Тьотя Аня жила аж на краю села, під самісіньким лісом. В невеликій хатині, яка належала колишньому під-куркульникові. Був це найбідніший у селі чоловік, який не захотів вступати до колгоспу, та ще й намовляв до цього людей. Його за це разом з сім’єю до Сибіру і вивезли, а хату віддали вчителям. Хатина ділилася сінями навпіл, ліворуч була більша кімната, її займав завуч з дружиною, а праворуч, уже в меншій, поселилася тьотя Ашя. Кімната була така маленька, що в ній ледь вміщалося ліжко, стіл і два стільці з рахітичними ніжками. Та ще плита, на якій варилася їжа. Тепер ця кімната мала вмістити і нас трьох.

В перший же вечір лягли спати так: тьотя Аня й мамуся «валетами» на вузькому металевому ліжкові, Толі, як найстаршому, послали на плиті (віднині його стали називати Толя старший, а мене — Толя молодший), ну, а нас трьох поклали покотом на долівці.

Я хотів лягти поруч із Костем, але він, все ще сердитий на мене, перебрався через Сергійка і одсунуся аж до стіни. Не міг простити мені того, що я, сам того не бажаючи, його видав.

Коли ми зайшли до тьоті Ані, вона місця собі не знаходила: ще вчора з дому збіг Кость. Утік після того, як тьотя Аня його за якусь шкоду побила. Тьотя Аня вже й до школи бігала, й обпитала майже всіх у селі — ніхто Костя не бачив. Не прийшов увечері, не явився і на ніч.

— Знову на залізницю повіявся,— плакала тьотя Аня.

Кость, виявляється, уже втікав з дому. До Африки. Полювати на левів. Тоді його затримала ізюмська міліція: пробував сісти на поїзд, що йшов у бік Харкова.

Мамуся як могла утішала тьоту Аню, мені ж захотілось до вітру.

— Біжи за клуню,— сказала тьотя Аня.

Вийшов у сіни, сам не знаю для чого глянув угору. І ледь од страху не впав: в темному отворі, що вів на горище, біліла страхітлива машкара. Нависаючи над моєю головою, вона незблимно дивилася чорними, як вугілля, очима.

63

З переляку на мене напала гикавка. Гикаючи, я вскочив назад до кімнати.

— Там…— гикав я, показуючи пальцем у стелю.— Там…

— Що там? — злякано спитала мамуся.

— Там… щось страшне…

Тьотя Аня, мабуть, здогадалась одразу, що там могло бути. Ухопила хворостину, вибігла в сіни.

Згодом звідти донісся Костів рев…

Кость, виявляється, весь оцей час просидів на горищі. А щоб його не впізнали, нашмарував крейдою обличчя.

Мамуся наступного дня подалася в Ізюм. Ми іще спали, а вона рушила тією ж дорогою, що ми вчора йшли, до залізниці. Тьотя Аня сказала, що в їхній школі є вільне місце учительки, але завуч, до якого вони одразу й сходили, відповів, що він самостійно не має права приймати на роботу, що для цього треба звернутися в районе. Мамуся, боячись, що хтось це місце займе, до схід сонця рушила в дорогу, а я з Толею подався на рибалку.

Ще вчора увечері Толя пообіцяв узяти мене на рибалку. Побоюючись, що Толя піде без мене, я просинавсь щогодини, а під ранок так міцно заснув, що брат ледве мене добудився.

— Ти йтимеш на рибалку чи не йтимеш? — питав він сердито.

Схопивсь, як опечений. Натягнув похапцем штанці, сорочину, вискочив услід за своїм братом надвір. Дінець тонув унизу в тумані.

Спустилися ще сонною вулицею, ступили на міст, на вологі од туману дошки. За мостом Толя звернув вниз по течії, вивів на піщану косу. Поклав вудочку, став скидати штани.

— А ти чого стоїш? Скидай, будемо на живця ловити сцикавок!

