ДЯДЬКО ЙОСИП

Літо підкралось непомітно. Наче зовсім недавно тільки перші бруньки на бузку показались, а он уже й біла акація цвіте. Її легкий, приємний дух так і

літає над Колонією. Настуся піднімає голову вгору. Нарвати б оце повні руки запашних білих кетягів, а тоді б сісти десь на травичці удвох із Варкою та й висмоктувати з них солодкий сік. Цікаво, чи Варка дома? Вони давно не бачились, бо Варка й досі дитину няньчить в Уляни. Але сьогодні неділя, вона, мабуть, прийде додому.

Настуся помалу пішла до хвіртки. Ради свята вона прибралась: заплела неслухняні кучері в дві тоненькі косички і взула старі черевики. Вони, правда, вже каші просять, та дарма. Все-таки не те, що зовсім боса.

За ворітьми, на лавочці, сиділа тітка Марина й лузала насіння, вигріваючи на сонці хворий поперек. Дівчинка тільки-но відкрила рота, щоб одпроситись до Варки, як де не взялась ота баба Шевчиха, що в неї жила Настуся ще з мамою.

— Здрастуйте, з неділею будьте здорові,— сказала вона, зупиняючись коло тітки Марини.— Дай вам бог щастя та здоров’ячка!

— Спасибі, і вам також,— одказала тітка.— Сідайте, коли ласка.

— Та сяду, бо заморилась-таки, із церкви йдучи. А це ж хто, чи не Ганни покійної дочка? — кивнула Шевчиха на Настусю.

— Еге ж,— відповіла тітка.

— То це вона у вас і живе?

— А куди ж її дінеш? — зітхнула тітка.

Баба Шевчиха на це співчутливо похитала головою.

— Тепер таке врем’я, що не всякий буде зайвого рота годувати,— заговорила вона.— На базарі нічого не докупишся, ціни такі, що де його тих і грошей набрати!..

— І не кажіть! — підхопила тітка.— Ледве кінці з кінцями зводимо. Вся виручка на цукор та на доклад іде… А жити чим? Не торгівля, а самі збитки!..

— Покарав нас господь за гріхи наші,— і собі зіт-хйула Шевчиха.— Видно, скоро вже кінець світу. Таке

робиться, що нічого й не розбереш. Ні тобі спокою, ні порядку… Кожен сам собі власть. Нащо вже мій сусіда, Мовчан, і той здурів на старості літ: з ружжом ходить!

«Ага,— подумала Настуся.— Значить, Варка не-збрехала, її батько таки справді в робочій міліції».

— А щоб їм добра не було, баламутам проклятим!— аж сплюнула тітка.— Царя скинули, і ще їм мало!

— Та й ваш же Йосип з Мовчаном заодно,— вела далі Шевчиха.

— Який Йосип? — здивувалася тітка.

— Та братик же ваш, чи чуете. Третій день, як об’явився. У Мовчана й живе… Хіба не знаєте?

Настуся аж подалась наперед. Дядько Йосип?!

— Свят, свят, господь з вами,— сказала тітка.— Де б йому взятись? Та його аж на Сибір загнали!

— Повернувся ж, бачте. Тепер усіх, кого за царя взяли, повідпускали… Так він і не зайшов до сестри» рідної?

— Та бог із ним, бог із ним,— замахала руками тітка Марина.— Я його, безпутного, й бачити не хочу…

Настуся скинула на тітку очима. Ото яка вона, не-хоче дядька Йосипа бачити! А Настуся б так на крилах полетіла! І вона, не витримавши, зірвалася з» місця:

— Я до Варки, тітко! Я недовго…

Прибігши до Мовчанівського двору, Настуся вгледіла Варчину матір.

— Здрастуйте! — підскочила до неї.— Варка дома?

— Ні, нема. Вона ввечері прийде.

— А… дядько Йосип у вас?

