Рита увійшла до під’їзду, опинившись на грані світла й темряви. Ця межа, надто чітка, неприродно різка, розтинала її обличчя вздовж лінії носа. Світло спадало з невеликого отвору, вирізаного в дахові над стрімкою спіраллю сходів. Дівчина стояла, пряма й нерухома, між білим, яскравим сяєвом світанку й густим, вологим мороком. Раптом її обличчя подалося ледь уперед, м’язи роз

слабилися, голова впала на груди, а повіки почали заплющуватися. Здавалося, Рита засинає. З-під однієї повіки витікала й розливалася по щоці цівка крові, у якій плавали рештки очей. Тіло впало на підлогу, але голова залишилася на місці, лише погойднувшись. Висіла в повітрі. а чиясь рука тримала в стисненому и’ястуку Рити ні коси.

Із грудей Погіельського вирвався звук, що нагадував одночасно ридання, кашель і блювотні спазми. Комісар сів на ліжку й приклав долоню до грудей. Відчував, як під шкірою калатає серце. Глянув на власну спальню, наче бачив її вперше в житті. Минула хвилина, перш ніж він отямився й повернувся з під’їзду, де Риті відрубали голову, до власного помешкання біля Єзуїтського Саду. Незважаючи на заслонені важкі штори, у кімнаті не було темно. На вулиці, мабуть, сяяло сонце, що тішило всіх спраглих весни, а в нього подразнювало якісь епілептичні нейрони в мозку. Глянув на годинника. Була лише дев’ята.

— Чому я прокинувся? — запитав сам себе.

Його організм, протягом багатьох років привчений беззастережно дотримуватися встановлених нір відпочинку, майже ніколи не реагував безсонням чи раптовими пробудженнями. Завжди о п’ятій ранку ГІопельський засинав кам’яним сном, а опівдні піднімав голову, яка тріщала зі сну й тютюнової задухи в спальні. Деколи страждав від нічних, тобто вранішніх, кошмарів. Ці кошмари виникали в сонному мозкові комісара, не завдаючи якоїсь особливої шкоди, а перша цигарка рішуче їх проганяла. Та декілька разів у житті ставалося так, що він прокидався відразу. І ці випадки різкого пробудження навчили Погіельського сприймати нічні кошмари як застереження. Так було під час перебування в Росії, коли банда п’яних бородатих мужиків, котрі оскаженіли від випитої горілки, удерлася до заїзду, де він спав після

цілонічної гри в карти, і поруділими від крові сокирами почала розколювати голови сплячим царським офіцерам. Так було у Відні, коли божевільний шахіст, програвши йому власну коханку, удерся до вбогої студентської кімнатки. У його високо піднесених руках, наче сокира, блищав шматок шибки. Так було й тоді, коли він десятирічним хлопчиком спокійно спав у домі своєї тітки. Тієї ночі з’явився посланець зі звісткою про його батька, якого татарські бандити забили під Києвом. А наступного дня мати повісилася на київському вокзалі.

Такі сни завжди були застереженнями або віщували прихід зла. Найчастіше в них з’являлися якісь тварюки, що вилазили з кутків кімнати й, ворушачи довгими писками, сідали йому на грудях. Цього разу йому вперше наснилася особа, яку він знав: у кошмарі з’явилася Рита. Позліплюване волосся, відтята від тулуба голова, видлубані очі.

Схопився з ліжка й почав убиратися. Навіть не глянув на одяг на вішаку, приготований ним, як завжди, звечора. Не звернув уваги на сорочку й костюмний піджак, до яких він підібрав відповідну краватку. Аби заощадити час, витрачений на зав’язування краватки й змагання із запонками, він просто на піжаму накинув військову сорочку від святкового мундира й запнув її під шиєю. Із черевиками в правій руці, пальтом на лівій, у темних окулярах, Попельський вислизнув із квартири. Забув лише капелюха.

