МЕДСЕСТРА ОКСАНА

Все відбулося неймовірно швидко. Міцні руки підхопили її, втягнули в тісний коридорчик, і Настуся опинилась у вагоні. Коли прийшла до тями, то

побачила, що сидить на широкій гладенькій лаві, яка злегка погойдується під нею, мов колиска, і звідкись чується розмірений стукіт: та-та, та-та, та-та. Настуся боязко підвела очі, угледіла дерев’яні стіни, вікно, а за ним — чорну, пригріту сонцем землю, що швидко сунулась кудись убік. Уперше в своєму житті дівчинка їхала в поїзді.

Настуся озирнулась на дядька Йосипа, що стояв поруч, тихо розмовляючи з медсестрою, і в грудях їй гаряче хлюпнулася радість. Вона їде, вона їде з дядьком! Нехай він навіть не дивиться в її бік, нехай не говорить до неї, Настуся на все згодна. Звісно, дядько гнівається. Може, зараз нагримає. Ну, то й що! Вона все одно щаслива!

Проте дядько Йосип гримати не став. Тільки кинув, на ходу обернувшись до племінниці:

— Що ж… Залишайся в лазареті. Слухайся фельдшера та сестри. Я потім загляну.

І, перш ніж Настуся здобулася на слово, дядько Йосип зник за дверима. Медсестра опустилась на лаву, розстебнула свій чорний оксамитовий жакет із хутряним комірцем — його прохолодну м’якість Настуся ще й досі почувала на щоці — і навколо запахло знову так незвично й приємно, як у ту мить, коли дівчина прийняла Настусю в свої теплі обійми.

— Мене звати Оксана,— просто сказала вона, упіймавши Настусин погляд.— А то наш фельдшер, Сава Григорович,— показала в куток навпроти, де Настуся ще раніше угледіла сердитого, нахмуреного дядька із сивою щіточкою вусів.

Він саме розіклав на маленькому столикові біля вікна якісь папери та, добувши з кишені окуляри, осідлав ними хрящуватого носа. Завваживши, що мова йде про нього, фельдшер іще більше насупився і так бликнув на дівчинку, що вона мимохіть одсахнулась.

— Ну, ну! — насварилась на нього пальцем Оксана.— Будете мені тут дівчину лякати!

— Авжеж! Треба б і полякати! Щоб не була така хоробра та не плигала на ходу в поїзд. Більше нам робити нічого, як із нею тут панькатись…

Настусі кров так і кинулася в обличчя. І чого отой дядько нападається? Від образи вона навіть перестала його боятись і запально озвалась:

— А зі мною не треба панькатись! Я буду допомагати… Я все вмію робити, все!

— Он як! — Сава Григорович пересунув окуляри на лоба.— Та ти, я бачу, метка… на словах. А на ділі?

— І на ділі!— не вгавала Настуся, почуваючи вже свою перемогу над сердитим дядьком. — Що треба робити? Лиш загадайте!

— Гаразд, гаразд… Зараз побачимо. Ану, тягни оті ящики з-під лави.

Настуся вивіркою метнулася додолу. Оксана хотіла допомагати, але дівчинка замахала руками:

— Ось гетьте! Я сама!

Ящики й справді були не важкі. У генеральші вона хіба ж такі відра з водою тягала! А далі то й зовсім пішла не робота, а іграшки: Настуся виймала з ящика усякі пляшечки, слоїки, пакуночки з ватою, Оксана читала чудні, незрозумілі написи на них, а фельдшер записував до своїх паперів оті хитромудрі назви.

Так почалося Настусине похідне життя. Дівчинка хутко призвичаїлась і до стукоту коліс, і до хитання підлоги під ногами. Вона мишкою шмигала поміж дорослими, допомагала розносити пайки і нітрохи вже не боялася нахмурених брів Сави Григоровича. Як не дивно, завзяте мале дівчисько досить швидко порозумілося із суворим, неговірким фельдшером. Для Настусі це була своя людина, така ж; як дядько Павло, як Мовчан, як усі ці прості робочі люди, серед яких вона виросла.

А от медсестра Оксана — інша річ. Така тоненька

. 5 990-8

з себе, делікатна, і пахне від неї, як від пані. А руки! М’які, білі, ніжні, ну, зовсім, як у тієї генеральші, тільки що без перснів. Настуся щоразу ніяковіла, коли ця панська рука гладила її по голові, хоч і почувала, що Оксана прихильна до неї. Піклується, мов про рідну, та й взагалі: коли б не вона, хіба дядько Йосип взяв би Настусю з собою?.. І все ж не могла дівчинка звикнути до Оксани, раз у раз сторожко поглядала в її бік. Що їй тут треба, тендітній панночці, серед грубих, простих людей? їй би сидіти з панами у теплій, затишній кімнаті і грати на піаніно, а вона мотається по брудних, прокурених махоркою вагонах, тягає торби з пайками, а на стоянках сперечається про щось із начальниками станцій.

