— Не крути! — засичав мені на вухо Колько.

— Хто її устромив? — почули ми знову.

Нагнувшись так, що зовсім зник за тином, голова уже

смикав трубу. Дріт натягувався все дужче й дужче, ось-ось він обірветься і я позбавлюсь труби. І мені так її стало жалко, шо я і не зчувся, як щосили крутонув ручку ди-намомашини.

— А трах-тарарах!

Голова замалим не перелетів через тин. Намагнічені вуса його одстовбурчились, як у кота, кожна волосина на голові піднялася антеною. Він був такий страшний, що ми підхопилися та й чкурнули в кукурудзиння.

— Стій, бо стрілятиму!

Тут ми дременули так, що нас навряд чи можна було наздогнати і кулями…

Довго ж по тому викликали шибеників з усіх старших класів в директорську. Голова в понеділок приніс динамо-машину, трубу, дріт та й поклав на очі директора:

— Оце поки не знайдете чортенят, що крутили оцю штуковину,— фізики голова не проходив,— то й не потикайтесь до мене за дровами!

Окрім фізики, подобалися мені історія та географія, хоч учителів, що викладали ці дисципліни, не пам’ятаю. Та найбільше любив літературу, чи не тому, що вона приносила мені неабияку втіху. Не занудні підручники, де кожен твір убивався безжалісно, препарувався на мертві частини, як у трупарні… Ці підручники й написані наче для того, щоб викликати стійку нехіть до літератури, їх можна лише зубрити, як ту ж німецьку, і я знав немало відмінників, які не прочитали жодного художнього твору, зате завжди отримували найвищі оцінки, слово в слово переказуючи сторінки підручника. До того ж автори тих убогих посібників чомусь відбирають для ілюстрації твори найбільш невдалі та немічні, од яких не застрахований навіть геніальний митець, і я й досі пам’ятаю, як мучився, напам’ять вивчаючи сни Віри Павлівни з графоманського роману Чернишевського «Что делать». А Тичина… Нещасний Тичина! На смерть наляканий, він з тридцятих років став пекти віршики один гірший другого, і як же дружно ми його ненавиділи, зубрячи оте «тупу, тупу, тупу, собака на цепу», або «зелен сад-виноград, славне місто Ленінград» — набір слів, що одскакували од наших сердець

100

пересохлим горохом. Досі дякую долі, що вже рано я встиг познайомитись і з Шевченком, і з Нечуєм-Левицьким, Короленком і Чеховим, Марком Твеном та Джеком Лондоном, та й з тим же раннім Тичиною, і вже жоден підручник не міг погасити в мені закоханість в дивовижний той світ, що являє собою кожен томик повістей чи поезій.

Ніхто не керував моїм процесом читання. Ніхто не підказував, з яким автором можна знайомитись зараз, а якого треба відкласти на потім, коли підросту та багато що зрозумію. Я кинувся в неосяжне книжкове море без руля та вітрал, мій цікавий човник перескакував з хвилі на хвилю, часто-густо не розуміючи, що плещеться під його хистким дном; я ковтав усе підряд, що тільки міг дістати, і досі дивуюсь, як моя головешка все оте й витримувала. Скільки себе пам’ятаю, я одночасно жив у двох світах, двох вимірах. Перший світ — це Студенок, школа, учителі й учні, мої брати, тьотя Аня й мамуся, клопоти малі та великі,— все те, що мене оточувало. В другий же світ, не менш реальний од першого, я переносився з кожною книжкою, і той світ не був підвладний ні часові, ні просторові, і я в ньому жив набагато повнішим життям, аніж у першому. В сто разів повнішим та цікавішим, бо що таке Толя Дімаров, непомітний хлопчисько в коротких штанцях поряд з королями та герцогами, блискучими мушкетерами, відважними піратами, космічними мандрівниками, у яких я щораз перевтілювався! Що таке наші самопали й дерев’яні шаблюки супроти справжніх пістолів та шпаг, наші сутички супроти полювання із справжніми рушницями на левів та слонів! Хто така навіть Валя Чмовжова супроти королев та принцес, неймовірних красунь, обсипаних з ніг до голови коштовностями, в яких я щоразу на смерть закохувався і які завжди оддавали мені руку і серце!..

Десь у третьому класі мені до рук потрапив Панас Мирний, його повість «Повія». Не скажу, щоб та повість особливо мене захопила, але книжок тоді було обмаль, і я чесно дочитав її до кінця.

