Не демонструвати ж свою синю, аж чорну сідницю!

В другий сракач тобі очей не зав’язують. Тебе ставлять раком, а на голову кладуть картузи. Скільки учасників гри, стільки й картузів. Іноді ціла гора ледь тримається на голові. Ти боїшся й дихнути, щоб жоден картуз не звалився додолу, а решта розганяється й стриба через тебе, намагаючись не зачепити ногами ті картузи. Перелетів, не зачепив — твоє щастя. Зачепив, позбивав, тепер тебе став-

Ю8

лять раком, носом у пилюку, а того, що стояв, беруть за руки-ноги і, розгойдавши щосили, з реготом б’ють задком об задок. Скільки збито картузів, стільки й ударів. І то добре, якщо в того, ким б’ють, легенька сідниця. А як чавунна, така, як у Костя? Якою тільки палі забивати. Мозок вилітає із носа! Коли Кость ставав рачки, то мало знаходилось сміливців стрибати через нього.

— І тобі не болить? — дивувавсь я щоразу.

— Нє,— відповідав мій братеник.

Кость взагалі був у нас унікум: я ще не бачив людину, яку так би любили коти. Навіть наш котяра — гордий відлюдько, який нікому не давався себе приласкати (не один із нас носив на руках сліди його кігтів), навіть він з усіх ніг кидався назустріч, коли Кость заходив до хати. А якщо Кость ще й на руки підхопить Мурка, то тому й зовсім свято: мружачи очі од насолоди, заведе таку музику, що куди тому духовому оркестрові!

Я не пам’ятаю випадку, щоб Мурко ночував окремо від Костя. Прокинешся вранці, глянеш: з-під ковдри витикаються дві голови: Муркова та Костева. І невідомо, хто кого обіймає: Кость Мурка чи Мурко Костя.

І ще один неабиякий хист у мого двоюрідного брата: підробляти печатки.

Раз у неділю до нашого клубу привозили кіно. Кінофільми тоді демонструвалися під гармошку, наш гармоніст знав лише «Гопак» та ще «Бариню» і часто під оту роз-веселу мелодію демонструвався похорон чи розстріл героїв… Кінофільми були німі, чорно-білі, між кожною частиною була довга перерва, доки кіномеханік перемотував стрічку, так що сеанси тривали три, а то й чотири години, і весь оцей час ми, пацани, що не мали за душею й копійки щербатої, крутили по черзі ручку динамомашини, подаючи струм. Одкрутив належні п’ятнадцять хвилин та й летиш щасливий до клубу. Сідаєш попереду на підлозі і не зводиш з екрану очей.

Отож одного разу в Костевій голові й зблиснула геніальна ідея: навіщо гріти чуби, коли можна підробити печатку. До того спонукала й жорстока конкуренція, що була поміж нами,— бажаючих подивитися кіно було вдесятеро більше од кількості тих щасливців, яким удавалося ухопитись за ручку динамо.

Дістали використаний квиток з сільрадівською на ньому печаткою, Кость вибрав картоплину, щоб не була водянистою, нагострив ножа і взявся до роботи. Попоморочився більше тижня, а таки змайстрував печатку. Ну, а підробити почерк механіка, що мав семилітню освіту, для

109

Костя великих труднощів не становило. В нашій школі не було жодного вчителя, чий почерк не міг би Кость підробити, і не один розгублено тер собі лоба, сам себе і питаючи, за віщо ж він виставив оцьому шибайголові дуже добру оцінку.

Першого разу ми йшли до клубу у великому страсі: ану ж викриють. Домовились: якщо контролер, сільський парубійко, щось запідозрить, одразу ж навтікача.

— Йди перший,— сказав мені Кость.

— А чого це я?

— А хто печатку підробив?

Робити нічого: став попереду Костя й Сергійка. Переступаю з ноги на ногу, все не наважуюсь подати квиток, а Кость штовхає мене в спину, шипить на вухо:

— Подавай!.. Подавай!..

