НЕСПОДІВАНЕ ГОРЕ

Настусі йшов дев’ятий рік, коли нагло захворіла мама. Рано-вранці дівчинка прокинулась від гамору, що наповнював хату. Звідки набралося стільки людей? Он баба Шевчиха, в якої вони наймають квартиру, он тітка Дунька, що живе навпроти. І чому це всі обступили лаву? Настуся переводила з однієї сусідки на другу круглі злякані очі і нічого не розуміла.

Раптом від лави долинув чийсь болісний стогін. Потім ще…

— Мамо! — скрикнула Настуся, вся похоловши, і зірвалася з постелі.

— Чого ти, дурна,— промовила тітка Дунька,— вона тут.— І підвела Настусю до лави.

Мама лежала боком, незручно підвернувши під себе руку і відкинувши назад голову. Очі були заплющені, на білій шиї злегка ворушився разок червоного намиста.

Настусині ноги відразу ніби приросли до долівки. Стояла, не тямлячись від страху, не в силі відірвати нерухомого погляду від намиста на маминій шиї.

Та ось почулося тупотіння, вигуки, загрюкали сінешні двері. Маму винесли з хати, поклали на підводу і повезли через усе місто в лікарню.

З того часу Настуся зосталась сама. Нікому нема до неї діла, хіба що сусідка внесе іноді трохи кулешу в чорному від сажі череп’яному горщику. З самого ранку Настуся ганяє по зарослих бур’янами пустирях, гризе молочай і козельки, лазить по деревах за масли-

ною. Проте що ближче до полудня, то голод все дужче дається взнаки. Один по одному розбігаються додому всі товариші. Настуся з сумом дивиться їм услід. Нарешті й собі знімається з місця і подається в лікарню — одвідати маму.

До лікарні не близький світ. Треба спершу крутими провулками піднятись на Колонійську, мимо бурси та семінарії пройти на Архієрейську. Це вже справжня міська вулиця, брукована, з вузенькими дерев’яними пішоходами. По обидва боки її, як і всюди в Полтаві, ростуть стрункі тополі і тягнуться зарослі травою рівчаки. Звернувши на Остроградську, можна вийти до круглого, як блюдце, Корпусного саду,-оточеного кам’яним кільцем високих будинків з колонами. Тут пролягає Олександрівська, широка людна вулиця з багатими крамницями. Скільки усяких смачних речей там продається! Пиріжки, тістечка, печиво, цукерки! Особливо приваблює Настусю пекарня, піввікна якої заступає рум’яний крендель. Ну й здоровенний! За тиждень не з’їсти!

Отак милуючись кренделем, відчула раз на собі Настуся пильний погляд. Обернулась — перед нею незнайомий дідусь у білому капелюсі, з густою широкою бородою. Добув із кишені срібну монетку і каже:

— Візьми, дівчинко.

Відсахнулась Настуся.

— Я не жебрачка! — одказала гордо, геть уся почервонівши із сорому.

— Нічого, візьми,— повторив дідусь.— Бубличків собі купиш.

Обличчя в нього серйозне, без усміху, а погляд такий розуміючий, такий ласкавий! Насмілилась Настуся, взяла монетку, затиснула в кулачок і стрімголов кинулась геть.

Довго блукає Полтавою Настуся. Байдуже минають перехожі малу дівчинку в брудній лахманині, з блискучими голодними очима на блідому, аж прозорому

личку, з давно нечесаними білявими кучерями. Ось висока, тонка пані в довгій спідниці, у величезному капелюсі, прикрашеному цілим букетом штучних квітів, дрібно-дрібно цокає каблучками по тротуару. На руках у неї до самих ліктів — чорні прозорі рукавиці без пальців. Притуляючи до грудей маленького кучерявого песика, пані проходить повз Настусю, гидливо підібравши довгий поділ.

— У, буржуйка! — з ненавистю думає Настуся.— Ну, підожди! Дядько Йосип казав, що недовго буржуям панувати!

Хороший дядько Йосип! Якби він був тут, то все було б інакше. Але він десь на каторзі, в Сибіру, і не знає, що Настуся вже третій тиждень живе сама, а тітка Марина і думати про неї забула.

Задумавшись, Настуся непомітно звертає на Гого-лівську. Вона любить цю тиху вулицю з вимощеним кам’яними плитками тротуаром. Так цікаво плигати з плитки на плитку, не зачіпаючи риски, що пролягає між ними! Настуся зосереджено, рівномірно переступає босими ногами, намагаючись уцілити в саму середину кам’яного квадрата. Захоплене грою, дівча на часинку забуває про все: і про хвору маму, і про те, що страшенно хочеться їсти.

