— Мамусю, мамусю, глянь, що я прочитав! Однієї літери тільки не знайшов, а то всі познаходив!

Мамуся як глянула, так за серце і вхопилася. Зблідла, наче стіна. Потім ухопила лівою зошит, а правою моє завжди одстовбурчене вухо та й стала так смикати, що в мене й голова замоталася.

— Посадити всіх хочеш? — чомусь не кричала — шепотіла вона. І той шепіт був страшніший крику.— Господи, за віщо ти мене покарав цією дитиною? — Відпустивши моє вухо, мамуся вже плакала, а я не знав, що й відповісти.

Потім мамуся, замкнувши зсередини хату, спалила весь зошит у грубці, ще й попіл потовкла у відрі. Сама й однесла на город, а повернувшись, попередила:

— Хоч десь словом обмовишся — не здобрувати ні тобі, ані нам. Усіх до в’язниці запроторять!..

1 я оце лише зараз наважуюсь розповісти про той прикрий випадок.

А з товаришем Сталіним мені випало велике щастя зустрітись. Я сидів у першім ряду, буквально за чотири кроки од товариша Сталіна.

Сталася ця непересічна подія в тридцять сьомому навчальному році, коли в Студенок привезли кінострічку «Доповідь товариша Сталіна про проект нової конституції»,— здається, вона так називалася. Перше звукове кіно, що завітало до нашого села, і людей не треба було й

ііб

зганяти до клубу — самі повалили. Та ще й до того ж наш голова нахвалявся: «Хотів би я глянуть на того, хто не захоче послухати товариша Сталіна!» Та скільки він не визирював, а так і не побачив такого, навіть на пень оглухлі діди та баби і ті злазили з печей та кутиляли до клубу. Ну, а нас, школярів, і не запрошували: після того, як дорослі послухали Сталіна, уся наша школа рушила до клубу колоною та й набилася в зал: миші не прошмигнути.

Я опинився у першім ряду, бо директор одібрав усіх шибеників та й посадив попереду поміж учителями, наказавши їм не спускати з нас очей. Ще й пригрозив, що коли хтось із нас буде крутитись, або кашляне, або свисне, або засміється недоречно, то хай прощається з школою. Іще наказав перед тим, як нас завели до клубу:

— Дивіться на своїх учителів. Що вони будуть робити, те робіть і ви.

І коли завели нас до клубу, він не примостився на лаві,— ні, директор наш став поруч з екраном, став та отак три довгі години й простояв, не зводячи з нас суворого погляду.

Затріщав кіноапарат, засвітився екран, появилась трибуна, а за трибуною — Сталін. Динаміки, розвішані над нашими головами, вибухнули таким диким ревом, що ми ледь не попадали, а малеча вдарилася в плач. Директор став плескати в долоні, учителі, теж аплодуючи, усі як один попідхоплювалися, а за ними попідхоплювалися й ми.

— Нашому вождеві й учителеві товаришу Сталіну піонерське «ура!» — скомандував директор, і ми усі закричали щосили: «Ура!», і я несамовито кричав, бо Сталін дивився прямо на мене. Сталін з видимим задоволенням слухав мій крик, він навіть усміхнувся до мене, правою рукою поправивши вуса, а потім наставив на мене долоню: «Годі, Толю, молодець!» Я все одно кричав би ще дужче, та в динаміках раптом вщухло, продовжувало тільки потріскувати, наче там палили багаття, а Сталін раптом узяв шклянку із чимось, мабуть, дуже смачним і став з неї пити. «Гольд, гольд, гольд!» — рознеслося по залу, а ми так і вп’ялися в ту шклянку очима, кожен з нас, мабуть, подумав: «Оце б мені хоч ковток!», і Сталін, певно злякавшись, що ми й справді станемо в нього просити, швиденько допив і одставив шклянку. Він знову дивився прямо на мене і щось говорив, мабуть сердите, бо очі його були дуже строгі. Що він казав, ми не могли зрозуміти, акустика в нашому клубі була, як то кажуть, ні к бісу, вона годилася лише для німого, а не звукового кіно. ‘Ту, гу, гу»,— котилося над нашими головами, «Гу, гу, гу»,—

117

лунало з динаміків, і як ми не вслухалися, так і не могли розібрати жодного слова.

