Взяв її за обидві руки, одірвав од землі, став обертати довкола себе. Заходячись сміхом, Світланка злітала все вище та вище.

— А хочеш, укину в ставок?

Запитав жартома, бо якому ж ідіотові могло спасти у голову пожбурити в жабуриння оцього метелика!

— Вкинь.

Все сталося так раптово, що я не міг опам’ятатись: руки мої самі собою розімкнулися, і Світланка полетіла у твань, в жабуриння.

Те, що потім, ревучи, вилазило звідти, вже було не Світланкою. Якесь жабеня, з ніг до голови обліплене тванню, вигрібалося з болота на берег.

Не став ждати, поки вона здереться на греблю: з усіх ніг метнувся додому, забивсь на горище, в найглухіший закуток. А що будинок був під бляхою, то я й просмажився, як грішник у пеклі, цілісінький день до пізнього вечора.

Пригадуючи той прикрий випадок, досі не можу збагнути загадкову істоту, яка носила ім’я Толі Дімарова і ходила до шостого класу. Після того, коли все переколо-тилося, коли я дістав добрячого прочухана од мамусі, а теща сусідів, якось упіймавши мене в коридорі, так нам’яла мені вуха, що вони й серед дня ліхтарями горіли, я вже не насмілювався підійти до Світланки. Тим більше, що й Світланка з усіх ніг тікала од мене, варто було мені зіткнутися з нею.

Картина ж, повторюю, висіла на стіні, що відділяла нас од сусідів, стіна та була такою тонкою, що ми весь час чули по той бік голоси, тільки ніяк не могли розібрати жодного слова. Ми вже й вуха до стіни притуляли, і на коліна ставали, й на комод видиралися — не помагало нічого. Врешті Костеві спала на думку геніальна ідея: продовбати до наших сусідів дірку і через неї вже слухати.

91

І досі пам’ятаю цвях, що ним ми довбали стіну. Величезний, і не круглий, а квадратний: Кость його підібрав біля стайні (Кость кохався у конях) та й приволік для святої роботи. Щоб наші мамусі нічого не помітили, ми щоразу знімали картину та й заходжувались на тому місці тихенько довбати стіну. Довбали по черзі утрьох, Сергійко ж стояв на чатах у сінях: стеріг мамусів.

Замаскована картиною дірка проіснувала всього кілька днів: тьоті Ані здалося, що картина висить несиметрично, вона заходилася її перевішувати та й наткнулася на нашого цвяха.

— Я, мабуть, починаю божеволіти,— сказала тьотя Аня, роздивляючись цвяха.— Хоч убийте, не пам’ятаю, коли я його забивала!

Дірка була старанно заштукатурена, а цвях помандрував на смітник. І як ми його потім не шукали, так і не могли знайти.

Так ми втратили можливість слухати наших сусідів.

І ще одна набагато суттєвіша втрата: корова.

Я уже згадував, що татусь залишив на рогату годувальницю гроші.

Корову купили в Ізюмі, за двадцять кілометрів, на ярмаркові. Дядько, хазяїн корови, клявся й божився, що смирнішої тварини ще й світ не родив, що вона сама доїться — встигай тільки підставляти дійницю, що він нізащо не продавав би, та горе заставило,— дядько ледь не плакав, передаючи мамусі налигача та примовляючи: «Ви ж її не зобижайте, бо вона як дитина!» — тільки чомусь не став ждати, доки корова, мамуся й тьотя Аня рушать з місця,— щез, наче випарувався. А мамуся й тьотя Аня оті двадцять кілометрів, що пролягли од Ізюма до Студенка, запам’ятали до самої смерті.

Всі двадцять кілометрів, не подарувавши новим хазяйкам жодного метра, клята тварюка проорала копитами. Упиралася так, наче її вели на заріз і їй про це кричали у вуха. Мамуся щосили цупила за налигача, тьотя Аня попихала іззаду.

Натомлені, змучені, добралися додому десь аж опівночі. Затягли тварюку в корівник, ледь живі пішли спати.

Та заснути по-людському так і не вдалося: усю ніч у корівнику тріщало та гупало, товклося й ревіло. Вже рано-вранці, підбігши до корівника, побачила мамуся потрощені двері і на тріски рознесені ясла.

Так і не збулася татусева мрія про корову та молоко. Щоразу, як мамуся з дійницею та ослінчиком заходила до

92

корівника, бісова тварина починала так сахатись та витанцьовувати, наче з її дійок збиралися зціджувати не моню, а кров. І як не стереглася мамуся, а часто верталася з порожньою цеберкою, ще й сама добре потовчена.