Врешті наважився, простягнув квиток контролерові. Той підніс квиток до очей (у дверях було досить темно), і я, войовничий безбожник, враз згадав татусеву молитву:

«Господи, зроби так, щоб контролер мене пропустив!»

Контролер подививсь-подививсь та й перервав навпіл квиток:

— Проходь.

Так ми стали безплатно ходити в кіно. «Монетний двір» наш перестав існувати лише з початком війни…

Крім м’яча та сракачів, окрім війни між червоними й білими та футболу, ми ще й грали на гроші. Хоча, якщо правду сказати, то вислів «грали на гроші» не треба сприймати буквально: гроші і в наших батьків рідко водилися, адже в ті роки колгоспники за свою рабську працю жодної копійки не одержували, з ними розраховувалися нужденною натуроплатою за трудодні.

Трудодень, трудодень.

Дай, бабо, хліба хоч на день!

Та ще до того кожен двір обкладали такими податками, що й земля, оті тридцять соток нещасних, стогоном стогнала. Маєш корову — не маєш — все одно здай триста літрів молока. А м’ясо, а яйця, а позика… Держава душила, як зашморгом, і на хвилину не допускаючи вільно дихнути. Недарма ж на селі найстрашнішими вважалися дві установи: «держстрах» і «заготужас».

З огляду на цю обставину розмінною монетою нам слугували не гроші, а гудзики. Я й досі пам’ятаю гудзики з єдиної святкової сукні моєї мамусі, які я поспорював, щоб одігратися. Яскраво-зелені, з золотистим поблиском, по них так і бігали сонячні зайчики. Я споров їх у надії одігратися

ПО

та й попришивати на місце, та й програв усі до одного, а шо було потім, кати мамуся на Перше травня дістала сукню із шафи, то краще й не згадувати.

А часто бувало й таке: бере чийсь батько вихідні штани заради неділі та й пробує їх зодягнути.

— Одарко, Одарко, яка це нечиста сила всі гудзики на матні поспорювала?

А про гудзики на наших штанях-сорочках, то й казати вже нічого: ми часто догравались до того, що носили палички замість гудзиків.

Тож ми грали на гудзики: викладали в акуратні сто-вбчики та й поціляли в них важкими царськими п’ятаками з відстані в п’ять — десять кроків. Поцілив, розсипав стовбець, тепер цюкай п’ятаком кожен гудзик, намагаючись його перевернути. Перевернув — клади до кишені.

Чемпіоном у цій грі був, звісно ж, Кость. Кишені його завжди оддимались од гудзиків.

Отак проводили ми своє дозвілля з ранньої весни до пізньої осені. А як похолодає, як завіє крижаними вітрами, як скує ставки та озера, як засипле снігами по пояс, отоді за санчата, за ковзани та лижви — і на кригу, на сніг!

Ковзан я мав лиш один. Зробили його мені в кузні: вставили в дерев’яний цурупалок шмат обруча, а шнурки, щоб прикручувати до ноги, я припасував уже сам. При-мотузував поміцніше — і катайсь на здоров’я: одна нога їде, а друга стрибає. Сонце, простір, крига під тобою так і витьохкує,— настрибаєшся: спати ляжеш, а в голові — гуп! гуп! — як.у ступі.

Лижви ж змайстрував з дубових клепок. З бочки, що геть розсохлася. Ну, не так і розсохлася, в ній ще можна було б квасити капусту чи солити огірки, але я потай збив два верхні обручі та й позакидав їх подалі.

Бочка, звісно, розсипалась, мамуся мусила замовляти нову, а клепки з цієї, старої, пішли нам на лижви.

