«МИ ПОЩАДИ НЕ ПРОСИМО!»

Ніби повінь після заливного дощу, затопили дроздовці Якимівку. Простора базарна площа аж гула від солдатського гомону, від тупоту кінських копит.

На будинку «волосного правлєнія», що стояв у центрі села, розвівався триколірний царський прапор. Тут розташувався дроздовський штаб. По східцях раз у раз збігали вістові, біля конов’язі іржали коні. А поряд, під посиленим конвоєм, морилося на сонці з півсотні закривавлених, змучених людей.

Поблизу, крім солдатів, не видно було живої душі. Ніхто з селян не одважувався навіть виглянути за ворота. Тільки одно простоволосе, задихане дівча тулилося попідтинню. То була Настуся. Вона саме норовила підкрастись якомога ближче до полонених, коли пролунала команда «рівняйсь!». На високий ганок

«волосного правлєнія» вийшло декілька офіцерів, серед них і той довготелесий, що його Настуся запримітила ще на станції.

— Струнко, ви, голодранці! — крикнув він на полонених.— 3 вами хоче говорити його превосходительство генерал Щербачов!

Офіцер поступився місцем невеличкому сухому дідкові в розстебнутій шинелі, з-під якої виднілися на штанях червоні лампаси. Настусі одразу згадався генерал Павленко, що в нього вона служила в Полтаві… Той хоч і був молодший та гладший і лаявся по-українськи, а не по-російськи, як цей, але так само верещав і розмахував руками, коли двоє гайдамаків привели до нього Максима.

Настуся гаразд і не добрала, що саме кричав, захлинаючись, куций генерал. Чула тільки викрики: «Комітетники», «анархісти», «за ізмєну отечеству — розстрілять!»

Накричавшись, генерал уже спокійніше додав, що помилувано буде лише тих, хто покається і дасть згоду вступити в їхні війська.

— Хто хоче зостатися живим, три кроки вперед! — скомандував він.

Але понура юрба полонених навіть не ворухнулась. Прямо у вічі генералові, ніби постріли, посипались вигуки:

— Ми пощади не просимо!

— Стріляйте!

— Усіх не перестріляєте! Нас мільйони!

Наперед просунулась постать зі зв’язаними за спиною руками, в подертій сорочці із закривавленою пов’язкою на голові.

— За нашу кров вам помстяться!

«Дядечку!» — хотіла була крикнути Настуся, але не змогла. Генерал махнув конвойним рукою. Солдати тісніше обступили полонених і погнали їх вулицею.

Настуся хотіла податись услід, але дорогу їй перепинила друга партія полонених. Колона зупинилась, притиснувши Настусю до високого дощаного паркану. І тут вона зовсім близько угледіла знайому білу косинку з червоним хрестом. Серед полонених була медсестра Оксана.

Не думаючи, що робить, Настуся кинулась до неї. Прослизнувши, ніби в’юн, поміж конвойними, вона з відчаєм вигукнула:

— Там… дядька Йосипа… повели!

Оксана мовчки пригорнула дівчинку до себе. Вона все зрозуміла. Вона знала, куди повели полонених, і їй нічим було втішити Настусю. В ту ж мить один із конвойних люто смикнув дівчинку за плече.

— Ах ти, щеня! Бач, куди пробралось!

Настуся з голосним плачем припала до Оксани.

— Що за безпорядки?— почувся незадоволенні! окрик.— Спиридонов, у чому річ?

Коло них стояв довготелесий офіцер. Конвоїр, почувши своє прізвище, здригнувся й випустив Насту-сине плече.

— Так що, насмілюсь доложить, вашскобродь, оце дівча…

Але офіцер уже не слухав. Він витріщився на Оксану, і його бліде, довгобразе лице з тонкими вусиками із сердитого ставало все більш здивованим.

— Ксеніє Валер’янівно! — нарешті вигукнув він.— Ви? Як ви тут опинились?

Оксана й собі вражено глянула на нього.

— Просто не віриться… Ви — і раптом серед цих бандитів… Спиридонов! — обернувся офіцер до конвоїра.— Проведи панночку…— і легким рухом голови показав: — Туди, на квартиру.

На ці слова Оксана шарпнулась, але тут же пригорнула до себе Настусю і знітилась. Що буде з цим дівчам? Чи має вона право відмовлятися від шансу на порятунок?

I Оксана, взявши за руку Настусю, мовчки рушила услід за солдатом.

Звернувши в провулок, вони проминули одну чи дві хати і зайшли на заросле травою дворище. Ніхто не зустрів їх у садибі, і тільки вступивши до господи, вони застали на лаві дідуся-інваліда з дерев’янкою замість правої ноги.

— Ти хазяїн? — запитав солдат.

— Та я…

— А де ж денщик їх благородія?

— А там, у світлиці. Хропе…

Солдат посунув через сіни у світлицю, а Оксана в тяжкій задумі опустилася на лаву. Здавалось, вона забула навіть за Настусю, що розгублено примостилася поруч. Дідусь, що вже кілька разів поглядав на Оксану, хотівши щось запитати, тільки зітхав та хитав головою.

Він був уже й зовсім намірився озватись-таки до Оксани і навіть крякнув, пригладивши вуса, коли в хаті пролунав стогін. Настуся здивовано озирнулась. На лежанці, коло печі, заворушилася купа одежі, й почувся старечий голос:

— Пилипе… Подай води…

Дідусь пошкандибав до мисника, зачерпнув води кухлем і подав на лежанку. Маленька, сливе дитяча голівка в темній хустині, з-під якої вибивалися сиві пасма, підвелась із купи дрантя й припала до кухля.