Оте: «Гу, гу, гу», — тривало три нескінченно довгі години. Уже на першій годині в мене стала свербіти сідниця, свербіти нестерпно, до сліз, я й совався непомітно по лаві, й тихенько щипав — не помагало нічого. В учителів теж, мабуть, засвербіли сідниці, не кажучи вже про моїх однокашників: скрип стояв такий, що й оте «гу-гу» покривав. Рятувало нас тільки те, що час од часу динаміки вибухали ревом і ми по команді директора підхоплювались та’, чухмарячи щосили свої задки, кричали: «Ура!»

Я ледь діждався кінця сеансу і надовго по тому збайдужів до звукового кіно…

В тому ж сьомому класі зі мною сталася одна із пригод, які запам’ятовуються потім на всеньке життя.

Я продовжував гратися з Валею у любиш — не любиш, нам не набридало стрічатися поглядами під час уроків, хоч я, боячись насміху, вдавав, що Валя мені байдужісінька, і був переконаний, що ніхто не знає про нашу таємницю лякливу, аж поки одна з однокласниць, дівчина явно дозріла, назбирала в своїх грудях стільки хмизу любовного, що його вистачило б на добрий десяток дівчат, і досить було найменшої іскри, шоб він спалахнув. І на роль іскри цієї, а точніше — сірника вона вибрала на своє горе саме мене, найменш для цієї ролі придатного: я все ніяк не міг зрозуміти, чому вона коло мене так треться.

Якось ми вертали із школи утрьох: я, мій друзяка Банько і ця дівчина, яку звали Оксаною. Всю дорогу вона торкалася мене то плечем, то рукою, аж Ванько узяв та й сказав:

— Только, мій товариш…— він так і не встиг закінчити фразу, бо Оксана його перебила:

— Не твій, а мій!

Од телячого захоплення Ванько обхопив мене позаду та й одірвав од землі.

— Пусти!

Сердито вирвавшись з Ванькових обіймів, я шмигонув до себе у двір. Мене так і обварило оте «мій»!

Наступного дня демонстративно одвертавсь од Оксани. Вона сиділа за сусідньою партою.

А ще через день мене підстерегла уже Валя. Щоки її пашіли, очі були повні сліз.

— Так це правда, еге?

— Що правда?

— Що ти став любитися з Оксаною?

118

■г

— Я любитися?.. Я?.. Хто тобі це сказав?

— Оксана… І щоб я… одстала од тебе… Бо ти з нею любишся…— Тут Валя зовсім уже голосно схлипнула.

Такої ганьби я, звісно, не міг перенести. Влетів до класу, кинувся до парти, за якою вже сиділа Оксана. Побачивши мене, Оксана одразу ж звелася, очі її так і засяяли. Я ж, палаючи праведним гнівом, підбіг упритул та й ляснув її по щоці…

Д’Артаньян, Атос, Портос і Араміс не один місяць по тому хитали докірливо головами. На адресу неофіта, який так нечемно повівся з дамою. Вони одібрали у мене шпагу й коня, зняли плаща з нашитим білим хрестом, а з голови — прикрашеного страусовим пір’ям капелюха, яким я учився, галантно вклонившись, вимахувати перед особами жіночої статі. Не пожаліти навіть дбайливо відрощених гастонських вусиків: потягли до голярні і збрили. Збрили й наказали суворо:

— Іди геть! Ти зганьбив нас, піднявши руку на даму!..

Так я й не став мушкетером. Оксана ж… Оксана швидко

утішилася й невдозі після сьомого класу вискочила заміж за одного з аристократів нашого села — помічника машиніста, який учився водити вантажні поїзди. Оксана ходила, як пава, не звертаючи уваги на мене, безвусого, а коли народила дитину та гордо покотила селом в розцяцькованому візкові, то я в її очах до того змалів, що вона й зовсім забула про той випадок.

З Валею ж я продовжував переглядатися крадькома на уроках, на більше не зважуючись. Я дуже боявся, щоб не помітили хлопці та не взяли мене на кпини, то ж вдавав, що ця гарненька дівчинка мені байдужісінька, що он з тією мені поговорити набагато цікавіше, а за тією погнатися і впіймати серед двору шкільного веселіше. Мені, тумакові, й на думку не спало, що ота розповідь про Оксану, оте розпашіле личко і сльози в очах говорили про Валине почуття до моєї особи більше, аніж усі на світі слова,— я був ще зелений, як пуп’янок, і навіть книжки, що їх я жадібно ковтав одна за одною, навіть вони нічому мене не навчили.

