КОНСПІРАТИВНА КВАРТИРА

Нова домівка сподобалася Настусі одразу. Будиночок був невеличкий — усього дві кімнати та кухня, але кам’яний, з обвитою диким виноградом галереею, двері якої виходили на рундучок із піддашшям. В одній кімнатці жила господиня — старенька самотня бабуся, а в другій, з вікнами на вулицю, поселились Оксана з Настусею. Світлиця була затишна, сонячна, на підвіконнях червоніла герань, а в простінку красувався величезний фікус. Настуся одразу заприятелювала з Устимівною, їхньою господинею, та з її двома улюбленими котами, що мали чудні імена,— Оврам та Кіндрат. Оврам був чорний з білою манишкою, а Кіндрат — рябий, смугастий, мов тигр, що його Настуся бачила колись на малюнку. Дівчинка залюбки бавилася з ними, коли до Оксани приходили люди і вона одсилала Настусю до кухні.

Про людське око Оксана назвалася швачкою — в кімнаті стояла навіть швейна машина, а на ній завжди виднілася недокінчена робота. Майже щодня приходили й замовці, проте Настуся знала, що насправді ніякі то не замовці, а партійні товариші, бо ж у них не просто квартира, а я в к а. Оксана сама розказала їй про це ще по дорозі. Настуся має ні про що не питати і бути завжди напоготові виконати доручення.

Звичайно! Настуся ладна хоч зараз!

Вечорами дівчинка частенько сиділа з господинею в кухні. Вони грали в карти, в простого, непідкидного дурня, або ж Устимівна розповідала страшні історії про розбійників та мерців.

І кури сплять,

І гуси сплять,

Кума моя не спить,

Мої білі рученьки варить,—

таємниче, протяжно проказувала Устимівна, а біля її ніг, розвалившися на підлозі, безжурно муркотіли Оврам з Кіндратом.

У сусідній кімнаті, за причиненими дверима, ішла тим часом якась важлива нарада, чулось приглушене буркотіння, і в щілинку виповзали сиві пасма тютюнового диму. Пізніше, коли суперечки стихали і люди потроху розходились, Оксана заглядала до кухні і прохала Устимівну розігріти чай. Усі, хто лишався, підсідали до столу, і тоді вже й Настуся приставала до гурту. Пам’ятаючи Оксанин наказ, вона мовчки сьорбала чай з блюдечка і тільки час од часу посміхалася на чий-небудь жарт. Найбільш смішив усіх Кость Гармаш, балакучий, метушливий парубійко з блискучими циганськими очима. Настуся вже звикла до Костя, бо він забігав до них майже щодня. Це ж він, власне, й улаштував Оксану з Настусею на цій квартирі, назвавшися господині їхнім братом. Приходив до них Кость, як до себе додому, і поводився досить безцеремонно: брав, не спитавшись, усякі речі, приносив і розтикав по кутках якісь пакунки і навіть зброю.

— Це просто свинство, Костю,— сердилася Оксана.— Ти знову підсунув мені нагайку! Не смій нічого сюди приносити!

— Оксано, голубонько, їй-богу, більше не буду! — покірно відказував Кость і знову робив так само.

Раз він поїхав кудись за дорученням партійного комітету, і Оксана легенько зітхнула. Та невдовзі Кость повернувся і, забувши про те, що називав Оксану сестрою, запитався в Устимівни:

— Ну, як там моя жінка?

Старенька хитро позирнула на нього:

— Як ви ще куди-небудь поїдете, то вона вже стане, мабуть, вашою бабусею?

Але Кость не був з тих, кого можна збити з панте-лику. Нітрохи не збентежившись, він підморгнув; Устимівні й оглушливо зареготав.

— Ну, який з тебе в біса конспіратор? — докоряла йому Оксана.— Базіка! Щастя наше, що Устимів-на — людина надійна.

Крім Костя, вчащав до них і Грицько Неввесь, прозваний так за свій невеличкий зріст, а з ним його товариш, Шуляк, такий собі чепурун у начищених до блиску високих чоботях. Часом у неділю все товариство вибиралось на Ворсклу. Брали човни і їхали куди-небудь на Нижні Млини. Варили кашу, співали пісень, купались і непомітно для стороннього ока вели ділові розмови.

