ОД ЩАСТЯ НЕ ВМИРАЮТЬ!

Що це? Якийсь вершник у зеленім жупані й червоній шапці скаче по стіні. Зовсім як на тому килимі, що над ліжком у тітки Марини. Настуся болісно наморщує лоба й придивляється. Ні, таки й справді килим. А ось і тітка Марина схилилась над Настусею. Обличчя в неї, як завжди, жовтувате, брезкле, із сердито одвислими щоками, але очі подобрішали і губи підібрані жалісливо.

— Очуняла? Слава богу,— чує Настуся тітчин голос, але дивуватись не має вже сили і знову заплющує очі. їй стає хороше-хороше, і на білих крилах подушки вона лине у м’яку безвість.

А як отямилась остаточно, то виявилось, що Насту

ся таки й справді лежить у тітки Марини. Тітка забрала до себе хвору того ж таки дня, як дівча, підкошене тифом, без пам’яті впало на лаві у Мовчанів. Усе-таки рідна племінниця, не дай бог, помре в чужім кутку — не оберешся гріха, та й люди навіки осудять. Коли Настусю, непритомну, зовсім як неживу, внесли до хати, тітка аж руками сплеснула. Щось тепле ворухнулося в зачерствілому серці, і вона ревне заходилася коло недужої. Поклала дівчинку на своє широке ліжко з пологом, а сама, крекчучи, притулилася на вузькій для її опасистого тіла лежанці; маленького ж, сухенького дядька Кузьму примостила на дачці (так звуть у Полтаві розкладушки). Ночами тітка вставала, поїла племінницю травами, міняла компреси. І Настуся стала потроху повертатися до життя.

Але дивна річ: у міру того, як одужувала небога, все холонули та й холонули тітчині почуття. Вона скаржилася, що через Настусю не має спокою, що одлежа-ла собі всі кістки на твердій лежанці, і як тільки хвора стала підводитись, мерщій переселила її туди. Настусі голова пішла обертом, поки вилізла на лежанку, проте вона була вже рада, що хоч тітка менше бурчатиме. Одначе та вгомонилася ненадовго. Все їй було невлад: то докоряла дівчинці, що не хоче їсти того та того, а подавай їй усякі витребеньки, то, навпаки, нарікала, що багато виходить харчів.

— Не зрізай шкаралупу так товсто! — гукала тітка, коли Настуся чистила картоплю.— 3 такими помічницями ніяких запасів не настачиш!

Настуся скоса зиркала на тітку. І чого воно чужі люди кращі за родичів? Он Короленко — за дочку взяти хотів! А тітка Галя? А бабуся, в якої вони жили з Оксаною? Або той дідусь, що в Якимівці — останнім шматком хліба ділився. А тітка, рідна тітка, над кожною крихтою труситься. І навіть як хоче добро зробити, то воно в неї на зло обертається… Ну, та нехай со

бі, Настусі тільки б одужати швидше! Адже в Полтаві уже свої. Поки вона тут без пам’яті валялась, денікін-ців так потурили, що вони аж захурчали!.. Варка казала, що другого ж дня, як наші вступили, до них забігав дядько Павло і питався про Настусю. Не сьогодні-завтра вони з тіткою Галею переїдуть до Полтави, на свою стару квартиру на Куракінській. А може, вони вже й приїхали? Може, щось знають про Оксану? Настуся так і підскакує на місці. Побігти б оце та довідатись!.. Але спиняє розважлива думка: якби дядько Павло був у Полтаві та мав якісь вісті про Оксану, то вже напевне сам би прийшов сюди, або передав через Мовчанів. Треба набратися терпіння й почекати.

І все ж одного ранку Настуся не втерпіла. Як тільки тітка Марина пішла на базар, а дядько Кузьма кудись одвихнувся, дівчинка й собі, вперше після хвороби, вихопилася з дому. Ковтнула свіжого, морозного повітря і одразу закашлялась.

Віддихавшися трохи, посунула вулицею. Як же довго вона хворіла! Вже й зима надворі… Настуся з цікавістю озиралася навколо. Будинки, дерева, старий тротуар — все було таке знайоме і разом з тим незвичне, ніби вперше бачене. І було чудно й водночас радісно від того, що ступаєш по землі власними ногами.

