— Ну, і де ж це громадське місце?

Рита зупинилася й глянула з усмішкою на подругу. Та аж палала від цікавості.

— Саме там, куди ми йдемо, дурненька.

— Що? Ми туди йдемо?

— Не хочеш? — Рита посерйознішала й показала на внутрішню кишеню пальтечка. — Ось тут адреса. Усі його листи я ношу при собі, щоб мій старий не знайшов. Де місце — то більярдний клуб… Я хочу, аби ти пішла зі мною… Звісно, не тому, що боюся сама, а просто ми потім зможемо обмінятися думками про ці його нібито незрівнянні очі…

— Дякую тобі, серденько! — Тичка поцілувала подругу в порожевілі щоки. — Величезне тобі спасибі за довіру!

— Тихо! — засичала Рита. — Краще довідаймося, котра година. Бо ми вже майже прийшли. Та спершу оглянемо цей будинок.

Вони пройшли повз під’їзд із номером 10, а тоді 10а й за мить опинилися на розі Личаківської. Зайшли до кнайпи Кребса. Вікна в ній були заслонені, і всередині панувала темрява. Подруги побачили лише якогось пияка й бармена, чиє обличчя було таким похмурим, що він нагадував уособлення головного чорного героя міських балад. П’яниця, котрий, напевно, переборщив, лікуючи похмілля, погойдувався над чаркою горілки й силкувався вкусити оселедця, що його двома пальцями тримав за хвіст.

— А чого ж такі панюнці собі в нас віншуют? -прогудів бармен гучним голосом.

— Ми хочемо запитати, котра буде година, — відповіла Рита, що була значно сміливіша від Тички.

— А буде й північ, а є коло десєтої, — засміявся бармен.

— Спасибі. — Рита ґречно вклонилася.

Вулиця була порожньою. Дівчата вийшли із кнайпи, і Рита затягла подругу до найближчого під’їзду.

— Ну, дай-но ще вина, Беатко!

— Даю! — відказала Тичка.

Вони зробили по великому ковтку. Примружившись, визирнули з під’їзду й розглянулися вулицею. На ній і далі не було ані живої душі, лише за кілька метрів від них саме припарковувався чорний автомобіль.

— Який це будинок, Рито, який це будинок? — Беата аж зблідла від хвилювання. — Той, перед яким стоїть машина?

— Ні! — Рита теж зблідла. Схопила подругу за руку. -Треба повертатися. Негайно! Он туди, через двір!

— Як це — повертатися? Зараз? Ти мені більше не довіряєш? — Тичка зі сльозами на очах бігла за Ритою,

котра сягнистим кроком прямувала через задні ворота на подвір’я.

Наздогнала її лише за кільканадцять метрів. Здивований їхнім виглядом гендляр перестав вигукувати своє «Ганделе!» й пильно дивився на них.

— Як ти могла? — плакала Беата. — Ти знаєш, як воно почуватися відкинутою, приниженою? Ти мені таку надію подала!

— За кермом машини був мій старий, зрозуміла?! Очі Рити були сповнені ненависті. — Не знаю, як він відкрив мою таємницю, але йому це завиграшки! — Вона вибухнула знущальним сміхом. — Цьому асові польської поліції…

— Послухай, Рито, — ураз Беата заспокоїлася. — А може, твій тато приїхав по того чоловіка? Адже незнайомець сам написав у листі, що його переслідує поліція багатьох країн. Може, твій тато його вистежує?

— О Боже, Боже, — Рита увіп’ялася своїми тонкими пальцями у волосся. — Це схоже на правду! Треба довідатися! Ходи, вертаймося до тієї кнайпи й будемо спостерігати крізь вікно!

— Але ж там якийсь пияк і той страшнючий бармен!

— Не бійся, у разі чого…

— Покличеш свого тата?

Рита дивилася на Беатку довго, наче хотіла поглядом випекти тій очі.

— Навіть не думай! — повільно проказала вона. — Я ніколи не попрошу допомоги в цього гада, котрий шпигує за мною на кожному кроці! Він перетворив моє життя на пекло! Знаєш, що через нього я не гратиму в «Медеї»? Каспшак забрав у мене роль і віддав Ядзі! А коли я спитала його, чому він так зробив, то сказав, щоб я поцікавилася про це у свого татунця! Зрозуміла? І ти думаєш, що я будь-коли щось у нього попрошу?

Львів, субота 20 березня 1937 року,

п*ять хвилин по десятій ранку

Заремба почув кроки на сходах. Визирнув крізь маленьку дірочку у фіранці, що висіла на дверях туалету. Сходами повільно піднімався чоловік у капелюху з рюкзаком за спиною. Одягнений був у поношену й завелику куртку. Пройшов повз туалет, уважно глянувши на листок з написом «ремонт», й утомлено поплентався на останній поверх. Він був молодий, але рухався, наче стариган. Був худий, але сопів, немов товстун. Був людиною, але виглядав, як тварина.

Переодягнений сантехніком Заремба сів на кришці унітаза й полою робочого халата витер піт з обличчя. Почув брязкіт ключа в замку й хряскання дверей. Сумнівів не залишалося. Це був Поток. Він щойно увійшов до свого помешкання.