Врешті вирішили спекатись нечистої сили. Здали за півціни в заготівельну контору, а на придбані гроші купили тьоті Ані пальто, бо те, в чому вона досі ходила, вже й пальтом було важко назвати.

Придбане пальто урочисто висіло на окремій вішалці, воно сяяло акуратним хутряним комірцем, блищало новенькими гудзиками, наші мамусі боялися й дихнути на нього, а ми тільки й чули: «Не торкнися пальта!.. Не звали пальта!..» — це була єдина нова річ у нашій кімнаті, адже ми всі не вилазили з лахів і якщо навіть мамуся моя, що, як учителька, була завжди на виду… якщо навіть мамуся взимку носила убогу дореволюційну одежину, то що вже казати про нас, чотирьох лоботрясів, які виростали з штанів, сорочок, піджаків, не кажу вже про пальта, з такою шаленою швидкістю, що мамусі не встигали й долонями од розпачу сплескувати. Мої, наприклад, штани ледь покривали литки, я ждав — не міг діждатися, поки Толя, мій двоюрідний брат, скине нарешті штани, з яких він давно уже виріс, та й передасть мені у спадок. А мені в потилицю уже дихав Кость, доношуючи те, шо називалось штанами… А Сергійко… Бідний Сергійко! Те, що йому діставалось од Костя, можна було назвати штанами хіба що при найдикішій фантазії. Дірка на дірці, латка на латці, ще й, вибачайте, на ширінці жодного гудзика (Кость грав не тільки на гроші, але й на гудзики, і бувало, що й програвався). Тьотя Аня якось побила його: «Ти знову грав?.. Де хочеш бери, але щоб гудзики були нашиті!» Кость і нашив — од пальта, жоден в петельку не влазив)… Все те старанно латалося заново, замість втрачених гудзиків пришивалися коротенькі палички, подрані холоші обрізалися по самісінькі тюті, тож Сергійко, скільки його й пам’ятаю, ходив до школи у трусах — не трусах, у штанях — не штанях, а в не баченому досі гібридові штанів та трусів.

Не краше було і з взуттям. Не знаю, що б робили нешасні наші матері, як би викручувалися на злиденну учительську зарплату, коли б ми жили не в селі, а у місті, де люди всі пори року не вилазять з взуття. Весну, літо і осінь ноги наші не знали взувачки, підошви ставали такими твердющими, що в них запросто можна було заганять вухналі, чіпляючи підкови, як коням. Ми гасали в отій природою даній взувачці, місили осінню багнюку,

93

хвицькали залізними пальцями твердющі, як із каменю, м’ячі, нас не страхало ні груддя, ні колюча стерня,— єдине, чого ми боялися, чого чекали із страхом, це щоденного миття перед сном.

Ви, сучасний читачу, з білими, як у заморської красуні, нозями з такою ніжною шкірою, що до неї й діткнутися боязко, щоб не пошкодити,— чи знаєте ви, що таке «курчата»? Не оті, що вилуплюються з-під квочок, а ті, що з грязі та пилюки? Чи хоч одне з них коли-небудь сідало на ваші випещені ніжки?

Думаю, що не сідали. Думаю, що не всіювали: од п’ят аж до литок, намертво в’їдаючись в потріскану шкіру. Так в’їдаючись, що ні ножем одшкребти, ні водою не одмити.

Щовечора ми підходили до повного тазу спокутувати наші вольні й невольні гріхи. Щовечора ми не могли довго заснути, не знаючи, куди подіти ноги, що горіли вогнем. Курчата розкошували на наших ногах з ранньої весни до пізньої осені.

І лише взимку здичавілі наші ноги із скрипом, із стогоном залазили у взувачку. Те, що ми натягали на ноги, окрім хіба що Толі старшого, можна було назвати тільки взувач-кою, а не взуттям. Справжнє взуття почервоніло б од сорому, коли б побачило оту ганьбу, в якій ми щоденно шмаляли до школи.

Та я не пригадую, щоб ми відчували якусь незручність чи сором од того, що теліпалося на наших ногах. Майже всі учні ходили до школи в татових, материних стоптаних чоботях, взували латані-перелатані черевики й ботинки старших сестер-братів, що з них часом вилазили не тільки пальці, а й п’яти. Про таку взувачку казали, що вона «просить каші».

Літнє ж взуття мені вперше придбали, коли я пішов до восьмого класу, вже не в Студенку, а в Ізюмі. Мамуся купила найдешевші черевики з білої парусини, з гумовими підошвами.