Квартал, ще квартал, поворот — а за ним уже й Ку-ракінська. Ось і той двір, куди Настуся приходила до дядька Павла, ще як служила у генеральші. Підбігла до знайомих дверей. Замкнено. І віконниці на прогоничах. Значить, іще не приїхали… Настуся розчаровано зітхнула. Вийшовши з двору, вона зупинилась коло хвіртки, тієї самої, за якою колись ховалася від гайдамак.

Над Полтавою у сивуватій морозній блакиті поволі кружляли дрібні сніжинки. З-за дахів уже піднялося низьке зимове сонце, і сніжинки, мов іскри,

спалахували в його промінні. Було тихо, безвітряно. Червоний прапор над колишнім губернаторським будинком майже не ворушився.

Але спокій, що панував у природі, майже не почувався тут, на вулицях міста. Воно жило напруженим, суворим військовим життям. Кам’яними плитками тротуару простував озброєний патруль. По брукові час від часу пролітали верхівці, а від кадетського корпусу долинала пісня:

Смело мы в бой пойдем За власть Советов И как один умрем В борьбе за это!

Дівчинка навіть шию витягла, прислухаючись. А як на вулицях дивно! Паркани геть-чисто заклеєні відозвами, як тоді, коли скинули царя. Цікаво, що там у них написано. Настуся підійшла ближче.

«Дорогі товариші! — стояло у відозві великими друкованими літерами.— Знову з душного підпілля ми вийшли на свіже повітря великої і широкої діяльності. Перед нами багато завдань. Перше з них — всіма силами зміцнити довгождану робітничо-селянську владу!» 1

Настуся схвильовано передихнула. Ось і справдилось те, про що казав дядько Йосип, і про що вони мріяли з Оксаною. Буржуїв не буде, і все буде для бідних і всі діти ходитимуть до школи. Аж не віриться…

Груди Настусі пойняло радісне передчуття чогось нового, хорошого. їй раптом нестерпно забаглося висловити комусь те, що було на душі. І тут-таки, не роздумуючи, вона подалася прямо на Колонію. Хто-хто, а вже Варка добре зрозуміє Настусю. З нею Настуся поділиться своїми мріями, з нею порадіє.

1 Із звернення Полтавського міськкому комсомолу (грудень 1919 р.).

Прожогом ускочила Настуся в хату до Варки, але та не дала їй навіть розкрити рота.

— Де ти була? — заторохтіла вона, угледівши дівча на порозі.— Іди мерщій додому. Тебе якась жінка питала. Мати повела її до тітки Марини.

— Жінка?!

— Еге ж. У солдатській шинелі. А сама така ху-денька-худенька…

Якусь мить Настуся сторопіло дивилася на подругу. Потім метнулася через поріг. Оксана! Це вона, вона!

Вже добігши до тітчиної хати, опинившись у сінях, дівчинка зненацька відчула страх. А що, коли це не Оксана? Що, коли її вже й живої немає?.. Вся холонучи, через силу штовхнула двері і заглянула до кімнати.

У кімнаті було двоє. Біля столу, лицем до дверей сиділа кругла та пухка, як паска, утопаючи в своїх рясних спідницях, тітка Марина, а проти неї — тоненька й тендітна, як стеблина, жінка в шинелі та сірій пуховій хустці.

— А ось і вона! — гукнула тітка Марина, і жінка повернула голову. Настуся угледіла дороге, змарніле, усміхнене лице і на мить задихнулась, а наступної хвилі вже потонула в теплих та ніжних Оксаниних обіймах.

Тепер, коли її стискали ці рідні руки, Настусі здавалося просто неможливим, що вона стільки часу могла прожити без Оксани. Знову і знову пригорталася до неї дівчинка, немов боялася, що їх зараз розлучать. І весь час, що вони пробули в тітки Марини, Настуся ні на крок не відступала від Оксани, міцно стискаючи її руку в своїх маленьких долонях.

А пробули вони в тітки Марини недовго. Гаятися не було чого — адже домовилися про все ще до На-стусиного приходу. Дівчинка тепер житиме в Оксани, яку призначено завідувачкою дитячого будинку.

Дитбудинок міститься тут же, на Колонійській — Настуся добре знала ту непоказну одноповерхову будівлю. Прощаючися, тітка стала напрочуд доброю та лагідною до небоги, нав’язала їй у вузлик дещо з одежі і навіть зітхнула разів зо два.