В околиці Студенка гір не було, тож ходили кататися аж по той бік Дінця, на високі кряжі, всіяні лісом. І таки Бог нас беріг, що жоден не врізався в якусь деревину. Вибереш спуск половший та покрутіший, зберешся із духом та й одіпхнешся саморобними палицями. Летиш, як на крилах, аж повітря висвистує, а стрічний вітрисько так шарпає убоге твоє пальтечко, що от-от зірве з плечей. Тут уже тримайся щосили, щоб не впасти. Упадеш — все замиготить довкруг тебе млинком. Снігу наб’ється по самісіньку тютю.

Скільки разів я отак котився донизу — не порахувати!

ш

А Сергійко жодного разу не впав. І не боявся спускатися з найкрутішої гірки. Присяде, стягне губи у гудзик, а очі в буравчики — і донизу важкенькою гиркою. Захочеш — не зіб’єш з ніг!

Наш майдан, крім розваг, правив іще для демонстрацій.

Двічі на рік, на Перше травня та сьоме листопада, виносили з клубу пофарбовану в червоне трибуну та й ставили її посеред майдану. Трибуна була невелика: два дядьки несли її запросто, то й місця на ній не вистачало всьому сільському начальству. Видирались на неї тільки голови сільради та колгоспу і парторг. Та ще ті, що виступали, протискались по черзі: прокричав своє і май совість — злазь! Решта ж товпилась довкола: і заступник голови колгоспу, і секретар сільради, і бригадири, і наш новий директор, що заступив Пуху. Ми всією школою проходили повз трибуну, кожен клас з учителем попереду, ми несли портрети наших улюблених вождів та дружно пищали «Ура!» — нам було дуже цікаво та весело, особливо, коли починали кричати оті дядьки, що на трибуні стояли, кричати й руками вимахувати так, наче збиралися злетіти в повітря, а найбільш нам подобався одноногий дядько Тодось, герой війни громадянської, який як повернувся з шпиталю додому, як упився з великого дива, що лишився живий, так і продовжував щодня дивуватися… Гупаючи дерев’яною стопою, дядько Тодось важко видиравсь на трибуну, розсовував сільське начальство так, що воно заледве на землю не сипалось: «А поступіться герою громадянської!» — і починав щосили кричати, б’ючи себе кулаком у груди:

— Ми совєцкую власть защищали!.. Ми щасливую жиз-ню виборювали!..

Й обов’язково починав плакати. Так заливався слізьми, що нам усім здавалося: дядько Тодось от-от зовсім обез-силіє та з трибуни і звалиться.

Вволю наплакавшись, дядько Тодось завжди кінчав одним і тим же: зривав з голови картуз або шапку і високо підкидав у повітря:

— Ану гура товаришу Сталіну!

Перед кожним святом нас по кілька тижнів муштрували на шкільному подвір’ї. Командував нами учитель фізкультури, а «парад» приймав уже директор: стояв на ганку і пильно стежив за тим, щоб ми не ламали ряди та, не доведи Господи, не здумали бавитись портретами вождів. Тьотя Аня якось розповіла мамусі під великим секретом (а я, звісно ж, підслухав), що директора покарали, перевівши з райцентру до нашої семирічки, за те, що два

112

учні під час демонстрації побились портретами вождів. І то наш директор щасливо одбувся: хлопців обох і їхніх батьків одразу ж і посадили, заарештували й учителя — керівника того класу, а директора пощадили.

Тож нас і муштрували кілька тижнів перед тим, як провести мимо трибуни.

Іще нас водили на мітинг з приводу вбивства Кірова. Цього разу ми не марширували та не пищали: «Ура!»,— все начальство стояло, познімавши шапки, один дядько Тодось видерся на трибуну в шапці і, прокричавши своє: «Ми совєцкую власть защищали!» — підкинув високо вгору шапку і скомандував кричати «гура» товаришеві Сталіну за те, що той лишився живий.

А потім виступали від нашої школи директор, завуч та учні-відмінники, а від нашого п’ятого виступила, звісно ж, Валя Чмовжова, яка прочитала віршика, що був перед цим опублікований у газеті і що його ми вчили усім класом напам’ять:

Подлиє, мерзкіє, злостниє гади.

