ПОДІЇ НАСУВАЮТЬСЯ

Минув один напружений день, за ним другий. Щоночі чулися постріли то далеко, то близько, і неможливо було розібрати, що діється в місті. А вранці над притихлою Полтавою низько клубочились хмари і галич тривожно кружляла поміж голих верхівок тополь.

Був час обіду. Відколи в генеральському домі не стало покоївок, Настусі доводилося самій накривати на стіл. Дівчинка розкладала на білій скатертині ножі та виделки, а в самої з думки не сходив дядько Йосип.

Що з ним? Чи одержав він її звістку?

Задумавшись, Настуся не почула, як рипнули двері.

— Добре тобі говорити, моя люба,— почувся на порозі незадоволений генеральський бас. Пан пройшов; по кімнаті, важко опустився на стілець і почав нервово тарабанити пальцями по столу.— Адже ти не знаєш, що робиться навколо! На мені лежить відповідальність за спокій у місті… А тут живеш, як на пороховій бочці! Робітники озброюються… Військові частини на боці більшовиків…

— Але ж ти сам казав, що їх буде роззброєно, як тільки прибуде полковник Ревуцький!

— Ну, казав… Але спроба не вдалася… Солдати арештували Ревуцького!

Настуся, що саме виходила з їдальні, мало не підстрибнула з радощів. Ага, нарешті! Значить, все гаразд!

— Там-там-тара-ріра! — тихенько заспівала вона, опинившись у «дєтській», схопила велику ляльку і почала танцювати з нею гопак.

Зоя так і заляглася сміхом, і разом з нею, вперше за довгий час, від щирого серця сміялась Настуся.

Але радість Настусина була недовга. Другого ж дня куховарка Маруся, прийшовши з базару, розказала, що з Києва прибули нові ешелони «вільного козацтва». Вони бешкетують, грабують крамниці, а ча

стина вже розташувалася у готелі «Європейський» і там пиячить.

Настуся хотіла була розпитати докладніше, але тут генеральша подзвонила, щоб несли каву. Дівчинка взяла тацю і тільки зайшла до їдальні, як раптом на вулиці, під самими вікнами, гримнув постріл.

— Ах боже мій! Що це? — злякалась генеральша.

Настуся кинулась до вікна і побачила двох гайдамаків у козацьких шапках з малиновими верхами, що* гнались за якимсь робітником. Другий, невисокий,, у короткому кожушку і чоботях, лежав непорушно* на брукові, розкинувши руки.

Та що ж це робиться! Вони в людей стріляють!.. Збліднувши від обурення, Настуся оглянулася й побачила усміхнене лице генерала, що теж підійшов до вікна.

— То мої хлопці порядкують,— задоволено сказав: він.— Я дав наказ затримувати всіх підозрілих, особливо в робочій одежі. Ми цим «товаришам» покажемо, де раки зимують!..

Настуся стояла, прикипівши лютим поглядом до ситої, самовдоволеної генеральської пики. Ще мить, і дівчинка вчепилась би в неї нігтями, як розлютоване* кошеня. Так ось він який, цей «мужик», цей «українець»!.. До пари своїй генеральші! Ледве стримуючи сльози, вийшла Настуся з їдальні. А генерал, нічого* не помітивши, сів собі за стіл і заходився коло сніданку.

Але поснідати як слід йому так і не пощастило. Не встиг він підсунути до себе другу чашку гарячої, солодкої кави, як у передпокої задеренчав дзвінок. Настуся, втираючи рукавом заплакані очі, побігла відчиняти.

На порозі стояли ті самі гайдамаки, яких вона щойно бачила у вікно, і тримали за руки спійманого ними робітника. Він був без шапки, з підбитим оком, до закривавленої скроні прилипло пасмо темного

волосся. Настуся глянула й похолола: то був старший син дядька Павла, Максим.

— Скажи генералові, що ми привели арештованого,— промовив старший із гайдамаків.

— Ну, чого витріщила очі? Іди! — гримнув молодший. Але тут у передпокої з’явився сам генерал.

— Що тут таке? — сердито запитав він.

— Уклінно прошу вибачити, пане генерале,— озвався знову старший гайдамака.— Ми спіймали одного залізничника. Чи не бажаєте допитати?

Генерал підійшов до Максима ближче.

— Як тебе звати? — спитав він гостро. Максим мовчав.

— Відповідай, собако! — люто гукнув генерал і вдарив Максима по обличчю. Максимова голова від удару хитнулась, але губи стиснулися ще міцніше.

— Ну, гаразд, ти ще заговориш! — сказав погрозливо генерал.— Одведіть його і замкніть у підвал. Та стережіть добре!

У Настусі й сльози висохли в очах. Зціпивши зуби, дивилась вона, як волокли Максима надвір, а сама думала: «Швидше на Куракінську! Адже талі нічого не знають!»

Із дому вирватися пощастило тільки після полудня, коли заснула Зоя. Вийшовши на Сінну площу, Настуся несподівано зустріла Варку, що саме виходила від Уляни.

