ЧАСТИНА II

ЛІГВО МІНОТАВРА

[…] кожне недбальство є свідомим, кожне випадкове зіткнення є запланованою зустріччю, кожна зневага — покаранням, кожна поразка -таємничою перемогою, кожна смерть — самогубством.

Хорхе Луїс Борхес, Deutsches Requiem

Ворохта, понеділок 8 лютого 1937року,

четверта година пополудні

Рита Попельська стрімко мчала Оленячим спуском, який провадив від нещодавно збудованого кемпінгу до темної смуги буків. Її струнка фігура, біла, немов порцелянова шкіра, щоки, котрі від морозу й вітру стали схожими на рум’яні яблука, привертали загальну увагу. Під час обідів у кемпінгу літні пані придивлялися до Рити з ледь помітною зневагою, припускаючи, що кожна вродлива дівчина раніше чи пізніше стане повією або утриманкою. Молодші дивилися на неї із заздрістю, а старші чоловіки — із жаданням або безсилою байдужістю. Сама ж вона, навіть не здогадуючись, що викликає такі суперечливі почуття, так завзято ковзалася на лижах, наче кожен день був останнім днем зимових канікул. З тіткою Леокадією, яка без угаву грала в бриджа, вона зустрічалася лише в ресторані під час обіду. Та навіть тоді їй не доводилося терпіти тітчиних зауважень, бо за їхнім столиком ще з першого дня вибороли собі місця двоє братів Кшеміцьких. Молодший з них, Адам, був студентом Львівської політехніки, а старший, Зиґмунт — підхорунжим з полку Кресових стрільців у Станіславові. Рита радісно заводила кокетливі розмови з обома юнаками, особливо, коли тітка Леокадія, проковтнувши заледве кілька шматочків, бігла до заставленого пальмами фойє, звідки долинав запах сигар і шелестіння тасованих карт. Рита була несміливою дівчиною, нічим особливо не цікавилася. Часто вона з безжурною посмішкою уривала розмову із братами й бігла до своєї кімнати, аби там переодягтися в теплі панчохи, грубі рейтузи, вузькі лижні

штани й два закопанські светри; шапки вона ніколи не носила, бо вовна кусала її й дряпала в голову. А тоді мчала з лижами на спуск і з’їжджала на шаленій швидкості вниз, із розвіяним чорним волоссям, залишаючи позаду й братів Кшеміцьких, і кількох інших гімназистів та студентів, що безнадійно намагалися зрівнятися із цією панночкою. Це було майже неможливо, наздогнати дівчину, яка їздила на лижах з п’яти років, і кожні зимові канікули проводила в Карпатах.

Але той, хто вважав, що Рита Попельська кидається у вир снігу й вітру лише через атавістичну молоду потребу позбутися зайвої енергії, помилявся. Ні, причина була зовсім інша. Рита зрозуміла: чим швидше мине день і більш змореною кинеться вона у свою холодну запашну постіль, тим скоріше проминуть ці два тижні у Во-рохті й настане день повернення до Львова. А там дівчина хотіла опинитися будь-що. Бо там дехто на неї чекав. Таємничий чоловік, котрий з кондуктором передав їй у потязі листика, коли вночі, закутавшись у товстий стьобаний халат, Рита поверталася з туалету до купе, у якому голосно хропла її тітка. Кондуктор підняв тоді кашкета, вручив їй конверта, що пахнув чоловічим одеколоном, і пояснив, що на вокзалі у Львові один молодик у масці попросив його про цю послугу.

Тому Рита часто полишала товариство своїх шанувальників. їй хотілося побути на самоті, стати між старими ялицями та буками й уже всоте перечитати цього листа, після якого в голові залишався легенький туман.

Бентежна панно Рито!

Доки я не побачив Вас в одному небезпечному місці на 3ajVtapcmuHoei, у товаристві якоїсь панни й циркових атлетів, я був зовсім іншою людиною — збайдужілим і цинічним бонвіваном, що все вже бачив, усе пережив. Людиною, котра пізнала абсолютне добро і зло. Щоб довести Вам правдивість моїх слів, додам, що мене розшукувала поліція