За спиною він чув бідкання служниці й здивовані вигуки Леокадії. Швидко вскочив у «Шевроле», що стояв біля будинку. Рушив вулицею Крашевського, звернув праворуч, на Словацького. Рвонув повз будівлю Головної пошти, Оссолінеум, а тоді звернув на вулицю Хорун-щизни. Люди, що набирали воду зі старої вуличної колонки на площі Домбровського, подивилися на автомобіль із таким подивом, наче то було якесь фантастичне

створіння. 11а вулиці Сокола Попельський посигналив групі юнаків, що перегородили проїзд, прямуючи до гімнастичного залу. Ті розбіглися, голосно вигукуючи у відповідь щось малоприязне. Звернув ліворуч, на вулицю Зиморовича й побачив перед собою будинок Товарної біржі й пам’ятник Уєйському. Блискавкою перетнув Академічну, обігнавши фургон з вугіллям. Проминув «Шкот-ську» й пам’ятник Фредро. За кілька хвилин зупинився на Зеленій 8, біля гімназії Королеви Ядвіґи.

Львів, субота 20 березня 1937 року,

пів на десяту ранку

Директорка жіночої гімназії Королеви Ядвіґи, пані Людмила Мадлер, недолюблювала комісара Едварда По-пельеького. Вони познайомилися під час кількох неприємних розмов, які директорка проводила із приводу його нестерпної доньки. Тоді комісар сидів перед нею з похмурим, замисленим і наче відсутнім виглядом. і вона відчувала, як у ньому закипає лють. Такі реакції вона не раз бачила протягом своєї довгої педагогічної кар’єри. Але в Попельського (вона це чудово відчувала), ця лють була спрямована аж ніяк не проти власної дочки й не була провісником справедливого покарання розбещеної панночки. Ні, це оскаженіння спрямовувалося проти неї, заслуженого педагога, учительки з багаторічним стажем, котра свої найкращі роки віддала навчанню дівчат і знала їхні проблеми й таємниці краще, аніж власні! Попельський вислуховував усе з удаваним спокоєм, а тоді швидко виходив з кабінету. Крізь вікно вона бачила його могутню постать, його котелок і сліпучо-білий шарф. Тоді він кружляв, наче дика тварина, невеликим сквериком біля затнс-

неної між двома будинками протестантської церкви св. Урсули, доокруж якої росли дерева. Оточений хмарою диму, він викликав величезний інтерес у молодої вчительки малювання, панни Гелени Маєр, яку пані директорка колись спіймала на тому, як вона уважно спостерігала за поліцейським.

— Який же він сильний мужчина! — промовила тоді захоплена панна Маєр, гадаючи, що в неї за спиною стоїть її подруга, учителька гімнастики. — Напевно, замислився над якоюсь важливою кримінальною справою!

— Аж ніяк, шановна! — відповіла директорка, чим шокувала молодшу колегу. — Від думає, як би підкласти під нашу школу бомбу. Причому тоді, коли в ній буду я!

Попельський стояв перед директоркою, неголений, у темних окулярах, у пальті, застібнутому під шию, незважаючи на весняне тепло. Пані Мадлер пригадала собі неславу, якої він зажив, усі плітки про його брутальність і численні романи. Її ці плітки не цікавили. Дивлячись на його втомлене обличчя, окуляри, котрі закривали очі, директорка вбачала в ньому швидше ознаки життєвої безпорадності, самотності…

— Добре, що ви прийшли, пане комісаре, — твердо промовила вона. — Ваша дочка дозволила собі сьогодні прогуляти уроки! її класний керівник, пан учитель ІІак-ліковський щойно сказав мені, що бачив її на вулиці Піл-судського! Із нею була…

Попельський відреагував не так, як завади. Досі він вислуховував до кінця педагогічні тиради директорки. Досі, виходячи з кабінету, завжди казав «До побачення».

1 ніколи ще не грюкав так дверима.

Львів, субота 20 березня 1937 року,

за чверть десята ранку

Якби Риту Попельську запитали, що справляє їй таку саму радість, як катания на лижах, дівчина відповіла б, не вагаючись: «прогулювати уроки, щойно почнеться весна». Вона ще ніколи не почувалася так гарно, як тоді, коли їй удавалося вислизнути з-під чуйних поглядів учителів, швейцара й інших шкільних мучителів. Дівчина аж нетямилася від радості, коли вислизала з гімназії й за чверть години опинялася в Стрийському парку, щоб там спокійненько залізти в кущі й ділитися секретами з якоюсь товаришкою по злочину. Досі це була Ядзя Вайхендлер, але Рита охолола до неї, помітивши, що в суперечках з батьком, про які вона їй звірялася. Ядзя завжди обстоює «пана комісара». Віднедавна її спільницею й повірницею стала Беата Захаркевич, висока й не дуже гарна дівчина, яку зневажливо називали Тичкою.