— У нас,— усміхнулась Варчина мати.— Заходь у хату, він там…

Настуся шмигнула в сіни, відхилила хатні двері і тихенько стала на порозі. Вона зразу угледіла за столом Варчиного батька, а поруч із ним — немолодого, похмурого залізничника із шрамом на всю щоку. А де ж

дядько Йосип? Замість худорлявого хлопця з веселими карими очима, на ослінчику сидів статечний широкоплечий чоловік у піджаку.

Дівчинка розгублено водила очима по хаті, а похмурий залізничник тим часом говорив:

— …Зроблено поки що дуже мало. Полтавська Рада •слабка, в неї всякі чиновники поналазили, за робочих вона мало дбає…

— Погано, погано,— докірливо мовив широкоплечий чоловік.— Що ж це таке? У Полтаві десять тисяч робітників, а їх голосу не чути в Раді?

— Не забувай, Йосипе, що в вас нема великих заводів,— втрутився Варчин батько.— На дрібних підприємствах темнота, забитість. Що з такими зробиш?

— Ну, а ви, залізничники? Адже ви — сила! — заперечив той, кого назвали Йосипом, і, підвівшися з ослінчика, ступнув по хаті. Його погляд упав на двері і зупинився на невеличкій постаті з гострими худими плечима, з ясними кучерями, заплетеними в тоненькі кіски.

— Настусю! — вигукнув, він, і дівчинка, сама не тямлячи як, опинилася в дядькових обіймах.

— Ах ти ж, моя голубко! — говорив дядько Йосип, ■сідаючи на лаву. Він поставив Настусю перед собою.— Та виросла як, і не впізнати!

— І я вас, дядьку, не впізнала,— озвалась Настуся.— Ви зовсім не такий стали…

— Не такий? — засміявся дядько Йосип.— А який же? Старий дуже, чи що?

— Та ні,— засоромилася Настуся.— Тільки трошки сивий… А на лобі зморшки…

І Настуся несміливо торкнулась пучкою дядькового чола.

— Ну, як тобі живеться у тітки? — розпитував дядько Йосип.

Настуся похнюпилась, водячи по долівці носком

драного черевика. Дядько Йосип глянув на неї, і брови йому насупились.

— Як тітка все докоряють, що я даром хліб їм,— вимовила нарешті Настуся.— А я все роблю, що вони загадають… Ще й цукерки загортаю…

— Так-так…— задумливо сказав дядько Йосип.— Ну, нічого, Настусю!.. Ми вже що-небудь придумаєм… — і, обнявши Настусю однією рукою за плечі, обернувся до товаришів: — А за Полтавську Раду нам треба боротися! Треба стати в ній хазяїнами. Це ж наша власть, робоча! Ось,— він витяг із кишені газету і розправив на коліні.— Читали?

— Дайте я прочитаю, дядечку! —похопилась Настуся. Нахилилась і, водячи по заголовку пальцем, поволі розібрала: «Геть мі-ні-стрів-ка-пі-та-лістів! Вся влада Радам!»

— Ну от! Настуся зразу побачила головне! — засміявся дядько Йосип.— Оце і е наше гасло в боротьбі проти Керенського.

Посадивши Настусю на коліно, дядько Йосип вів далі, а вона слухала, не пропускаючи жодного слова, хоч і не все гаразд розуміла. Що Керенський тепер замість скинутого царя, вона вже знала. Але, виходить, Керенський теж за буржуїв? Як же воно так? Ну, та раз дядько Йосип говорить, то, значить, так і є. Адже він знає! Настуся дивилася на дядька зачарованими очима. Вона ладна була слухати його цілу ніч. Але треба йти додому.

— Ну, ти ж дивись, прибігай,— сказав на прощання дядько Йосип.— Я тут поки що побуду, як не виженуть!

— І він посміхнувся до Варчиної матері.

Якби не тітка, так Настуся хоч і щодня прибігала б. Але тітці про дядька Йосипа краще й не згадувати. Нізащо не пустить! Краще вже якось потерпіти до неділі. В неділю неодмінно прийде Варка і викличе Настусю на вулицю.

