Сопучи від гніву, він поглядом шукав шафку, якогось сховку, сам не знаючи, іцо хотів би там знайти. Пройшов повз ліжко, на якому лежала червона перина без підодіяльника. Натиснув на ручку дверей, що провадили до кімнати.

У приміщенні, вікна якого виходили на цегляну стіну тісного подвір’я, Ернестина Неробіш, напевне, робила підпільні аборти. Посередині стояла вузенька кушетка, з-під якої виднів совок для сміття. Мокк витяг з кишені «Каттовіцер Цайгунґ», поклав її на сплямленому килимку з пасмами вати. Підняв край покривала на кушетці й побачив маленьку обтовчену миску у формі нирки. її стінки були вкриті іржавими засохлими патьоками. Рвучко підвівся, затиснув носа й кілька хвилин прискорено дихав.

І враз йому здалося, наче він переживає deja vu. Перед ним, за скляними дверцятами буфета стояла течка. Чорна, з позолоченими металевими ріжками. Мокк підбіг до буфета й витяг ЇЇ. Усередині знаходилися товсті картонні картки, на яких були приклеєні листівки з екзотичними пейзажами. На одній із них, на котрій виднів напис «Вітання із Бреслау», було зображено добре знаний Моккові зоопарк. Він затремтів від збудження й глянув на корінець течки. Картка з описом умісту зникла, але на м’якому корінці відтиснувся напис, який і був на картці.

— Па-но-ве, — прочитав Мокк по складах.

Це польське слово було одним із декількох, котрі він знав. Воно видніло скрізь, де інформація про стать була істотною. Наприклад, над входом до чоловічих туалетів. Або на течках у шлюбному бюро замордованої Клемеи-тини Новоземської.

Львів, субота 13 березня 1937 року,

за чверть п ’ята пополудні

Попельський добре знав околиці вулиці Жулінсько-го. Колись він частенько тут бував у к 11 а і і 11 і ветеранів на вулиці Охронек, де працювали новії, такі старі, що у Львові про них співали:

Якась менда пу залі сі швенда і надаї сі только ду Бабічка на іимельц.

Комісар знав цю пісню і для нього, як і для кожного львів’янина не було таємницею те, що Бабічек продавав конину й найгірші ковбаси, тож порівняння когось із виробами Бабічека було страшною образою. Пісня ще лунала в його голові, та коли він опинився на Личакові, то розмірковував уже тільки про свою акцію, що мала увінчати важке й тривале слідство.

Коротка вуличка Жулінського знаходилася на околицях Личакова й починалася на Личаківській, за сто метрів від костелу кларисок. У наріжних будинках обабіч були дві кнайпи, Айнштайна й Кребса, а вулиця закінчувалася на Пекарській. Вона була забудована три- й чотириповерховими будинками, дерев на ній не росло майже зовсім. Триповерхова кам’яниця із номерами 10 та І Оа знаходилася на середині вулиці. Виглядала дуже занедбаною. Тиньк місцями повідпадав, а власник будинку, певне, заощаджував на сторожеві, бо перед під’їздом нагромадилася купа сміття, яке викидали просто з вікон недбалі господині чи нечемні діти. Попельський гидливо розгорнув носаком черевика картопляні лушпайки й яблучні недогризки, й увійшов до під’їзду. За ним подалися Стефан Циган і Герман Кацнельсон. Германові По-

польським указав на вхід на подвір’я, звідки чути було, як вибивають килими, а тоді, кивнувши Циганові, рушив сходами. Поліцейські минали двері, з-за яких долітали звуки й запахи суботньої метушні: брязкіт каструль, хлюпотіння води, що стікала з ганчірок у відра, різкий запах скипидарної мастики для підлоги. Інколи чувся дитячий плач або розлючений голос, підсилений горілкою.

Піднялися на третій поверх. Тут не було дверей із номером 12. Але Попельський не збентежився. Він вірив у те, що математик не помилився. Вхід до цього помешкання напевно був з боку подвір’я. Попельський визирнув крізь вікно. Кацнельсон, що стояв біля поперечки для вибивання килимів, помітив шефа й показав пальцем на піддашшя. За хвилину вони опинилися в місці, на яке показував Кацнельсон, на балконі четвертого поверху. Двері із номером 12 були здеформовані й у кількох місцях між ними й одвірком видніли великі шпарини. Попельський неголосно постукав. Тиша. Він постукав знову. Із помешкання не долинало жодного звуку. Попельський спробував відчинити двері. Вони були зачинені. Зазирнув крізь одну зі шпарин. За дверима панувала темрява.

— Иди, Стефцю, розпитай сусідів, — прошепотів він Циганові, до якого через молодий вік іноді звертався на «ти». — Може, у когось із них є ключі. Так часто буває, коли в будинку немає сторожа. Назвися братом Потока. Він не повинен довідатися, що про нього питали з поліції.

— Слухаюсь, пане комісаре. — Циган розвернувся й рушив до сусідніх дверей.

Попельський піднявся півповерхом вище й звідти спостерігав за всією сценою. Він розумів, що Циган із зовнішністю кіноактора зовсім не схожий на брата Потока, про якого всі казали, що той викапана мавпа. Та ще менш вірогідним у цій ролі був би сам Попельський, який

виглядав па справжнього денді, або Каишльеоп з його семітським обличчям.