Тим часом над містом поволі розливається густа червнева спека. Неохоче рухаються люди і коні, навіть мухи ліниво кружляють над ящиком із гнилими фруктами, виставленим із крамниці прямо на вулицю. В тому ящику— Настуся добре знає—є пожива не тільки для мух. І вона, нахилившись, починає швидко вибирати з нього напівгнилі переспілі вишні. Одну за одною дівчинка жадібно хапає губами ягоди, ледве встигаючи випльовувати кісточки на землю. Підборіддя і руки їй червоніють від вишневого соку.

Обтершись подолом спіднички, Настуся рушає далі. Ось і лікарня. На цілий квартал тягнеться невисокий, Побілений крейдою мур. За ним серед старих, гілля-

стих тополь видніються потемнілі від часу кам’яні корпуси. Проминувши напіввідчинену залізну браму, дівчинка перетинає двір, впевнено повертає праворуч, ліворуч і опиняється перед добре знайомими дверима. Котрий раз підіймається вона цими сходами. Санітарки й сестри вже знають Настусю і вільно пропускають у палату.

Настуся навшпиньки проходить поміж рядами ліжок у самий куточок, до вікна. Мама лежить на високо збитих подушках, така несхожа на себе, з глибоко запалими очима, з безсило простягнутими поверх грубої ковдри худими руками. Побачивши Настусю, вона з великим зусиллям підводиться на постелі і, спершись на лікоть, витягає з-під подушки загорнуту в ганчірочку котлету. Кожного разу мама лишає для Настусі частину убогого казенного обіду. І кожного разу, годуючи доньку, рукавом казенної сорочки втирає сльози.

— Що з тобою буде, доню моя, як я вмру? — тоскно шепоче вона тремтячими білими губами.

Іноді до Настусі долинає цей шепіт, і тоді щось ніби рукою стискає їй горло. Насилу ковтнувши останній недожований шматок, вона поривчасто притуляється до матері.

— Не вмирайте, мамо, не вмирайте! — в нестямі вигукує вона, припадаючи мокрим від сліз обличчям до колючої ковдри.

— Цить-бо, не плач,— чує Настуся над собою тихий голос старої палатної няні.— Дасть бог, одужає мама. Господь милосердний: зглянеться на твоє безталання.

Сказані мимохідь ласкаві слова глибоко западають Настусі в душу. А й справді! Адже вона не раз чула, що бог такий добрий, такий могутній! Хіба йому важко врятувати маму?..

Всю дорогу додому Настуся невідступно, палко думає про бога і вперше в житті молиться йому щирими

дитячими словами: «Боже, зроби так, щоб мама не вмерла! Ти ж усе бачиш! Ти ж знаєш, як мені погано без мами! Зроби, щоб мама одужала!..»

Але бог чомусь не поспішав виконувати Настусине прохання. Мамі чимраз гіршало. Настав день, коли вона вже не змогла підвестися назустріч Настусі. На превелику силу зворухнувши важкі, неслухняні повіки, вона ледве чутно попросила:

— Льоду дай… льоду…

Настуся присіла на краєчку стільця біля тарілки з льодом і стала слухняно подавати мамі прозорі, гострі крижинки. Шматочок за шматочком, шматочок за шматочком, аж поки на тарілці не залишилось нічого…

А другого дня палата зустріла дівчинку незвичайною тишею. Мама лежала непорушна, пряма, вкрита з головою білим простиралом.

«Мабуть, спить»,— подумала Настуся, намагаючись заглушити в собі неясну тривогу. Підійшла і нерішуче зупинилася біля постелі.

Жінки на сусідніх ліжках позводились і співчутливо захитали головами.

— А ти відкрий, подивися! — почувся чийсь голос.

Настуся постояла трохи, потім таки наважилась.

З острахом відхилила простирало, заглянула мамі в обличчя. Яке воно холодне, чуже, Незрозуміло байдуже! Нестерпучим болем стислося Настусине серце. Не могла вона знести цієї байдужості у рідних, таких знайомих маминих рисах! Ні, ні! Мама повинна зараз же, негайно, розплющити очі, заговорити, усміхнутись до своєї Настусі!..

— Мамо, мамусю! — розпачливо вигукнула дівчинка, щосили торсаючи її за плечі.

Але мама мовчала. Тільки голова їй захиталась набік.

І тоді, нарешті, Настуся зрозуміла все. Сталося страшне, безповоротне, непоправне. Мама померла. Не врятував бог, не зласкавився над малою Настусею.

Як же це? Адже він милостивий, всемогущий! Навіщо ж він так покарав Настусю?.. Що ж це за бог такий, що невинних карає?..

Заметушились, забилися думки, як спіймані в густі сіті безпомічні маленькі рибки. Не дала їм ради Настуся, не знайшла виходу і в безмовній розпуці припала до нерухомого маминого тіла…