Мамуся побачила її, коли я вже дочитував останню сторінку:

— Господи, де ти дістав оцю пакость?

«Пакость»? Я тоді ще не відав, що означає слово повія. Думав, що це прізвище героїні повісті.

— І що ти там зрозумів? — спитала, трохи заспокоївшись, мамуся.

— Усе.

Тут мамусина приятелька, теж учителька, яка разом з мамусею застукала мене за отією «Повією», стала нестримно

101

сміятись. Упала на табуретку, однією рукою витирала веселі сльози, а другою наосліп од мене одмахувалась.

Я ж ніяк не міг уторопати, чого вона так сміється. Хоч я й відповів на мамусине запитання, що зрозумів усе, та якщо сказати правду, то багато чого так і не втямив.

Ну, хоча б отієї трагедії’, що сталася з героїнею. Переспала разок з квартирантом хазяйки, у якої наймитувала? То й що? Подумаєш, горе! Спробувала б вона ніч у ніч спати з Сергіякою, який так і норовить стягнути з тебе ковдру або закинути свої ноги тобі аж на шию! А я ж не топлюся од того, не вішаюсь. Ні, ніяк не міг зрозуміти, чому так невтішно побивається ота героїня.

Книга у мене була урочисто відібрана за наказом забути про все, що я там вичитав.

А от же не забув! Сни Віри Павлівни хтозна й коли вивітрилися з моєї голівоньки, а героїня Панаса Мирного досі стоїть переді мною, як жива.

— Зарубай на своєму носі дурному! — ще сказала мамуся.— Щоб я подібної пакості більше у тебе не бачила. Дістанеш яку книжку, спершу спитай у мене дозвіл, а тоді вже читай.

Я так і робив: щоразу йшов до мамусі. Коли вона дозволяла, брав і спокійненько читав. Коли ж казала, що ні, мені ще рано цю книжку брати до рук, заходжувався читати з ще більшим зацікавленням, од мамусі ховаючись.

Так був прочитаний весь «Анти-Дюрінг» Фрідріха Енгельса. Ну, не весь, а окремі сторінки, бо нуднішої книги я досі в руках не тримав. Як вона до мене потрапила, розповім трохи пізніше, а тоді мамуся сказала:

— Ти ще замалий для цієї книжки. Виростеш, наберешся розуму, отоді й спробуєш її прочитати.

Еге, коли ще те буде! А тут книга жива в руках.

Ховаючись од мамусі, жував її ціле літо. Єдина фраза, яка мене вразила по-справжньому, була ось така (досі дослівно її пам’ятаю): «Білі коти з голубими очима завжди або майже завжди бувають сліпі».

Ця фраза сповнила мене неабиякою повагою до власної особи. Мене аж роздимало од пихи, що я знаю істину, яку, окрім мене та Енгельса, не знає ніхто. Все літо я полював за білими котами, але жодного з голубими очима так і не знайшов. Зате попався учителеві, який викладав історію. Був він вреднющий, не раз ловив мене на тому, що я крадькома читаю, тримаючи книжку під партою, і тоді хоч проси, хоч моли, не віддасть книгу нізащо. Тож і цього разу він виріс наді мною саме тоді, коли я потай розгорнув «Анти-Дюрінга».

102

— Що там у тебе?

— «Аяти-Дюрінг».— Мені все одно нікуди було діватися.

— «Анти-Дюрінг»? — не повірив учитель.

— «Анти-Дюрінг» Фрідріха Енгельса.

Учитель довго переварював почуте. Потім спитав:

— І що ж ти там вичитав?

Тоді настала хвилина мого тріумфу. Я звівся і якомога скромніше процитував:

— Білі коти з голубими очима завжди або майже завжди бувають сліпі.

Учитель навіть не пробував одібрати у мене книжку. Та й взагалі після того випадку дав мені спокій. Боявся, мабуть, знайти щось пострашніше, ніж «Анти-Дюрінг».

Де подівся той «Анти-Дюрінг», не пам’ятаю. Тим більше, що взяв я його не в бібліотеці, в яку мав повернути^ а поцупив з грубезного ящика, що його залишив на якийсь час директор нашої школи Пуха, коли того перевели до іншого села.

Але спершу про фото. Єдине фото з студенецького нашого життя.