Нещасна Валя! На кого ти тратила свої палкі погляди!..

В сьомому ж класі мене охрестили образливим прозвись-ком, яке я й носив аж до закінчення школи. Жоден хлопець не уникнув того, щоб його не перехрестили на зайця, ворона, рака або й ще на щось гірше. Та так же приліплять, так припечатають, що не одмиєшся до самої смерті!..

119

Цікаво, чому діти так люблять дражнитись? Чому чим безглуздіше прозвисько, тим міцніше воно прилипає до свого власника?

Пам’ятаю на два роки старшого од мене учня сьомого класу (я тоді вчився у п’ятому), якого дражнили «Іваном Івановичем — собачими яйцями». Він і справді трохи нагадував братів наших менших: такий же прикарабкуватий, та на додачу ще й злий — так зуби і вишкірить. Але до чого ж тут яйця?

Коли я вже по війні, в кінці п’ятдесятих, відвідав уже дядьком дорослим Студенок, то перше, що почув, розпитуючи, як той поживає чи той, було:

— Іван Іванович — собачі яйця? Та повернувся з війни цілий-ціл ісінький!

Боюся, що з отим клятим прозвиськом він і в могилу

зійде.

Мене ж іще в першому класі продражнили «Батьковою шапкою». За той вірш, шо його я на свою біду прочитав з помосту в клубі. Було страшенно образливо, не раз і до бійки доходило, до соплів та сліз, але чим дужче я сердився, тим міцніше прозвисько оте до мене прилипало.

Аж після третього класу, коли вибралися з вимерлого того села, полегшено нарешті зітхнув: ну, позбувся проклятої шапки! І до п’ятого носив своє, батьками дане ім’я.

А в п’ятому мене таки перехрестили.

Винен в усьому був наш директор: затіяв організовувати хоровий гурток. Його прямо-таки мучила думка, що наша школа не бере участі в олімпіадах, не завойовує почесні грамоти та призи. Запросив учителя співів і той став ходити з камертоном з класу в клас — одбирати учасників майбутнього хору.

Викликано було до дошки й мене.

Учитель торкнув камертон, притулив до мого правого вуха, на яке я ось уже кілька років нічого не чув:

— Ану повтори оцей звук!

Я й повторив — шибки забряжчали од реготу.

— Ти що, зовсім глухий? — запитав учитель здивовано.

Я мотнув головою: ні, не глухий.

— Ану тягни за мною: до-ре-мі-фа-соль-сі-до!

Мені страшенно хотілося втрапити до хорового гуртка. Тим більше, що туди вже була одібрана Валя. Тож, набравши повні груди повітря, я таке затягнув «до-ре-мі…», шо в учителя й камертон випав з руки. Ляснувши мене по лобу долонею, він сердито сказав:

120

— Сідай, соловей!

«Соловей… Соловей!» — покотилося класом.

Вже на перерві мене обступив цілий гурт хлопців та й став перехрещувати на солов’я.

Похмурий, нещасний, повертався додому. Одне око в мене було підбите, на сорочці не вистачало двох гудзиків.

— З ким ти побився? — сплеснула руками мамуся.

— Ні з ким…

Але тут втрутився Сергійко, який був свідком того ганебного хрещення:

— Його «шолов’єм» прожвали! — В Сергійка випали два передні зуби і брат безбожно шепелявив.

От на кому я відігрався! Підстеріг, коли він вийшов надвір, та й налетів на нього круком.

— Шоловей!.. Шоловей!..— кричав брат, витираючи сльози.

— А ти «ясам»! — Сергійко, коли щось робив, не підпускав до себе нікого: «Я сам!»

А як же дражнили мого двоюрідного брата Костя? Як же його прозивали?.. Та «батьком котячим», як же іще!.. Коти ходили за ним, як пришиті.