Та Настуся, правду кажучи, того й не помітила. Мов у сні, взяла вона вузлик і вийшла разом з Оксаною, все так само міцно тримаючи її за руку. Незабаром вони опинились у якійсь обідраній, майже порожній кімнатці, де стояло залізне ліжко, клишоногий стіл та пічка-«буржуйка». Оксана, не роздягаючись, розтопила «буржуйку», поставила на неї бляшаний чайник і сіла поруч Настусі на ліжко, вкрите жорсткою солдатською ковдрою. Вона розповіла, як її разом з іншими в’язнями вивезли гетьманці в Карлівку, як потім їх звільнили матроси і Оксана потрапила до Червоної Армії. Та Настуся мало що чула з тієї розповіді. Ще не окріпла після недавньої хвороби, розімлівши біля червоної як жар «буржуйки», Настуся почала куняти. Час від часу вона випростувалася, блимала неслухняними повіками, а потім знову опускала обважнілу голову. Кінець кінцем дівчинка опинилася під ковдрою, і останнє, про що вона подумала, було: «Оксана вернулась, Оксана тут, поруч!»

З тим же солодким, приємним почуттям Настуся й прокинулася другого дня.

Оксана вже вешталася по хаті, знову розтоплюючи пічку й готуючи чай.

— Ну, як ти себе почуваєш? — весело озвалась вона до дівчинки.

— Добре! — гукнула Настуся і вже підвелася була на постелі, але Оксана зупинила:

— Полеж трохи, поки наша «буржуйка» розгориться, а то в хаті ще холодно.

— Невелика бариня, можу й сама пічку розтопити!

— Я теж невелика бариня,— засміялась Окса-

на,— і теж можу розтопити! А ти ж у нас іще слабенька…

Настуся вдячно зиркнула на Оксану, приголублена отим «у нас», і знову шмигнула під ковдру. Та за яку часинку вже й схопилася, хутенько одяглась, умилась і присіла коло «буржуйки» підкидати дрівця.

Коли закипів чай і Оксана поставила на стіл залізні кухлі, Настусі зненацька впало в око, що кухлів не два, а три. Вона зиркнула на Оксану, але не наважилася спитати, бо та саме заговорила про Якимівку.

— Пам’ятаєш, Настусю, як ми ходили з тобою на могилу? — запитала Оксана.— Ми тоді гадали, що там поховано всіх, кого дроздовці повели на розстріл. А насправді було не так.

— Не так? — машинально перепитала Настуся.

— Авжеж. Один із розстріляних зостався живим. На світанку він прийшов до пам’яті, вибрався з ями і якось дочвалав до сусіднього села. Селяни одвезли його в лікарню, він одужав і тепер у Червоній Армії…

Перед Настусею постала картина: дідусева хата, хвора Оксана на лаві і сусідська дівчина з глечиком у руках…

І тут неймовірний здогад пронизує дівчинку.

— Хто то був? — скрикує Настуся, схопившися на ноги.

Але Оксана не відповідає. Бо саме відчиняються двері, і до кімнати заходить високий, кремезний чер-воноармійський командир у будьонівці з зіркою і голосом дядька Йосипа каже:

— Здорова була, Настусю! Впізнаєш?

Від щастя не вмирають. І Настуся зосталась жива. Ось вона вже сидить коло Оксани на ліжку і тримає в руках гарячий кухоль із чаєм, а навпроти них, за столом, примостився на якомусь ящикові дядько Йосип. Дівчинка сьорбає чай, обпікається і мимоволі скрикує:

— Ой, гаряче!

— Студи, дураче,— приказує, усміхаючись, дядько Йосип.— Під носом вітер є!

Потім дядько докладно розпитує Настусю про все, що вона пережила за цей час і, слухаючи, своїм звичаєм ходить сюди-туди по кімнаті.

— Думала вже, що й не побачимося ніколи…— тихо каже дівчинка, і голос їй тремтить.

— Ну-ну,— весело перебиває дядько Йосип.— Хіба можна так думати? Ось же ми й зустрілися, сама бачиш. І тепер ви з Оксаною завжди будете разом.

— А… ви, дядечку? — питає Настуся, і в грудях у неї знову холоне.