Що таке сцикавки, я не знав. І для чого обов’язково скидати штани, щоб їх упіймати, теж не міг уторопати. Штанами їх будем ловити, чи що? Однак не став допитуватись, а слухняно звільнивсь од своїх штаненят.

— Скидай і труси, бо замочиш!

Толя вже світив голою попкою.

Робить було нічого — на пісок упали й труси.

Я стояв, натягаючи донизу сорочку, щоб прикрить грішне тіло, а Толя вже забрів у Дінець. Він ішов проти течії, забираючись все глибше й глибше, в одній руці несучи шкляну баночку, а другою притримуючи сорочку.

64

— Є!

Нагнувся і, про сорочку забувши, пірнув рукою під воду.

— Ось вона! — в баночці витанцьовувала тонка, як олівець, рибинка.

— А ти ж чого стоїш? Давай до мене!

З острахом ступаю в річку: тут на мілкоті течія така, шо вода аж шипить. Пильнуючи, щоб вона не збила з ніг, бреду піщаним рухливим дном. І раптом — що це? — в підошву мою щось ударило, затріпотіло, зарухалось.

— Ой, щось під ногою!

— Сцикавка! Не ворушись!

Бризкаючи водою, Толя підбіга до мене.

— Під якою ногою?

— Під правою.

— Стій і не диш!

Нахиляється, підсовує руку під підошву, ворушить там пальцями. Мені дуже лоскітно, але я терплю: так хочеться упіймати цю сцикавку.

— Є!

Тепер уже дві рибинки тріпочуть у баночці. І одна з них спіймана мною.

Коли впіймали сьому сцикавку, Толя сказав, що досить. Вибираємось на берег, похапцем вдіваємось: хоч вода й не здавалась холодною, обоє цокочимо зубами.

Ось нарешті й місце, де ми ловитимемо рибу. Високий берег, вода під ним не тече прудко мимо, а повільно закручується, там така глибизна, що над нею аж чорно. Толя розмотує вудочку, чіпляє на гострий гачок одну з сцикавок, закидає у воду. Вудочка без поплавка, вона на живця: на щуку чи окуня.

Сидимо годину, другу. Сонце вже припікає по-справж-ньому, а довге вудлище’ й не ворухнеться. Толя вже двічі міняв сцикавок, але толку ніякого. Потроху мене огортає нудьга: отак сидіти і ждати. Я, мабуть, не народився рибалкою, Толя оно й не ворухнеться, не зводячи з вудлища очей, я ж потихеньку починаю вертіти головою, дивлячись то на міст, то на село, навпроти якого ми й сиділи, мене вже так і пече зірватись і хоч трохи пробіггись, і коли б не хмара, я так, мабуть, і зробив би.

Хмара виповзла з-за кряжу, гримнула сердито на враз притихле село. Пухла на очах, навально поглинаючи небо, гримала все частіше й частіше, сліпучими блискавицями прошиваючи темряву. Ось перший вітер війнув по воді, пробіг сріблястими брижами.

— Треба ховатись, бо намочить,— сказав Толя.— Побігли до он тієї копиці.

З А. Дімаров

65

Копиця сіна стояла одразу ж за нашими спинами.

— А вудочка?

— Вудочка хай стоїть. Риба під час дощу краще клює.

Ледве встигли заритися в сіно, як ринула злива. Блискавиці раз по раз били у землю, тріскіт стояв такий, що ми одразу ж поглухли, потоки води, здавалося, заповзялися затопити весь світ, за суцільною дощовою пеленою ми не бачили не те що вудочку, а й того, що діялось під самісіньким носом. Ми лежали, налякані, ми дуже боялися, що якась блискавка поцілить у копицю, я раптом згадав татуся і став подумки молитись до Бога: «Господи, одведи од нас блискавиці! Я ніколи, ніколи не буду грішити! Я буду такий, як татусь!»

