Окрилений, татусь вирушив знов у дорогу.

— Але, видать, не спокутував усі свої гріхи перед Богом, і Всевишній вирішив мене знов покарати.

Бо в Полтаві, під час пересадки, його обікрали. Витягли усі копійки, а разом і довідку.

І знову татусь вертається в рідне село. Пішки, ночуючи в полі, щоб не вхопили та не арештували. Зривав колоски, жував зерно. Серед ночі заявився до того ж голови, розповів про свою біду.

— Голова цього разу не дав так потрібної довідки:

— У мене, Андроніку, в самого сім’я.

Написав, що татусь розкуркулений.

— Бог йому суддя, зла на нього не маю. Всі ходимо в страсі.

І знову мандри з вовчим білетом та випадковими заробітками. І єдина надія на Господа Бога. Що врятує, не дасть пропасти.

69

Хтось пораяв податися в Росію. Там, мовляв, не так строго.

В Сумській області, вже по дорозі в Росію, Бог привів татуся у Нескушне, під Тростянцем, що в Охтирському районі. Там був (і досі, може, є) науково-дослідний інститут чи то лісового господарства, чи то садівництва, а при тому інституті — велика пасіка. І треба ж так статися, щоб перед появою татуся нагло вмер пасічник, а директор того інституту виявився не дуже лякливою людиною. Він повертів лиху довідку в руках, запитав татуся, чи вміє пасічникувати. Почувши, що в татуся була своя пасіка, повернув йому довідку з такими словами:

— Ви її мені не показували, а я її не бачив. Сховайте і нікому про неї ні слова.

Так татусь став у Нескушному пасічником. Згодом наважився написати тьоті Ларі і та йому повідомила, що мамуся з нами обома виїхала з вимерлого од голоду села до тьоті Ані.

— Я оце за вами й приїхав,— закінчив татусь.— Забирай, Маню, дітей та й поїдемо до мене. Що-що, а з голоду пухнуть не будете.

Що ми не будемо пухнути з голоду, я уже знав: татусь привіз дві білі хлібини, отакенний шмат сала і повне відро меду. Ми наласувалися тим медом по самісіньку зав’язку, їли б і більше, та мамусі наші злякались:

— Досить. І так умололи з медом цілу хлібину!

Раялись до пізньої ночі, як бути. Мамусю бентежило

непевне татусеве становище: він повністю залежав од ласки директора. Ану ж дізнаються, що татусь розкуркулений! Тоді всім дорога одна: до Сибіру…

Врешті вирішили, що мамуся ще спробує пошукати роботу. Не знайде — поїдемо до татуся.

— А поки що хоч Толічку одпустіть разом зі мною. Вам буде легше.

— Поїдеш з татусем?

» А рибалка?! — зойкнуло в мені.— А нова вудочка?!»

Але татусь так дивився на мене, що я, ледь не плачучи, кивнув головою.

Тієї ночі я спав не в кімнаті, а на горищі. Разом з татусем. Татусь довго молився, я ж гірко роздумував, що чого я такий нещасливий. Хіба татусь не міг узяти замість мене Сергійка? Той все одно рибу не ловить…

Татусь пробув у Яремівці ще один день. Мамуся строго-настрого наказала мені та Андрійкові звертатись до нього на людях ‘‘дядько Андронік»: вона дуже боялася, що хтось дізнається, що наш батько живий і що розкуркуле-

70

ний. Уже не так за себе, як за тьотю Аню: узнають, то і ЇЇ наладять з роботи. Я жодного разу не назвав так татуся, у мене і язик не повернувся б називати його «дядьком Андроніком», спілкуючись з ним, я вдавався до безособової форми, хоч дізнавсь про цю форму вже в п’ятому класі.

Майже весь день пробув з татусем. Кілька разів брався допитуватись, чи є в тому Нескушному річка, чи в тій річці водиться риба.

— Знасш, яких я ловитиму щук!

Татусь казав, що річки нема, але є великі озера.

— А риба в них водиться?

Татусь відповідав, що водиться.

— А щуки?

Татусь казав, що, мабуть, і щуки.

— Тоді я візьму вудочку!

