Кал южний.

Регіт у класі стояв — шибки брязкотіли.

— Після уроків зустрінемось! — пообіцяв мені Калюжний, витерши дошку. І я всі ті уроки з острахом чекав на зустріч: Вілен був набагато сильніший од мене.

146

Скінчились уроки, я вийшов надвір. Вілен уже чекав у воротях. В мене терпнуть губи і холоне в грудях.

— Так хто южний кал? — пита грізно Вілен.

— Ти!

Вілен розмахується і поціля мене у вухо.

Отут я й усвідомив різницю між рубанням дров і класичною греблею: доки я наосліп вимахував кулаками, Вілен точними виваженими ударами розквасив мені носа й губи, та й до зубів добрався б, аби на допомогу мені не кинувся Мишко Кононенко. А мати справу з Мишком — це все одно що воювати з розлюченим шершнем: навіть старші за віком хлопці остерігалися з ним зв’язуватись. Тож Вілен ганебно полишив поле бою, а Мишко ще й кричав йому вслід:

— Кал южний!.. Кал южний!..

Я ж кричати не міг: губи були, як вареники.

— Що це з вами? — жахнулась другого дня Марія Федорівна.

— Упав.— Я нізащо не признався б, хто мені розквасив носа-губи. Наш дружний клас славився тим, що все лишалося поміж нами.

— А вас хто так подряпав? — запитала Марія Федорівна вже Калюжного.

— Об штахенину зачепився.

Учителька похитала тільки головою.

— Ви ж уже дорослі,— мовила з докором.

Так, ми вже дорослі.

Ми вже не ганяємо на перервах, не штовхаємося, не штурхаємось, не галасуємо щосили, ми походжаємо якомога солідніше, хоч іноді аж жижки трусяться: пограти в м’яча чи просто побігати. Ми вже давно навчилися курити (одна з основних ознак дорослості) і на великій перерві ходимо за цим в туалет, а дехто із нас уже й регулярно голиться, хоч голити, по правді сказати, ще й нічого, але ми були переконані, що досить хоч раз провести бритвою по гладеньких, як попка, щоках і обличчя так щетиною і вкриється — щодня будеш голитись.

Я так і не навчився курити: ще в п’ятому класі мене пригостили таким самосадом, що ним гадюк тільки труїти. Я стоїчно висмалив отакенну цигарку, і мене потім три дні вивертало, як рукавицю, а слина текла, як після сказу… Тож я відтоді не те що до рота — дивитись на цигарку не міг і мене завжди нудило, коли хтось починав поруч курити.

А от поголитись…

У мене було противнюще обличчя з гладенькою, як у дівчини, шкірою і жодного натяку на вуса чи бороду.

147

Жодної волосинки на бридкій отій шкірі. Тож я і вирішив поголитися в надії, що після цього на ній щось появиться. Вже наперед смакував, як зайду до класу й похвалюся хлопцям:

— Оце поголився. Бо щетина пре, як скажена.

Кілька разів пройшовся мимо перукарні, доки нарешті

наважився.

— Прошу, молодий чоловіче! — махнув перукар серветкою в бік вільного крісла.

З трепетом сідаю у крісло. Велике люстро одразу ж глузливо відбило моє ганебно безволосе обличчя.

— Под польку? Под бокс? — пита перукар, прилаштовуючи довкола мого горла серветку.

Судомно ковтаю слину, якомога твердіше кажу:

— Поголити!

— Поголить? — Перукареві, мабуть, здалося, що то йому вчулося.

— Поголити,— повторив, ледь не плачучи.

— Міша, молодий чоловік просить його поголити!

— Так голи, об чім річ!

— Але ж що тут голити?

— Голи те, що є. Попросить клієнт одрізати голову — ріж!

Перукар, знизавши плечима, одкидає ножиці, бере помазок та мильницю. Люто збиває піну, а потім, ухопивши мене за носа, починає милити. Невдовзі обличчя моє ховається під піною, піна набивається до рота, до носа, зависає на безвусому моєму обличчі білою шапкою. Перукар відкладає нарешті помазок і, взявши бритву, впритул нахиляється наді мною:

— Дозвольте?

І тут мій носяра, одвічний мій ворог, починає підступно свербіти. Я щосили тримаюся, врешті не витримую і чхаю.

Те, що загойдалося переді мною, можна було назвати чим завгодно, тільки не людським обличчям. Біла куля, суціль обліплена піною.

Пожбуривши бритву, перукар іде сліпим вихилясом в бік сусіднього крісла:

— Води, Міша!.. Води!..

Я не став ждати, поки він промиє очі та й переріже мені бритвою горло. Схопився з крісла, дременув на вулицю. І вже відбігши на кілька гонів, помітив серветку, шо теліпалася в мене на шиї.

