ДЕНІКІНЦІ

Вода у Ворсклі була холодна. Руки Настусі аж заклякли, поки попрала та пополоскала білизну. Наспіх викрутивши останню сорочку, дівчинка звалила на плече тугий жмут мокрого полотна і вибігла на стрімкий глинястий берег.

Унизу, під її ногами, химерно в’юнилась річка поміж вузькими піщаними косами. По-осінньому прозорими й немов глибшими стали її плеса. Невисоке лагідне сонце нависло над прибережними вербами. А понад берегом, ніби розірваний ненароком разочок намиста, розсипалося село Петрівка.

Зручніше вмостивши на плечі свою ношу, дівчинка рушила стежечкою, що вела через городи до хати. Клунок був важкенький, проте Настуся йшла прямо, не горблячись, легко ступаючи в своїх невеличких чобітках, пошитих сільським шевцем. За рік, проведений у Петрівці, дівчинка підросла й окріпла, її засмаглі на сонці руки призвичаїлись до сільської роботи. Адже тітка Галя нездужає, а бабуся, дядькова Павлова мати, померла ще весною.

Коли б не Настуся, то нікому було б і з городом управитись.

Настуся глибоко вдихнула гостре ранкове повітря і вмить, насторожившись, затамувала подих. За вербами, на містку, почулось лунке цокотіння копит. Декілька вершників у сірих військових шинелях вискочили на крутий берег і закушпелили вулицею до центру села.

Денікінці! Що їм треба? Чого це їх лиха година принесла в село? Може, знову шукають «більшовицького, комісара»? Ось уже два місяці з того часу, як біляки, мов татарська орда, заполонили Полтавщину. Дядько Павло вже не живе дома. З Тахтаулова (там тепер знову замість Ради— «волость») двічі налітали кінні білогвардійці. А сьогодні, як на те, дядько Павло саме й нагодився додому відвідати хвору дружину. Що, коли денікінці наскочать?..

Дівчинка бігцем подалася через садок у двір. Кинувши мокру білизну на пліт, метнулася в хату. Дядько Павло сидів на полу коло прикритої кожухом тітки Галі.

— У селі денікінці, дядечку!

Той стривожено ворухнувся.

— Невже? Ти їх бачила? Де?

— Яз річки йшла, а вони через місток подались. До школи…

— Ой боже ж мій!—заголосила тітка Галя.—Та вони ж тебе схоплять, Павле! Тікай!

— Заспокойся, Галю.— Дядько Павло, підвівшись, обняв дружину за плечі.— Не схоплять. Вони ще не знають, що я тут. Он бач, подалися до школи. Якби знали, зразу б сюди повернули… Я зараз піду. А ти от що: не гнівайся на мене. Кріпись! Зараз дід Пилип одвезе вас із Настусею в Гаврбнці. Там перебудете, поки ми біляків проженем. Чуєш?

Але тітка Галя не слухала.

— Тікай, тікай… — повторяла вона і тремтячими руками тикала йому шапку.

Дядько Павло слухняно взяв шапку і ступив до порога.

— Бережи себе! Скоро побачимось! — гукнув він, вибігаючи з хати.

Тітка Галя знесилено відхилилась на подушки. Настуся припала до вікна. Дядькова Павлова постать промайнула в садку і зникла за густими кущами бузини.

Дівчинка знала: городами, садками він пробереться до лісу, до Петрівських ярів, а там уже свої, повстанці. Обернулась, щоб заспокоїти тітку Галю і стиха охнула: хвора важко дихала, притуливши до грудей судорожно стиснуту руку.

Настуся кинулася до цебрика з водою. Розхлюпуючи, піднесла кухоль тітці Галі до вуст, облила шию.

— Ой тіточко! — вхопила рушник, але та вже обтиралась рукавом.

— Нічого, — легенько кивнула дівчинці. — Мені вже краще…

Настуся присіла скраєчку на полу. Стурбовано дивилась на тітку Галю, що стомлено заплющила очі.

— Ех, якби це Оксана… Вона б вас полікувала…

Повіки хворої ворухнулись.

— Коли б то… А знаєш, Насте, дядько Павло казав, що була якась чутка про неї…

— Справді?!

— Еге ж… Ніби вона в Полтаві, у тюрмі. Хтось бачив — з вікна рукою махала. Та тільки дядько Павло не повірив: звідки б вона там узялася?..

— А що? Чому ні?..— гаряче, схвильовано заговорила Настуся.

У тому, що Оксана жива, Настуся не сумнівалась. Ось уже скоро рік, як жила надією на звістку від неї. Ця надія жевріла в ній, як вуглинка, присипана попелом. І от тепер тітка Галя каже, що є про Оксану чутка.

— Ой, тіточко, що ж воно буде?

— Та, може ж, то й не вона…

— Ні, вона, вона! Я знаю… Як же її врятувати?

Тітка Галя помовчала трохи, потім тихо озвалась:

— До Короленка б звернутись… Він би допоміг…

— До Короленка?

В Настусі з надією забилося серце. Вона ж і сама чула ще в Устимівни, що Короленко не раз визволяв заарештованих із тюрми. Навіть німці й ті знали Короленка, а денікінці тим більше не наважаться відмовити такому відомому письменникові. Ну що ж, тоді нема чого й думати. Настуся негайно піде в Полтаву, до Короленка, вона проситиме його заступитися за Оксану.

Тітка Галя не стала розраювати Настусю. Поки зібрались та перекусили на дорогу, — вже й підвода зупинилась коло двору. Маленький, кульгавий дід Пилип пришкандибав у сіни і, знявши стару барапячу шапку, заглянув до хати:

— Ну, як там? Готові? — і сердито пробубонів: — Гаятися нема чого…

Побачивши, що хвора через силу підводиться на постелі, зітхнув:

— Ох, гріхи наші тяжкі…

Удвох із Настусею вони вивели тітку Галю з хати, підсадили на воза, обклали подушками. Поруч сіла Настуся, а тоді й дідусь, по-хлопчачому легко підстрибнувши, вмостився на полудрабку. Підвода, заторохтівши вулицею, сховалась за поворотом.

На обійсті залягла тиша. Під хлівцем спокійно греблися кури, навіть не підозрюючи, що їх покинули напризволяще. Рябенька Мурка грілася проти сонечка на призьбі.

Та раптом неначе вихор налетів на тиху садибу. Загриміло, затупотіло, з-за рогу вихопилися кінні де-нікінці і влетіли у двір, штовхнувши напіводчинені половинки воріт. Почулось злякане кудкудакання курей, загуркотіли під ударами чобіт сінешні двері, дзенькнули розбиті шибки.

По двору на ситому, одгодованому коні гарцював такий же ситий, одгодований денікінець у шинелі з погонами, а солдати перевертали все у хаті й на подвір’ї, шукаючи «комісара». Але пошуки не дали нічого, і незабаром розлютовані денікінці подалися геть.

Садибу було важко впізнати. Все кругом біліло від пір’я. Повсюди валялося бите череп’я. Живого на подвір’ї не лишилося нічого, навіть Мурка і та десь забігла з блеску.

Христенко Інна, Натуся