Смертью посмєлі кому угрожать!

Нет, не дождаться вам больше пощади.

Суд вам одін: как собак, расстрелять!

Голос Валин аж дзвенів, щоки палали, і була вона зараз такою красивою, що я потай гордився, що вона вибрала саме мене, а не когось іншого. Потай, бо коли б хтось про це довідався, то краще й по землі не ходити!

І ще чому я досі дивуюся: у Валю я закохувався (якщо можна назвати коханням несміливе те почуття)… щоразу закохувався, приходячи до школи. А досить було вийти із школи, взяти чергову книжку до рук, і Валя одразу ж вивітрювалася з легковажної моєї голівоньки — до наступного ранку.

А влітку, під час канікул, я й зовсім її забував…

Того ж навчального року, як убили Кірова, у нас по команді згори провели уроки класової пильності. Учителі розповідали нам про троцькістів та інших ворогів радянської влади, про їх підлий намір розвалити Радянський Союз, а найстрашніше — повбивати усіх вождів і насамперед нашого дорогого й улюбленого товариша Сталіна, який дав нам щасливе дитинство, розповідали й запитували:

— Діти, як треба покарати цих мерзенних недолюдків?

— Я скажу!.. Я!..

— Ану скажи ти, Лобко.

— Усіх постріляти!

— Молодець… А ще?.. Ти, Пінчук, що зробив би?

113

— Я б їх усіх перевішав!

— А ти?

— Я б їм спершу одрубував руки та ноги, щоб подовше мучились.

— Я закопував би їх живими в могилу!..

— А я б їх живими палив на багатті!..

Ми тягнули один з-поперед одного руки, ми вигадували кари одну страшнішу другої, ми так розходились, що врешті і в учителя мороз пішов поза шкірою:

Досить, діти, досить!.. Бачу, що ви всі патріоти, віддані радянській владі й товаришеві Сталіну.

Не знаю, чи тьотя Аня й мамуся теж проводили такі уроки: не розпитав, поки вони були живі. А мабуть, що проводили, спробували б не провести! Одному тільки не можу повірити: щоб мамуся чи тьотя Аня питали учнів, якою смертю треба скарати отих усіх ворогів.

Уроки класової пильності не минали безслідно: невдовзі в одній із газет, здається районній, була надрукована інформація про тс, що діти, граючись у судовий процес над троцькістами, ненароком повісили свого однокашника. Ми теж влаштовували кілька разів такі процеси і ніхто не хотів бути троцькістом, тільки прокурорами й суддями, тож усім доводилося ставати в коло, а одному ходити по тому колу і, тикаючи пальцем кожному в груди, вигукувати лічилку: «Еники-беники з’їди вареники!..» На кому

лічилка кінчалася, той і троцькіст. І чомусь троцькістом найбільше випадало бути мені, хоч я в гадці не мав вчиняти замах на товариша Сталіна чи труїти колгоспну худобу. (А було і таке: в сусідньому селі пересадили все сільське начальство заодно з пастухами, які не встерегли телят, що об’їлися вкритої росою люцерни, та на додачу й телятниць прихопили.) Тож мене кілька разів суворо судили, а потім розстрілювали одночасно з кількох самопалів. «У потилицю не цільтесь!» — кричав я перед тим, як «померти», бо хоч самопали цього разу заряджалися не рубаними гудзиками — горохом, все одно було дуже боляче, а вони, чорти, завжди поціляли тільки в потилицю, та й я ж те робив, коли не був троцькістом і не стояв, ввіткнувшись у сосну лицем. І ще ми вигукували перед тим, як «померти»: «Хай живе товариш Сталін!» — точнісінько так, як вигукнув хтось із справжніх троцькістів, коли його розстрілювали. Щось із місяць ми отак бавилися, поки не набридло, і, слава Богу, нікого не повісили ані спалили, тільки ті, кому випадало бути троцькістами, по тижню не могли доторкнутись до власної потилиці, а ма-