Коли Толя вже навчався у восьмому класі, тьотя Аня купила йому фотоапарат — нечувану в нашому селі річ. Фотоапарат був найдешевший, він складався гармошкою і заряджався не плівкою, а скляною пластинкою, тож перед тим, як клацнути фотоапаратом, Толя накривався з головою грубезною ковдрою і довго там ворожив, навпомацки заряджаючи апарат. Та ще були й триноги, на які апарат той закріплявся.- Тож кожне фото з огляду на те, що треба було ще й проявляти і друкувати, було цілою подією, і не дивно, що в мене збереглося лише дві картки, на яких зображена моя дорогоцінна особа. Толя фотографував в основному своїх однокласників та ще красивих дівчат, а ми й без фотоапарата щодня йому намозолювали очі.

Найдорожче мені друге фото, на якому я, тьотя Аня й мамуся — обоє ще зовсім молоді. Всі ми втрьох сидимо на східцях, які ведуть до нашого нового помешкання, до якого нещодавно й переїхали. Помешкання це звільнилося після Пухи, там були не тільки дві кімнати, а й комірчина. Тьотя Аня й мамуся продовжували спати на спільному ліжкові, бо менша кімната нагадувала скорше пенал, така вона була вузька, ми ж учотирьох поселилися в прохідній, і Толя нарешті зміг спати окремо од Костя, тільки я і Сергійко ще ніч у ніч товкли один одного.

Отож теплого літнього дня ми позуємо Толі: тьотя Аня й мамуся в новеньких халатиках, їхніми руками й пошитих

юз

(мамуся під час чергової поїздки до Червоного Лиману дістала синенького ситчику в білий горошок: неабияка подія в нужденному нашому житті), я, як завжди, в штаненятах на виріст, з яких давно уже світять литки, в сорочці, що тримається на чесному слові. Мамуся щось латає, отже це скорше неділя, бо навіть під час канікул вона пропадає на хуторі, доводячи до розуму школу. Я ж і тьотя Аня читаємо: тьотя Аня присіла перепочить на хвилинку, мене ж без книжки не можна було й уявити. 1 книжка в моїй руці напевно із отого грубезного ящика, що стоїть за стіною в комірчині, з ящика, що його залишив Пуха.

— Не чіпай! — наказала строго мамуся, коли я спробував зрушити його з місця.— Щоб ти й не підходив до нього! Чуєш?

Не глухий, чую. А все ж цікаво, що в тому важкенному ящикові?

Років зо два тому, коли в мені ще міцно сиділи заповіді Божі: не вкрадь, не убий, не побажай чужу молодицю… Років зо два тому я й подумати не посмів би доторкнутися до чужого, але оці два роки поступово зробили своє: я уже твердо засвоїв, що Бога немає, що всі оті заповіді — вигадка попів та монахів, які тільки й знають, що дурять народ, отож і гріха як такого не існує на світі,— головне, щоб тебе не застукали на гарячому та не покарали. Тим більше, що наш шостий вже записали гамузом до войовничих безбожників.

Тож Бога немає, немає й гріха в тому, що я загляну крадькома до ящика, який і на хвилину не давав мені спокою. Головне — не спійматися.

Підстеріг, коли вдома нікого не було, прокрався з сокирою до комірчини.

Підважив дошку, засунув у отвір руку.

Книжки! Повнісінький ящик книжок! Скарб, про який я не міг навіть мріяти.

Понад місяць тягав я звідти книжку по книжці. Прочитаю, покладу на місце, а натомість беру іншу.

Остання книжка, яку я вивудив з того ящика, і був «Анти-Дюрінг». Того ж дня приїхав Пуха і ящик помандрував з моїх очей в інше село.

Після цього я став брати книжки у бідненькій сільській бібліотеці, а одного разу під великим-великим секретом дала мені книгу Валя Чмовжова, моя однокласниця, яка щораз мені більше подобалася.

— Це Мопассан. Не читав?

104

3 Мопассаном я ще не мав честі бути знайомим.

— Не відірвешся. Я за один день проковтнула.

Заінтригувавши отак, Валя дістає з сумки старанно загорнену книжку, попереджає:

— Не показуй тільки дорослим. Там таке понаписувано!..

Прийшовши додому, я пошвидше засунув Валину книгу

під подушку. Після обіду збирався зашитись подалі в город, щоб ніхто мене не чув і не бачив. Читатиму, поки й стемніє.

