Комісар побачив Потокову кров, змішану з якимось слизом, на рукаві свого парадного мундира. Відчув огиду. Нін бридливо відсунувся від скуленого тіла. Та потім переборов себе, схопив Потока за зап’ястя й прикував кай-данками до ніжки ліжка. Голову тварюки все ще вкривала церата, яка ворушилася від його уриваного дихання.

Иопельськии сів на ліжку й закурив цигарку.

Йди, Вілеку, до нашого пункту й подзвони, хай пришлють транспортний фургон, — сказав комісар, випускаючи хмару диму. — Во він нам всю машину закривавить. А я його постережу.

— Краще вже йди ти, Едзю, — Заремба весело всміхнувся. — Якщо я залишу тебе з ним, то ти його, чого доброго, уб’єш! Ти що, конче хочеш переселитися до Бриті док*?

Поиельський витер простирадлом кров з рукава й підвівся. Червона пляма на шиї зникла. Комісар схопився за ліжко іі кілька разів посунув ним. Сміявся як наві-жений.

— Він наш! — гаркнув Поиельський, а тоді проказав із посмішкою: — Я зараз повернуся, а ти гарненько його пильнуй! Ну як, гаразд, папочку? — комісар злегка стусонув Потока ногою й вибіг на сходи.

Ноток ворухнув головою й скинув з неї церату. Глянув на свій зап’ясток. Кайданки були серйозною перешкодою, але ж ліжко не було пригвинчене до підлоги.

•Бригідки назва однієї з в’язниць у Львові.

Львів, субота 20 березня 1937 року,

чверть по десятій ранку

Рита сиділа в темній кнайні біля самого вікна й спостерігала крізь шибку за тим, що діялося на Жулінсько-го. Роздумувала, що робити далі. Вона навіть з Тичкою не могла порадитися, бо та втекла додому, перелякавшись страшного бармена й п’яного клієнта, котрий продовжував обсмоктувати чергового оселедця. Жоден із них не зачепив Рити. Бармен протирав кухлі й слухав, як по радіо передають пісню Ганки Ордонувни «А kogo nasza mito£d obchodziV»*. П’яниця ж задрімав, сперши чоло на руки.

Раптом Рита стиснула в руці склянку прохололого чаю, котра стояла перед нею. Помітила батька. Він ішов у її бік. їй стало недобре від однієї думки, що він зараз її побачить. Але батько звернув до галантерейної крамниці за двадцять метрів від кнайни. Рита вийшла на вулицю, наблизилася до вікна крамниці й обережно зазирнула досередини. Побачила голомозу батькову голову. Він витирав потилицю носовичком із монограмою, що вона її сама для нього вигаптувала. Це було так давно, коли, сидячи на колінах у гатка, дівчинка звірялася йому зі своїх дитячих секретів. Згадавши це й побачивши розгубленого батька, Рита посмутнішала. Трусонула головою, відганяючи сентиментальні згадки, і швидко побігла вулицею. Вона повинна була перевірити, чи батько справді переслідує її незнайомця.

Опинившись у під’їзді, дівчина роззирнулася довкола. Ніде не було вивіски більярдного клубу. Серце Рити голосно стукало. Почала підніматися нагору. її черевички цокотіли на східцях. Ось і останній поверх. Одні двері виявилися прочиненими. Рига штовхнула їх і вони тихенько заскрипіли. І раптом їй стало страшно. Захотіло-

*«А кого обходить наше кохання» (йол.).

ся вийти й утекти звідти. Але вона не могла. За н спиною хтось був.

Львів, субота 20 березня 1937 року,

двадцять хвилин по десятій ранку

Попельський витер потилицю й сховав носовика до кишені.

— Там зараз будуть двоє поліцейських з IV комісаріату й, окрім того, Кацнельсон, котрий має змінити За-рембу, — почув він у слухавці голос аспіранта Стефана Цигана.

— Добре, Стефек, то я йду до Вілека.

— Зачекайте, пане комісаре, — Циган був явно схвильований. — У мене для вас важлива інформація із Бреслау. Тамтешні техніки підтвердили, що наукову роботу надруковано на машинці, знайденій у речах убитої.

