КУЛЕМЕТ НА ГОРИЩІ

Нове лихо зовсім приголомшило Настусю. Довго стояла дівчинка в порожній кімнаті і дивилася кудись перед себе, аж поки Устимівна, взявши за руку, не повела сердешне дівча до своєї хатини. Настуся покірно пішла за нею, слухняно роздяглась і лягла, нітрохи не здивувавшися, що опинилась у чужому ліжку. Тяжке відчуття втрати не покидало її навіть уві сні, і першою думкою Настусі, коли вона розплющила очі, було: всьому кінець. Якщо вистежили Оксану, то, мабуть, знають і про зброю, мабуть, схопили й Костя Гармаша, й інших. А може, ні? Може, товариші й гадки не мають про те, що тут сталось? Дівчинка никала по хаті, мов неприкаяна, і раптом, виглянувши на вулицю, так і припала до шибки. Під вікнами промайнула добіре знайома постать.

Не тямлячи себе, кинулася Настуся до дверей і… мало не ткнулась обличчям у шкіряну куртку Костя Гармаша.

— Здорова була, Настусю,— почав був він весело й гучно, але тут же притих, угледівши її схвильоване личко.— Що скоїлось? — запитав тривожно.— Оксана вдома?

Дівчинці ніби враз щось застряло в горлі. Вона потягла Костя в галерею і через силу відповіла:

— Забрали Оксану…

— Що ти кажеш? Коли?

— Учора… І ваш револьвер.

— Мій револьвер? От чорт, а я ж його шукав… Хто ж це навів гетьманців на слід? Чи не Шуляк? Я давно за ним дещо помічав… Ну, нічого, від мене не втече!.. А Оксану ми визволимо, Настусю! Тут, брат, такі діла! Не довго вже гетьманцям господарювати!

— А німці!

— О, німцям тепер не до нас! У них там своя революція почалася1

I Кость підбадьорливо поплескав Настусю по плечу:

— Ну, бувай здоровенька, не вішай носа!

По цій мові Гармаш вискочив на вулицю і швидко зник за рогом. Настусі трохи одлягло від серця.

День минув без подій, а перед світанком дівчинка зненацька прокинулась. Здалека доносилися постріли. Настуся підвелась, ладна вже схопитися з постелі. Що то? Може, гетьманців уже вигнали з Полтави? Але звуки далекого бою потроху завмерли, і новий ранок народився в глухому, зловісному безгомінні.

По обіді Настуся не витримала і майнула-таки з дому. Вулиці були безлюдні. Та ось, завернувши за ріг, угледіла дівчинка декількох гетьманців, і серце в неї упало.

Повернувшись додому, Настуся застала в Устимівни сусідку, що принесла новину: вночі до Полтави вдерлися повстанці, захопили Київський вокзал і арештантські роти, звільнили заарештованих, ъ. тоді відступили.

Настуся так і підстрибнула. Звільнили арештантів? Значить, і Оксану? Але чому відступили? Вона розгублено позирнула на сусідку, а та скрушнзотюхитала головою.

— Сердешне дівча! Ну, зовсім як оте горобеня, що з гнізда випало. Де їй голову прихилити?

— Та вже на вулиці не ночуватиме,— озвалася бабуся.— Побуде поки що в мене…

— А звісно,— кивнула сусідка.— Адже ви, Усти-мівно, добра душа… А проте, чи не сходити б вам із дівчинкою у Червоний Хрест? Там Короленко головує…

— Короленко? Письменник Короленко? — перепитала Настуся.

— Атож. До нього всі йдуть, коди якась, біда скоїлася. І від тюрми, від суми порятує… А найбільше він піклується про сиріт…

Та Устимівна замахала на сусідку руками:

— І чого б таки я завдавала клопоту Короленкові! Ще ж ми з голоду не вмираємо! А там видно буде…

Минув тиждень. Надворі, як і на душі, було неспокійно й похмуро. Дули пронизливі вітри, зривався не то дощ, не то сніг. Настусині черевики протікали, і Устимівна не пускала дівчинку з дому. В Полтаві було тихо, але почувалося, що тиша ця непевна, зрадлива, що вона набрякає, повниться, мов сніг повесні, тривожним чеканням.