в трьох країнах, я сидів у в’язниці та здобув величезне майно. На противагу цьому скажу, що у свої двадцять сім років я отримав блискучу освіту. Зараз мені вже не доводиться працювати, щоб заробити на прожиття. Я не мушу робити нічого. Мене охопила величезна й безпросвітна нудьга. Так тривало до того січневого дня, коли я побачив Вас. Якщо досі я пізнав абсолютне добро і зло, то у Вас я побачив абсолют краси. Слабкий чоловік написав би: «Не можу ані спати, ані їсти, мрію про один-единий Ваш погляд, одну-едину усмішку на Ваших незрівнянних’ вустах». Я так не напишу. Я сильний чоловік, завойовник, що може увесь світ кинути до Ваших ніг, і тому скажу дещо сміливе й зухвале: я мрію про Вас усю. Ваша присутність у пршпоні на Замарстинівській свідчить, що Ви людина рішуча, яка глузує з того, що суспільство вважає пристойним. Рито! Якщо лише Ви зважитеся на такий сміливий крок і згодитеся отримати мого наступного листа (до якого я додам моє фото), то якоїсь неділі ополудні станьте під годинником «Віденської кав’ярні» на Гетьманській. Щонеділі ополудні я стоятиму поблизу й дивитимусь на перехожих. Я знаю, що котроїсь неділі серед них будеш і Ти.

Львів, середа 17 лютого 1937року, шоста година пополудні

Протягом уже тривалого часу Попельський був постійним відвідувачем «Шкотської», кав’ярні на розі вулиць Лозинського й Фредра. і тамтешні офіціанти вже встигли звикнути до його дивацтв. Він ніколи не замовляв нічого, крім незліченних філіжанок міцного чаю без цукру, оскільки, як пояснив уже першого дня, саме перебуває на дієті, що повинна очистити його організм від

усілякої зайвої отрути. Попельський не уточнював, що отрута була переважно алкогольного походження, та й навіщо було фамільярничати з офіціантами й офіціантками, котрі однаково не відзначалися тут зайвою ввічливістю до клієнтів. Із кожним днем голодування відчував, як зменшується його вага, зате зростає роздратування на весь світ: на Ганну, чиї побожні пісні чимраз частіше будили його, щойно він засинав, на товаришів з поліцій-но-слідчого відділу, які занадто повільно розшукували надзвичайно потворних людей, а також на математиків, завсідників «Шкотської», що ставилися до нього зверхньо й дещо іронічно.

Він устиг познайомитися з більшістю з них і зорієнтуватися в питаннях, які цікавили вчених. Одначе його математичні знання, що їх він здобував колись у Відні в знаменитого Францішка Мертенса й похмурого Вільгель-ма Віртінґера, за цей час добряче-таки вивітрилися, отож радісні вигуки львівських математиків під час обговорення якоїсь проблеми, що інколи мала дивну, а то й поетичну назву, здавалися йому щенячим захопленням. Коли професор Стефан Банах піднімав догори руки (а часто в кожній із них диміло одночасно по цигарці), захоплюючись новою причинкою до «сендвіча Штайнгау-за», «гри Мазура» або «Гільбертової триноги й Гільбер-тового куба», Попельському здавалося, що він опинився в часах, коли сам учився в гімназії. Тоді вони грали в шахи з кузиною Леокадією, і різні ходи називали іменами героїв щойно прочитаних книжок. У результаті цього народилися «мат Віннету» й «гамбіт Кміциця». Коли Станіслав Улам, спершись однією ногою на стілець, а другою стоячи на підлозі, розумував про «згущення особливостей» або «ніби густі простори», Гуґо Діонісій Штайн-гауз і Стефан Качмар наливали каву, а часом і горілку, і кожен по-своєму критикував якусь найновішу французьку працю про ортогональні ряди, а Станіслав Мазур ура

жав лінійними методами додавання, комісар, може, від дошкульного голоду, чимраз більше почувався мізантропом і комплексував із приводу власних невикористаних математичних здібностей. Пригадував собі щасливі роки у Відні, улюблену тоді математику, яку він закинув через свою хворобу, зайнявшись натомість філологією (лекції й семінари на філософському факультеті Віденського університету зазвичай відбувались увечері, що давало можливість уникнути сонячного світла). Отож він не встиг пізнати складних проблем, які тут обговорювали. Приходив до «Шкотської» зазвичай обідньої пори, сидів і похмуро мовчав сам-один у першій залі, під завісою на дверях, що вели углиб кав’ярні, й уважно вдивлявся у прибулих клієнтів. Попельський чудово знав, що вбивця бачив його фото в газетах і чекав, коли на обличчі якогось відвідувача з’явиться страх. Таке трапилося лише раз, але обличчя людини, що увійшла, було, на жаль, аж ніяк не потворне, та ще на додачу, жіноче. То була певна повія, котра поглузувала колись з його п’яного чоловічого безсилля. Отож Попельський страшенно нудьгував. Газет не читав, а шахів навіть не розставляв, боячись, що котрийсь із геніїв математики забажає з ним зіграти, і його спіткає негайна ганебна поразка.