Найстаршого ж, Толю, ми не прозивали ніяк. Толя у нашій сім’ї був божком, для тьоті Ані весь білий світ клином сходився на її старшому синові. Толя ріс красенем, уже в старших класах дівчата сохли по ньому, він до того ж блискуче учився, не опускався до доброї навіть оцінки, і коли після сьомого пішов учитися до Ізюма, то й там невдовзі став гордістю школи. Не по літах серйозний, він здавався нам зовсім дорослим і ми ніскільки не дивувалися тому, що тьотя Аня завжди в усьому з ним радиться.

Окрім мене, солов’я, у нашому класі було ще кілька пернатих, а також чимало ссавців, навіть рогатих. Пам’ятаю одного вертлявого хлопця, якого прозивали макакою. Макака ця мала твердющі, як камінці, кулаки, в чому я пересвідчився після одного уроку зоології.

Цього разу ми вивчали, яким чином розмножуються птахи. Учитель розповів детально, а на закінчення спитав, кому що неясно.

І тут мене наче сам нечистий під бока рогом кольнув: я звівся і з якомога невиннішим видом спитав:

— А макаки готуються?

Учитель довго не міг зрозуміти, чому весь клас попадав од реготу. А зрозумівши, розкрив класний зошит та й вивів навпроти мого прізвища незадовільну оцінку — відповідь на моє невинне запитання.

121

З «макакою» ж я виясняв стосунки пізніше, коли вийшов із школи. Отоді й пересвідчився, які крем’яні кулаки в цієї породи мавп’ячих.

В тому ж класі я знову взявся за вірші. Та не просто взявся: на мене напала справжня поетична пропасниця. Тіпала мене вдень і вночі, рими, ямби, хореї сипалися на мене, як з переповненого лантуха, і я віршував, віршував, віршував — як завгодно і про що завгодно. І щоки палали, і в голові стугоніло, і світ весь збігався на кінчик пера…

.Гарячка оця тривала понад місяць, за цей час я встиг нашкрябати купу поезій і сотворити навіть поему з часів громадянської: як червоні вибивали білих із Криму, як довго там менялись, поки не появився Будьонний:

Будьонний появився На білому коні.

І все пішло, як по маслу. Забачивши того білого коня й уславленого на ньому вершника, білі з переляку покидали зброю та й дременули до Чорного моря, де й були всі до одного потоплені в солоній воді.

Поема мені страшенно подобалась, я читав її й перечитував, вона була нічим не гірша од «Гайдамаків» Шевченка чи пушкінської «Полтави», і я мусив нею ощасливити людство, тобто опублікувати в газеті. Не в стіннівці, звичайно, не в районній навіть газеті, а щонайменше в республіканській.

Переписав, запакував до конверта та й послав аж у Київ, в піонерську газету.

Довго ждав відповіді: щодня виглядав листоношу. І ось воно, чудо: конверт з грифом редакції, і на тому конверті чорним по білому написано: село Студенок, ТОЛІ ДІ-МАРОВУ!

Якщо вам за життя пощастило побувати на сьомому небі, лиш тоді ви зможете уявити, що пережив отой Толя, беручи конверта до рук.

Зашився на город, розпечатав, тремтячою рукою дістав невеликий аркуш паперу. Він був не од руки написаний, а оддрукований, як у книжці. «Дорогий…» починався той лист друкованими літерами, а далі йшов цілісінький ряд крапок. І поверх тих крапок вже од руки було написано: «Толю!»

Дорогий! Я дорогий! Так називала мене лише мамуся, та й то дуже рідко.

А далі вже йшлося про те (знову ж друкованими літерами), що мій твір ще недосконалий, що мені треба

122

учитися й учитися і читати побільше класиків, особливо сучасних.

І під кінець: «Надіємося, що з тебе виросте справжній поет!»

«Справжній поет».

«Справжній поет!..»

Я не розлучався з тим листом і на мить, мене аж обдимало од пихи, що до мене озвалась республіканська газета, та ще й запевнила, що я стану справжнім поетом…

Поетична гарячка вщухла так же раптово, як і почалася. Я зібрав усі вірші, переписав старанно до загального зошита, а на обкладинці вивів: «Анатоль Дімаров». Не Толя чи Анатолій — Анатоль. Мені дуже сподобалося це ім’я, коли до моїх рук потрапив томик Анатоля Франса. А нижче вивів: «Повна збірка творів».