Настуся тільки й жила цим чеканням. Вона знала, що недаремно Оксана з товаришами вели свої потаємні розмови, недаремно привозили до Полтави зброю. «Не довго вже гетьманцям господарювати!» — повторювала про себе Настуся Костеві слова.

Нарешті дощі припинились, калюжі підшерхли і Настуся відпросилася-таки у бабусі відвідати Варку. Не йшла, а летіла на Колонію, щоб швидше побачитися з подругою.

Варка й собі страх як зраділа Настусі. Буде з ким хоч пощебетати, а то мати все такі суворі, смутні, і в хаті у них, як у могилі.

Подруги залізли на піч і довго там собі шептались. Незчулися, як і вечір настав. Довелося Настусі заночувати у Варки. А вранці, ще затемна, її знов розбудили далекі вибухи. Вони дедалі частішали й насувалися ближче та ближче. Дівчинка непорушно лежала в темряві, завмираючи від кожного звуку. Ось гримнуло десь зовсім близько. Заворушилася на постелі Варчина мати, засвітила каганець. Настуся підвела голову — старенькі ходики на стіні показували пів на шосту.

— Ти не спиш? — обізвалася Варчина мати.

— Ні, тіточко.

Мовчаниха сунула ноги в шкарбани і зачовгала по хаті.

— Кара божа та й годі! Нема тобі спокою ні вдень ні вночі. І коли вже скінчиться ота колотнеча?

Та колотнеча, навпаки, все розросталась. Звідусіль чулася стрілянина. Не тямлячися з хвилювання, Настуся розштовхала Варку.

— Наші наступають! Чуєш, Варко!

Притулившись одна до одної, дівчатка насторожено

прислухались.

Десь коло полудня, як трохи вщухла стрілянина, Настуся смикнула подругу за рукав.

— Знаєш, Варко, я зараз піду.

— Куди?

— Додому.

— Ну от іще! — обізвалася Мовчаниха від печі.— Хіба не чула, що робиться? Підожди хоч, поки затихне.

— Та вже стихло, тіточко. А там же бабуся не знає, що й думати…

Мовчаниха махнула рукою.

— Ну йди, коли хочеш, тільки дивися ж…

Настуся не слухала далі. Миттю одяглась, попрощалась і чкурнула надвір.

Непереможна сила гнала її вперед, туди, де ще хвилину тому гримів бій. Одна думка володіла нею: побачити своїх, розпитати про Оксану.

На Сінній було порожньо, тільки коло ремісничого училища сновигали озброєні «ухналі» (так у Полтаві називали учнів ремісничої школи, переважно з бідняків). На Куракінській валялася перекинута афішна тумба. Настуся обминула тумбу й гайнула до Корпусного саду. Вона вже виткнулася була за ріг кадетського корпусу, як над вухом проспівала куля, і дівчинка, одсахнувшись, припала спиною до будинку. Від кадетського корпусу, з того краю, що виходив на майдан і де були головні ворота, по площі полоснула кулеметна черга. На відповідь з Остроградської пролунало декілька пострілів.

Настуся відсунулася назад на Куракінську. Тут було тихо, і вона перевела дух. Треба, мабуть, вертатись, бо через Корпусний сад не проскочиш. Вона зверне в найближчий провулок і пробереться з іншого боку.

Раптом від Сінної долетіло, усе наростаючи, якесь незвичайне торохтіння та чахкання. Повз Настусю, кашляючи сизим димом, промчав вантажний автомобіль. Дівчинці не часто доводилося в Полтаві бачити автомобілі, і вона, провівши це диво захопленими очима, з насолодою вдихнула незвичний, приємно-дратівливий бензиновий дух. Та в цю саму мить автомобіль, востаннє оглушливо стрельнувши, зупинився. Брязнули дверці кабіни, з неї вискочив водій і кинувся до мотора. У кузові грузовика завовтузились чоловічі постаті, і одна з них, невисока, по-хлопчачому тонка, перехилилась через борт до шофера.

Настуся придивилась. Чи не Василь? Ну звісно ж, він! Знайома руда шапка, зсунута набакир, у руках гвинтівка.

