ПРОВАЛ

Накрапав дрібний та холодний осінній дощик. Настуся піднімалася крутою стежкою, що вела від Варчи-ної оселі на Монастирську. Здається, ще так недавно вони з Варкою безтурботно отут гасали, пекли у золі тараню. А тепер забулися дитячі пустощі. Настуся втратила маму та дядька Йосипа, а Варка залишилася без батька. Старий Мовчан помер у мелітопольській лікарні від загноєння крові. Варка з матір’ю їздили туди й повернулись невтішними сиротами. До того ж далася взнаки нужда: збираючись у Мелітополь, вони позбули останні речі, напозичались, і тепер у хаті не було шматка хліба. Мовчаниха гірко ремствувала на

покійного чоловіка, що встряв у політику і записався у той загін.

— Казала ж йому: не буде з того добра! Так ні, не послухав… Та й зложив свої кістки в чужій стороні, на моє безголів’я!

Настуся слухала Мовчаниху, а сама думала: хіба краще було б, якби робітники сиділи склавши руки? Дядько Йосип завжди казав, що за краще життя треба боротись.

Сумна та задумана повернулась дівчинка додому.

— Де це ти була так довго? — нетерпляче зустріла її Оксана.

— У Варки. Вони з матір’ю оце тільки з Мелітополя повернулись.

І Настуся розказала про смерть Мовчана та про Варчине з матір’ю бідування.

— Треба їм допомогти,— сказала Оксана.— Щось придумаємо, Настусю! — вона обняла дівчинку за плечі.— А я тут уже турбувалася, що тебе нема. Будемо збиратись у дорогу. Завтра підемо в Петрівку, до дядька Павла.

— У Петрівку? — аж підскочила Настуся.

— Атож. Туди підемо пішки, а назад приїдемо.

Цього разу Оксана вдяглася зовсім інакше, ніж тоді, коли їздила в Сагайдак. Рясна спідниця, чоботи, темна хустка та кошик у руці зробили її схожою на селянку, що, раненько побазарювавши в Полтаві, повертається у своє село. Настуся держала вузлик, з якого визирали довгі смугасті цукерки з кучерявими кінцями.

Поминувши Шведську могилу, вони вийшли на широкий Зіньківський шлях. Зранку підморозило, чисті обрії обіцяли ясний, хоч і холодний день. Обабіч дороги розкинулись поля, на яких тут і там бовваніли невисокі кам’яні стовпчики — петровські редути, пам’ятка давньої кривавої битви царя Петра із шведами. Оксана розповіла Настусі, що й Петрівка

одержала свою назву від царя Петра: саме в тому

місці, де стоїть село, він на чолі великої армії перейшов через Ворсклу.

Біля ліска Оксана з Настусею звернули праворуч. Незабаром дорога, мов та змія, поповзла вниз поміж двома глинистими кручами. Настуся вистрибом подалася з гори і зупинилась аж біля криниці, що видні-лась край дороги під вербою.

— Це, мабуть, чи не та сама криниця;, де колись Наталка Полтавка воду брала,— сказала, підійшовши, Оксана.— Є така п’єса, Настусю, зветься «Наталка Полтавка». А жила Наталка в цьому селі, в Петрівці. Про неї написав наш земляк, Іван Котляревський. Колись ми подивимося цю виставу в театрі. Там є гарні такі пісні…

І Оксана тихенько заспівала:

Чого вода каламутна,

Чи не хвиля збила?…

— Я знаю цю пісню,— озвалась Настуся.— Моя мама її за роботою співала. Вона часто співала пісень. Та все жалібних-жалібних… А найбільше оцю:

Ой горе, горе з такою годиною,

Прокляла мати малою дитиною,

А чи прокляла, чи така вродилася —

Нема того дня, щоб я не журилася…

— Чудова пісня,— тихо промовила Оксана.— Я такої ніколи не чула…—Вона хотіла іще щось сказати, але помітила, що Настуся засумувала, й урвала мову.

