ПАСТКА

День зайнявся прозорий, безвітряний, по-літньому теплий. Ешелон стояв на глухому роз’їзді. У вікно було видно широкий безлюдний степ, над яким підіймалося сліпуче сонце. Дівчинка вже звикла до цих одноманітних краєвидів. Далеко позаду лиши

лись Катеринослав, Олександрівськ1, і ще далі — рідна зелена Полтава. Бойовий технічний загін поминув Мелітополь, неухильно простуючи на південь. Звідти, з безмежних просторів Таврії, насувалась на Республіку Рад грізна небезпека: з румунського фронту на Дон котилися дивізії білих на чолі з генералом Дроздовим. Біляки встановлювали по селах старі порядки і чинили розправу над селянами.

У Мелітополі ніхто не мав точних даних, де саме були дроздовці. Полтавцям радили затриматись, перечекати до слушного часу. Та вони мали гострий наказ: іти на Джанкой, на допомогу частинам Червоної Армії. І бойовий технічний загін спішно вирушив із станції Мелітополь.

Проте на роз’їзді довелося зупинитись. Наступна станція не приймала. В чому річ? Оксана пішла до штабного вагона довідатись.

— Ну, що там? — запитав Сава Григорович, коли зайшла Оксана.

— Черговий із станції Якимівка передав, що путь розмито,— похмуро відповіла Оксана.— Треба чекати, поки полагодять.

— Та чого ж чекати? — здивувався Сава Григорович.— Чи в нас своєї ремонтної бригади нема? Наші хлопці враз би впорались, а вони будуть там монькатися цілий день.

— Оце ж саме і Йосип каже… А ті своєї: відправки не дамо.

Сава Григорович здвигнув плечима й затягнувся цигаркою. Оксана мовчки постукувала пальцями по столі. Настуся розгублено поглядала на дорослих. Почуття тривожного занепокоєння, що володіло ними, передалось і їй.

Власне, нічого особливого наче й не сталося. Зупинки

1 Катеринослав — нині Дніпропетровськ, Олександрівськ — нині Запоріжжя.

в дорозі траплялись і раніше. Тривожно тільки те, що гається дорогоцінний час. І тому, коли поїзд шарпнувся й рушив, усім немов гора скотилася з пліч. Сава Григорович потягся за тютюном для нової цигарки, а Настуся прилипла до вікна і навіть не помітила, як Оксана знову подалася з вагона.

Паровоз заклопотано пихкав білою парою. Діловито простукували колеса кожну щілинку на стиках рейок. Сонце широко усміхалося з високого весняного неба. Звичним спокоєм дихали розімлілі поля, і лісок удалині, і дві молодесенькі берізки над балочкою. І тому все, що сталося потім, здалося Настусі якоюсь нестрашною, веселою грою. З-за горбка виринули чорні рухомі цятки. Вони швидко росли, наближались, і Настуся скоро розгледіла, що то люди на конях. Вершники мчали просто на поїзд, немов поспішали його привітати. Та ось вони скинули догори гвинтівки і щось ніби горохом сипонуло по даху вагона. Над головою в Настусі дзенькнула шибка, і в ту ж мить, схоплена цупкою рукою фельдшера, дівчинка опинилась долі.

— От же бандитня бісова,— пробурмотів Сава Григорович. —Ну, та нічого, їм за нами не вгнатись.

І справді, поїзд, набираючи швидкості, уже лишив верхівців позаду. Сава Григорович виглянув у вікно.

— Слава богу, проскочили! От уже й стан…

Та доказати не встиг. Позаду гримнув вибух. Затремтіли вагони, здригнулися рейки і земля під ними.

— От гади! Колію підірвали… — вихопилось у фельдшера.— Але для чого?

Страшна відповідь на це запитання не забарилась. Станція Якимівка зустріла поїзд, що ускочив спрожогу, рятуючись від бандитського наскоку, дулами кулеметів. Состав рвучко загальмував — стрілку було заздалегідь переведено в тупик. Постріли, вибухи снарядів, крики — усе злилося в один безперервний гуркіт, і пекельний шум цей оглушив Настусю. Вагони

огризалися кулеметними чергами, вони здригалися,мов живі, від тупоту ніг, від натиску людей, що поспішали вискочити на перон. Крізь шалену стрілянину проривались слова команди, вигуки «ура», Настусі здалося навіть, що вона упізнала голос дядька Йосипа.

Усі, хто мав зброю, були вже надворі. У вагонах лишилися самі «старички» з ремонтної бригади та Настуся із Савою Григоровичем. Дівчинка притаїлась у продірявленому кулями вагоні, та їй навіть на думку не спадало, що якась куля може її зачепити. Там, за тоненькою обшивкою вагона, точиться бій, і там дядько Йосип…

Але ось постріли стали вщухати. І кулемети замовкли. Настуся схопилася на рівні ноги. Коло неї, на лаві, весело грав сонячний зайчик. А поряд, увесь посірілий, згорблений, стояв Сава Григорович і дивився в вікно.

За вікном була станція. Звичайні цегляні будівлі, багажна камера, водокачка. Звичайні, та не зовсім. З кожного вікна прямо на поїзд цілились кулемети. З широко відчинених дверей станції на перон бігли озброєні люди в шинелях.

