Красноармеец погіб молодой!

Долго он білся, не нил, не роптал,

Слова не молвіл о том. что устал!

Похоронна процесія підходила до кладовища, «небіжчик» опускався в могилу, наш командир проголошував революційну промову, лунав дружний залп з дерев’яних рушниць, а дівчата, бойові наші подруги, прикрашували могилу квітами.

Лицедійство оте, що повторювалося з дня в день, спонукало мене до написання роману. Узяв зошит та ручку, сів до верстата та й заходився писати.

І чого тільки в тому романі не було. І гармати, і танки, і літаки, і лінкори, і кулеметні тачанки, і Будьонний, і Ворошилов, і Чапаев, і, звісно ж, молодий червоноармієць, який поліг смертю хоробрих. Зброї та військ там було напхано стільки, що коли гримнув похоронний салют, то здригнувся весь світ.

Досі жалкую, що той мій перший роман на чотири чи п’ять сторінок канув у безвість. Цікаво було б узнати, які думки вихрилися в одинадцятилітній отій головешці.

Напередодні нового навчального року татусь повів мене записувати до четвертого класу. До Тростянця. За чотири кілометри од Нескушного. Директорша, жінка дуже сувора на вид (татусь м’яв у руці поштиво картуз), одразу ж звернула увагу на мої босі ноги:

— У вашого сина немає взуття?

76

Взуття у мене було, але не осіннє чи літнє — зимове. Коли я уже в другому класі добив оту осоружну взувачку жовтогарячого кольору, мамуся пожурилась-пожурилась та й справила мені валянки з виношеної якоїсь сукнини. «Оце, сину, хоч не мерзнутимеш взимку». Валянки ті я й привіз до татуся, але ж не взувати їх зараз, коли іще й сонце припікає по-літньому!

— В нашу школу діти босоніж не ходять! — сказала строго директорша.

Так татусь змушений був терміново діставати мені черевики.

Черевики були нові-новісінькі, ще й чорного кольору. Такої взувачки я ще не тримав у руках.

— Це мені?

— Тобі, тобі! — татусь сяяв не менш, ніж черевики.

Я похапцем став приміряти.

— Ну, як?

— Якраз по нозі! — Хоч розтоптані ноги мої ледь влізли в нову взувачку, а твердющі рубці одразу ж вп’ялися у шкіру. Та я й не думав признаватись, боячись, шо татусь віднесе їх назад.

Щасливий, заснув, примостивши обнову біля подушки.

А вранці почались мої муки. Черевики одразу вп’ялися у шкіру і ноги з кожним кроком все більше горіли вогнем.

Врешті не витримав: сів і скинув блискучих катюг із своїх замордованих ніг.

Х-ху, як на світ народився!

Відтоді ходив до школи так: узував на татусевих очах черевики, виходив надвір й одразу ж роззувався. Ніс у руках аж до школи, чотири усі кілометри, там узував, дибав пошвидше до класу, а вже за партою пошвидше їх розшнуровував. Викличе учителька до дошки, я шнурки — раз! — і зав’язав. А на перервах більше намагався не бігати: стояв, поставивши ноги так, щоб не дуже муляло.

Я, може, потроху й розносив би тісну взувачку, але тої осені рано похолодало, ранками земля біліла од інею, а трава геть пожухла та почорніла. Земля прикипала до підошов, зашпори так заходили в пальці, шо й у серці віддавало, але я вперто долав оті чотири кілометри босоніж та й доходився до того, що важко захворів ангіною. Була температура за сорок, а горло боліло так, шо ні слину ковтнути, ні слова вимовити, татусь лікував мене розтопленим медом, а коли мед не допоміг, примусив випити дві ложки гасу, і чи то від гасу, чи від того, що будь-яка хвороба має свій початок — кінець, я став потроху вичухуватись.

77

Аж коли зміг ходити, татусь одвів мене до поліклініки, в той же Тростянець. Не з порожніми руками повів — прихопив відерце меду. 1 чи то мед так подіяв на лікаря, чи то моє горло й справді було таке безнадійне, тільки він вирішив викинути мені гланди («Удаліть!»). Дав у руки емальовану посудину, наказав піднести її до підборіддя і якомога ширше роззявити рота:

— Нє бойсь, больно не будет!

Та й поліз у мій роззявлений рот блискучим якимось інструментом.