— О! Де це ти взялася? — здивувалась та.

— Слухай, Варко, сталася біда. Ти знаєш дядька Павла, отого, що із шрамом? Вони он там на Кура-кінській живуть.

— Ну, знаю. Тільки вони вже талі не живуть. їх гайдамаки шукають, так вони вибрались.

— Що ти кажеш?!. А їхнього ж Максиліа схопили!..

— Коли?

— Сьогодні вранці. Притягли в корпус і замкнули

в підвалі. Біжи швидше до батька, треба дядька Павла сповістити.

— Та батька дома немає.

— Тоді біжи на станцію, тільки швидше!..

З тяжким серцем повернулася Настуся до генеральських покоїв. Перед очима в неї був Максим, побитий, закривавлений, замкнений у глибокому, темному підвалі. Настуся знала цей підвал, бо ж там містився генеральський погріб. Навіть у найбільшу спеку там було холодно й вогко так, що відразу проймало до кісток. А скільки там пацюків! У Настусі на саму згадку поза спиною холодом війнуло.

Про те, що пані помітила її відсутність і буде лаяти, дівчинка навіть не думала. Та, на щастя, генеральші було не до Настусі — у неї боліла голова — і вона тільки сказала:

— Чого тиняєшся без діла, іди прибирай у покоях.

Настуся мовчки взяла ганчірку і зайшла до вітальні. Звичними рухами витирала меблі, вази, картини, а думки в цей час були далеко. І тут сталося нещастя. Повзаючи навколішках по паркету, дівчинка ненароком зачепила високу лампу з японським абажуром, що завжди стояла в кутку на підлозі. Лампа захиталась, і перше, ніж Настуся збагнула, що сталося, абажур упав на підлогу і розбився на сотні скалок.

Де не взялася на ту біду й генеральша.

— Що трапилось? Що ти розбила? Ах боже ж мій! Лампу! Та ти сама з потрухами не варта цієї лампи! Та я тобі не знаю, що зроблю!

Як несамовита, кинулася генеральша до Настусі і схопила її за волосся.

— Ах ти ж негідниця! Ах ти ж ледащо! Ах ти ж злидарка нікчемна! — кричала вона, за кожним словом б’ючи Настусю по щоках. Потім поволокла дівчинку за волосся через усю кімнату. І лиш за порогом відчула, як дивно обважніло Настусине тіло.

4 990-8

Схаменувшись, генеральша випустила з рук Настусині коси, і голова дівчинки безвільно схилилась на підлогу…

…Отямилася Настуся від того, що була вся мокра. Розплющила очі й побачила над собою перелякане обличчя генеральші, що лила їй на голову воду із білого фаянсового глечика. Спершу Настуся ніяк не могла зрозуміти, що трапилось. Потім згадала: лампа! Мовчки підвелась із підлоги і помалу рушила до кухні. Одяглась, запнулася хусткою і, не кажучи ні слова, тихенько пішла до виходу.

Генеральша її не спиняла. Вона вже й сама бачила, що трохи переборщила, і подумала, що Настусі слід трохи просвіжитись. А тим часом дівчинка назавжди покидала генеральський дім. Так, вона наважилась остаточно. Швидше, якомога швидше звідси, щоб не бачити більше ні осоружної генеральші, ні того ненависного генерала!

Але куди ж іти. На Куракінській нікого немає. До тітки? Настуся знала, що тітка не дуже-то буде їй рада. І дівчинка, проминувши квартал, нерішуче зупинилась. Надворі стемніло, навкруги було пустельно й лячно. І раптом із темного підворіття вислизнула якась тінь.

Настуся мало не зомліла від страху. Але тінь озвалась.

— Добридень, Настусю. Не бійся, це я, Василь, Максимів брат.

У Настусі відлягло від серця.

— Як добре, що я тебе зустрів, — вів далі Василь.— Я тут уже давно ходжу, а ближче підступити ніяк. Варка переказала про Максима. Де він?

— Тут,— відказала Настуся.— У малому дворі, де квартири начальства. Генерал звелів його у підвал посадити. Завтра допитувати буде.

Василь трохи помовчав.

— Послухай, Настусю,— по хвилі сказав він.— На

тебе вся надія. Постарайся завтра розвідати про Максима, про допит. Як тільки зможеш, прибігай на Сінну, до Уляни.

Настуся хотіла була сказати, що назавжди йде звідси, що нізащо не повернеться в цей проклятущий дім. Але як же буде з Максимом? Треба взнати про його долю. А може, пощастить його побачити? І тут дівчинка зрозуміла, що нікуди вже сьогодні не піде. Вона повернеться назад, до генеральші, і постарається зробити все, що зможе.

— Добре,— сказала вона.— Я все розвідаю. А тепер мені треба йти.

Василь кивнув, і Настуся хутенько подалася до корпусу.

Христенко Інна, Натуся