Цього татусь не раяв. Бо, по-перше, можуть не пустити у вагон, а, по-друге, він змайструє мені вудочку не гіршу, ніж оця.

І я, як мені не жалко було, подарував вудочку Сергійкові.

І ще зводив татуся за Яремівку в поле, де дозрівала колгоспна пшениця. Татусь довго ходив вздовж великого лану, перебирав колоски, хитав головою:

— Хазяїни, хазяїни! Хто ж так сіє пшеницю!

— А як треба сіяти? — Пшениця стояла така густюща, що долоні не пропхнути.

— Рідше сіяти треба. Тоді й колоски будуть важчі. Кожна рослинка — вона теж істота жива.

Ці слова запам’яталися чомусь мені на всеньке життя.

Коли ми вже прощалися, татусь дістав грубу пачку грошей, поклав на стіл:

— Оце щоб купили корову. Бо як дітям без молока! — І ще нагадав: — Гляди ж, Манічко, не знайдеш роботи, бери Сергійка й приїжджайте до нас. Ми вас виглядатимемо.

І знов залізниця, і тісні од люду вагони, й задуха не менша, аніж тоді, коли ми їхали з мамусею. Єдина полегкість, що я вже не смажився живцем у чумарці: татусь купив на мене квиток. 1 пересадка у Харкові. Запам’яталася вона мені тим, як ми сиділи на лаві посеред зали для пасажирів і як мені захотілося позбавитись зайвого вітру, що обдув мій живіт.

— Пускай потихеньку в штани,— пошепки пораяв татусь. Він, мабуть, сам не знав, де у вокзалі потрібне для цієї справи приміщення.

71

Я й став випускати злий дух, пильнуючи, щоб не було жодного звуку. Доки сусідка, дамочка явно крою міського, стала до мене принюхуватись. Нюхала, нюхала, морщилась, морщилась, а потім обурено мовила:

— Ето безобразіє!

Звелася і, підхопивши важкенну валізу, пішла геть.

Я страшенно злякався, що вона покличе міліцію. Злякався, мабуть, і татусь, бо й собі звівся:

— Давай пошукаємо іншого місця.

Взяли свої бебехи, пішли шукати вільного місця.

Зрештою, муки мої скінчилися: ми сіли на поїзд. І треба ж такому статися: щойно ми влаштувались, щойно рушив поїзд, як до вагона, пручи поперед себе валізу, вскочила ота дамочка. Спітніла, захекана, вона не сіла — упала поруч зі мною. Я так злякався, що знову став пускати в штани…

Якщо в тьоті Ані було тісно, то споруду, в яку мене завів татусь у Нескушному, важко було і людським житлом назвати. Покійник, якого заступив на роботі татусь, лишив по собі велику сім’ю, яка й продовжувала займати дві кімнати, виділені для пасічника. І татусь (не викидати ж сиріт на вулицю!) поселився в майстерні при пасіці. Це була наспіх зведена халупа з єдиним віконцем, з земляною підлогою, яку й долівкою не можна було назвати, бо долівка трамбується з кізяка та з глини, а тут була просто земля. Крім рудих голих стін, жодного разу не білених, була ще плита, на якій розтоплювали вощину, з меблів же не було нічогісінько, якщо не вважати меб-лею споруду із дощок, що спиралась на цегляні ніжки (вона служила татусеві за ліжко), та верстат під вікном, завжди усіяний стружками. Стільців взагалі не було, натомість стояли два порожні вулики. Під верстатом лежали дошки, рами до вуликів, гвіздки і тоненький дріт, що натягувався на рами, а на дріт уже — вошина.

Та й цього мало було татусеві: у кутку стояла медогонка. поруч — повне вощини корито, а ще поруч — вальці, через які ми з татусем тягнутимем вощину: татусь обережно крутитиме вальці, я ж задкуватиму аж до дверей, тримаючи тонкий вощаний сувій, густо вишитий шестигранними чарунками. Сувій той потім акуратно поріжеться гострим, як бритва, ножем, вощина закріпиться в кожній рамі на тоненькі дротини, натягнуті, як струни у скрипці, рами вставляться у вулик — і загуде, заспіває невсипуща бджолина сім’я, тягнучи сота, наповнюючи їх чудодійним нектаром.