Літо стояло гаряче, сухе. В маленькому садочку Устимівни вже червоніли вишні, достигали рясні порічки. Приємно було вранці пробігти босоніж по росяному споришеві, скубнути одно-два коралових грона.

Одного такого ранку Настусю погукала з кімнати Оксана. Вона була вдягнена по-панському, в білій, в тонким мереживом сукні, в білих рукавичках і з парасолькою.

— Настусю, я зараз їду в Сагайдак. До родичів, розумієш? Повернуся завтра, о десятій ранку. А ти повинна мене зустріти. На Київському вокзалі.

Дівчинка поквапно кивнула головою.

— Слухай мене уважно,— казала Оксана далі.—

Коли підійде поїзд, не кидайся до мене, а стій віддалік. Я піду до багажної камери одержувати багаж. Якщо все буде гаразд, я візьму носія і попростую до візника. Тоді й ти сміливо підходь до мене, і ми разом поїдемо додому. Коли ж мене затримають на пероні або я не приїду зовсім, тоді ти негайно біжи на Бабичевський провулок. Запам’ятай: Бабичевський

провулок, 16, будинок Хархурима. Питатимеш дядю Баню. Розкажеш йому все. Зрозуміла?

— Зрозуміла,— хутко відказала Настуся.— Спершу не підходь, а коли що…— тут вона примовкла і звела на Оксану стурбований погляд.

Але та заспокійливо усміхнулась.

— Нічого, нічого. Я певна, що все скінчиться гаразд. А взагалі, Настусю, в нашій справі небезпека завжди поруч. Не забувай про це… Ну, мені час іти. Сніданок на столі, господарюй сама.

І Оксана дрібними кроками — бо заважала вузька та довга спідниця — поспішила з хати.

Настусі вже й снідати розхотілось. Вона прибрала зі столу, потім узялася переглядати старі-престарі номери «Нивы» ‘, що невідомо для чого зберігалися в Устимівни ще з часів японської війни. День без Оксани тягнувся нудно й довго, і навіть ласкаве муркотіння Оврама і Кіндрата не в силі було розважити Настусю. Вона вже навчилася нічого не питати вголос, однак у душі питання весь час поставали самі собою. Чого поїхала Оксана в Сагайдак? І чому її можуть затримати на пероні?

Надвечір почувся знайомий Настусі умовний стук у вікно. Дівчинка вийшла до галереї й відчинила двері. На ганку стояли двоє Оксаниних товаришів — Гринько Неввесь та Шуляк.

— Оксана дома?

— Немає…

— А де вона?

Настуся хотіла було відказати, що поїхала в Сагайдак, до родич і в, але, впіймавши гострий, цікавий Шуляків погляд, прикусила язика. Чого це він так допитується? І навіщо йому знати, куди поїхала Оксана? 1

1 «Нива» — ілюстрований журнал, що видавався в царській Росії.

— Пішла на Павленківську площу,— бовкнула дівчинка перше, що спало їй на думку.

— А скоро повернеться?

— Мабуть, ні,— натхненно брехала Настуся далі.— Казала, щоб мп з бабусею не ждали її, лягали спати.

Хлопці ще трохи потовклися на порозі й пішли собі. Настуся, причиняючи двері, показала їм услід язика.

Насилу дочекавшись другого дня, дівчинка раненько вибралася з дому. Помаленьку пройшла Кобшца-ни, спустилась до Познанської греблі. Ось тут, на Малій Садовій, живе той письменник Короленко, що виступав на Сінній, коли скинули царя. Оксана оце недавно читала Настусі книжечку, яку написав Короленко, про бідних дітей, що жили в підземеллі. Як таки й гарно усе описав! І який він добрий, отой Короленко, як усіх бідних жаліє!

