— Отак треба слухатись батьків,— закінчив татусь.

Та розповідь так мене вразила, що я після того, уроки

готуючи, не дописував літери «ж», ждучи, що мене от-от гукне татусь. Але татусь жодного разу так мене й не покликав.

Дивився на татуся і очі мої були повні сліз. Клявся собі, що скорше помру, аніж підніму ще раз руку. Або й сокирою її відрубаю.

І от же незбагненна натура людська: після того випадку я, бувало, не раз, коли татусь із кимось вів розмову, мимоволі нашорошував вуха: а чи не скаже татусь чогось проти радянської влади? На мене наче падала тінь уславленого піонера з Сибіру.

Перебування моє в Нескушному скінчилося так же раптово, як і почалося. Якось я пробігав мимо контори, як мене зупинив якийсь дядько:

— Ти синок пасічника?

— Я.

— Передай своєму татові, щоб зайшов до відділу кадрів.

Я змінив свій маршрут і майнув до татуся.

83

Татусь, почувши про відділ кадрів, зняв картуз і перехрестився. Допитувався, хто передав, чи нічого ще не додав. Метушливо зібрався, швиденько вийшов надвір.

Появився з того таємничого відділу засмучений та мовчазний. Взяв був рубанок, яким стругав саме дошку, коли я його покликав, потримав-потримав та й поклав на місце. Став складати змайстровані рами, та одразу ж кинув і те. В мене аж язик свербів запитати, що сказали там татусеві, але я не насмілився.

— Давай, синку, вечеряти,— сказав сумно татусь. І чомусь додав: — Бог не без милості.

Вечеряли. Пили чай, настояний на вишневому гіллі, що його я дуже любив, з липовим медом, що його я любив іще більше. Але сьогодні і чай не був мені чаєм, і мед не був медом. Хоч я ще не підозрював, що оця спільна з татусем вечеря — остання.

— Повечеряв? Тоді лягай спати.

— А ти?

— Я помолюся.

Татусь молився цього разу як ніколи довго. Я то засинав, то просинався, а його шепіт слався і слався по темній кімнаті, болісно бився в темний образ Ісуса Христа.

Вранці татусь сказав, щоб я збирався в дорогу. Назад, до мамусі.

— А ти?

— Я, синку, може, приїду пізніше.

Порізав мені на дорогу хлібину, товстий шмат сала. Дав відро і дерев’яну лопатку:

— Набирай, синку, меду.

— Липового?

— Бери, якого хочеш.

— А скільки?

— Бери, скільки донесеш.

Я за відро, за лопатку та до діжечки з липовим медом. Натовк відро по самісінькі вінця.

— Піднесеш?

— Піднесу! Я й не таке піднесу!

Поки я набирав мед, татусь сидів над листом до мамусі.

— Оце, синку, передаси мамусі. Не загуби ж!

Сам поклав у внутрішню кишеню мого піджачка, заколов англійською булавкою.

— Гляди, щоб не вкрали.

— У мене не вкрадуть!

Був як ніколи зі мною ласкавий.

— Ну, з Богом! — перехрестив мене, поцілував у тім’я.

84

Стояв потім на пероні, і така туга запеклася в його терплячих очах, що в мене й серце щеміло.

І знову я їду в переповненому вагоні, де не те що лягти, сісти і то не завжди знайдеш місце. Люду як маку, розмовляють, кашляють, курять, сморід стоїть такий, що голова іде обертом, але я дякую долі, що хоч сиджу біля вікна і можна дивитись, як мелькають телеграфні стовпи, як розгортаються мимо снігом покриті поля, в солом’яні стріхи закушкані села. Відро з медом стоїть у мене в ногах, я і на мить не випускаю з рук залізної дужки, боячись, щоб його не поцупили, і коли йду напитись води (літровий кухоль прикутий ланцюгом до бачка) чи, пробачте, до нужника (слово «туалет» я засвоїв набагато пізніше), коли мені так припікало, що була вже несила сидіти, я з собою тягну і відро. І те чомусь особливо смішить моїх по лаві сусідів.

— Відро не забудь! — кажуть щоразу вони і дружно регочуть.

Я сидячи й спав. Не те що спав, а скорше дрімав: тільки склеплю повіки, як одразу ж тривожне: а відро? Нахилюся, помацаю: є! А повіки самі собою злипаються, а голова як чавун.

Десь опівночі приїхав до Харкова, поволік відро у вокзал. А за годину сів уже в поїзд, що йшов на Донбас, а там Ізюм, і вже потяг робочий, і коротка зупинка, під час якої я, стрибнувши, ледь утримав важкенне відро, і не один кілометр до Студенка, і по Студенку ще добрий кілометр, а там іще луг, яким іти та йти, і нарешті Ділець та Велика Яремівка. А мороз — за вуха хапає!