П4

муся моя ніяк не могла уторопати, чому вона в мене синя, аж чорна: «Чи ти нею горіхи розлущував?» А коли й Кость одного разу приніс додому синющу потилицю, то наші мамусі й зовсім стривожились та й одвезли нас в район у поліклініку. Як назвав загадкову нашу хворобу лікар — не пам’ятаю, пам’ятаю лише, що виписав мазь, таку смердючу, що й собаки чхали, коли ми потикались на вулицю (мазали потилиці мені й Костеві, а заодно і Сергійкові — для профілактики). Та ще пригадую, як мамуся, шо нас і возила, розорилась на банку бичків та булку французьку,— ми ум’яли ті бички разом із булкою, та й банку ледь не зжували, такою смачнющою була ота консервована риба, неймовірний присмак її до самого вечора був на наших вустах. А Сергійко, коли ми йому розповіли про бичків, цілий день проревів: потилицю, бач, так змазують, а бичка жодного не привезли.

І що найнезбагненніше для мене, нинішнього,— тогочасний Толя Дімаров, який не мав жодного сумніву, що товариш Сталін дав особисто йому найщасливіше у світі дитинство. Ні наша втеча в чорну безвість із хутора, ні понівечена доля мого татуся, ні страшний голод у тридцять третьому, коли мертвими дітьми України можна було запрудити всі на світі річки, ні поневіряння та острах, щоб не довідались, хто ми насправді, острах, на який ходиш, ходиш, бігаєш, бігаєш, та й наткнешся, як на отруйну колючку,— ніщо, чуєте, ніщо не могло похитнути віру тогочасного Толі Дімарова у солодку казочку про доброго батечка, який сидить у Кремлі і тільки й зна, що дбає про всіх на світі дітей. Казочку, що її не втомлювалися повторювати учителі.

Феномен, що його навряд чи спроможні розгадати най-видатніші психологи світу…

Уже в шостому класі у нас якось стали відбирати зошити з портретами Сталіна. В ті роки майже всі зошити були з портретами вождів: Кагановича, Молотова, Бульонного, Ворошилова. Але найбільше було зошитів з портретами Сталіна і всі вони чомусь були у клітинку. Учителі пильнували, щоб ми, не доведи Господи, не пошкодили жодної обкладинки з портретом, щоб найменша клякса не сіла на обличчя Сталіна чи іншого вождя. Принесеш до школи зошити, не загорнені дбайливо в газету,— незадовільна оцінка гарантована.

А тут — терміново здати всі зошити з портретами Сталіна. Списані, несписані — принось все одно.

Я відніс теж. Усі, крім одного. Я вже довідався, не пам’ятаю од кого, що художник, який малював портрет

П5

Сталіна, замаскував на обличчі вождя страшне слово «смерть». То однести всі зошити, не спробувавши самотужки розшифрувати те слово?..

Ледь діждався, коли залишився наодинці в хаті. Озброївся ручкою, схилився над зошитом. Сталін дивився на мене, сердито настовбурчивши вуса. Тож із вусів і почав.

Покрутив сюди-туди: так ось же вона, літера «с». Сховалась у вусові, думає, що я її не побачу. От ми тебе й обведемо чорнилом.

Та-ак… Тепер пошукаємо літеру «м».

Довго вдивлявся, ставлячи Сталіна то вверх, то вниз головою, поки знову наткнувся зором на вуса. Господи, куди ж я дивився! З’єднати обидва вуса докупи — от тобі й літера «м».

Літери «е», «р» і «т» були сховані набагато хитріше. Та я їх все одно познаходив і, старанно обвівши чорнилом, прочитав слово: «смерт».

Мене аж роздирало од пихи: уявляв, як понесу завтра до школи, як показуватиму розмальоване обличчя вождя.

Аж тут і мамуся.