Я її так і не повернув: скільки навчався в Ізюмі, стільки й обходив старанно перукарню.

148

А поголився вже в армії, але про це розмова попереду.

Всі три роки, з восьмого по десятий, я оформляв кожен номер стіннівки нашого класу: від заголовка до обов’язкового Сталіна. Сталіна я насобачився так малювати, що й зараз, здається, намалював би, заплющивши очі. Особливо вдався мені портрет товариша Сталіна, перемальований з газети «Гудок»: паровоз, який мчить на всіх парах, а за штурвалом — сам Сталін. І підпис: «Геніальний машиніст локомотива історії». Навіть сам директор приходив помилуватись і сказав, що я молодець.

Крім товариша Сталіна, я малював ще карикатури на однокласників, за що мені й перепадало найбільше. Але я не каявся. Бо яка ж то газета без карикатури!

І майже в кожному номері — мій вірш. Про Чкалова, челюскінців, Раскову, Кокінакі, Карацупу, про Халхін-Гол та війну з білофіннами, про приєднання Західної України, Білорусії, Молдавії, — я відгукувався на всі події, що відбувалися в той час, я писав вірші на всі дати, оспівував стахановців, кривоносівців та послідовників Марії Демченко, і жоден цензор не міг би придратись до моїх патріотичних поезій. Це була та щаслива пора, коли я беззастережно вірив, що живу в найкращій у світі країні («Я другой такой страни нє знаю, где так вольно дишіт человек!»). І жоден сумнів не чіпав мою душу.

І як я потай страждав, що не міг вступити до комсомолу!

Трохи втішало лиш те, що я був членом МОПРу. Красивий значок, на якому були зображені тюремні грати і рука пролетаря, що, висунувшись крізь ті грати, вимахує червоним прапором. Ми були переконані твердо, що всі трудящі в буржуазних країнах якщо не гниють по в’язницях, то гибіють у страшних злиднях, прикуті ланцюгами до верстатів, ми віддавали нужденні свої копійки на допомогу братам по класу, які ждуть — не діждуться, поки прийде Червона Армія та й визволить їх з кайданів, ми, повторюю, не мали жодного сумніву, що робітники за кордоном живуть гірше рабів, і коли Мишко Кононенко якось запитав комсорга нашої школи: «А хто ж тоді там працює, якщо всі робітники сидять по тюрмах?» — коли Мишко про це спитав, а комсорг відповів: «Не задавайте провокаційних запитань!» — ох і дісталося потім Мишкові за це запитання! Винесли сувору догану, і бідолашна Рос-сомахіна попоходила в райком комсомолу з Мишком і без нього.

Тож я з гордістю носив значок МОПРу, хоч його порівняти не можна було до комсомольського значка, що ним хизувалися мої однокласники. Я їм страшенно заздрив,

149

і єдине, шо втішило мене уже в десятому класі, це літературна премія — неабияка подія для нашої школи. Та й ту я навряд чи отримав би, коли б не тиха замріяна дівчина Люба Касько.

На рік старша од мене, Люба працювала на паровозоремонтному заводі і там же керувала літературним гуртком. Якось вона розшукала мене й поцікавилась, чи не бажаю я взяти участь у всесоюзному конкурсі на кращий вірш серед учнів старших класів. Конкурс проводиться у Москві, сказала Люба, очолює жюрі уславлений поет-пісняр Лєбєдєв-Кумач.

— Але ж мої вірші написані українською мовою!

— Я перекладу,— пообіцяла Люба.

Люба безжалісно відкинула всі вірші, написані до дат та про героїв, залишилось всього три віршики, серед них і «Починається юність». Не лишився у пам’яті жоден, лише з останнього два заключні рядки:

Дай же руку мені, любий друже:

Починається юність для нас!

Написав я цього вірша протягом ночі: зривався з ліжка разів з двадцять, не менше.

І от, за кілька місяців, приголомшлива звістка: за вірш «Починається юність» мені присуджена третя премія. А Любі Касько — перша. За вірша про Сталіна. «Ти нє солнце, нє месяц, ти Сталін!» — закінчувала Люба.

Той Любин вірш мені страшенно подобався, я не був здивований, шо він одержав першу премію.

За деякий час Люба знову прийшла до школи й урочисто вручила мені премію. Сто карбованців по карбованцю, грубезний пакунок, я, скільки жив, не тримав ще стільки грошей в руках, я був розчавлений цим неймовірним багатством, шо раптово звалилося на мене, я просто не знав, що з ним робити.

Спершу хотів купити цукерок. На всю оту суму. Горошку, по дев’яносто копійок кіло. Цілісінький лантух. Притаскати до класу та на підлогу і висипати. По коліна завалити горошком! Зупинило мене лише те, шо лантух мені не підняти.