Злива вщухла так же зненацька, як і налетіла, зашумів тихий дощ. Він був такий світлий та спокійний, так весело витанцьовував по численних озерцях, що аж хотілося, закачавши холоші, вибігти під нього, застрибать, заспівати про капусту й про бабу:

Дощику, дощику, припусти

На бабині капусти!.. (

Вудочку вже було видно, вона непорушно стирчала над берегом.

А дощ усе йшов та йшов, і тоді Толя, щоб згаяти час, став переповідати мені «Війну світів», яку саме читав. Я саме перенісся до далекої Англії, де впали марсіанські кораблі, як Татя стрибонув через мене і щодуху побіг до річки. Я вискочив слідом, до вудлища, що вже не стирчало непорушно, а, зігнуте, хльоскало по воді.

Коли я підбіг, Толя вже тримав вудлище в руках. Якась сила гнула вудлище то в один бік, то в другий, туга волосінь різала скаламучену воду, вона аж свистіла, розсікаючи хвилі, велика чорна рибина зненацька вискочила на поверхню, вдарила широким хвостом, знову пірнула у воду, зігнувши вудлище так, що воно аж затріщало. Толя аж назад зігнувся, щоб утримати вудлище, кашкет з його голови злетів, він топтався по ньому, нічого, крім вудки, не бачачи.

Кілька разів рибина вискакувала поверх води. Кілька разів наші серця то підстрибували десь аж під горло, то опускалися аж на низ живота. Врешті рибина втомилася, і Толя став підводити її до берега. Все ближче… ближче… Ось уже видно хижо загострену морду… Ось уже й чорна спина показалася з води… Ще один судомний ривок… Ще одна спроба зійти з гачка… Вигнувшись в спині, Толя викидає рибину на берег.

66

Я вишу, як несамовитий. А щука, хапонувши повітря, починає скажено вистрибувати.

— Лови, бо в річку ускочить! — кричить Толя, все ще тримаючи вудку.

Я з усього маху падаю на рибину, прямо в калюжу.

Мокрі, забрьохані по самісінькі вуха, але щасливі вертаємося додому із здобиччю. Толя гордо несе щуку, вона важко звисає у нього при боці, ледь не дістаючи хвостом землі, я ж озброєний вудкою, що мені її довірив брат.

— Підемо завтра на рибалку? Підемо? — допитуюсь у Толі.

— Підемо.— Брат як ніколи поважний та неприступний: іде, на мене й не гляне.

— А вудочку мені зробимо?

— Зробимо.

Я вже мрію про щуку, яку обов’язково впіймаю. Та не одну — цілий десяток. Уявляю, як гордо нестиму селом, як усі стрічні завмиратимуть од великого подиву: скільки стоїть село, ще ніхто не ловив стільки риби.

Та мрії моїй так і не судилося здійснитись.

Увечері повернулася мамуся. Ступила до кімнати якась аж чорна і таким жестом стягла з голови хустку, наче разом із хусткою тією одривала й волосся:

— Не прийняли…

— Хтось обігнав? — охнула тьотя Аня.

— Ніхто не обігнав,— відповіла гірко мамуся.— Просто не прийняли.

І знову замовкла. їй важко, мабуть, було про те навіть розповідати.

Уже по вечері мамуся розказала, як її зустріли у тому райвно.

Спершу все було наче нормально: дали анкету, сказали заповнити. Мамуся, окрилена, стала відповідати на численні запитання. Перерахувала всіх своїх сестер, а з братів згадала тільки дядю Митю, написала, хто її батьки, злукавила тільки там, де запитувалося про татуся. Написала, що чоловік її був учителем і помер чотири роки тому.

Інспектор райвно одразу ж спіткнулася об тьотине Анине прізвище:

— Базилевська ваша сестра?.. Ну, що ж, спробую умовити завідуючого.

Ні жива ні мертва сиділа мамуся, чекаючи на ту добру жінку.

— Сиджу, а в самої сльози: кап, кап… 1 нічого не можу з ними подіяти. Наперед наче знала, що відмовлять… Дві

З*

67

попівни на одну школу… Верталася додому, і все думала, Анічка, про тебе: чи не принесла я лиха й тобі…

— І не думай про це! — різко обрива тьотя Аня.