Поліцейський намагався зосередитися. Облава на Потока мала відбутися завтра. Адже сусід сказав, що той повернеться в неділю. Тим часом Поток повернувся на день раніше. Заремба похолов від думки, що було б, якби злочинець прийшов до себе півгодини тому, коли він знехтував обережністю й вибіг униз по цигарки.

Коли щось мало не спрацювати в майстерно розробленому поліцейськими плані, то лише через помилку. Отож було вжито всіляких засобів безпеки. У туалеті облаштували спостережний пункт, а галантерейна крамниця Вассерманна на розі Жулінського й Личаківської, у якій був телефонний апарат, стала пунктом зв’язку з комендатурою. Аби забезпечити швидку комунікацію, на телефонній станції між цією крамницею й комендатурою провели спеціальну лінію. Пастка, влаштована для Потока в його помешканні, повинна була спрацювати за будь-яких обставин. Щоб поліцейським не перешкоджав сморід, нужник зачинили начебто на ремонт. До неділі у

квартирі Потока цілодобово мав перебувати один поліцейський, якому доручили перевіряти документи в кожною, хто прийшов би відвідати математика. На підставі цієї інформації вони хотіли довідатися про Потока щось таке, що дало б можливість схопити його у випадку, якби той якимось шостим чуттям відчув засідку й не повернувся додому. У неділю все скінчиться. О четвертій ранку на Жулінського мала прибути група поліцейських. Серед них будуть четверо працівників поліційно-слідчо-го відділу та дванадцятеро співробітників таємної поліції з IV комісаріату на вулиці Курковій. Шестеро поліцейських у цивільному одязі чергуватимуть на вокзалі. Тим часом Поток приїхав на день раніше!

Заремба поволі заспокоювався й розмірковував, що йому робити. Він не міг полишити свій спостережний пункт і зателефонувати із крамниці Вассерманна до комендатури, бо таким чином дуже ризикував. Ноток міг за цей час піти до сусіда, довідатися, що до нього приходив брат (хтозна, чи той брат у нього взагалі був) і просто втекти. Затишатося чекати на Кацнельсона, котрий мав змінити його о пів на одинадцяту. Або самому заарештувати Мінотавра. Він прийняв друге рішення. Намацав під пахвою браунінг і почав скидати халат сантехніка.

Тоді на сходах почулися кроки. Догори піднімався Попельський. Він був неголений і одягнений якось дивно — у куртку від парадного мундира. На шиї видніла підозріла червона пляма. Заремба прочинив двері, і Попельський прослизнув до нужника.

— Едзю, якраз повернувся Міно… — гарячково зашепотів Заремба, забувши, що його товариш ненавидить, коли його називають «Едзьо».

— Почекай, — Попельський урвав його. — Кажи, де ти бачив Ригу кілька днів тому, коли вона вийшла з костелу, швидко кажи, мені приснився сон, її немає в школі, я повинен її знайти…

— Припини балачки, — шепіт Заремби пролунав як наказ. — Поток у себе у квартирі.

— Ходімо. — Попельський негайно заспокоївся, але червона пляма на його шиї почала збільшуватися. — Ходімо по цю тварюку.

Вийшли з нужника. Заремба дорогою застібав халат. Обоє тихо стали під дверима, на яких видніла табличка із номером 12. Заремба постукав.

— Хто там? — із помешкання почувся напрочуд писклявий голос.

— Та сантехнік, — відповів Заремба. — Ту в виходку шос сі зіпсувалу, тра в пана рури* подивитись

Двері повільно відчинялися. У просвіті з’явилося око. Мале, кругле, наче увіпхнуте углиб черепа. Над очима нависали густі брови, які закручувалися над спухлими червоними повіками. Нижче, на щоці видніли грубі пасма неголеної щетини, шкіра між якими була вкрита чиряками. Око крутнулося в очній западині й угледіло По-пельського із браунінгом.

Попельський наскочив збоку й гепнув у це око руків’ям зброї. Не поцілив, і гострий метал розорав шкіру на чолі. Поток обома руками схопився за рану. Між його пальцями струменіла кров. Зовсім так, як кров з Ритиного ока в сонному кошмарі. Попельський відіпхнув Зарем-бу й увірвався до помешкання. Поток намагався втекти від нього. Він кидався між вузьких стін передпокою, спливаючи кров’ю. Комісар послизнувся на відірваній заслоні, котра відділяла кухню від передпокою. Поток був уже на порозі. Обернувся й глянув на Попельського. Він посміхався. Кров стікала по його носі й щоках. Скапувала з губів на зуби. Попельський побачив закривавлені ясна й ікла. Поток клацав ними, наче щось демонструючи поліцейському. Немов відтворював скоєння злочину. Так я гриз жертву, отак прокушував шкіру, а так жував щоки.

*рура (льв. розм.)- труба.

Комісар зірвав цератову заслону. Металеві кільця іюзсипалися по кухні. Швидким рухом ноги він ударив гварюку в пах. Ноток упав на коліна, схопившись за яйця. Тоді Поиельський накинув йому на голову церату й почав душити.

Кдзю, облиш його! закричав Заремба, хапаючи Попельського за плечі. — Уб’єш тварюку, а сидітимеш за вбивство людини! Облиш його, до холери!