— Хто то? — пошепки запитала Настуся, повернувши до Сави Григоровича біле, як крейда, личко.

— Дроздовці, —так само тихо відказав той.

— Що ж тепер буде, дядечку?

Сава Григорович не відповів. У цю мить за вікном розляглась владна команда:

— З вагонів вихо-одь!

Настуся вхопила Саву Григоровича за рукав. Обоє завмерли. В сусідньому вагоні клацнули двері й почулись нерівні кроки.

— Що ж, Настусю… Мусимо йти.

Фельдшер підхопив сумку з червоним хрестом і взяв Настусю за руку. За хвилину вони опинилися серед купки ремонтників та випадкових пасажирів, омочених дроздовцями.

Уздовж состава швидко пройшов високий офіцер у довгій, мов попівська ряса, шинелі.

— Прочесати вагони!—Наказав він, і декілька солдатів з гвинтівками напоготові одразу ж подерлися на східці. Офіцер тим часом повернувся до купки полонених і скомандував:

— У двір шляхового майстра!

Солдати штовхнули вперед тих, що стояли ближче, вони натиснули на інших, і похмурий, мовчазний гурт потупотів по перону.

Двір шляхового майстра був зовсім поруч. Попід парканом, просто на землі, лежали поранені. Були тут і залізничники, і солдати-дроздовці, всюди темніла запечена кров, чувся стогін.

— Фельдшер? — ткнув пальцем у Саву Григоровича офіцер, уздрівши санітарну сумку на його плечі.

Сава Григорович мовчки кивнув.

— Ану, виходь сюди! Будеш перев’язувати поранених.

Сава Григорович ступив уперед, не випускаючи Настусиної руки.

— А то що за старченя? — нахмурився офіцер.

— Сирітка… їхала з нами…

— Гм… Ну, хай забирається, поки ціла… А ти берись до роботи. Та дивись мені, наших перев’язуй, а не своїх! Зрозумів?

І офіцер, плутаючись у довгих полах, подався геть з двору. Сава Григорович, на ходу розстібаючи сумку, попростував до поранених. Настуся тінню майнула за ним. Що, коли там, серед поранених, дядько Йосип?.. Дівчинка вглядалась в обличчя, але даремно. Назустріч їй зводились чужі, страдницькі очі, і пересохлі уста шепотіли:

— Води…

Води… Ну, звісно ж, води! Настуся оглянулась. У глибині двору, коло невеличкого мурованого будинку, виднівся колодязь із журавлем, і з нього саме

тягла воду невеличка, огрядна жінка. Дівчинка миттю опинилась коло неї.

— Тіточко, дайте води! Поранені просять…

У жінки було на диво кругле, добродушне і разом з тим злякане обличчя. Угледівши перед собою Настусю, вона навіть не здивувалась, а тільки сказала:

— Зараз, зараз…

Похапцем витягши відро, набрала повний кухоль і простягла Настусі. Та кухоль одразу спорожнів, і довелося попрохати в господині відро. Поранені лежали навсонні і знемагали від утрати крові. Сава Григорович, не зважаючи на попередження офіцера, подавав першу допомогу всім поспіль. Але де йому було впоратися самому! Настуся то кидалася йому допомагати, то знову бігла до колодязя по воду.

Коли у фельдшера не стало бинтів, господиня все з тим же зляканим лицем винесла декілька простирал і подерла їх на шматки. Вона облишила свої хатні справи і разом із фельдшером та Настусею метушилася коло поранених. Попри свою огрядність, рухалась жінка хутко і все приказувала:

— Ой горечко! Отаке нещастя! О господи!

Через хвіртку до двору заповзали все нові поранені. Серед них Настуся раптом упізнала Варчиного батька. Упираючись обома руками у землю, Мовчан волочив прострелену ногу.

Дівчина метнулася до нього. Примостила в затишку під парканом, напоїла, стягла закривавлений чобіт.

— Спасибі, голубко, спасибі,— промовив Мовчан і поглянув на дівчинку з таким невимовним жалем, що вона вперше за цей жахливий день не витримала й залилася сльозами.

— Дядечку… Ви не бачили… дядька Йосипа?

Мовчан похитав головою.

— Бачиш, дочко… Йосип першим вискочив із вагона… Зразу й поранено його, але він усе стріляв та стріляв… А тоді я упав — і не знаю, що з ним було

далі. Якщо живий зостався, то, може, й дроздовці захопили. Он там вони наших погнали в село…

— У село? Де? Куди?

Дівчинка кинулася до господині. Розіклавши вогонь прямо на землі, та варила куліш, щоб нагодувати поранених.

— Тіточко, як пройти в село? Туди наших погнали… Я побіжу, може, там мій дядько…

Господиня вже знала трохи про Настусю від Сави Григоровича.

— От біда та й годі! Ну, куди ти підеш?.. Та поїж же хоч трохи, он куліш уже закипів!

Проте дівча в нестямі повторювало:

— Я піду, тіточко, я піду…

Бідкаючись та зітхаючи, господиня сунула Настусі окраєць хліба за пазуху і вивела поза станцією на шлях. Не оглядаючись, дівчинка щодуху подалась до села.

Христенко Інна, Натуся