Не знаю, де зараз душа того нелюда, що винайшов оті черевики: взути в них мертвого, і той задригав би ногами, щоб пошвидше од них звільнитися. Тож якщо душа того нелюда в пеклі (а таки, мабуть, у пеклі, бо такий гріх не спокутати жодною молитвою), то вона не кипить у смолі, не смажиться на сковороді, а день і ніч бігає в отих черевиках. Кара, од якої і в чортів шерсть стоїть дибом. З твердющими, як залізо, носками, з гумовою підошвою, що палить пекельним вогнем.

Та ще їх, чортів, щоденно треба було чистити зубним порошком, щоб маскувати руді плями от поту.

94

Так що ми були взуті не гірше од інших, а от харчувалися, мабуть, найгірше в селі.

Бо в нас не було корови, яка виглядала майже з кожного двору. І паці ще не встигли завести, не кажучи вже про гусей та курей. П’ятнадцять соток, відведені тьоті Ані, ще лежали під снігом, і мамусі наші тільки збирали насіння та багатіли думками про майбутній врожай.

А поки що ми їли супи та борщі, де картоплина з картоплиною гралися в піжмурки, а од м’яса був лише сумний спогад. Раз на тиждень, в неділю, готувалася святкова страва: картопляне пюре, заправлене молоком (смачнішої страви я досі не знаю), накладалися повні з верхами миски і ми об’їдалися так, що очі рогом лізли, а на животах можна було грати, як на бубнах. Хліб же купували в крамниці: чорнюші важкенні цеглини, що глевтюхами лягали до шлунків. «Зате наїдний!» — хвалив його Сергійко. Коли б я нині скуштував того хліба, то напевно викликали б швидку допомогу, а тоді — хоч би що: наші вовчі шлунки могли перетравити що завгодно і скільки завгодно, лиш би воно хоч чимось нагадувало страву.

Пригадую, як мамуся привезла одною разу сухого, в порошкові, киселю. Скільки його там було — брехати не буду. Принаймні мамуся сказала, що вистачить на всю зиму. Дала нам попробувати і сховала в комод:

— Більше не можна, бо так позаклеює, що й гвіздком не продовбаєте.

Мамусині б слова та Богові у вуха! Не встигли за нею зачинитися двері, як торба з сухим киселем вже лежала на столі, а четверо триглодитів, озброєних столовими ложками та кухлями, повними сирої води, сиділи довкола.

То був банкет, якому позаздрив би славнозвісний Лукулл. Один з-поперед одного тягали ми повні ложки киселю, не забуваючи запивати його водою. Шлунки наші аж прицмокували од небаченого наїдку, язики не встигали перемішувати сухий порошок. Одвалилися од столу лишень тоді, коли в торбі не лишилося й крихти. Кожен із нас нагадував скорше велику каструлю, в яку по вінця натовкли отого порошку, а щоб більше улізло, залили ще й водою. Але нас ні розірвало, ні позаклеювало, бо коли настав час, орлами сходили до вітру, тільки дуже захотілося спати. Ледь долізли до ліжок та й уляглися валетами.

Отож молочна ріка обтікала нас стороною, а кисилеві береги ми впорали, як то кажуть, за один присіст. М’ясо старанно минало наші горнята, але тим журилися тільки наші мамусі. Ми ж цілком вдовольнялися тими хирлявими

95

калоріями, що, заблукані, потрапляли в наші супи та борщі, а якщо згадати про чай, то й зовсім відчували себе королями.

Чаювали щоранку й щовечора. В ті роки цукор був не спресований з чорті-чого в крихкі біленькі квадратики, які не встигнеш і в воду опустити, а вони вже й розчиняються,— продавався такий рафінад твердющий, що був він на колір аж синій і його треба було перед тим, як сідать чаювати, колоти ножем.

Тож пили ми вприкуску. Кожному з нас виділялася грудочка цукру, чаю ж — од пуза. Розтягаючи насолоду, ми одгризали по мікроскопічній крихітці, кожна молекула цього солодкого дива клалася обережно на язик і, змочена чаєм, всмоктувалась до останнього атома. Ми пили, повторюю, вприкуску, Сергійко ж завжди пив уприглядку: клав грудочку перед собою на стіл і, не зводячи з неї очей, випивав по два, по три кухлі чаю.

Потім весь день, до самісінького вечора, ссав оту грудочку. Покладе обережно до рота, раз-другий сосне і до кишені. Побіга, побіга і знову цукринка мандрує до рота. Вона все меншає й меншає, все більше втрачає рафінадний свій поблиск,— під кінець це вже брудненька горошина, знайдена випадково в пилюці, але ми й тоді не оцставали од нього:

— Дай соснути! Дай!

І Сергійко, добра душа, не відмовляв:

— Сосни, тільки раз!