Пру відро, що все важчає й важчає, часто міняючи руки: однією несу, а в другу хукаю, зігріваючи скоцюрблені пальці. Пру й ледь не плачу: «І навіщо я набрав стільки меду?»

Грудневий день і днем важко назвати: поки добравсь до Яремівки, стало смеркати. З останніх сил піднімаюсь крутою вулицею, увалююся в двір, а потім і в сіни:

— Мамусю! Мамусю! — кричу, ледь не плачучи.

Одчиняються двері: не з нашої кімнати — навпроти.

— Хто це?.. Господи, Толя!.. Заходь!

— Я до мамусі,— ніяк не можу второпати, чому з нашої кімнати ніхто не озивається.

— Та зайди — на тобі ж уже й місця живого немає!

Беруть за плечі, заводять до кімнати. Тут так світло і

тепло, що мене одразу ж огортає дрімота. Та коли відідрали прикипілу дужку од пальців й стали розтирати руки та щоки, мені вже було не до сну.

85

— Я до мамусі…

— Твоєї мамусі тут уже немає.

— А де ж вона?.. А тьотя Аня?..

— Немає нікого… Вони всі перебралися в Студенок… Ти куди? — Бо я вже за відро та до дверей.

— В Студенок. До мамусі.

— Нікуди ти зараз не підеш! Заночуєш у нас, а завтра й рушиш по-видному. Ганно Іванівно, подавайте вечерю! — Вони одне до одного зверталися тільки на «ви», називали по імені та по батькові.

Я довго не хотів сідати до столу, хоч був дуже голодний. Мені було соромно їсти чужий хліб, як і всі сільські дітлахи, я завжди відмовлявся, казав, що спасибі, що ситий, хоч іноді аж слина текла: спробувати он того пиріжка чи отих он вареників. Але мене таки посадили і так нагодували, що я ледь виліз з-за столу. Розімлілий од тепла та од їжі, ледве діждався постелі і ще й голову не доніс до подушки, а вже заснув. Так міцно заснув, що вранці ніяк не могли мене добудитись.

Другого дня повернувся у Студенок. І перше, що зробив, оддав мамусі листа.

Лист той мамуся зберігала до сорок першого року, до початку війни. Він лежав у комоді і якось, щось шукаючи, я наткнувся на нього, розгорнув, став читати, і татусів голос, як живий, залунав у мені, і після того, коли скучав за татусем, я не раз крадькома діставав того листа і чи-тав-перечитував.

Ось цей лист (цитую по пам’яті майже дослівно):

«Дорога Манічко!

Мабуть, я дуже согрішив перед Богом, що він мене так карає. Плекав надію забрати вас до себе, а тепер самому треба йти світ за очі. Позвали мене в контору, сказали принести довідку, хто я такий. А ти сама знаєці, яка в мене довідка. Вся надія була на директора, та його посадили в тюрму.

Одсилаю до тебе Толюсю, благословляю тебе й діток. Поки житиму, молитиму Бога, щоб ви були здорові й щасливі.

Не поминай мене лихом.

Андронік».

Лист, повторюю, зберігався аж до війни. А вже під час війни, коли німці підходили до Дінця та одного разу ворожий літак засіяв листівками Студенок і селом прокотилася чутка, що налетять енкаведисти — шукати по хатах

86

ті листівки, мамуся з великого страху взяла та й спалила листа.

Так згорів останній місточок, який єднав нас з татусем. Де він подівся, знайшов якийсь притулок у цьому світі лихому чи загинув бездомний, я так і не знаю. Мамуся забороняла його навіть згадувати, вона боялася, що нас усіх загребуть до Сибіру: надивилася всього під час роз-куркулення і часто серед ночі спросоння кричала, так страшно кричала, шо й ми, підхопившись, довго по тому не могли заснути.

— Ти хоч пам’ятаєш, що тобі снилося, що ти так кричала? — спитав я мамусю вже по смерті Сталіна, коли морок, що огортав усю нашу країну, став потроху розвіюватись.

— Ще б не пам’ятати! Снилося завжди одне й те ж. Що нас розкуркулюють.

* * *

Наче й не довго пробув у татуся, а за цей час сталося стільки змін, що розказувати та розказувати.

Тьотя Аня, взявши з собою й мамусю, перебралася з Великої Яремівки до Студенка. Вона й далі продовжувала б учителювати у Великій Яремівці, але Толя скінчив четвертий клас, а в Яремівці була лише початкова школа. Тож навчання він міг продовжувати лише в Студенку, в неповній середній школі. Тьотя Аня й думати не хотіла, щоб її улюбленець, її гордість і найбільша надія (Толя як дві каплі води був схожий на свого татуся), щоб її Толічка та ходив щоденно за чотири кілометри до школи. В осінню негоду, коли розквасить так, що й ноги з багнюки не висмикнеш. Чи взимку через снігові замети. А весною, у повінь, коли Дінець розливається на чотири кілометри і вода підступає аж до крайніх хат! Коли крига навально суне по течії, то чи довго затерти той човен з дітьми! Ні, ні й ще раз ні! Тьотя Аня краще піде колгоспницею, аніж допустить, щоб Толічка ризикував своїм життям і здоров’ям.