Тож вирішив усі сто карбованців, усі до копієчки віддати мамусі.

Мамуся, звісно ж, заплакала:

— Господи, чи думала я, що мій син зароблятиме гроші!

На сімейній раді вирішили купити мені зимове пальто.

Бо те, в чому я досі стрибав, важко було пальтом і назвати. Якийсь лапсердак, перелицьований з Толиного старого пальта.

150

З’їздили в Червоний Лиман та й купили обнову.

Пальто було наче на мене й шите. Сірого колюру, з чорним, з пофарбованого кроля, комірцем, з блискучими гудзиками. Мамуся не могла ним намилуватись.

— Ти у ньому зовсім дорослий! Чи думала я дожити до того, що мій син стане дорослим! — І знову сльози.

І ще мамуся сказала:

— Носи ж акуратно. Щоб і на інститут вистачило.— Мамуся плекала надію, що мене не забриють до армії. Слабкий зір, ще й на праве вухо глухий. Який із мене солдат!

Так я появився в Ізюмі в новому пальті. Акуратно повісив на вішалку (стояв листопад, снігу ще не було), а прийшовши із школи, вирішив своє пальто прогуляти.

І понесла мене лиха година у парк. Проходжу мимо знайомого рундука, де Калюжний угощав мене пивом. Цікаво, чому він зачинений? Аж он і якесь оголошення, високо, аж під дашком. Як не мружу очі, ніяк не можу прочитати. Підходжу впритул, спинаюсь навшпиньки, обпираючись животом об стіну. Читаю:

«Обережно — пофарбовано!»

Одклеююсь од рундука зелений, як ящірка.

Вбитий горем (пропало пальто!), опустився на садову лавку з широкою спинкою вже не зеленого — червоного колюру. Краєчком ока, мигцем, помічаю щось біле, приліплене до спинки, але мені зараз не до того. Сиджу й гірко роздумую, що чого я такий нещасний. Ну, чого, як де яка пакость не виськається, так я обов’язково мушу в неї ушев-катись?..

Зводжусь, і аж тепер до моєї свідомості доходить, що ота біла по червоному пляма теж аркуш паперу. Нахиляюсь, читаю: «Обережно — пофарбовано!»

Вертаюсь додому. Спереду зелений, як той рундук, позаду смугастий, як тигр. Віднині дорога до інституту мені перекрита (не ходити ж в оцьому пофарбованому лихові!). Лишається тільки армія.

Щоб потрапити до армії, я мушу обдурити двох лікарів: того, що перевірятиме слух, і того, що зір. За слух я міг бути спокійним: ну, кому збреде в голову лізти до армії, коли він глухий на одне вухо, як чобіт? Лікарі звикли викривати симулянтів, які намагаються уникнути служби в армії. Тож не будуть сікатись, коли я вдаватиму, що затуляю своє неглухе вухо. А от лікар по зорові… Я вже знав, що мене посадять навпроти таблиці. Де будуть надруковані літери: великі, менші, ще менші і такі, як мак.

151

Лікар буде показувати на ті літери вказівкою і питати, що то за літера.

Тож я мусив за будь-яку ціну дістати таблицю. Щоб вивчити її напам’ять.

Потрібна мені таблиця висіла в шкільному медпункті. Треба було виманити звідти медсестру. Два мої друзі, Мишко Кононенко і Віктор Толмачов, поділили між собою ролі: Вітько на великій перерві прикинувся хворим, а Мишко побіг по медсестру. Поки медсестра возилася з Вітьком, я заскочив до медпункту та й зірвав таблицю.

Медсестра помітила пропажу лише на другий день. Ходила коридором і голосно лаялась:

— Я розумію — шприц чи скальпель. Але яким ідіотам знадобилася ця таблиця? Для чого? Навіщо?

«Ідіоти», звісно, мовчали.

Повернувшись із школи, пришпилив таблицю до стінки та й заходився її вивчати.

То була нелегка справа: запам’ятати кожен рядок і кожну літеру в тому рядкові. Але я таки добився свого і коли пішов на медкомісію, то правильно назвав усі літери.

Ну, а того, що перевіряв слух, то й зовсім легко було обдурити…

Так я успішно пройшов медкомісію. А перед тим ледь не вилетів з школи. З вовчим білетом.

Мені й зараз стає не по собі, коли пригадую той випадок. Міг би про нього й не писати (хто, крім мене, це пам’ятає), бо дуже ж таки в непривабливому світлі постає юна особа моя, але я поклявся собі писати правду, тільки правду і нічого, крім правди, тож і не маю права оминути цю неприємну для мене подію. І хай у мене кине каменем той, хто сам без гріха.

Отож рання весна, сонечко припікає по-літньому, навстіж відчинені вікна. І на кожній перерві десятки з тих вікон голів. Вигріваються на сонці, як мухи.