— Що ж я — мені воювати треба. Ось провідав вас та й подамся далі. А як покінчимо з контрою, повернуся, та й будемо далі жити вже втрьох…— 3 цими словами дядько Йосип обіймає Оксану за плечі, а вона пригортає до себе Настусю і ховає своє лице в її кучерях.

Так вони й стоять усі троє якусь мить, міцно обнявшись, розуміючи, що пора розставатись, і все ж намагаючись відтягти якнайдалі хвилину прощання.

— Ну, гаразд,— каже нарешті дядько Йосип до Оксани, беручися за шапку.— А як же в тебе справи? Коли прийматимеш у будинок дітей?

— Завтра,— в тон йому заклопотано відповідає Оксана, а Настуся похнюплюється, бо розуміє, що тон цей удаваний і що розлука от-от настане.— Просто не знаю, як воно й буде. Із працівників поки що є, крім мене, тільки медсестра та сторож. Нема ні вихователів, ні вчителів… А ми ж відкриваємо школу. Діти повинні вчитися.

— Учитися? — вигукує Настуся, забувши на мить про все.— І я теж?

— Звичайно,— відповідає Оксана!— Ти вчитимеш-ся разом з усіма. А крім того, будеш моєю помічницею.

— Допомагай Оксані, — додає й дядько Йосип.— Я дуже покладаюся на тебе, Настусю.

Дівчинка киває і раптом бачить, що дядько Йосип уже надів на голову свою будьонівку. Бона кидається до нього, і дядько поквапно цілує її, потім Оксану і виходить із хати. Оксана вибігає за ним, забувши накинути навіть хустку, а Настуся кам’яніє біля порога. Знову розлука, знову чекання, знову туга… Та крізь ці похмурі думки нараз проривається світлий промінець, і дівчинка посміхається крізь сльози. Аякже, вона тепер не сама, вона з Оксаною. І вона буде вчитися!

ЗМІСТ

Про автора цієї книжки

ЧАСТИНА ПЕРША

Настусин день З Несподіване горе 10 Без матері 15 Дядько Йосип 21 У наймах 28 Тривожна осінь 33 Настуся теж за революцію 38 Події насуваються 44 Серед своїх людей 49

ЧАСТИНА ДРУГА

Загін вирушав в путь 57 Медсестра Оксана 61 Пастка 66

«Ми пощади не просимо!» 73 Повернення 79 У дядька Павла 85 Конспіративна квартира 90 Провал 97

Кулемет на горищі 104 Денікінці 112

Будинок на Малій Садовій 116

Табір у лісі 125

Од щастя не вмирають! 131

Х93 Христенко И. М. Настенька. Повесть. Для мл. школ, возраста. (Рис. В. Савадова). К.: Веселка, 1979.

143 с., с ил.

Много горя пришлось испытать маленькой Настеньке. Погиб на войне отец, умерла мать, а вокруг голод, разруха. Но в вихре революционных событий девочка нашла свое место и завоевала наконец подлинное счастье для себя и своих близких.

70802—021 М206(04)—79

95—79

4803010200

Инна Митрофановна Христенко

НАСТЕНЬКА

Повесть

(На украинском языке)

Для младшего школьного возраста Рисунки Владимира Бремовича Савадова Издательство «Веселка», Киев-4, Бассейная, 1/2

Редактор I. В. Маценко Художній редактор I. I. Литвин Технічний редактор К. П. Богдан Коректори I. М. Поліщук,

В. В. Богаввський

Інформ. бланк № 1159

Здано на виробництво 3. 05. 1978 р. Підписано до друку 24. 10. 1978 р. Формат 60Х84‘/ів. Папір друк. Ns 1. Гарнітура звичайна нова. Друк високий. Фіз. друк. арк. 9. Обл.-вид. арк. 6,32+1 вкл. (0,11) =6,43. Умови, друк. арк. 8,37+1 вкл (0,13)=8,5. Тираж 50 000. Зам. Ке 990-8. Ціна 40 коп.

Видавництво «Веселка», Київ-4, Басейна, 1/2. Львівська книжкова фабрика «Атлас» республіканського виробничого об’єднання «Поліграфкнига» Держ-комвидаву УРСР, Львів-5, Зелена, 20.

40 коп.

Христенко Інна, Натуся