Пораявшись з моєю мамусею, тьотя Аня поїхала у Червоний Лиман, у райвно. І є-таки Бог на білому світі: у тому районному відділі працювала людина, в якій радянська влада з її класово звірячою ненавистю так і не могла вбити людину. І саме до того інспектора і втрапила тьотя Аня.

Вже по війні, в середині шістдесятих, коли Толя, я і Серьожа вирішили поїхати у Студенок, то перше, що попросили наші мамусі, це розшукати Ганзія. Ми його таки розшукали, і я побачив уже сиву людину з такими добрими

87

очима, що весь світ став мені усміхатись, аж тоді зрозумів, чому тьотя Аня й мамуся замалим не молились на нього.

Тож Ганзій влаштував тьотю Аню в Студенку, а коли мамуся і собі наважилась поїхати до нього, то він знайшов роботу і їй: на хуторі, по той бік Дінця, де й Велика Яремівка, тільки не за чотири, а за шість кілометрів. На хуторі було шість десятків садиб, і районне начальство вирішило збудувати там початкову школу. Школу цю повинен будувати ніхто інший, як новопризначений її завідуючий. Тож зрозуміло, чому не знаходилося охочих на це місце, а тут підвернулась мамуся.

— Потягнете? — спитав заврайвно.

— Потягну! — Мамуся ладна була не те що школу — домну будувати, лише б узяли на роботу.

Будівництво оте тривало цілий рік, і мамуся весь час, навіть під час літніх канікул, пропадала на хуторі. Ми іще спали, а вона, сяк-так поснідавши та прихопивши вузлик з обідом, по-темному чесала оті шість кілометрів, щоб застати до наряду бригадира, який мав одірвати людей од роботи в колгоспі та й послати їх на новобудову. А випросити пару коней чи пару волів, щоб підвезти лісу. А попокланятись кожному теслі чи мулярові. Щоб вони згодились працювати за ті копійки, що виділялися на ниву освіти. Учителі, особливо сільські, були найупослідженішим, найнужденнішим класом в молодій радянській державі. Пам’ятаю, як я соромився, що моя мати учителька, коли навчався вже в середній школі в Ізюмі. Співучні мої, діти робітників та службовців, були справжніми аристократами поряд зі мною, сином сільської учительки.

Тож мамуся підхоплювалась замалим не серед ночі, а поверталася, коли по селу вже й лампи починали гасити: натомлена так, що часто не хотіла й вечеряти. Могла б поселитися на хуторі, хоча б на той час, поки тривало будівництво, і коли я, вже дорослий, про це її запитав, то почув у відповідь:

— Не хотіла розлучатись з сестрою. Та й вам же треба було ходити до школи.

Коли школа нарешті була збудована, мамусю не залишили завідуючою: призначили в тій же школі учителькою. Завідувачем став зовсім ще молодий чоловік з синком та дружиною-вчителькою, він же зайняв єдине при школі приміщення, що в ньому розраховувала жити мамуся.

— Та воно й краще,— казала мамуся.— Я все одно не могла б жити без тьоті Ані.

Отож ми поселилися гамузом в єдиній кімнаті, набагато більшій, щоправда, ніж була у Великій Яремівці. Тут уже

88

стояло не одне, а три ліжка. На двохспальному — мамуся й тьотя Аня, а на двох інших, уже односпальних,— Толя, я, Кость і Сергійко. Валетами, ногами до голів, тож і товкли один одного, як тільки могли, а Толя ще й скарживсь на Костя, що чадіє. Якось Толя гризонув зозла свого брата за литку — реву було до самого ранку.

Окрім ліжок, стояв іще посеред кімнати великий стіл: за ним ми їли й готували уроки. Щовечора засвічувалася лампа (електрики ще не було, електрика появилася перед війною: рахітична лампочка, підвішена під стелею, що ледь блимала од генератора, установленого на водяному млині. А шуму було, а рапортів — тріскоту на весь район!). Тож засвічувалася в центрі столу лампа, ми обліпляли стіл. Ми зубрили уроки, мамусі ж перевіряли зошити чи писали конспекти. Тихо, затишно, світло, тільки чутно, як потріскують у грубці дрова,— чомусь я найбільше любив оці вечори.