Настусі страх як хотілося розпитати про Оксану дядька Йосипа, та все якось не випадало. Коли він забігав до них у вагон, то там неодмінно була Оксана, і він більше розмовляв не з Настусею, а з нею — адже обоє вони були членами комітету, і завжди в них знаходилися важливі справи. А Настуся — що ж! Дядько Йосип і так бачив, що з нею все гаразд.

Дівчинка таки й справді почувала себе у поїзді, як удома. Вона вже не боялася під час руху переходити з вагона в вагон, а на станціях спритно плигала з високих приступок, щоб хоч трохи поганяти по теплій землі. Від п’янкого весняного повітря було радісно, легко, і не вірилось, що є на світі війна, постріли, смерть.

А війна була тут, навколо, і щоразу нагадувала про себе тривожними перестрілками, далекими вибухами снарядів. Усе частіше доводилось зупиняти поїзд для ремонту колії. І не раз мирний стукіт молотків та брязкіт рейок змішувався з татаканням кулеметів. Озброєні робітники стрибали з вагонів і бігли на постріли. Деякі вертались поранені, і Сава Григорович із Оксаною швидко робили їм перев’язки.

Під час тривоги Оксана вибігала разом з усіма і

завжди намагалась бути поруч із дядьком Йосипом. Команди його вона виконувала, як звичайний рядовий боєць. Тільки один раз пішла наперекір, але дядько Йосип чомусь не розсердився на неї.

День тоді випав напружений, неспокійний. Треба було полагодити місток, щоб пропустити червоний бронепоїзд. Німці весь час обстрілювали залізничну колію, і робота йшла повільно. Пізно ввечері голодні, натомлені залізничники повернулися до своїх вагонів. Оксана з Настусею швиденько порозносили пайки і тільки сіли із Савою Григоровичем вечеряти, як і дядько Йосип нагодився. Настуся порядкувала на маленькому столикові, краяла ковбасу та хліб.

— Беріть, дядечку,— запросила вона.

Дядько Йосип узяв був кавалок ковбаси, але тут же поклав назад. Удалині почулись рясні, безладні постріли, обізвався кулемет. І в ту ж мить щось затупало на площадці вагона, грюкнули двері. До купе вскочив молодий захеканий залізничник.

— Товаришу Ремінний, коло містка бій! — вигукнув він.— Німці оточили бронепоїзд!

Дядько Йосип звичним рухом згріб шапку.

— Іду. Передай по вагонах — негайно виходити із зброєю.

Залізничник кинувся геть, Сава Григорович посунув за ним. Оксана, схопивши санітарну сумку, теж підвелася з лави, але дядько Йосип заступив їй дорогу:

— Оксано, ти от що… Ти поки що залишайся. Без тебе обійдеться.

Дівчина ображено випросталась.

— Ти що, за дитину мене вважаєш? — І додала затято: — Я йду з тобою.

Ці слова пролунали гостро й твердо, як наказ. Ніби не дядько Йосип, а вона, Оксана, була в цю мить командиром. Ніби мала вона над ним якусь таємну владу. І дядько Йосип скорився цій владі. Він тільки

чудно якось поглянув на Оксану і кивнув головою Настусі:

— Сиди, дочко, тихенько і нічого не бійся. Ми скоро повернемось.

— Я не боюсь,— хотіла відповісти Настуся, але не встигла. Двері клацнули, і вона лишилася сама в напівтемряві вагона.

Страху не було, лиш неприємний, нудотний холодок у грудях. Забувши про вечерю, дівчинка скулилася на лаві. За станцією безперестану тріщали постріли. Настуся намагалась уявити собі, що робиться там, коло містка. Перед її очима стояла Оксана, тоненька, рішуча, із сердитим рум’янцем на худих щоках. Хороша вона, все-таки. Не жалує себе, хоч і панночка. Отже, бувають і такі пани, що йдуть проти панів?..

Перестрілка потроху млявішала і врешті зовсім ущухла. Дівчинку зморила втома, повіки самі собою склепились. Уже крізь сон почула вона коло себе шарудіння, човгання ніг, приглушені голоси. Хтось черкнув сірником, запалив свічку. Настуся розплющилась, і в хиткому, мерехтливому світлі побачила перед собою великі, блискучі Оксанині очі.

— Усе гаразд, Настусю, спи,— злегка ворухнулися губи на блідому обличчі, і маленька дбайлива рука, сковзнувши по Настусиній шиї, прикрила їй плечі якоюсь одежиною. Стало затишно, тепло. Дівчинка повернулась на бік і поринула в солодке забуття.