Мовчки вони увійшли в село. Оксана знала, що треба пройти до містка через Ворсклу, а там звернути ліворуч і питати хату старої Троценчихи.

Дядько Павло, очевидячки, вже чекав на Оксану, бо нітрохи не здивувався їх появі. Тітка Галя повела гостей до хати снідати, і тут Настуся, на свій подив,

угледіла Василя. Так значить, він урятувався? Снідаючи, вона крадькома позирала на хлопця. На язиці в неї крутилося запитання, і дівчинка врешті не витримала:

— Василю, ти од німців утік, еге ж?

Той на хвильку перестав їсти.

— Од яких німців?

— Та тебе ж німці схопили! Ще влітку… Оксана ж казала.

— Ні, Настусю, то не його,— обізвалася тітка Галя.— На щастя, він пізніше приїхав. А я вже всі очі виплакала…

Короткий осінній день збіг швидко. Тітка Галя раненько вклала Настусю спати, бо завтра ж рушати ще до світанку.

Надворі була ще глупа ніч, коли розбудили дівчинку. Напівсонна Настуся схопилась і вискочила на поріг, щулячися від холоду. У дворі стояла підвода, а коло неї сновигали неясні тіні. То дядько Павло та Василь складали на воза, поверх зброї, що там лежала, мішки з картоплею. Коли все було скінчено, Оксана з Настусею, щільно замотавшись теплими хустками, забралися зверху на мішки. Василь з батогом примостився попереду і взяв віжки. Підвода помалу рушила з двору.

Настуся вже остаточно розбуркалась і тепер сиділа, притулившись до Оксани і пильно вдивляючись в густу передранішню пітьму. Навколо було тихо. Розмірено тьопали кінські копита, і дівчинку знов опанувала дрімота. Отямилася Настуся аж тоді, як вони вже доїжджали до Шведської могили.

Край неба гаряче палахкотів загравою. На шляху стали попадатись жінки з важкими кошиками на коромислах. Незабаром підвода загуркотіла по брукові. Почалася Полтава.

Настусю раптом пройняло дрожем. Вона згадала Цро те, що було сховане під мішками з картоплею.

Що, як підводу зупинить патруль? З острахом вона вдивлялась у кожну військову постать. Німець. Гетьманець. Іще два німці. Але всі вони байдуже проходять собі далі. Нікого не цікавить селянський віз, що помаленьку суне на базар. Ох, як помалу! Уже терпцю не стае. І чого той Василь не поганяє?..

Біля самого базару Оксана торкнула Василя за плече. Вони звернули в провулок і зупинилися коло двору, обнесеного високим глухим парканом. Усі троє скочили з воза, і Оксана постукала в хвіртку. На вулицю визирнув якийсь дідок в облізлій смушевій шапці. Кивнувши Оксані, він подався відчиняти ворота.

— Гляди ж, Василю, не забудь картоплю до Мов-чанів завезти,— нагадала Оксана.— Ти знаєш, де вони живуть?

— Знаю.

Василь узяв коня за вуздечку і завів у двір, а дідок причинив ворота. Оксана полегшено зітхнула.

— Ну, от і все. Ходімо, Настусю.

Прийшовши додому, вони застали в кімнаті Усти-мівну, що сердито змітала зі столу скоринки хліба та залишки оселедця.

— Чи не Кость приходив? — запитала Оксана.

— А хто ж, як не він? — буркнула господиня.— Ну вже й непутящий! Доведе він вас колись до біди!

Старенька, звісно, й гадки не мала, що пророкування її справдиться дуже скоро. Ще менше сподівалась цього Оксана. Тим-то вона спокійно пішла ввечері одчиняти двері на умовний стук, кивнувши, як завжди, Настусі, щоб ішла до кухні. Дівчинка нахилилась погладити оксамитово-чорну спину Оврама, що терся об її ноги, і прислухалась. По галереї важко, безладно затупали ноги. Чути було, що пройшов цілий гурт, принаймні чоловіка з п’ять. Дивно. До Оксани звичайно сходились товариші по одному, по два, і завжди безшумно.