Іще стояв у кімнаті комод, змайстрований спільним по наших матерях дідусем. Хоч і був він священиком, але не цурався ні верстата, ані рубанка і виготовляв такі меблі, що їх охоче купували навіть заможні родини. Як тьотя Аня вмудрилася довезти той комодшце аж із Миргорода, для мене й досі лишається загадкою, це була важкенна споруда, з ящиками й ящичками, з бронзовими ручками, вся полакована так, що блищала, як дзеркало. Тьотя Аня дуже берегла той комод, не дозволяла нам до нього навіть підходити.

Окрім ліжок, комоду та столу, були ще сяк-так збиті табуретки, що страшенно рипіли, а голі стіни прикрашали дві картини, намальовані тьотиним Аниним чоловіком.

Коли б я був художником, змалював би обидві до найдріб-ніших деталей.

Перша картина: суцільні червоні сніги, підсвічені призахідним сонцем. Ні кущика, ні деревця, тільки сніги і сніги, серед яких годі сховатись од лютого холоду. Й одинокий вовк, покинутий зграєю. От-от він задере голову до вкритого чорними хмарами неба й завиє. Так тоскно завиє, що й на душі похолоне.

Картина друга: літня замріяна ніч, повний місяць у небі, стрункі тополі, хата під високою солом’яною стріхою, з такими затишними віконцями, що аж хотілося в них заглянути, пліт з верболозу, споряджений в далекий похід баский кінь, козак з мушкетом і списом і дівчина, яка притулилась до нього, прощаючись. Ця картина мене так заворожувала, що я, непосидющий, як миша, годинами міг перед нею простоювати, уявляючи себе на місці отого

89

козака. Важкий мушкет обтяжує мої плечі, довгий спис прикипів до руки, висока смушева шапка хвацько збита аж на потилицю, молодий вус вилискує навпроти місяця, а дівчина… Дівчина спершу була, як у тумані, обличчя її не набирало якихось конкретних рис, вона слугувала просто декорацією для славного козака Толі Дімарова. Це вже набагато пізніше, уже коли той козак перейде до шостого класу, дівчина на картині ставатиме все більш схожою на Валю Чмовжову. Таке ж закучерявлене чорне волосся, ті ж очі блискучі, од одного погляду яких солодко холоне в грудях, ті ж червоні, ніжно окреслені губи. Валя сиділа в моєму ж ряду за сусідньою партою і вже в шостому класі ми все частіше й частіше стали стрічатися поглядами.

Та про Валю трохи пізніше…

Весь будинок, у якому ми поселилися, був відведений для вчителів. Це була досить велика споруда на чотири квартири (нам дісталась найменша, однокімнатна, навіть без кухні, адже мене, Сергійка й мамусі ніхто туди не селив, нас наче там і не існувало) і найближчим нашим через стіну сусідом був завуч Павло Степанович Ганжа, що викладав у старших класах математику й фізику. Це був дуже строгий на вид чоловік, всі учні його панічно боялися, досить було йому появитися на шкільному подвір’ї, і галас одразу ж ущухав. Налетиш, бувало, спрожогу на нього — не закричить, не випуштрить — ткне в лоба пальцем і коротко кине:

— Ну?

1 того «ну» було досить, шоб душа твоя, яка досі ширяла під самісіньким небом, переселилася одразу ж у п’ятки.

Ганжа мав дружину — теж учительку, тещу — кубанську козачку, яка шойно повернулася з в’язниці (одсиділа три роки за те, шо привселюдно вибатькувала голову сільради та ще й показала, куди він мав її поцілувати), та двох дітей: семилітнього сина й чотирилітню доньку Світланку.

Світланку я страшенно любив, вона здавалася мені екзотичною квіткою, шо раптом узяла та й розквітла посеред нашого двору: така вона була завжди наряджена та красива. Мені весь час здавалося, шо її батьки роздягнули якусь дуже дорогу ляльку та й нарядили в казковий той одяг Світланку. До того ж вона завжди усміхалася, я ніколи не чув, щоб вона вередувала чи плакала, Світланка наче ждала од усього світу тільки хорошого і ще жодного разу не розчаровувалася.

Того розпроклятого дня я перестрів Світланку на греблі. Гребля підпирала великий ставок, шо відділяв Студенок од Малої Яремівки. Ставок посередині мав глибизну неабияку, а попід греблею було дуже мілко й багнюка така, шо ми

90

в неї грузли по пояс. Та ще й жабуриння, що покривало ту твань густим килимом.

Вгледівши Світланку, я заступив їй дорогу:

— Ти куди? Упіймаю!

Світланка засміялася дзвінко і сама кинулася до мене в обійми.

Надворі було так сонячно й тепло, такий радісний день розгортався довкола, так святково відлунював у моїй душі, що мені захотілося зробити Світланці щось дуже приємне:

— Хочеш, я тебе погойдаю?

— Погойдай.