— Оце-то так! — Попельський аж занімів від здивування. — Що ж, ніякий адвокат йому вже не допоможе!

— І останнє: дзвонив Мокк. У нього сенсаційна інформація про цю катовицьку бабу… Вона причетна до торгівлі живим товаром…

— Стефцю, — Попельський засміявся, — навіщо ти мені зараз голову морочиш? Ми схопили Мінотавра, розумієш, він наш!

— Але зараз телефонуватиме Мокк. Що йому сказати?

— Скажи йому, щоб приїздив до Львова! Треба обмити наше слідство!

Циган хотів щось іще додати, але Попельський уже поклав слухавку. Весело підморгнув до заінтригованої

иродавчині й вийшов на вулицю. Неохоче глянув на яскраве сонячне світло й начепив чорні окуляри. До під’їзду будинку на Жулінського 10 увійшли двоє поліцейських і Кацнельсон. Ніхто з них не помітив ГІоиель-ського.

Сходи дудніли під важкими кроками. Заскрипіли двері на останньому поверсі. Це поліцейські зайшли до Потокового помешкання. Попельський піднімався сходами, усміхаючись. Залишилося піднятися поверхом вище. На перилах висів якийсь брудний килимок. Торкнувся його й відразу витер долоню. Глянув на свої черевики, сперся ногою на сходинку й почав витирати з носака пляму від капусти, на яку щойно наступив. Глянув догори й відчув занепокоєння. Не чутно було ані привітання, ані розмов, жодних жартів між поліцейськими, котрим удалося після дворічних пошуків схопити потвору. Він швидко побіг догори.

Із квартири вийшов Кацнельсон.

— Не заходьте туди, прошу вас! — Кацнельсон простягнув перед собою руки, наче бажаючи відштовхнути Попельського. — Вам краще цього не бачити!

Відсторонивши товариша, комісар забіг до помешкання. Ліжко стояло впоперек кімнати, а вікно було розчахнуте. Один з поліцейських, вихилившись із вікна, довгенько дивився вгору й униз, а тоді похитав головою. Другий пройшов повз ГІопельського й рушив на бічну сходову клітку, а звідтіля на дах. За хвилину його важкі кроки загупали над їхніми головами й затихли. Кацнельсон схопив ГІопельського за рукав, наче хотів вивести його із квартири. Той вирвався. Дивився й дивився. Під ліжком хтось лежав. Церата, що вкривала тіло, сягала до шиї. Голова була відкрита. Це не була голова Мінотавра.

Львів, субота 20 березин 1937 року, одинадцята година ранку

Голова Заремби лежала на колінах у ІІоиельського, а той притримував друга за скроні. Боявся, що голова от-от відпаде від підрізаної шиї. Він плакав. Заремба силкувався посміхнутися. Розплющив і заплющив очі, навіть спробував легенько ворухнути головою, наче бажав прошепотіти: усе гаразд, Едзю.

Раптом по його обличчю пробігли дрижаки. Розплющив очі, але більше їх не закрив. Це зробив за нього Попел ьський.

Львів, середа 24 березня 1937 року, шоста година пополудні

Ебергард Мокк вийшов із потяга на Головному вокзалі, поставив валізку й почав роззиратися пероном. Очима шукав високого ІІоиельського, що завжди був у чорному одязі. Та даремно він видивлявся, бажаючи відшукати голомозу голову свого приятеля, його чорні окуляри або білий шарф. З диму й пари, що бухала з паровоза, виринали носії, газетярі й продавці лимонаду. Пара розвіювалася, а ІІоиельського ніде не було. Мокк натяг рукавички, зубами видобув з пачки «Єгипетських» цигарку. До нього тут-таки підбіг послужливий носій, дав прикурити й узяв валізу.

