НАСТУСЯ ТЕЖ ЗА РЕВОЛЮЦІЮ

Грудень почався легеньким, сухим, дрібненьким сніжком. Здавалося, місто ось-ось загорнеться білим пухнастим покривалом. Але сніжинки, ледве торкнувшись землі, байдуже котились по ній, зачіпаючись за мерзлі грудки і збираючись у куточках попід парканами. А напівгола земля і далі безпомічно світила проти неба сірими латками.

На вулицях було неспокійно. Групами проходили озброєні люди, десь від Сінної площі чулось татакання кулеметів. Нечисленні перехожі трималися ближче до будинків і прискорювали ходу.

Настуся, одягнута в довгу, до п’ят, холодайку і замотана великою хусткою, вибігла з воріт корпусу і подалась на Куракінську в аптеку. У Зої болів животик, Настусю послали по ліки. Тільки-но перебігла дівчинка через Сінну площу, як де не взялося кілька вершників у хвацько заломлених смушевих шапках і з нагайками в руках. Настусі здалося, що вони мчать просто на неї. Вона вже чула хропіння коней, бачила занесену над головою нагайку. Не пам’ятаючи себе від страху, Настуся кинулась у найближчий двір, мало не наскочивши на невисокого, кремезного чоловіка, що стояв у дворі біля хвіртки.

І — Що, злякалась? — промовив він ласкаво і, виглянувши на вулицю, додав: — Уже знову чорти їх тут

носять, бісових гайдамаків. Дітей лякати! — він сердито грюкнув хвірткою і повернувся до Настусі: — А ти куди це розігналась?

— В аптеку,— озвалась Настуся. Вона підвела очі на його суворе, пооране зморшками лице з довгим шрамом на лівій щоці і раптом сказала:

— А я вас знаю, ви дядько Павло! Ви до Мовчанів із дядьком Йосипом приходили!

— Із дядьком Йосипом? А ти хто така? — здивувався той.

— Я Настуся, племінниця дядька Йосипа…

— Стривай, стривай! Як же ти сюди потрапила?

— А я служу. У корпусі, в генерала Павленка…— І додала тихо: — Мене тітка віддали…

— Он як,— промовив дядько Павло.— А Йосип про це не знає.

— А ви його бачили? — стрепенулась Настуся.

— Та я його щодня бачу. Він, брат, у нас тепер командує!

— Я знаю, — швидко сказала Настуся.— Він раз ішов біля Корпусного, із наганом, а за ним робітники з гвинтівками! От би мені до дядька! Не хочу я у панів служити! Бариня противна така…— І Настуся несподівано для себе заплакала.

— Ну, що ти, Настусю, годі, не плач,— розгублено заговорив дядько Павло, невміло гладячи дівчинку по великій хустці на голові.— Потерпи ще трохи… Нікуди дядькові тебе зараз узяти. Він і сам ночує, де прий-деться… Ну, та дарма! Скоро наша власть буде! Ось тільки розправимося з тими молодчиками, що оце тут гарцювали.

— А хто вони такі, дядечку?

— Гайдамаки, сволота всяка… Глитайські синки! їм наша Рада, як кістка в горлі!

— Дядечку; скажіть, а бувають буржуйські ради? Я чула, як генерал казав, що у Києві є Центральна рада, так вона проти робочих, за панів!

— Та то він правду казав, вражий син! Є така рада, тільки скоро їй настане кінець! І скрізь будуть наші Ради, робочі, солдатські та селянські… Так що ти, Настусю, не вішай носа. А коли що, прибігай сюди. Ось в оце віконечко постукай, тричі і ще раз…—Дядько Павло показав на підвальне віконце біля воріт.— Зрозуміла?

— Зрозуміла, дядьку. Спасибі вам. Так я піду. А ви дядькові Йосипу скажіть про мене. Добре?

— Скажу, дочко, скажу.

Оце радість! Кілька днів Настуся тільки н думала про цю зустріч. Нарешті дядькові Йосипу перекажуть про неї! Тихенько наспівуючи, дівчинка витирала у вітальні порох, а сама мріяла про те, як дядько Йосип забере її, нарешті, з цього осоружного генеральського дому. Перетираючи одну за одною коштовні дрібнички на столиках, Настуся підійшла до дверей генеральського кабінету і раптом почула тиху розмову. Незнайомий чоловічий голос бубонів щось настирливо, густо, а генерал час від часу вставляв бадьорим баском: «Так, так… Розумію…»

«Козачі полки… Військові частини…» — доносилось до Настусі крізь нещільно причинені двері. «Про що вони там говорять?» — подумала вона і враз ясно почула: «До речі, генерале, є важливі відомості. З Києва прибуває полковник Ревуцький. Йому доручено покінчити в Полтаві з більшовиками. Центральна рада сподівається на вашу допомогу… Спершу роззброїмо військові частини, що співчувають більшовикам, а потім ударимо по залізничниках. Верховодів їхніх перестріляємо, як собак!»