Заболіло так, що аж бризнули сльози з очей. Мій рот сам собою зімкнувся, зуби намертво вчепилися в інструментину. Лікар смикав її, аж голова моя хилиталась, потім ухопив мене за носа та й затиснув щосили. Я задихнувся, вже ротом хапонув повітря, і видерта гланда червоною галушкою впала у посудину.

Операція на тому й скінчилася. Лікар зализував укушеного пальця, я теж ковтав кров, що лилася у горлі.

— Недельку полежіш — зажівйот,— сказав мій мучитель, прощаючись.

Тиждень я раював. Ні уроків, ні школи, ні тісних черевиків. Ніжився в татусевій постелі (на час моєї хвороби татусь переселився на верстат) і не було щасливішої од мене людини на всьому білому світі.

А потім випав сніг, і я уже взувся у валянки.

Оця моя розповідь про нові черевики не була б повною, коли б я не згадав, як татусь водив мене у Охтирку, до церкви. Було якесь релігійне свято, і татусь не був би татусем, коли б його пропустив. На той час майже всі храми порозоряли та позакривали, лише де-не-де ще лишилися. Уцілів і в Охтирці, там і правилася служба Божа.

Ще звечора татусь сказав, куди ми завтра підемо. Попередив лише, щоб нікому ні слова.

— Ти вже в мене дорослий, знаєш, що за це може бути.

Я уже знав. Знав од мамусі, яка не втомлювалась наказувати, щоб ми не проговорилися, що вірили в Бога («Бога, дітки, немає»,— а я бачив не раз, як вона, лягаючи спати, потай хрестилася). Знав од старших учнів, войовничих безбожників, які збирали по хатах та палили ікони. Од учителів, які не втомлювалися твердити, що найбільший гріх перед радянською владою — це вірити в Бога. А найчастіше — од учителя співів, який навчав нас антирелігійних пісень («Долой, долой монахов, раввінов і попов!»). Я вже й сам починав потихеньку соромитись, шо колись таки вірив у Бога, і давно уже не хрестився. А приїхав татусь, став

78

отам на горищі в Яремівці на вечірню молитву, і таким звичним та рідним, таким заспокійливо світлим палилося у мене, що я і не зчувся, як став хреститись слідом за татусем.

Вирушили рано-вранці, щоб встигнути до початку служби. Я, як завжди, чесав босяком, завдавши на плечі перев’язані черевики, було тепло, але вже не спекотно, ми долали кілометр за кілометром, аж поки й добралися до Охтирки. Ще в дорозі, поспішаючи за татусем, я мріяв про те, як зайду в храм, наповнений віруючими, як буду хреститись і кланятись — так запопадливо, що всі до мене обернуться та й перемовлятимуться впівголоса: «Ото Божа дитина! Щасливі ж її батьки!» — і як потішений буде татусь, що виховав такого богомільного сина.

Тож ще перед храмом я став хрестити лоба, а ступивши до Божого дому, пропхався вслід за татусем до великої ікони Діви Марії та й запопадливо захрестився, закланявся.

І тут мене тріснули чимось твердим по потилиці.

Якась незнайома бабуся. Свариться костуром (ним вона мене й пригостила), люто шипить:

— Картуза скинь, безбожнику!

І вже не тільки люди довкола — сама Божа Матір з осудом дивиться на мене.

Зриваю картуз, стою, втупивши очі в підлогу.

Більше до церкви татусь мене не водив…

Горло моє зажило («Як на собаці!» — сказала б мамуся) і я з жалем розстався з татусевим ліжком, де паном вилежував цілісінькі дні. Знову походи до шкали, знову уроки, знову повертаюсь додому голодний, як вовк, хоч татусь щоранку клав мені два грубезні шматки хліба, щедро змазані медом.

Отой мед і був причиною того, що я завжди повертався голодний.

Довгожданий дзвінок на велику перерву. Але ми не кидаємося стрімголов геть із класу, а дістаємо більші та менші пакунки, дбайливо приготовлені нашими батьками. Дістаю і я свій солодкий наїдок, та не встигаю його розгорнути, як мене одразу ж обступає гурт охочих поласувати медком.

— Дай попробувать! Дай!..— простягаються з усіх сторін руки. Спробуй не дати!

Найбільше діставалося моєму сусідові по парті: хлопцеві з такими товстими губами, що кожне слово він вимовляв приплямкуючи.

