ПОВЕРНЕННЯ

У далеку дорогу зібралися вдосвіта. Хоч Оксана ще не зовсім одужала, проте залишатися далі в Яки-мівці було небезпечно. Дроздовці, щоправда, відступили, однак у волості порядкував поставлений ними староста, і його посіпаки нишпорили по селу.

За порадою господаря, Оксана з Настусею подались не вулицею, а городами. Ніким не помічені, вони

6 990-8

вибралися на дорогу, що вела до станції, пройшли поза станційними будівлями і сховались у посадці. Оксана стомлено опустилась на землю під кущем жовтої акації, а Настуся побігла у двір шляхового майстра розпитати про Саву Григоровича.

Ось і та хвіртка. Дівчинка прослизнула в двір, що здався тепер набагато просторішим, бо був порожній. Тільки біля колодязя тупцялося троє коней, а коло них Настуся угледіла двох солдатів у незнайомій сіро-зеленій формі.

«Німці»,— догадалась Настуся та так і прилипла до хвіртки. Але ті не звернули на неї жодної уваги. Тоді вона потихеньку просунулась попід парканом до будинку і вскочила в одчинені сіни.

Господиня була у кухні. Стоячи спиною до дверей, вона мила в цебрику ложки.

— Добридень, тіточко, —озвалась Настуся від порога.

Жінка злякано обернулась.

— Боже мій! — сплеснула вона в долоні.— Це ти, Насте? А ми вже думали… Де ж ти була?

— У селі… Ми додому йдемо. З Оксаною.

— З Оксаною? Так вона жива? А Сава Григорович журився…

Господиня вхопила глечик молока, кусень хліба, і вони хутенько почимчикували в посадку.

Поки Оксана з Настусею пили молоко, господиня розказала, як вони з Савою Григоровичем рятували поранених, як потім дроздовці пригнали підводи, загадали покласти на них поранених і везти кудись. Прощаючись, Сава Григорович усе клопотався про Настусю. Більше господиня його й не бачила.

Зітхаючи, добра жінка провела Оксану з Настусею аж до семафора.

— Ідіть та й ідіть колією, аж до Мелітополя,— напучувала вона.— А звідти до Олександрівська вагончики ходять — під’їдете трохи.

У Мелітополі вони й справді розшукали вагончики — кілька обідраних теплушок, що стояли на запасній колії. Оксана з Настусею ледве всунулися в один із них і примостились просто на підлозі поміж чужих клунків. Був уже вечір, і вони, знеможені до краю, скоро й поснули, незважаючи на важкий дух та тісноту.

Проте спали вони недовго. На одній із станцій де не взявся німецький патруль. Важкі двері вагона розсунулись, і всередину забрався якийсь цивільний у мундирі телеграфіста, що був у німців, видно, за перекладача, а за ним двоє солдатів. Озирнувшись, «телеграфіст» нахилився до крайнього дядька з торбою на плечі:

— Давай документи!

Дядько неохоче заворушився й поліз до кишені. Оксана з Настусею сиділи ні живі ні мертві. Але незабаром вони помітили, що документи вимагають тільки в чоловіків, і на душі в них трохи полегшало. Перевірка наближалась до кінця, коли «телеграфіст» підступив до Оксани.

— А ця дівчина мені по знаку! — сказав він.— Чи не з червоного поїзда, що недавно тут проїжджав?

Оксана здригнулась, але оволоділа собою і зробила здивоване лице.

— Та що ви? З якого поїзда?

— Ще ніби й на мітингу виступала…

Настуся злякано вчепилася за Оксану. Один із німців, що стовбичив у дверях, повернувся до них. Якщо цей клятий юда скаже йому хоч слово, тоді кінець!

— Дядечку, це моя сестра! — вигукнула дівчинка.— Ми додому їдемо, ми були в дідуся…— Вона з таким благанням поглянула на їх мучителя, що той на мить розгубився.

— Вас іст льос?1 — сердито прокаркав німець.

1 Вас іст льос? — Що трапилось? (Нім.).

«Телеграфіст» оглянувся. Німці нетерпляче поглядали на нього: вони, очевидячки, поспішали. Ще раз окинувши не зовсім певним поглядом дівчину й дитину, він вискочив із теплушки. Німці важко пострибали за ним, і всі троє подалися до другого вагона.

Настуся потягла Оксану за руку.

— Тікаймо! — прошепотіла вона, але Оксана при-тисла її до себе.

— Сиди тихо! Поїзд скоро рушить.

— А як вони знову прийдуть?

— Не прийдуть. А тікати не можна. Помітять, 1 буде ще гірше.

Дівчинка принишкла, але сиділа сама не своя, аж поки не почувся паровозний гудок. Заспокоїлась вона тільки тоді, коли станція лишилась далеко позаду.

Прибувши в Олександрівськ, вони поклали собі не триматися залізничної колії, а йти навпростець через села. Ночувати просились де-небудь край села. Люди здебільшого зустрічали привітно, годували «чим бог послав» і від плати відмовлялись. І щоразу Настуся замислювалась: чого воно так? Чим люди бідніші, тим вони добріші, тим більше співчувають чужій біді.

А господарі тим часом ділилися й своїм горем. Думали ж оце засіяти панську земельку, а воно щось знову повертає на старе. У Києві, кажуть, гетьмана німці настановили. Позлітались поміщики, як та галич, порядкують по економіях, мовби й не було революції. А ти мовчи і не писни, бо німці жартувати не люблять: як почастують шомполами, так і знатимеш, почім у Тростянці гребінці.

Настуся, сидячи коло Оксани на лаві, хмурила брови. Що ж це воно робиться на світі? І де ті німці взялися? Від тяжких, недитячих думок ще міцніше стискались тонкі Настусині уста, і худе, припалене сонцем личко виглядало по-дорослому суворим та смутним.

Так ішли вони з Оксаною від села до села, полями й лугами. Стане Настуся, озирнеться — а навкруги тільки степ безкраїй, та ледве мріють на обрії похмурі могили.

Оті могили ще більший смуток наганяли на Настусю. Скільки ж то людей під ними поховано? І коли? Оксана каже, що дуже давно. Тисячі років тому. А хіба й тоді жили люди на Україні?

Щира цікавість, мов сонячний зайчик, перебігає змарнілим Настусиним личком. Оксана завважує це і починає розповідати про старі часи. Як людолови-та-тари спустошували українські землі, забирали в полон чоловіків, жінок та дітей. І, щоб уберегтися від раптового наскоку орди, ставили козаки на оцих могилах сторожу. Далеко-далеко видно в степу із високого кургану. І тільки помітить сторожа на обрії гостроверхі татарські шапки — одразу запалює вогнище, а на інших могилах, помітивши цей вогонь, розпалюють і собі. Так облітала весь край тривожна звістка. Жінки та діти тікали в ліси, у яри, а чоловіки брали зброю і йшли воювати з ординцями.

— Так, значить, завжди були війни? — засмучено питалася Настуся.— І завжди нападали чужинці, і завжди лилася кров?

Оксана кивала. А так! Хто тільки не топтав нашу землю! Татарська орда, польська шляхта, завойовни-ки-шведи… А тепер ось і солдати німецького кайзера. Але влада Рад все одно переможе. І тоді війн більше не буде.

Один по одному збігали дні. Оксана з Настусею нарешті дісталися до Карлівки і тут довідались, що від мосту, який ремонтують полтавські залізничники, ходить до Полтави робочий поїзд. Серед залізничників розшукали знайомих і разом з ними в той же день прибули на станцію Полтава-Південна.

Христенко Інна, Натуся