Мокк прямував за ним замислений і занепокоєний. Він знав ІІоиельського віднедавна, але був абсолютно переконаний, що поляк дотримується обіцянки не лише у важливих справах, але й у дрібницях. Його відсутність на вокзалі, незважаючи на те, що кілька днів тому він чітко обіцяв особисто зустріти Мокка, могла віщувати щось не-

сподіване, щось лихе. Моккові думки кружляли навколо суботньої халепи Попел ьського. Він добре а мав про все про смерть Заремби і втечу Потока через вікно. Знав, що двоє поліцейських з Кацнельсоном кинулися за вбивцею, а Попельський, наче скам’янілий, сидів над тілом :іарсм би. Про все це розповів йому телефоном суботнім вечором сам Попельський. Уже тоді голос його лунав якось дивно. Він надовго замислювався, зупинявся, підшукував слова, наче щойно почав вивчати німецьку, а не володів нею, як справжній австрієць. Ці несподівані гру іноші з висловлюванням Мокк списав на халепу із затриманням й стрес після смерті Заремби. Цим він також пояснював його відсутність на вокзалі. Але як довго, запитував себе Мокк, триватиме в нього стрес? Адже потвора й досі на свободі! Скільки можна думати про невдачу, доки ця гва рюка чаїться в якомусь завулку чи міському притоці?

Мокк сів до екіпажа, розрахувався з нос ієм, а візші кові показав візитку з домашньою адресою ІІопельського Екіпаж рушив. Мокк більше не захоплювався Головним вокзалом, гармонія й архітектурні оздоби якого робили його, як він уважав, кращим за помпезний вокзал у Прес лау. Дорогою не придивлявся ані до костелів, ані до фаса дів гімназій і будинків. Єдине’, на що він звернув увагу, був латинський напис на бібліотеці, який він помітив, коли вони вже звертали з головної вулиці в бік парку, біля якого мешкав Попельський. «Ніс morlui vivunt et muti loquuntur». Тут мертві живуть, і німі промовляють. Якби мертві могли говорити, з гіркотою подумав Мокк. мені б не залишалося жодної роботи. Мокк сумно усміхнувся.

Пригадав собі недавні випадки в Каговицях, і ніяк не міг збагнути, яку роль відіграв у них Здзіслан Ноток Потому, як в Ернестими Неробіш знайшли течку з бюро замордованої Клемснтинп Новоземської, слідство пос\ малося дуже швидко. Комісар Зигфрід Холена. відчувши, що ця справа може вплинути на його підвищення, не

гайно забув про заборону Моккові провадити розслідування. Він почав діяти улюбленими Мокковими методами. Не церемонився з Неробіш у камері для допитів, і через два дні отримав від побитої жінки всю потрібну йому інформацію. Підозри Мокка й ГІоиельського справдилися. Баба, котра робила підпільні аборти, виявилася звідницею, як і Новоземська. Обидві тісно співпрацювали: Неробіш розшукувала дівчат, що опинилися в халепі, служниць, котрі дозволили господарям зайти задалеко, офіціанток і посудомийок, що їм власник робив пропозиції, від яких неможливо було відмовитися, врешті-решт, звичайних повій, котрим вагітність заважала виконувати професійні обов’язки. Неробіш чудово розуміла, що для всіх цих жінок позбутися дитини — означало повну руйнацію будь-яких принципів і цінностей. Вона акуратно занотовувала їхні дані й передавала Новоземській, яка через якийсь час з’являлася в цих дівчат у ролі богині подружнього щастя й обіцяла екзотичну подорож до Аргентини або менш екзотичну, до Німеччини, де на них чекатиме літній багатій, спраглий слов’янської вроди. Багатій. звісно, вияатявся власником борделю, а дівчата рано чи пізно погоджу валися зі своєю невільницькою долею. На диво, чимало з них радіти, що їхнє життя змінилося, й надсилали Неробіш вітальні листівки. Новоземська щедро платила бабелі за кожну дівчину й часто робила якісь додаткові подарунки, наприклад, комплект, щоправда, уживаний. дорогих течок. Сама вона таким чином неабияк збагачувалася, хоча й не всіх жінок удавалося ошукати й вислати до Німеччини чи Аргентини. Не вийшло цього й у випадку з Марією Шинок. У свою чергу’, Неробіш нічого не знала про її долю. Не змогла вона також назвати прізвищ справжніх чи вигаданих наречених Марії. Про нещасну божевільну дівчину, котра збула плід, їй було відомо пише цю Шинок була для Новоземської важливим шлюбним. а не бордельним товаром. її, начебто, мали

висватати за величезні гроші заможному клієнтові, якому вона дуже сподобалася.