З’ївши мій мед, хлопці заходжувались кало власних сніданків. І жоден… чуєте, жоден!., не запропонує мені навіть крихти.

79

Я ж попросити соромився. Мені легше було б померти, ніж простягнути руку і вимовить: «Дай!» На все життя запам’ятав, як кілька років тому наважився попросити шматочок пиріжка. В одного хлопця, на ковзанці. Він стояв і відщипував кому більший шматок, кому менший («Дай мені!.. Дай!..» — лунало довкола), і так мені захотілося скуштувати того пирога, так захотілось, що я нарешті не витримав:

— Дай і мені?

— Тобі? — витріщив очі той хлопець. І закричав: — Ге-е, син учительші, а просить! Син учительші, а просить!

— Ге! Ге! — підхопили догідливо хлопці.

Не ношу на них зла: майже всіх викосив голод тридцять третього року. Але оте: «Ге-е-е!» так засіло в мені, так запеклося, що я волів після того краще померти, ніж у когось щось попросити.

Не просив навіть у мого сусіда по парті, якому й перепадало найбільше од мого солодкого наїдку. Він же мені й одплатив одного разу чорною невдячністю.

Учителька наша була не просто чепурухою, а чепурухою маніакальною. Все на ній сяяло, а єдина кохтина була така запаморочливо біла, що й очі сліпила: вона її, мабуть, прала щовечора. Вона домагалася цього й од нас, тридцятьох поросят, які так і зирили залізти в грязюку. Кожна пляма на нашому одязі, кожна нечесана голова доводили її до істерики. Вона вела з нами нещадну війну за чистоту і кожного ранку, до класу заходячи, голосно командувала:

— Покладіть руки на парти!

Проходила поміж рядами і знову лунала команда:

— А тепер переверніть донизу долонями.

І горе тому, хто прийшов з брудними долонями чи чорними нігтями! Поруч із столом учительки, розвернута лицем до класу, стояла ще одна парта, тож власник брудних нігтів чи рук урочисто відводився за ту парту та й сидів до кінця уроків, поклавши поперед себе руки.

Ви пробували посидіти отак на виду всього класу? Спробуйте!

Щопонеділка ж у нас відбувалося генеральне обстеження на блощиці та воші. Ми розстібували комірці сорочок та кохтин й оглядали ретельно сусід сусіда. І хоч нечисть та не знайшлася жодного разу, учителька була переконана, що воші в нас таки є, тільки дуже спритно ховаються.

Тож щопонеділка лунала одна й та ж команда:

— Діти, розстебніть свої комірці!

80

Пролунала вона й того лихого для мене ранку. Я безтурботно підставив губатому своєму сусідові комірець сорочини й одразу ж почув його радісний крик:

— А в Дімарова воші!

Мені здалося, що й стеля звалилась на голову.

Сидів потім за ганебною партою, нещасний, заплаканий, сидів обличчям до класу і весь час здавалося, що всі на мене тільки й дивляться, про мене тільки й говорять. А тут іще шия та спина стали нестерпно свербіти — вогнем ходило по шкірі!.. А я не смів навіть руку одірвати од парти, щоб почухатись. І здавалося, що по всьому мені повзають воші.

Тож коли пролунав дзвінок, я кулею вилетів надвір. Мусив вчинить щось таке, щоб не тільки мій клас, а вся школа забула про мою ганьбу.

Гасав двором, як шалений, штовхався і кидався снігом, роздавав і сам діставав запотиличники, зривав з голів шапки, а коли вийшов на наш галас директор, я вмудрився заліпити в нього грудкою снігу.

І досі бачу, як та грудомаха гранатою вибухнула на піджакові директора.

Галас ущух, як обрізаний, залягла налякана тиша. Директор якийсь час стояв непорушно, з трудом переварюючи те, що сталося, а між мною та ним уже утворився коридор, так що годі було сховатися за чиюсь спину. Директор врешті отямився, поманив мене пальцем…

Так до записки учительки, адресованої татусеві, додалася ще й записка директора: татуся викликали на розмову до школи.

Ті дві записки ворушилися в моїй кишені, наче живі. Сидячи за отією партою, я про них тільки й думав. Мені уже й жить не хотілося, не те що слухати вчительку. І коли б сталося чудо та розверзлася земля, вся школа провалилася в прірву, то єдиний, хто цьому зрадів би, був би Толя Дімаров.