І ця брудна горошина здавалася нам набагато солодшою од тих грудочок, з якими ми пили чай.

І ще одне свято для наших ненаситних ротів.

Очоливши будівництво школи, мамуся водночас уособлювала собою й завуча, й прораба, й педколектив, і прибиральницю, й сторожа, і, нарешті, бухгалтера та касира. Тому не одержувала зарплату на хуторі, а раз на місяць їздила за нею до Червоного Лиману. І ми вчотирьох обов’язково ходили її зустрічати: мамуся купувала щоразу білу хлібину й кілограм смачної-пресмачної халви. Ще біля поїзда ми забирали в мамусі сяючу сонцем хлібину і запаковану в цупкий білий папір халву. Хлібину по черзі несли я, Толя і Кость, ревниво пильнуючи, щоб ніхто не спокусився одщипнути хоч крихітку, халва ж по загальній згоді довірялася Сергійкові: він єдиний із нас міг не піддатися лукавому, який всю дорогу нашіптував то в одне вухо, то в друге скуштувати ласощів. Спокуса, перед якою і святому не встояти. Тим більше, якщо він, той святий, щоденно не тренувався, п’ючи чай уприглядку.

96

Про те, що ми одразу і з’їдали принесене, не треба й казати. Навіть Сергійко не їв халву вприглядку.

Отут доведеться вдатися до невеликого відступу: не раз проситиму вибачення за непослідовність своєї розповіді. Спогади набігають, як хвилі, і часто те, що досі здавалося особливо важливим, змивається безслідно з пам’яті, як сліди на піскові. До того ж (я уже згадував) я встиг набагато раніше написати і видати «На коні й під конем’’, де зібрав найкарколомніші пригоди, що траплялися в моєму житті протягом шкільних років та служби в армії, і зараз дуже трудно не повторюватись. Тож старанно відсіюючи те, про що вже написав, я мимохіть збіднюю свою повість, роблю її дещо фрагментарною, спокутуючи те, що поспішав «поперед батька в пекло».

Уже в Студенку я ледь не залишився на другий рік у п’ятому класі. Ганьба, яку я, може, і пережив би, а що мамуся моя не пережила б, то це вже напевне.

Досі я якщо не був круглим відмінником, як мій двоюрідний брат Толя, то все ж мав добрі та дуже добрі оцінки («відмінно» тоді ще не було). Погану оцінку заробив два рази за всі чотири роки навчання: перший раз у другому класі, коли голосно свиснув посеред уроку, вдруге — уже в третьому, коли ненавмисне вистрелив з пугача в ногу учителя (учитель стрибнув аж під стелю), і мамуся щоразу казала, що мені не минути в’язниці. «В кого ти і вдався такий? — журилась мамуся.— В нашому роду таких іще й не було». А так у моєму щоденникові рясніли тільки «добре» та «дуже добре», бо мені було легко учитись: у п’ять років я вільно читав та писав, у шість знав напам’ять таблицю множення, умів додавати та віднімати, ділити та множити в межах цілої сотні. Адже я, відколи мамуся стала вчителювати, часто-густо сидів із Сергійком на її уроках, і вона, мабуть, таки була педагогом од Бога, коли навіть такого шибайголову змогла заохотити до навчання.

Тож я досить успішно перейшов до п’ятого класу і там продовжував нормально учитися, поки не зіткнувся віч-на-віч з алгеброю.

І досі не можу спокійно чути про цю дисципліну. Мені й нині здається, що її вигадали дуже злі тьоті та дяді, які ненавиділи дітей, тож усі муки здавалися їм замалими. Отоді в їхніх звихнених мізках і зблиснула думка замість цифр поставити літери та й примусити малолітніх злочинців додавати ті літери та множити, ділити і віднімати. «А + Б = С». Ну, хіба може щось подібне спасти на думку нормальній людині? Коза плюс корова дорівнюють коневі. Коли до Костя додати Сергійка, то вийде наш собака Котько.

4 А Дімаров

97

Коли нашого вчителя алгебри помножити на директора школи, то вийде чорнильниця! Я так і понаписував у зошитові з алгебри, скрегочучи зубами на оте «А + Б», за що і одержав дуже погану оцінку. Такою оцінкою ніхто ще не міг у нашому класі похвастатись.

— Скажи спасибі, що тебе ще з школи не вигнали! — дорікала мамуся.— Отаке понаписувати!.. І за що мене так Господь покарав?..

А мене? Мене за що так карає? Чим я так завинив, що змушений додавати А до Б? Вся душа моя, все єство аж кричало проти тієї наруги…

Іще одна дисципліна, яку уже весь клас дружно ненавидів,— німецька.