Дізнавшись про це все, Мокк попрощався з Холевою, Вибранцем і Сілезією, яку він, зрештою, розчулено потім згадував, і купив квиток на найближчий потяг до Львова. Він був упевнений, що потрібен зараз Попельському. Удвох вони знайдуть тварюку й проведуть розслідування в справі банди, яка торгує живим товаром і повинна мати міжнародні зв’язки, оскільки дівчата опинялися в Аргентині й Німеччині. Із цим якимось чином був зв’язаний Поток, а це у свою чергу, через останню жертву, спрямовувало слідство до Бреслау, до барона фон Кріґерна. Адже красунчика, котрий привіз до Бреслау Анну Шмідт, так і не знайшли! Ця справа виглядала гігантською аферою загальноєвропейського, ба навіть світового масштабу. Протягом двох-трьох днів ми з Попельським усе це обміркуємо, розробимо чіткий план, а тоді я поїду на Великдень до Бреслау. А після свят почнемо все спочатку! Investigo ergo sum!

Мокк заплатив візникові й вийшов з екіпажа. У під’їзді кам’яниці його перепинив швейцар й увічливо про щось запитав. Капітан показав йому візитку Попельсь-кого й побачив, як на обличчі того з’явився переляк. Занепокоєний він побіг на другий поверх. Натиснув на кнопку дзвінка. Йому відчинила Леокадія Тхожницька. її очі спухли від сліз. Вона залишила двері відчиненими й відступила назад, не кажучи й слова. Заходячи до помешкання, Мокк відчув себе так, наче опинився на місці злочину. Хіба що замість трупного смороду панував запах валер’янки. Із кухні почувся голосний крик, а тоді спазматичні ридання. Хтось давився, харчав і кашляв одночасно.

Гість негайно пішов туди. Служниця сиділа біля столу, спираючись чолом на стільницю. Її тіло струшували судоми, сльози сканували на підлогу. Переляканий Мокк озирнувся довкола. Двері до кабінету Попельського, який

правив йому одночасно за спальню, були відчинені. Він обережно підійшов до них і зазирнув досередини.

Едвард ІІонельський сидів у фотелі біля столика, на якому стояла масивна попільничка, повна недопалків. Його щоки вкривав кількаденний заріст. Комісар був у темно-синій куртці від поліцейського мундира, 3-ІІІД якої видніла розхристана піжамна сорочка. Він навіть не глянув на Мокка, утупившись у свої долоні, які лежали на столику.

— У суботу Рита не повернулася додому, — промовив він німецькою. — А в неділю мені підкинули на балкон ось це!

1 показав рукою на стіл. Там лежала старанно складена гімназійна форма Рити й білосніжний матроський комірець.

— Ганна так гарно випрасувала цей комірець, — Ііо-пельський підвів голову, і на його почервонілі від безсоння очі набігли сльози. — Випрасувала, наче на похорон.

Комісар скулився, щоб Мокк не побачив, як він плаче. Його голомоза голова зробилася пурпуровою, а тіло струшували ридання. Між пальцями, якими він затуляв очі, спливали сльози. Мокк сів біля нього на бильцях фотеля й обійняв широкі плечі свого друга. Сидів так довго, доки ІІонельський не затих. Потім підвівся й пішов до вітальні. Леокадія вдивлялася в циферблат годинника, що стояв перед нею. На столі диміла цигарка.

Я поживу тут у вас кілька днів, — тихо сказав

Мокк.

— Не поїдете до дружини на свята? — спитала Леокадія.

— Ні. Залишуся тут, з Едуардом.

— Ви собі навіть не уявляєте, що тут буде! Не знаєте, як виглядають напади його відчаю!

Не знаю? Що ж, дізнаюся, — відповів Мокк і повернувся до кабінету.