Одна деталь, яку він помітив уже першого дня, заперечила поширений львівський міф (у який Попельський і сам раніше вірив) про те, що вчені писали на скатертинах. Насправді все було інакше: математики списували хімічними олівцями мармурові стільниці або сторінки спеціального зошита, що завжди зберігався в гардеробника. Це спостереження дуже розчарувало Попельського, бо на ньому ґрунтувалася його теорія про те, що людина з мавпячим обличчям, яка писала но скатертині в катовиць-кому ресторані «Ельдорадо», — львівський математик. Та він швидко заспокоївся й розпочав ретельно сплановане слідство.

Протягом перших чотирьох днів він спостерігав за математиками й щохвилини випитував офіціанта їхні прізвища. ГІопельський урізноманітнював собі це заняття підсумуванням попереднього розслідування й уже вкотре аналізував обставини, за яких вони з Мокком знайшли замордовану Клементину Новоземську. Час потрохи збігав і за розмовами з однією повією, що на його прохання приходила до кав’ярні, аби «жіночим оком» оцінити імовірну потворність якогось із чоловіків.

Через тиждень він познайомився з усіма світилами й претендентами на математичний Олімп, і з жалем усвідомив, що поміж ними не було надзвичайно потворної людини. Тоді Попельський почав шукати серед них того, хто відзначався б настільки багатою мовною фантазією, аби вигадати дуже вдале фіктивне ім’я «Гуґо Діонізій фон Банах». Із цією метою він облишив своє incognito й провадив з відвідувачами довгі, нудні розмови, на підставі яких дізнавався про їхній лексичний запас та мовні асоціації. Іще через чотири дні комісар виявив головного підозрюваного, але так само швидко мусив викреслити його зі свого списку. Це був Гуґо Діонізій Штайнгауз, людина, котра користувалася прекрасною польською мовою, багатою на незвичні й дуже влучні порівняння. Але, по-перше, він не був потворний, а по-друге, важко було припускати, щоб убивця взяв собі псевдонім, що складався б із двох власних його імен!

Коли ГІопельський уже повикреслював усіх завсідників «Шкотської» зі свого списку підозрюваних, він почав розпитувати кожного з них про їхніх «потворних» колег та студентів. Що тоді почалося!

— У якому розумінні «потворний»? — запитував Маєр Айдельгайт.

— Я знаю, пане комісаре, що об’єднує нарисну геометрію із прекрасним, мистецьким представленням простору в італійських майстрів, — замислювався Казімеж Бар-

тель. — Звідси моє судження про красу. Якщо йдеться про потворність, мені довелося 6 мислити в зворотному напрямку.

Коли Попельський намагався звести ці розумування до порівняння з мавпою, співрозмовники втягали його у вир абстракції.

— А чи іменник «мавпа» визначається за допомогою скінченної кількості слів? — супився Марк Кац.

— Пане комісаре, — розсідався за столом Леон Хвіс-тек, — потворність для мене означає виключно відсутність краси. Краса живе в мистецтві, яке позбулося жахливого баласту у вигляді наслідування природи. Отже, мавпа й Венера Мілоська однаково потворні, бо вони є елементами природи. А краси в природі не існує.

Через три тижні Попельський припинив дієту, вирішив полишити «Шкотську» й більше ніколи туди не повертатися. У знаменитій кав’ярні він нічого не довідався. Заплановане ним на наступні дні було ще менш привабливим. Він повинен був узяти участь у кількох найближчих засіданнях львівського відділу Польського математичного товариства, щоб там шукати Мінотавра. Цих засідань було небагато: одне в березні, одне у квітні, два в травні й одне в червні. І як далі шукати цю тварюку? Він уже уявляв, яку жахливу пустку відчує назавтра в голові, прийшовши до свого кабінету в поліційно-слідчому відділі. Відганяв якнайдалі думку про розгніваних співробітників, які ходять Львовом, розпитуючи людей про «потворних мавгі», наражаючись на дурнуваті жартики. Не міг думати про Маріана Зубика, котрий завтра запитає його про успіхи в розслідуванні. Вирішив заглушити це все алкоголем. Кінець дієті, сказав собі подумки. Перехиливши кілька чарок, він розставив шахи й у припливі відваги, вирішив запросити до гри когось із математиків. Підійшов до їхнього столика, але вони навіть не глянули на нього. Учені саме обговорювали проблему

існування автоматів, які могли б самостійно видавати про себе інформацію, за умови, що їм буде задано певну кількість випадкових чисел.

Попельський махнув рукою, сів сам із шаховими задачами із журналу «Deutsche Schachzeitung», який передплачували у «Шкотській», і замовив ще одну чарку горілки. Він засумував за Мокком. Зіграв би з ним із радістю. Та Ебергарда не було.

Катовиці, середа 17 лютого 1937року,

шоста година пополудні