Німецькою мовою не володів жоден учитель нашої школи, тож викладати її в п’ятому класі доручили молоденькій хімічці Катерині Григорівні. Вона знала ту мову не більше, ніж ми, то й навчила нас вимовляти слова буквально так, як вони були надруковані. «Тіеш» замість «тиш», «папіер» замість «папір», «Деутхланд» замість «Дойчланд». Ми засвоювали намертво оті слова-покручі, оті каліки-слова, і як же важко було потім, уже у восьмому класі, в Ізюмі, де мову викладала справжня німкеня, їх переучувати!

Пам’ятаю, коли вона вперше викликала мене прочитати якусь фразу і я її врубав студенецькою вимовою, то в учительки і волосся на голові заворушилося.

— Вас?.. Вас?..— тільки й могла вона з себе видушити.

Бідна німкеня! Скільки вона попомучилась, добиваючись

од мене правильної вимови! Щоразу після уроку німецької вона виголошувала:

— Дімароф, підеть до мене на дом. Я, я, нах гауз.

Вона жила в такій чистій кімнаті, що страшно було до

неї й ступити. Я й дихнути боявся, щоб чогось не порушити в цьому ідеальному царстві чистоти та порядку. Вона ж садовила мене на стілець, засланий білосніжною серветкою (щоразу, коли я виходив од неї, мені здавалося, що я лишав на серветці брудний одпечаток своєї сідниці), вгощала чаєм і особливо смачними тістечками, що так і танули в роті, а потім розкривала підручник.

І якою ж втіхою засвітилися її очі, коли я вперше прочитав правильно віршик!

Тінте, фенстер, унд папір Гат іи юбер піонір.

— Гут! Гут! Зер гут!

Чи згадувала вона мене в тридцять дев’ятому там, у таборах Колими або Печори? Ми ж у той час і не знали,

>;S

98

що її заарештували. Вона просто одного дня не прийшла на урок, і як же ми кричали «ура» щасливій нагоді про-байдикувати годину!..

Фізику я навіть любив: там усе можна було зрозуміти, тим більше, що Ганжа Павло Степанович, який викладав цей предмет, був теж учителем од Бога. Перейшовши до п’ятого, я спершу страшенно боявся, що він стане мститися за Світланку, але Павло Степанович і виду не подав, що на мене сердиться, і ставився до мене не гірше, ніж до інших учнів.

Особливо подобалися нам заняття в лабораторії: невеликій кімнаті, вщерть набитій наочними приладами. Вони стояли на полицях, вишикувані в строгі ряди (для кожної, навіть найдрібнішої детальки тут було раз і назавжди визначене місце), вони сяяли міддю й латунню, нікелем й хромом, і як же приємно було їх діставати, тримати в руках!

Найбільше нас заворожувала лейденська банка та дина-момашина до неї. Ми ладні були крутити ручку динамо-машини протягом усієї доби і в головах наших поступово зріла ідея ще одного досліду, тепер уже позашкільного.

Якось ми підмовили синка Павла Степановича вкрасти ключ од лабораторії та й поцупили динамомашину разом із дротом. У мене вже була нікельована півметрова труба, з якої я ладнався зробити гармату: один кінець заклепав, ще й загнув, щоб не розірвало, лишилося тільки зробити лафет, і тоді сип побільше пороху чи сірки, набивай камінням або порубаними гвіздками та й смали у бік «ворога». Поставити свою гармату я збирався на човні: цілі флотилії випливали одна навстріч другій на ставок, засипаючи одна одну камінням та груддям, і я уже наперед смакував, як смаляну з своєї гармати по «ворогові» і як він, на смерть наляканий, кинеться ганебно втікати. Майбутня гармата не була чимось новим на селі: кожен порядний хлопець обов’язково мав самопал, і наші матері не встигали купувать сірники: щойно ж клала повну коробку, а вона вже порожня. Ну, а про тих, у кого батько був мисливцем, і говорити вже нічого: не один з них носив на руках чи то й на обличчі стрілецьку відзнаку,— порох, що заліз аж під шкіру.

Тож ми винесли потай динамомашину (було це в неділю) та й приладнали до неї трубу, а трубу всунули понижче в тин, щоб одним кінцем витикалась на вулицю, а самі з динамомашиною залягли в картоплинні. Залягли та й стали чигати на здобич, що обов’язково мала клюнути на блискучу трубу. Ми розраховували уволю потішити душу, а вже потім однести динамомашину на місце.

4*

99

І все було б добре, коли б не голова, якому приспічило вийти на вулицю, де стирчала наша труба.

— О, а це що таке?