Вони ще довго розмовляють, але я, цікавий до розмови

дорослих («Замовкніть, бо комин оно уже вуха наставив!» — казала часто мамуся), цього разу тихенько од них одходжу: на мене чекала вудочка, яку ми з братом мали змайструвати сьогодні. Все у мені аж горить: пошвидше взяти до рук оту вудочку.

І коли ми її зладнали, коли поставили в сінях поруч із Толиною, я, поки й спати ліг, все підходив до неї: стоїть моя вудочка? Стоїть! Доторкнуся до неї, погладжу і так мені солодко стане, що не знаю і як.

Ох і щук же наловлю завтра вранці!

Цього ранку я вже розбудив Толю. Що наче навмисне став возькатись. То сорочку не найде, то кудись запхнув картуза… Сів їсти — ледь ротом ворушить…

Нарешті вибралися з хати. Спустились до річки.

— Стій, а відро?

Відро забули!

— Я скочу.

Щодуху погнав угору. Заважала дуже вудочка, з якою не захотів розстатись.

Влетів до хати, ухопив відро, вихорем вимівся на вулицю. Помчав щодуху донизу. Назустріч ішов якийсь дядько з великим вузлом у руці, я вже хотів проскочити мимо, як він зупинився, озвався до мене:

— Толюсю! Синку!

Той голос настільки знайомий та рідний, що мене всього так і обварило.

Татусь підхопив мене на руки, залоскотав у щоку вусами.

— Ти куди це зібрався?

— На рибалку! — відповів йому гордо.— Ми вчора отакенну щуку зловили!

— Доведеться, синку, відкласти рибалку. Веди до мамусі.

Радість моя враз згасає, я з відчаєм думаю, шо не буду

сьогодні рибалити, а коли згадав Толю, що пожде мене, пожде, та й піде рибалити сам, то й у очах у мене потьмарилось. Але не послухати татуся мені і в голову не могло прийти і єдине, що мене ще тримало на білому світі, це те, що от приведу татуся і мене одразу ж відпустять.

Не відпустили!

— Ще чого! — сказала мамуся.— І тобі не сором: приїхав татусь, а ти — на рибалку?

68

Тож я змушений був залишитися вдома. Похмурий, нещасний сидів у кутку і слухав, як татусь розповідав про свою одіссею.

(Нині я дякую долі, що мене так і не пустили на рибалку. Бо, по-перше, я збирався виловити усіх щук, які тільки плавали у Дінці, а це призвело б до непоправної екологічної катастрофи. Адже шуки є природними санітарами іншої риби й оберігають її від виродження. Тож я тепер можу вмирати з чистою совістю. А по-друге, я так і не почув би татусевої розповіді про його поневіряння після розкуркулення).

Татуся розкуркулили одразу ж після того, як ми втекли з хутора. («Сам Бог напоумив»,— сказав татусь, хрестячись). Він потрапив під першу хвилю розкуркулення, коли ще не мели всіх підряд, тож його виселили не до Сибіру, а лише за межі Полтавської області. Вигнали зі справжнім вовчим білетом: ткнули в зуби довідку, що розкуркулений, отже — класовий ворог. Татусь обійшов майже пів-Ук-ра’їни, перебиваючись випадковими заробітками, бо на роботу ніде не приймали. Татусь, який би голодний не був, жодного разу не опустився до того, щоб просити Христа ради. Трапиться добра душа, нагодує-напоїть, завжди намагавсь одробити. Впавши у відчай, татусь вирішив повернутися додому: «Краще хай у тюрму саджають, ніж отак поневірятись». Прийшов уночі і, як тать, (татусь часто вживав церковні слова) прокрався до голови сільради, якого в свій час не раз виручав з біди. І голова, добра душа, видав татусеві довідку, що він не куркуль, а бідняк, який погорів, то й відпускається з села на заробітки.