72

І ще в тій майстерні завжди стояв густий дух меду, вощини та смолистої соснової стружки. Татусь теж завжди пахнув вощиною й медом. Особливо його руки: сильні, великі і такі ласкаві, коли лягали мені на голову!

Не знаю, як подивилася б на ту комірчину мамуся, а мені вона страшенно сподобалась. А коли татусь ще показав три липові діжечки, по вінця наповнені медом, що вже став сахаритись (в одній — темний гречаний, в другій — білий липовий, а в третій — золотистий, зібраний під час весняного цвітіння), то захвату моєму меж не було.

— Це все наше?

— А чиє ж! — усміхається татусь.

— І можна його їсти?

— Можна. Тільки не ножем бери, а лопаткою.— Татусь ще на хуторі вчив, що мед не можна брати ні ножем, ні залізною ложкою. Для цього він завжди майстрував дерев’яні лопатки. Найкраще — із липи.

В той вечір я тільки мед з медом і їв. Наївся — аж в очах стало солодко.

Полягали спати так: татусь — на дошках, а я — на верстатові. Для цього зняли весь інструмент, змели стружку. Замість перини був посланий кожух, а в голови — єдина плеската подушечка.

— А ти?

— Я, синку, щось найду собі примостити у голови. Спи з Богом.

Вкривачкою ж — моя чумарчина. На ноги натягнеш — голий до пояса, потягнеш під шию — ноги по коліна вилазять. Так спати і приловчився — калачиком. Досі, старий уже, отак сплю.

Заплющую солодко очі (живіт мій, як бочечка, наповнений медом), а татусь ще лягати не думає. Вкручує в лампі гніт, щоб світило ледь-ледь, витягає з-під свого ліжка скриньку, одчиня кришку. Крадькома стежу за ним, вдаючи, що вже сплю.

Татусь дістає невелику ікону, вішає на гвіздок на стіні, стає на коліна. На обличчя його наче падає якесь інше світло, аніж од лампи, сяють лагідні очі.

Татусь творить молитву.

Дивлюся на татуся, на ікону. І здається мені, що Божий образ одривається от стіни та й зависа над татусем. А молитва, яку так гаряче шепоче татусь, вливається в мене ласкавими хвилями, змиває з моєї душі гріховні всі сумніви, шкільну науку про те, шо Бога немає, що його вигадали попи та монахи, пани й глитаї, аби дурити

73

людей, ссати з них кров. «Кого татусь дурить? З кого ссе кров?» І так мені стає образливо за татуся, так його жалко, що я теж подумки звертаюся до Бога:

«Господи, пожалій татуся! Зроби так, щоб татусь став щасливий! Щоб приїхала мамуся з Ссргійком, і ми стали жити разом. А я зате ніколи, ніколи не буду грішити. Вкопаю високого стовпа, здеруся на нього і буду стояти на одній нозі, поки й посинію. Як стояв отой святий, що я забув, як його звати».

Іще проказую коротеньку молитву, якої навчив мене татусь ще на хуторі:

«Господи, Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене, грішного! Царице небесна, спаси нас, великомучениця Варвара, моли Бога за нас!»

— А чого Варвара, а не Ілля? — запитав тоді татуся: громовержець Ілля найбільше вразив мою уяву.

— Бо свята Варвара не дасть нам померти, не покаявшись,— пояснив татусь.

Кінчаю молитву і на душі моїй стає так легко та хороше, що я й не зчуваюсь, як засинаю…

Отут маю вибачитись перед читачем за певну фрагментарність у подальшій розповіді. (Боюся, що доведеться це робити не один раз). Починаючи цю повість, я поклявся собі нічого не вигадувати, ні додавати, ні тим більше викидать та прикрашувати, тож коли дійшов до мого перебування в Нескушному, то мене чи то стала зраджувати пам’ять, чи події були такі незначні, що про них не варто й згадувати, тільки більш-менш цільна досі картина стала розпадатись на окремі фрагменти. І як я не намагаюся зв’язати їх докупи, не виходить нічого.