З цими думками Настуся поминула Корпусний сад, Сінну площу і подалася по Куракінській до станції. На Київському вокзалі було порожньо й тихо. Вздовж перону, розморені спекою, важко ступали німецькі вартові. Настуся зайшла в зал для пасажирів третього класу, сіла на довгому, твердому ослоні з високою спинкою і знічев’я почала роздивлятись навколо. Людей у залі було небагато. У кутку дрімала на вузлах бабуся в біленькій хустині. Коло вікна розташувалися перекусити хлібом та салом троє заможних дядьків у нових чумарках, а ще далі, біля самих дверей, примостився п’яненький дячок у поруділому підряснику. Дячок раз у раз зітхав, нерозбірливо белькотів щось і скорботно хитав головою. У залі стояв важкий, затхлий, просяклий махоркою дух. Настуся посиділа трохи і вийшла через другі двері на платформу.

На пероні вже почався рух. Із службового приміщення вийшов черговий по станції в червоному кашкеті. Пролунав дзвоник. Заволікши станцію хмарою пари, до перону підкотив поїзд. Усі кинулися до вагонів, і Настуся замалим не побігла вслід. Та згадавши Оксанин наказ, зупинилась і відійшла вбік до якоїсь будки, ставши так, щоб їй було добре видно весь поїзд.

Оксана вийшла з вагона другого класу, люб’язно підтримувана під руку якимсь немолодим гетьманським офіцером. Він ладен був, очевидячки, й далі супроводити свою даму, але та, чарівно всміхнувшись, розпрощалася тут-таки на пероні. Розтуливши мережану парасольку, вона спокійно, ніби не помітивши, поминула Настусю і підійшла до багажної камери.

Дівчинка не зводила з Оксани зачудованих і тривожних очей. Яка вона гарна в панській одежі! Просто царівна з казки! І невже зараз із нею трапиться нещастя?..

Біля багажної камери стояв німець із гвинтівкою коло ноги. Сторож виніс Оксанині речі — дві великі, плетені із лози корзини, щільно прикриті віками та обв’язані вірьовками — і німець показав рукою, щоб їх розв’язати. Поки сторож виконував наказ, Оксана зацокотіла до вартового по-німецьки, безтурботно помахуючи парасолькою. Той широко всміхнувся і теж зацвенькав по-своєму. Тим часом сторож розплутав вірьовки й підняв віка корзин. В них була тонка й дорога жіноча білизна. Вартовий знехотя підняв обшиту тонким гіпюром нічну сорочку. Зніяковівши, він махнув рукою, щоб забирали корзини, а сам повернувся до Оксани і щось швидко заговорив, розводячи руками, немов прохаючи вибачення. Тут підскочив носій, Швиденько перев’язав і повісив корзини через плече. Оксана кивнула вартовому і граціозною, неквапливою ходою подалась за носієм.

Настуся деякий час закам’яніло дивилася їй услід. Нарешті передихнула й облизала пересохлі од хвилювання губи: що було б, якби вартовий колупнув білизну трохи глибше? Адже там — Настуся догадувалась— була зброя, або ж набої, а може, навіть гранати. І як це могла Оксана так спокійно балакати з вартовим?.. Мила, безстрашна Оксана! Настуся зірвалася з місця і майнула на привокзальну площу. Оксана вже стояла біля парокінного екіпажа, чекаючи, поки навантажать її речі.

— Сідай, Настусю! — весело гукнула вона.— Зараз поїдемо!

Вона пурхнула на м’яке сидіння й потягла за собою дівчинку. Візник цмокнув на коней, і розкішний ресорний екіпаж швидко покотив вулицею.

Уже вдома, коли важкі коші було внесено в галерею, Настуся сказала:

— А вчора вас хлопці питали. Грицько Неввесь і той, як його… Шуляк.

— Невже? А ти що сказала?

— Сказала, що ви пішли на Павленківську площу, а за чим — не знаю.

— Молодець, Настусю. Ніколи не слід без потреби викладати все, що тобі відомо. Чим менше людей знає про мою поїздку, тим краще.

Того ж таки вечора Оксана вивезла таємничі коші кудись із дому.

Христенко Інна, Натуся