І я таки помандрував на город, але не з Мопассаном, а з сапкою: мамусі припекло саме сьогодні підгортати картоплю. А. кого взяти у поміч? До Толі приїхав товариш з Ізюма, Кость, почувши про картоплю, устиг вислизнути з дому, Сергійко маленький, один я напідхваті. Отак завжди. Хто воду принесе? Толя! А дров хто врубає? Звісно ж, Толя! Толя та Толя, на Толі світ клином зійшовся. А картоплі ж, а картоплі! І навіщо її було стільки садити?

— Ти займай один рядок, а я два,— каже веселенько мамуся.— Швиденько і впораємось.

Еге, швиденько! Он скільки рядків! Вік би її не їв, цієї картоплі!

Важко зітхаю, схиляюсь над першим кущем.

— Позітхай, позітхай! — уже сердито мамуся.— Не перетрудишся!

Уже зовсім по-темному повертаємося з городу додому. А вдома переполох: нема й досі Костя. Тьотя Аня місця собі не знаходить, збирається йти до Дінця. Але щоб мамуся пустила тьотю Аню саму!

— Біжіть, дітки, й ви,— це до мене й Сергійка: Толя з товаришем подалися в кіно.

Зустрічаємо Костя на лугові, на півдорозі до Дінця.

— Де ти був?! — кричить тьотя Аня.

— Шта-ани! — реве Кость.

Лише зараз ми помічаємо, що Кость без штанів.

— Господи, де ти їх подів?

— Утопилися…

— В чому ж ти підеш до школи? — ледь не плачучи, пита тьотя Аня.

Кость тільки сопе.

— Пішли додому! — смикає тьотя Аня за руку Костя.— Ходитимеш тепер без штанів! — Тьотя Аня, мабуть, не вірить Костеві: думає, що він навмисне утопив штани, аби не ходити до школи.

— Не ходитиму без штанів! — заголосив Кость у відповідь.

— Ходитимеш, ходитимеш, де ти подінешся…

105

Тьотя Аня йде дуже сердита, а я тихцем радію: тепер хочуть вони чи не хочуть, а віддадуть Толині штани замість оцих недомірків, що на мені теліпаються. Тепер я вже напевне віддам свої штани Костеві, бо немає на світі такої сили, щоб примусила його ходити без штанів.

* * *

Кожен день починається з того, що мамусі не можуть нас добудитись. Особливо влітку, під час канікул. Тим більше, коли знаєш, що розбуркують тебе не тільки тому, що на столі вже парує сніданок, а ще й тому, що тебе жде якась робота.

Хоча б город…

Ох, той город! Мамусі мало було п’ятнадцяти соток у Студенку, виділених для тьоті Ані, вона взяла стільки ще й на себе, тільки на хуторі. Понад самим майже Дінцем. Звідки добре видно і річку, і величезну піщану косу, всіяну твоїми товаришами. Вони плавають, пірнають, стрибають з високого берега, вигріваються, зариваючись в гарячий пісок, а ти вимахуєш осоружною сапкою, і солоний піт роз’їда тобі очі, і кінця-краю немає тому рядкові. Вони перепливають Дінець і, пірнувши у балку, скрадаються до колгоспного баштану, а потім мчать щодуху назад з кавунами та динями, кидають їх прямо у воду та й женуть поперед себе до протилежного берега, подалі од сторожів, яких удалось обдурити, а тобі здається, що й сонце над тобою не те, що над ними,— не ласкаве та добре, а пекуче і зле, і так тебе смажить, що й у роті сохне. Вони ловлять раків, пірнаючи попід крутим берегом, де чорніють отвори нір,— встигай тільки руку засунути, поки тебе не знесла течія, і ось вона, мить найщасливіша: колючий панцир чи клешні, намацані пальцями,— тягни, вихоплюй з нори, пробкою вискакуй на сонцем залиту поверхню, хапаючи судомно розтуленим ротом повітря: «Є рак!.. Є!..» — а ти ковтаєш пилюку, гірку, як полин, і сапа все важчає й важчає, і здається тобі, що нещасливішої од тебе істоти й на світі немає.

Тож не дивно, що наші мамусі не можуть нас добудитись.

Тільки, здається, приклеївся щокою до м’якої подушки, а вже мамусин голос:

— Толюсю, вставай!

Тобі здається, що голос той мариться, що це продовжується сон, ти ще міцніше стуляєш повіки, а голос хтозна й звідкіля проривається в твою заколисану свідомість:

Юб

— Уставай, Толю! Вставай, бо вже пізно!