— Василю! — гукнула Настуся і побігла до автомобіля.

Хлопець обернувся.

— Настуся!

Він легко переліз через борт і плигнув на бруківку.

— Василю, голубчику, скажи, що тут діється? Наші в Полтаві? Де дядько Павло?

— У Полтаві, Настусю, в Полтаві! Ще вранці, як захопили Київський вокзал, погнали гетьманців аж до Сінної. Тепер наші в Червоних казармах, і батько там. А гетьманці одступили до окружного суду.

За рогом знову застрочив кулемет.

— А хто ж то стріляє?

— Та то якась сволота засіла в корпусі на горищі. Поливає вогнем — не дає до окружного суду підібратись. Ну, та нічого! Ми он, бач, якого собі коня роздобули! Зараз як махнем… Ну, що там, Михайле?

Василь підійшов до шофера, що все длубався в моторі, але той знизав плечима.

— Невже заглух? От чорт! — пролунав з кабіни знайомий голос, і на приступку виліз Кость Гармаш. Ліва рука його була замотана скривавленою ганчіркою.

— Ти диви—Настуся! Ти чого тут? Біжи мені зараз додому, бо тут, брат, стріляють!

Але Настуся кинулася до нього.

— Де Оксана? її звільнили?

Кость збентежено почухав потилицю.

— Нема Оксани… Мабуть, гетьманці вивезли її з Полтави…

— Вивезли? Куди?

— А чорт їх знає куди! Ну, та нічого! Ми її й під землею знайдемо! Ось тільки…

Нова кулеметна черга не дала йому доказати.

— Ну не бісів син! — аж сплюнув Кость.— Засів отам і порощить… Ех, добрався б я до тебе!

Настуся вхопила Костя за рукав.

— Ось послухайте! Я знаю, як пробратись туди, де кулемет! Через отой двір!

Вона показала рукою на ворота, що виходили на Куракінську.

— Ти знаєш? Звідки це?

— А я в генерала служила, в корпусі! Он хай Василь скаже!

Той кивнув.

— Ну-ну! — зацікавився Кость.— Так що ж ти придумала, кажи!

— Я проведу вас через чорний хід на горище. Ми там білизну вішали…

У Костя вже й очі загорілись.

— Так це ж здорово, чорт забирай! Якщо знімемо кулемет, то наші враз до окружного суду посунуть! Ану, катай, Настусю, веди!

Лишивши водія і далі морочитись з автомобілем, Гармаш з Василем та ще двоє озброєних хлопців рушили до воріт.

109-

Услід за Настусею перебігли через двір до чорного ходу.

Одним духом скочила дівчинка по сходах на самий верх і штовхнула ногою двері на горище. Двері відхилились, одкривши хід у пітьму.

Не гаючи ні секунди, Гармаш рішуче переступив поріг. За ним посунули хлопці.

Останнім, кивнувши Настусі, зник у чорному отворі Василь.

Дівчинка постояла трохи, прислухаючись до обережних кроків, що все затихали, і помаленьку рушила вниз. Вона знала, що хлопцям треба пройти через усе довжелезне, затягнуте павутиною горище аж на друге крило кадетського корпусу. Чи пощастить же їм підкрастися непомітно?

На воротях вона зупинилась. Кулемет, що все обзивався з горища короткими чергами, раптом цвіркнув востаннє і замовк, немов захлинувся. А за кілька хвилин двір за спиною Настусі зненацька ожив. Грюкнули двері чорного ходу, почувся тупіт, і повз Настусю, тягнучи кулемет, пробігли Гармаш з Василем. Услід двоє хлопців поволокли на смерть переляканого гетьманця.

В одну мить кулемет утягнули на грузовик, мотор якого, нарешті, завівся, і автомобіль з ревом та гуркотом помчав повз Корпусний сад до окружного суду.

Настуся вийшла з підворіття і помалу посунула додому, на Кобищани. Звертаючи в провулок, оглянулась. Від Корпусного саду долинуло голосне «ура».

Коли настав вечір, у Полтаві вже не лишилося жодного гетьманця.

А вранці на Кобищани приїхав дядько Павло і забрав Настусю в Петрівку.

Христенко Інна, Натуся