Перший весняний день деякі найвідважніші учні вшановували прогулюванням уроків. Цього року він припадав на неділю. Та Рита визнала, що має право відсвяткувати його на день раніше, й підбила на це свою нову подругу. Тичка спершу опиралася, але відразу погодилася, коли Рита пообіцяла їй відкрити найбільшу таємницю свого життя.

Дівчата старанно підготувалися до прогулювання уроків. Рита поцупила в батька чотири цигарки. Тичка відлила в невеликий слоїк трохи вина з бочки, що стояла в льоху їхнього будинку. Обидві взяли до школи більше харчів, аніж зазвичай. За кілька днів до того Рита надрукувала на машинці фальшиву записку, яка уповноважувала її до перебування того дня поза школою під приводом організації шкільної екскурсії. Документ дівчата підписали разом, підробивши підпис свого класного

керівника, учителя Пакліконського. З усім цим спорядженням нони зустрілися біля носі,мої ранку на Сірий такому базарі.

Знідтіля швидко дійшли до парку. Щоб уникнули цікавських біля головного входу, дівчата піднялися нагору вулицею Стрийською й увійшли через західні ворота, біля будиночка садівника. Спустилися вниз і побігли повз пам’ятник Кілінському. Тоді піднялися вгору. За хвилину знайшли собі схованку в заростях. Хоча погода стояла чудова й по-справжньому весняна, серед паркових кущів та на вузеньких стежках нікого не було. Обидві панночки, ніким не помічені, сіли на стовбурі поваленого дерева, з’їли по булці із шинкою, викурили по цигарці іі хильнули вина. Тичка надаремно ще зранку прохала відкрити їй таємницю. Рига була невблаганна. Вона рішуче заявила, що все розповість лише по дорозі до певного таємничого місця, куди мас прийти сьогодні о десятій. У Гички аж очі округлилися із цікавості, і подружка вирішила бути терплячою.

Рига не могла поговорити з нею про це в трамваї номер 3, котрим їхали в бік Личакова, бо в ньому було забагато пасажирів. Не могла звіритися й на Пекарськії!, бо їй заважали студенти Медичного факультету університету, що цього дня, певне, масово повтікали з лекцій, і зараз юрмилися на тротуарах, зачіпаючи панночок. Лише коли дівчата звернули на вулицю Жулінського, то залишилися самі. Сонце сховалося за хмарами й на вікнах та балконах лягали наче збляклі промені. Дівчата йшли швидко, тримаючись за руки, раз-у-раз роззираючись довкола в пошуках імовірних переслідувачів й обмінюючись шепотіннями іі зітханнями.

і я надіслала йому листи «до запитання*, зна-

— І що? 1 що?

Го буи досить холодний лист. Я написала: «Ни, псине, щн* себе дуже високої думки. Можете спокушати інших дівчат, але не мене».

А він на те що?

У наступному листі, що був тиждень тому, знову написав про свої чудові очі. Він дуже самовневнений! Ну скажи, який чоловік надіслав би дівчині підписану фотографію, на якій зображено його торс…

— Що?

Торс, Ьеатко, горе, що тебе так дивує? Не бачила чатові чого торсу?

Та бачила, — Гичка надусалася, — Ну, та кажи далі, що він тобі написав.

Написав, що пропонує мені зустрітися, звісно, у громадському місці, де я матиму змогу, ні, ти лише уяви! змогу захоплюватися.

— Чим. його очима? Чи торсом?

— Ну та вже ж не громадським місцем!

Дівчата на хвилину замовкли, бо біля них залунали крики вуличного гендляра, що, нав’ючений мішками, заходив до котрогось під’їзду й репетував: «Ганделе! Ганделе!».