Чуда не сталось. Натомість настав останній урок, що його вела вже не вчителька, а піонервожата (нас гамузом прийняли в піонери). Вона була дуже юна і дуже красива, з розкішною червоною краваткою довкола ніжної шиї.

— А ти чого тут сидиш? — спитала вона з порога.

— У нього воші! — закричав дружно клас.

Піонервожата подивилась на мене ясними очима (хто

виміря муку мою?) і сказала:

— Сідай на своє місце.

А потім звернулася вже до всього класу:

81

— Діти, сьогодні ми проведемо урок Павлика Морозова. Хто мені розкаже, хто такий був Павлик Морозов?

Ліс рук одразу ж потягнувся до неї. Про Павлика Морозова, сибірського піонера, який доніс на своїх батьків-куркулів і був за це по-звірячому вбитий, не знав хіба що сліпий та глухий. Уроки Павлика Морозова, піонерські дружини імені Павлика Морозова, школи імені Павлика Морозова, портрети Павлика Морозова з описом його героїчного вчинку,— кожен учень знав цього піонера, взірця класової пильності, жорстокої боротьби з глитаями.

— Я скажу!.. Я!..— тягнув руки наш клас. Підняв несміливо руку і я. Надіявся, що піонервожата помітить саме мене, і тоді я так розповім про Павлика Морозова, що весь клас буде слухати, завмерлий од подиву.

Не помітила. Викликала натомість відмінницю Катю.

— Сідай. Молодець! А хто ще додасть про Павлика Морозова?

І знову ліс рук і моя поміж ними найдовша рука. Піонервожата на мить зупинила на мені погляд, та одразу, мабуть, згадала про воші, то й перевела його на мого сусіда по парті:

— Скажи ти, Колодій!

Що той плямкав своїми гидкими губами, я вже не слухав. «Вона навмисне не помічає мене. Навмисне!» Мене вже душать сльози, я їх ледве стримую. 4

Ще кілька учнів розповідають про Павлика. Ще кілька разів не помічає моєї руки піонервожата. Нарешті лунає останнє запитання:

— Діти, підніміть руки, хто із вас вчинив би так, як Павлик Морозов?

Не піднялася жодна рука. Жодна, окрім моєї. Я чекав, що піонервожата одразу ж похвалить мене, скаже, щоб усі брали з мене приклад, але вона раптом замовкла, так її, мабуть, вразила єдина на весь клас рука. Та й у мені ворухнулося щось нехороше, рука моя сама собою опустилася, заховалась під парту.

Наодинці чалапаю додому: одстав навмисне од гурту. Хочеться, щоб дорога од Тростянця до Нескушного була вдвічі довшою, щоб татусь, який мене завжди ждав, на той час, коли я появлюся удома, кудись вийшов, щоб на мене напали вовки або щоб я дуже захворів. Я вже думав про те, що татусь теж куркуль, теж розкуркулений, і так ненавидів зараз піонервожату, наче не я сам, а вона підняла мою руку.

82

І єдине, що хоч трохи втішало мене,— це оті дві записки в кишені. Прийду й одразу ж віддам татусеві. Хай лає, хай навіть б’є — чим суворіше мене покарає, тим мені стане легше на душі. Якщо вона ще в мене була.

В ту ніч довго не міг заснути. Татусь, прочитавши обидві записки, і не подумав мене сварити:

— Це моя, синку, вина.

Зняв із мене сорочку й штани, спідню білизну, заходився виварювати у великій кастрюлі, в якій розтоплював віск перед тим, як тягнути вощину.

Я лежав, голий-голісінький (спідня білизна була у мене єдина, не кажучи вже про сорочку й штани) …лежав, по шию закутаний у татусевій постелі і ще ніколи так не любив татуся. «Господи, зроби так, щоб татусь був щасливий! Щоб мамуся, і я, і Сергійко завжди жили з ним. Щоб його всі любили, а щоб бджоли на пасіці наносили повні вулики меду. І щоб ніхто не довідався, що татусь розкуркулений. Сотвори таке, Господи! А я за те буду щоденно молитись до тебе, як молиться мій татусь, і як виросту, то піду у монахи… А татуся буду слухатись. Так слухатись, що й літеру «ж» не дописуватиму!..»

Татусь якось розповів про хлопця, який готував саме уроки, а його покликав батько. Заглянув потім батько до зошита, а там літера «ж» не дописана.