Двері розчинилися. І їм поромі стоя» низенький чо допік у куртці. IV, що йому бракувало кількох дубім, По польському було нидію маніть па відстані.

Добрий доні», Циган підняв капелюха.

Та добрий, добрий, підкапав той і недовірливо глянув на незнайомця.

Дужо перепрошую, мене мнуть Казімож Ноток, я брат Пдзіха Потока, вашого сусіда. Його номас вдома, а я приїхав здалеку. Ни не знаєте, де він може бути?

А він не казав, що маг брата. Із-за сусідовою плеча визирнула якась неохайно вбрана жінка.

Та він взагалі небалакучий, засміявся Циган.

І По рехт*, то рехт, відказав сусіда. Він забар дзо** ни байтлюї***. ІІу, али пима го, він виїхав минька, ми казав, де… Буде на тій ниділі.

Я знав, що він нині повинен був поїхати, але не знав, о котрій… Ну, і не встиг, — засмутився Циган. Та нічого… Наступної неділі, кажете… Погано… Я собі гадав, що посиджу в нього до від’їзду мого потяга на Перемишль. Бо мій потяг аж через дві години…

— Ну, то сідай пан у мене. — Чоловік широко відчинив двері. — Багату ми маю, али для брата пана Здзіслава гербата**** та й сумир***** із цибульов завше сі знайде.

— Не хочу вам завдавати клопотів… Може, знаєте, хто має ключі від його помешкання… Я б у нього перечекав ті дві годинки…

— Та йой, я дурнуватий. — Сусіда ляснув себе по лобі. — Та ж я маю ключі! Ходіть зі мнов, відкроїмо!

*рехт (льв. жарі.) правда.

**забардзо (льв. жарі.) занадто, забагато.

***байтлювати (льв. жарг.) говорити, балакати.

****гербата (льв. розм.) чай.

*****сумир (льв. жарг.) хліб.

Сусіда повернувся із ключами й відчинив двері Потокової квартири. Увійшов гуди разом із Циганом. Попел ьський чув, як гостинний сусіда, виконуючи роль господаря, пропонує Циганові зняти пальто й повісити капелюха, а тоді запрошує сісти до столу. За мить чоловік повернувся до себе. Коли закривав двері, дружина зауважила:

— Шось той пануньо загарний виглідаї, як на брата пана Здзіслава.

— Можи, зведений, — почув Попельський, і двері зачинилися.

Стало тихо. За хвилинку комісар опинився в Потоковій квартирі. Це було звичайне холостяцьке помешкання з темною кухнею, відокремленою від передпокою тонкою цератовою завісою, що висіла на мотузці. У кімнаті було залізне ліжко, стіл, два стільці й невелика шафа. Усі ці меблі були завалені недбало списаними аркушиками. Подекуди чорнило розпливалося на поганому папері, і записи ставали нерозбірливими. Та одне було очевидним: листки були вкриті записами математичних і логічних дій або формулами.

Якщо не брати до уваги цей науковий безлад, квартира справляла враження охайної й чистої. У кухні, окрім раковини, примуса, невеличкого стола біля стіни, шафки для посуду й продуктів та ще відра для сміття, не було нічого. Поиельський перевірив шафку й знайшов у ній хлібні крихти та слоїк з рештками смальцю. Увійшов до кімнати й відчинив шафу для одягу. У ній було кілька брудних сорочок і відстібних комірців. Напевне, Поток мав лише один костюм і пальто, і саме в цьому одязі він і виїхав. На дні шафи лежала товста картонна течка. Поиельський розв’язав її й витяг звідти стосик аркушів, заповнених машинописним текстом. Це була праця з логіки, написана французькою. Поиельський з подивом зауважив, що вона містить чимало давньогрецьких цитат.

Гарячково міркував, на скроні пульсувала жилка. Працю написано французькою, так, французькою. Перегорнув кілька сторінок. Ані акцентуаційні знаки, ані жодні інші французькі діакритики не були дописані від руки.

— Колего, — комісар передав течку Циганові. — Вишліть це в Бреслау, нехай перевірять, чи ця робота надрукована на тій самій машинці, котру знайшли в кімнаті вбитої на Новий рік дівчини. Подзвоніть мені через годину, і я дам вам докладну адресу.

— Слухаюсь, — Циган розсіяно обшукував Потокову постіль. — Ой, як негарно, — усміхнувся молодий поліцейський, сягаючи рукою під подушку. — Ми тут, певне, тримаємо якісь дуже непристойні штучки…

Циган витяг з-під подушки жмуток згорнутих фотографій. Але його припущення не справдилися. Це не були порнографічні знімки. Гра тіней і якісь аксесуари на зразок віяла, шпаги й сомбреро свідчили, що фото було зроблено в спеціальному ательє. На всіх видніло одне й те саме обличчя, у профіль і фас. Із вишкіреними зубами, із закритим і відкритим ротом.

— Пане комісаре, — Циган більше не сміявся. — Він і справді не красень.

Львів, субота 20 березня 1937року, дев ’ята година ранку