У Настусі все так і похололо всередині. Що ж буде? Що, коли дядько Йосип нічого не знає? Треба попередити… Але як непомітно вийти з дому?..

Зненацька в сусідній кімнаті почулись генеральши-цікроки.

— Ти й досі не прибрала? — гримнула вона на

дівчинку, з’являючись на дверях.— Дитину пора годувати, а ти тут стовбичиш! Зараз мені йди на кухню, неси сніданок!

Настуся побігла на кухню, потім у «дєтську». Погодувавши Зою, посадила її на килимі, розклала іграшки, а в самої з думки не йшли щойно почуті страшні слова. «Побіжу! їй-бо побіжу!» — зважилась нарешті дівчинка і, як була, накинувши тільки хустку, вискочила на чорний хід. Не збігла, а злетіла вниз, плигаючи через два-три східці, і одним духом проскочила через двір на вулицю. Тільки б не побачили, тільки б не завернули!

Холодне повітря з усіх боків, ніби лещатами, стиснуло Настусине тіло. Відразу дрібно затремтіли руки, плечі, але Настуся не зважала. Кулею помчала по вулиці, по площі і вибігла на Куракінську. Ось той будинок, паркан, дерев’яна хвіртка. Настуся заскочила в двір і підбігла до віконця в підвалі, щільно завішаного білою завіскою. Обережно постукала: раз, два, три, потім ще раз. Завіска поворухнулась, відсунулась трохи, потім знову засунулась. Через мить відчинилися двері і виглянула літня жінка у синій з горошком спідниці — точнісінько, як у Настусиної мами! — і в великій темній хустці на плечах.

— Я до дядька Павла,— почала Настуся, але жінка перебила:

— Та ти зовсім роздягнена! Заходь скоріше, а то застудишся!

Дівчинка пройшла за жінкою в сіни, а потім у невеличку кімнату з низькою стелею. В кімнаті стояло троє ліжок під сірими ковдрами, темна шафа в кутку і стіл посередині. На одному з ліжок напівлежав чорнявий, плечистий парубок, біля нього сидів другий, у піджаку наопашки, і бринькав на балалайці.

Настуся зупинилась біля порога і розгублено глянула на жінку:

— А дядька Павла немає?

— Немає… А ти хто така?

— Я дядькова Йосипова племінниця…

— Так ти Настуся? — зраділа жінка.— Що ж ти досі не приходила? Дядько Йосип питав про тебе. Сідай сюди, до пічки…

— Мені дядька Павла треба,— вперто повторила Настуся, не рухаючись з місця.— У мене важлива справа…

— Оце завела: дядька Павла та дядька Павла! — засміялася жінка.— Максиме! Іди-но сюди! Тут Настуся прийшла до батька, каже — важлива справа.

— Ану-ну, що за справа,— підхопився Максим із постелі і, підійшовши до дівчинки, поплескав її по плечу: — Розказуй, Настусю, не бійся, дядько Павло — мій батько, а я його рідний син. Зрозуміла? А той, що з балалайкою сидить, теж свій хлопець. Між іншим, мій брат. Так що можеш не турбуватись!

— Та я хіба що…— засоромилась Настуся.— Треба тільки дядькові Йосипу швидше переказати…

І Настуся слово в слово розповіла те, що почула годину тому з генеральського кабінету.

— Он що,— промовив Максим, спохмурнівши.— Це справді важливі відомості. Молодець, Настусю, що прибігла! Ти у нас, виявляється, теж за революцію! Василю! Зараз же біжи на станцію, в депо! А я в комітет.

Максим одягнув кожушанку, насунув на голову шапку і рушив до дверей. Настуся й собі ступила за ним.

— Куди ж це ти? — гукнула на неї Максимова мати.— Посидь, погрійся, випий чаю!

— Ой ні, тіточко, побіжу, бо я ж утекла, що ніхто й не знає! Буде мені за це! Прощавайте!

І Настуся, ящіркою прошмигнувши повз Максима, вискочила з хати. Ну от, і справилась! А тепер хай генеральша лає її скільки захоче!

Христенко Інна, Натуся