У сінях затупотіло. То солдат-конвоїр вийшов із світлиці і подався геть. І знов настала тиша, важка й гнітюча, мов осінній туман. Безгучно дихала хвора бабуся, притих дідусь, заклякли й Оксана з Настусею на лаві коло вікна. І в цю моторошну тишу вдерлися раптом знадвору далекі залпи гвинтівок. Один… другий… третій…

— Прокляті! — зойкнула Оксана, зірвавшися з лави. —Убили Йосипа… вбили…— І, як підкошена, впаяй на долівку.

Настуся кинулася до неї. Удвох з дідусем вони підвели Оксану й поволокли до лави.

— Набери води в кухоль,— звелів дідусь, коли вони сяк-так примостили Оксану на лаві, підклавши під голову згорнуту одежину. Дівчинка подала кухоль, і дідусь бризнув водою Оксані в лице. Якусь мить обоє стояли, напружено вдивляючись у безживні риси. Та ось густі темні вії злегка ворухнулись, очі розплющились, груди глибоко зітхнули. Настуся з плачем припала до дівчини.

— Не руш її,— промовив дідусь.— Нехай оклигає трохи.

Настуся, хлипаючи, одійшла до вікна, а дідусь пошкандибав у сіни. Раптом дівчинка підвела голову. Спершу далі, потім усе ближче почулися вибухи снарядів, затремтіли шибки у вікнах.

— Звідки стріляють, дідусю? — запитала вона господаря, коли той увійшов до хати.

— А звідти, од Мелітополя, — охоче відгукнувся той. — Видно, червоні наступають. А дроздовці щось метушаться. Чи не тікати думають?

Немов у відповідь на його слова, у провулку зацокали копита. Почулися стурбовані голоси, загрюкали сінешні двері. Через кілька хвилин до хати заскочив спітнілий, знервований офіцер.

— Ксеніє Валер’янівно! Збирайтесь! Зараз вирушаємо!

Озирнувшись і побачивши Оксану на лаві, він запитав дідуся:

— Що з нею?

Той здвигнув плечима.

— Занедужала…

— Як?

— А так… Стояла посеред хати і впала…

Офіцер підступив до Оксани ближче.

— Ксеніє Валер’янівно! Ксеніє Валер’янівно!

Але вона навіть не розплющила очей. Офіцер

нерішуче постояв хвильку, потім махнув рукою і вибіг із хати. Настуся побачила в вікно, як він ускочив у сідло й подався з двору. За ним протупотів на коняці його денщик.

Гарматна стрілянина не вщухала. Від вибухів раз у раз бряжчали шибки. З вулиці долітало настирливе торохтіння тачанок — то тікали дроздовці, налякані наступом червоних частин. На другому кінці села горіли хати.

Надвечір, коли трохи затихло, дідусь приволік до хати оберемок соломи і розпалив у печі. Настуся намила в горщику картоплі й приставила до вогню. •Сусідська дівчина внесла глечик молока. Вони напоїли бабусю і Оксані хотіли дати, та вона й рота не розтулила, коли Настуся піднесла кухоль з молоком.

Удвох із дідусем вони повечеряли гарячою картоплею, звареною в лушпинні. Дідусь постелив Настусі на лаві стареньку кожушину, а тоді й сам умостився на полу1 біля лежанки.

Уранці Настусю розбудила голосна розмова. Дівчинка схопилась і сіла, протираючи очі. Озирнувшись, угледіла Оксану, що непорушно лежала на причілковій лаві2, а далі, коло дверей, дідуся й ту саму дівчину з глечиком у руках, що приходила вчора.

— То вони й наших там постріляли?

— Еге ж, дідусю! І Андрія, й дядька Петра… За те, що землю ділили. А тітка Горпина з Катрею, як розвиднилось, і побігли туди, за село, щоб, значить, тіло забрати…

— А хіба їх учора не закопали?

— Та ніт же, солдати не дали. Кричали: хто тільки підійде, постріляєм!

Настусі враз забракло повітря. Що вона каже? А дівчина збуджено цокотіла далі:

1 П і л — у старих селянських хатах дощаний поміст для спання.

2 Лава біля причілка, тобто біля бокової стіни.

— Ото тільки стали підходити, коли один із по-стріляних і заворушився! Вони й остовпіли, а той ну підводитись, та й став на коліно. Так тітка Горпина з Катрею як закричать та як чкурнуть звідти! Ледве живі додому прибігли…

— Йосип! То Йосип! — не своїм голосом вигукнула раптом Оксана і звелася на ліктях.— Підіть приведіть його, швидше! — із цими словами Оксанина голова знову безсило впала на подушку.

Цілий тиждень прохворіла Оксана. Настуся не відходила від неї. Кілька разів прибігала сусідка, мати тієї дівчини, поїла Оксану якимсь зіллям. Нарешті їй трохи полегшало. Гарячка минулась, вона стала підводитись і розмовляти. А ще через день вони з Настусею, обоє худі, смутні й мовчазні, як тіні, подибали за село, туди, де виднілася свіжонасипана братська могила.

Коло могили вони не плакали. Тільки стояли довго-довго, втупивши очі в обвіяні теплим вітром сухі грудки. І здавалось Настусі, ніби вона знову чує голоси постріляних тут людей:

— Ми пощади не просимо! Стріляйте! За нашу кров вам помстяться!

Так, помстяться. Усі, хто живі.

Другого ж дня Оксана з Настусею пішки вирушили до Полтави.

Христенко Інна, Натуся