе-чина! Пу-нашуму гувурити!

Захряснула двері йому перед носом. Мокк зітхнув і вийшов на ще темну вулицю. Рушив повільним кроком і враз крутнувся на п’ятці. У помешканні Ернес-тини Неробіш ворухнулася фіранка. Мокк повернувся на головну вулицю її зупинив екіпаж. Сів у нього її наказав візникові їхати на вулицю Жогали, а потім завернути. Той зробив, як його попросили. Коли наблизилися до будинку, у якому мешкала Неробіш, Мокк звелів йому зупинитися її почекати. Візник, упевнившись, що клієнт знає, що за чекання треба платити, закуняв на козлах.

Мокк закурив цигарку її підняв комір пальта. Його гарний настрій де її подівся. Узагалі-то комісар сподівдв-

ся такого прийому в підпільної акушерки, але вранці почувався таким щасливим, що не встиг продумати дієвої стратегії, вирішивши діяти ad hoc*. А зараз не знав, що робити. Його дратувала власна нерозважливість. Жодна баба, звідниця, котра робить підпільні аборти, не буде легковірною. Вона не дасть себе ошукати якоюсь сумнівною рекомендацією чи великими грішми. Занадто вже це ризиковано для неї. Мокк чудово усвідомлював ситуацію. Він також розумів, що через відсутність інших версій, мусить ходити но цих притонах, де збувають плід, розшукати потрібну йому бабелу, настрахати її й змусити виказати клієнта Марії Шинок. Думки про поразку Мокк відкидав. Без проблем потрапивши до першої звідниці, він утратив свій звичайний скептицизм. І лише тоді зрозумів, що в нього немає нічого, що примусило б її назвати прізвище клієнта Марії Шинок. У Ка-товицях Мокк не мав жодних лещат. Але що мені залишається, думав він з гіркотою, повернутися до Бреслау й там постати перед розгніваним обличчям начальства? Чи їхати до Львова, аби там вистежувати якогось математика? То вже краще сидіти в цьому екіпажі й пильнувати, чи та стара відьма кудись не подасться. А годі обшукати її помешкання…

Візник захропів. На Жоґали ніхто не з’являвся. Це була мертва вранішня пора, коли чоловіки давно вже пішли на роботу до шахт, а їхні дружини ще не будили дітей до школи. Мокк відчув утому в м’язах, що свідчило про його неабияку фізичну активність уночі. Поправив комір. Навіть не помітив, як з рук випала цигарка, а важкі повіки заплющилися.

— Гей, пане! — Візник термосив Мокка. — То ми їдемо чи ні? Тут не готель, тут не сплять!

— А вийшла із цього будинку бридка товста баба? Мокк протер очі й відчув лють на самого себе.

*за обставинами (лат.).

‘Га вийшла, вийшла! Візник здивовано дивився на нього. Уже добрі десять хвилин минуле).

Мокк увіпхнув йому в долоню якусь монету й побіг брудним тротуаром. Зупинився біля дверей Неробіш і прислухався. Минали хвилини. На другому поверсі почулися сердиті жіночі крики й писклявий голосок дичини. Із внутрішньо! кишені Мокк витяг відмичку й почав прокручувати її в замку під різними кутами. Бабела могла невдовзі повернутися, якщо, приміром подалася до крамниці. Незважаючи на холод, під Мокковим котелком зробилося волого. У будинку ставало чимраз гамірніше. Бряжчали тарілки, передражнювалися діти. Сталева петелька відмички об щось зачепилася. Мокк почув клацання замка. Десь нагорі розчинилися двері й діти голосно затупотіли по сходах.

Із коридору заходили відразу до кухні, так само, як і в помешканні Борецького. Мокк обережно пересувався між різними предметами, що лежали на підлозі. У квартирі панував розгардіяш і неймовірний сморід. На підлозі біля печі валялися цурпалки й вугілля. На плиті стояла каструля. Мокк зняв кришку й принюхався. Незважаючи на те, що він іще не снідав, нізащо не скуштував би цього супу. Той не лише відгонив розвареним часником, але іі сама каструля мала вигляд, наче в ній були помиї. На лискучих засмальцьованих стінках застигли огидні патьоки якоїсь рідини. Сморід ганчірки, покинутої на плиті, нагадував Моккові часи Першої світової війни, коли в шанцях під Дінебурґом він замість шкарпеток носив онучі. На підлозі стояла миска із брудною водою. Намагаючись обійти її, Мокк сперся на стіл і відчув, що його долоня прилипла до церати. Він розлютився.

Коли вже мені так пощастило, що вдалося сюди потрапити, — зі злістю сказав він собі, — то… курва, що за печера! Усі люди Холеви разом узяті не здолали б обшукати її!