Ні, це не до мене, адже мені так хочеться спати!..

— Ти довго будеш вилежуватись? Ось візьму деркача!..

0, це вже до мене! Розклеюю повіки, одриваю од подушки важку голову. Позіхаю, аж у шиї тріщить.

Поруч тьотя Аня воює із Костем. Що тьотя Аня потягне ковдру на себе, то Кость одразу ж під неї й підповзе. Врешті тьотя Аня не витримує: смикає ковдру так, що Кость летить на підлогу. Але й тут не здається: залазить під ліжко, тільки п’яти світяться. І Толя, який приходить на поміч тьоті Ані, хапає брата за ноги, цупить з-під ліжка.

Один Сергійко вже за столом.

— От уже золота дитина! — хвалить його тьотя Аня.— Усі б такими були.

Вмившись, сідаємо до столу і ми. А в сінях нас ждуть уже сапи.

Коли ж не полоти, коли наші мамусі не загадують ще якоїсь роботи і весь літній день до хвилини останньої належить нам, тільки нам, ми спимо, скільки влізе, скільки душа забажає, і розплющуєм очі лишень тоді, коли раптом пригадуємо, що на тебе ж чекає Дінець, чи ліс, чи вигін, що кишить дітворою,— о, тоді нас не треба й будити, ми схоплюємось, як опечені, і, наспіх поснідавши, вискакуємо притьмом надвір.

Я більше ніде не бачив такого величезного вигону, як у Студенку. Українські села взагалі славляться вигонами, під які не жаліють землі, це — центр сільського буття, сюди збігаються всі вулиці і йдуть усі люди, тут відбуваються найважливіші події — вся історія від найдавніших часів записана на цьому живому пергаменті, зумій лише його прочитати. Тут лунають одвічні голоси твоїх пращурів, тут лежать потемнілі од часу вербові колоди, на яких сиділи вони, а зараз сидять твої батьки, приходячи на посиденьки щонеділі, щосвята, тільки ти не сидиш, бо ти ще малий і до того ж тобі іще й ніколи. Так ніколи, що якщо й підбіжиш до батьків, то на мить, на хвилину, і якщо вони тебе й спробують утримати («Господи, отак запаритись! Та постій, дай хоч носа тобі витру!»), то одразу ж і вирвешся, та й помчиш щодуху до гурту таких же, як сам, що грають в сракача або в того ж м’яча.

М’яч був найпопулярнішою грою, принаймні в Студенку. В м’яча грала не тільки малеча, а й парубота, і навіть вусаті дядьки.

Для цієї гри треба було мати м’яч і биту.

107

Гумові сучасні м’ячі для цього не згодилися б — розлетілися б од першого удару на шмаття. Бралася кінська шерсть, старанно вимочувалась, вминалася в кулю, а потім туго обшивалася шкірою. Такий м’яч був важкий, наче гиря, а твердістю не поступався перед каменюкою. Ним запросто можна було вбити людину, коли б поцілити в голову, тому ті, що втікали, бігли так, наче сама смерть гналась за ними.

Гравці ділилися на дві частини. Одні поціляли важкен-ною битою у м’яч, намагаючись послати його подалі, били й перебігали на інший край вигону, а другі той м’яч ловили і поціляли в тих, що втікали. Вцілили — вибув із гри.

У нас, малих, і м’яч був поменший, і бита полегша. Та все ж іноді як приварять на ходу, то і в очах потемніша. А не заплач, не зареви — засміють.

Окрім м’яча, найчастіше ще грали в сракача — теж гра не для тих, у кого слабкі нерви чи ніжна шкіра на задниці.

Сракачів було два.

Коли грали у перший, то тобі зав’язували очі й нахиляли голову так, що вона торкалася майже колін. Потім щосили били долонею по тому місці, яким ти сідаєш. Іноді так упечуть, що здається: не долонею влупили — важкою лопатою.

Розігнешся, зірвеш пов’язку з очей — з десяток наставлених рук простягнулось до тебе:

— Хто?

— Васько!

Сміх — не вгадав. Знову зав’язують очі, нахиляють голову…

— Хто?

— Колько?

Сміх іще більший…

Так, бувало, наклепають сідницю, що горить, наче на розжареній сковороді посидів.

— А ти чого це навстоячки їси? — дивується, бувало, мамуся.

— Так…