І Варка не забарилась. Погукала Настусю, і обидві подалися до них. Дядька Йосипа дівчатка застали в дворі. Він сидів на колоді під сараєм і чистив гвинтівку. Почувши тупотіння босих дитячих ніг, він підвів голову й витер долоні клоччям.

— Ану, босонога командо, давай узуватись! — і з цими словами дядько Йосип витяг із-за спини прегарні, жовті, майже нові черевики.

— Це… кому? — боязко запитала Настуся.

— А кому прийдуться! — весело підморгнув дядько Йосип.— Ну-бо, приміряй, чи налізуть?

Настуся миттю всунула ноги в черевики. Саме добре! Потупала ними, повернула сюди-туди і, поглянувши на дядька, зашарілась від радості.

— Ну от! — сказав він.— І носи на здоров’я!

Цілісінький день Настуся ходила, сяючи від утіхи.

Вона все крадькома поглядала на свої ноги, милувалась черевиками. А вони й справді були гарні. Нащо вже тітка Марина, і та подобрішала, як їх побачила.

— Так би й давно! — сказала вона.— Не все ж мені із шкури лізти, пора й дядькові потурбуватися про небогу.

Тепер тітка вже не боронила Настусі бігати до Мовчанів, а ще й приказувала:

— Ти скажи дядькові, хай тобі якусь одежину справить. Зима не за горами, а в мене які прибутки!

От іще! Ну, чого б це Настуся морочила дядькові голову! У нього й так клопоту досить. Усе він на засіданнях та на зборах, а як додому прийде, то й тут його люди чекають. І що не скаже — слухають.

Якось увечері, після великої зливи, Настуся з Варкою, досхочу набродившись по калюжах, заскочили в хату. Там було, як звичайно, накурено, гомінко. Говорили про якогось Штепу, що не з’явився на засідання К9мітету, бо викачував воду з затоплених дощем бідняцьких підвалів.

— Ганьба! — донісся з тютюнової хмари чийсь молодий сердитий голос.— Замість того щоб партійними справами займатись, він подушки з підвалів тягає. Догану йому винести та й годі!

І тут підвівся дядько Йосип, що сидів збоку на лаві.

— Дурниці! — різко промовив він, і всі відразу замовкли.— Дурниці ти мелеш, хлопче! По-твоєму виходить, що партія сама по собі, а народ — сам по собі?.. Що ж це за партієць такий, що буде на засіданні сидіти, тоді як людей заливає водою?! — І, пройшовшись своїм звичаєм по хаті, додав уже спокійніше: — Зараз, як ніколи, нам треба бути з народом. Насуваються серйозні події…

Що за події, Настуся так і не взнала. їй все ніяк не щастило застати дядька Йосипа самого. А незабаром він і зовсім перестав бувати у Мовчанів. Та й Варчин батько тепер рідко ночував дома.

— Ну, що ти собі думаєш? — докоряла йому Варчи-на мати, коли він, з гвинтівкою за плечима, забігав додому відпочити після варти і взяти харчів.— Адже дома їсти нічого, скоро з голоду попухнем!

— Не журись, жінко, ось гроші! — казав Мовчан, витягаючи з кишені пачку «керенок».

— Зостав уже їх собі! — сердилась Варчина мати, але гроші брала і ховала в ящик стола, буркочучи: — Навипускали тих бомажок, як сміття, а що за них купиш?..

Невесело стало в Варчиній хаті. Але й удома було не краще. Тітка Марина щодня скаржилась на дорожнечу і, підсовуючи Настусі миску з борщем, нарікала:

— І доки ти сидітимеш на моїй шиї? Іди служити!

Не раз уже чула Настуся оце колюче, шорстке, невблаганне слово, і завжди воно лякало дівчинку якимсь таємничим, суворим своїм змістом. Що то значить — служити? І чи зуміє Настуся?

І от настав день, коли вона мусила цього зазнати.

Христенко Інна, Натуся