І тут з кімнати долинув незнайомий, різкий і владний голос. У відповідь почувся Оксанин — напружений, дзвінкий.

Настуся обернулась до Устимівни. Та сиділа на скрині перелякана і дрібно-дрібно хрестилась.

Нещастя! Дівчинка метнулась до кімнати, але двері в ту ж мить відчинились.

— А тут хто живе? — пролунав той самий владний голос, і перед Настусею виросла чужа постать в офіцерській шинелі. Трохи далі стояла Оксана, бліда, але зовні спокійна.

— Господиня з онукою,— відповіла Оксана, зупиняючи на Настусі промовистий погляд. «Мовчи! Не підходь!» — наказував він, і Настуся не ворухнулась.

Поки солдати перетрушували Оксанині речі, офіцер, присівши до столу, розіклав перед собою аркуші паперу.

— Сідайте,— сухо запросив він Оксану, показавши очима на стілець.

— Ви дуже люб’язні, дякую,— відповіла вона, не рухаючися з місця.

У її словах чулося неприховане глузування, але офіцер не помітив або ж не схотів того помічати. Він почав щось швидко писати, а солдати заходилися коло постелі. Скинули на підлогу подушки, підняли пуховик…

— Пане поручику, зброя! — вигукнув зненацька один солдат, повертаючись до офіцера. В руках у нього тьмяніла воронована сталь револьвера.

Оксана рвучко скинула голову.

— Неправда! Нема в мене ніякої зброї! — скрикнула вона і додала вже спокійніше: — Пане офіцере, я протестую! З якої речі мені підкидають «речові докази»? Навіть царські жандарми такого собі не дозволяли!

Офіцер підвів на Оксану очі.

— О-о, а ви, виявляється, досить освічена особа,—

іронічно протяг він.— Якщо не помиляюсь, за професією ви — швачка?

— Так! — відрубала Оксана. — А вам що, більше до вподоби неписьменні швачки?

— О ні, навпаки! Я просто в захопленні… Але ближче до діла,— повів він уже іншим, офіційним тоном, беручи револьвера до рук.— Ви таки й справді не визнаєте, що це ваша зброя?

— Безумовно! — Оксана, здається, трохи довше, ніж треба, затримала погляд на револьвері, але тут же опам’яталась і байдуже відвела очі.

— Тоді ви, може, скажете, кому із ваших підпільних товаришів вона належить?

Настуся здригнулась. Вона вже знала. Так! Це був К о с т і в револьвер. Не далі як тиждень тому він хвастав своїм новим надбанням. Очевидячки, Оксана теж упізнала револьвер. Вона знову непомітно зиркнула на Настусю і твердо, з натиском, відповіла:

— У мене немає ніяких підпільних товаришів. Ясно? І взагалі, я більше не Збираюся відповідати на ваші запитання.

— Он як!..— гетьманець спокійно відклав револьвер.— Ну що ж, тоді продовжимо розмову в іншому місці.

Він підвівся з-за столу, склав свої папери і наказав Оксані збиратись. Вона хутко одягла оксамитовий жакет, запнулася хусткою. Настуся шарпнулась, хотіла підбігти, але в Оксанчиних очах був той самий наказ, що й перше, і дівчинка потупилась.

— Прощайте, Устимівно, прощай, Настусю,— ніби звідкись із-за стіни долинув Оксанин голос.— Не турбуйтесь, усе буде добре.

Сивий туман застелив Настусині очі. Коли він нарешті осів на віях крапельками сліз, у кімнаті не було нікого. Тільки Оврам з Кіндратом, нечутно ступаючи по підлозі м’якими лапками, незадоволено обнюхували розкидані речі.

Христенко Інна, Натуся