Пригадую великий сад, у якому росли всі на світі плодові дерева. Він врізався в мою пам’ять, мабуть, тому, що там стояла пасіка, на якій хазяйнував татусь, та ще величезними червоними яблуками,— таких яблук я більше не бачив ніколи. Червонющі, як жар, солодкі, як мед, вони важко падали в густу траву, і то була наша здобич законна: директор дозволив дітлашні збирати ті яблука з умовою, що не будемо залазити на дерева, трусити й обламувать гілля. Ми чесно дотримувались неписаної тієї угоди, не тому, що були такими слухняними, а тому, що боялися сторожа, і не так сторожа, як двох його псів, од яких ні втікти, ні сховатися.

Тож ми вдовольнялися тими плодами, що, перестиглі, падали важко на землю, зате відводили душі на горіхах: і руки, і губи в нас були як у негрів, бо в нас не вистачало

74

терпцю діждатися, доки горіхи достигнуть та вилущаться самі з шкаралущі. Ми розгризали, як миші, тверді зелені плоди, добираючись до ніжного зерня, і то нічого, що од терпкого, гіркого соку так зводило губи, що й слово було важко вимовити.

Пам’ятаю велику садибу, заставлену двоповерховими й одноповерховими будинками з червоної цегли, а вже за садибою розливавсь лісопарк, западав до озер, що, витікаючи одне з одного, ланцюгом простяглися на кілька кілометрів. Іще там був величезний грот, складений з дикого каменю,— з темної пащеки його навіть в найспе-котніший день дихало могильною сирістю. Дорослі забороняли нам і підступати до нього, казали, що з того гроту бозна й куди веде підземний хід, тож, мабуть, боялися, що ми поліземо в нього та якщо не заблукаємо, то, гляди, ще привалить. Заборона ота нас ще більше під’юджувала, ми так і вертілися біля чорного отвору й одного разу, влаштувавши смолоскипи з паліччя та клоччя, таки полізли туди. Але надовго сміливості нам не хватило: з пекельної темряви шелеснуло, гухнуло, і ми, гублячи смолоскипи, вискочили на світло. Бігли, не чуючи ніг під собою, аж до садиби.

Призвідцею нашої ватаги був син директора, як його звали, забув. Наш одноліток, він виділявсь поміж нами своєю статурою й силою.

Ще коли мамуся возила нас у Полтаву лікуватись од лишаїв, то зводила якось до краєзнавчого музею. Там найбільше нас вразила не стародавня зброя: мечі та списи, мушкети, пістолети та палаші, а опудало теляти, якому й півроку не сповнилось, коли його забили. Велетенський, з бугая завбільшки, звірюка стояв посеред зали, низько нахиливши рогату голову, і такою дикою силою віяло від могутньої туші, що ми боялись і підступитися близько.

Отаким був і наш ватажок: Піддубний дитячого віку.

Весь час ми гралися в громадянську війну, в червоних та бітих — інших забав він не визнавав. Крокували в шерензі, завдавши на плечі дерев’яні гвинтівки, співали революційних пісень. Усі пісні були російською мовою, тому, мабуть, що й Червона Армія, яка прийшла на Україну з півночі, була суто російською, і ми дружно виспівували на кшталт ось такої:

По дстінам і по взгор’ям Шла дівізія впєрьод,

Штоби с бою взять Прімор’є,

Белой армії оплот!

75

Хоча пробачаюсь: була одна й українська. Мабуть, затесалися в злютовані російські ряди кілька наших хохлів і вони тягнули своєї:

їде півник на війну.

На війну велику,

Воювать, воювать.

Воювать гиндиків.

А гиндики-куркулі Півника убили.

«Кудкуда, кудкуда!» —

Кури голосили.

Часом співать набридало, і тоді наш командир змушував нас вдаватися до декламації. Найбільше він полюбляв вірш про молодого червоноармійця, який загинув у бою. Вибирали найлегшого, клали на саморобні мари та й несли на плечах до місця поховання. Несли і щосили кричали:

Time, товаріщі, шапкі долой,