Це була моя перша, та й, плекаю надію, остання повна збірка творів. (Господи, скільки я за своє життя соцре-алістичного гівна понаписував — і досі беруться щоки вогнем, коли пригадую недолугі ті вишкребки! Соцроман-тизм, соцреалізм, соц… соц… соц… Він оспівує, вона оспівує, воно оспівує… Солов’ї від поезії й прози, виліплені не з плоті живої, навіть не з Божої глини, а з пап’є-маше, вони старанно вимахували механічними крильцями; аякже: кожен поет не ходить — літа попід хмарами, а якщо й опускається зрідка на землю,— треба ж і солов’єві пока-кати,— то йде тільки «ходою орла». Вони витьохкували фальшивими голосами про щасливе безхмарне життя серед горя і мук, над горами трупів, не маючи ні стиду, ані сраму. І я починав таким же солов’єм, і я, многогрішний, «оспівував» — караюся, мучусь і каюсь.

Нещодавно в моєму блокноті, в одній з книжечок захалявних, як крик душі наболілої, з’явився такий запис:

«Здається, я тільки зараз став писати по-людському.

Господи, благослови оцей час, що зняв із мене всі пута!»

Хай мені простить читач недоречний цей відступ).

Отут і настає час попрощатися з Студенецькою школою. Попереду вже світять неосяжні літні канікули, які промайнуть, як один день, а там — Ізюм, середня школа номер одинадцять, восьмий клас, що про нього моя мамуся мріяла більше, ніж її пустоголовий синочок.

* * *

Сьогодні ми їдемо в Ізюм — поступати до восьмого класу. Мамуся вдесяте поправляє на мені сорочину, а штани так напрасувала, що на них гидко і глянути.

123

— Ану покажи вуха! — На її переконання, в моїх вухах щоночі ночує не менше сотні свиней.— Я так і знала! — стогне мамуся.— Візьми мило і добре помий!

— Та я їх уже мив! — одбрикуюсь.

— Мий, мий! Не поодпадають.

Бідна мамуся. Вона переживає в сто разів більше, ніж я, що мене не приймуть до середньої школи. Роздивляючись мій атестат з доброю, а не дуже доброю оцінкою за поведінку, вона ледь не плаче:

. — Ну, куди ти підеш з такою оцінкою? Хто тебе візьме? Хіба що в колгосп свинопасом.

Я, повісивши носа, мовчу. Не можу навіть сказати мамусі, що оцінку мені поставили незаслужено. Більше того: мені спершу навіть хотіли поставити «задовільно» (вовчий білет, з яким і не потикайся в подальшу науку), та мамуся вблагала директора.

А все ота сторожиха, де вона і взялася на мою нещасну голівоньку!

В нашому класі поміж хлопцями розгорілося своєрідне змагання: хто перший вискочить надвір після дзвінка на перерву. І от після одного такого дзвінка я кулею вилетів з класу, щодуху погнав коридором (ура! — я перший!), вискочив на ганок. А на ганок саме піднялася сторожиха з повним відром води. Я хотів проскочити мимо та й промахнувся. І ми уже втрьох: я, відро й сторожиха покотилися з високого ганку.

Відро і я відбулися переляком (скотились м’ячами), сторожиха ж зламала два пальці на правій руці, та ще й потовкла добре ребра. Схопившись зопалу, вона торохнула мене вже порожнім відром по голові («Бем!» — порожнина об порожнину), а тоді закричала, шо пробі — вмирає.

Сторожиха не вмерла, а мені вліпили «добре» за поведінку. Та й то, повторюю, «добре» поставили тільки тому, що мамуся була вчителькою.

Тож зрозуміло, чому так переживає мамуся.

— Ти ж там поводь себе, як нормальна дитина! — уже вкотре наказує вона (а я що, ненормальний?).— Та носом не шморгай. І язика не висолоплюй.— Це про мою звичку водити язиком вслід за пером, коли що пишу.— Ану нагни голову, півника пригладжу.— З півником на моїй голові, на самісінькій маківці, мамуся веде безнадійну війну: що пригладить, а він знову стирчить задерикувато. Особисто мені він не заважає ніскілечки, та мамуся чомусь переконана, що з-за одного півника мене можуть не прийняти до восьмого класу.

124

— Ну, з Богом! — врешті каже мамуся.

Бач, і Бога згадала. Хоч уже не один рік боялася й заїкатись про нього. За одне тільки це могли запросто потурити з школи.