Вилазимо на сонечко й ми, учні десятого. Ми на другому поверсі, а під нами — восьмий «а» і голови, як гарбузці. Ну, як утриматися від спокуси чимось у них поцілити? Лусь — ой! Лусь — ой! Суцільне «лусь-ой!» протягом усієї перерви.

Ми вже поодколупували всю на вікнах замазку і підбираємо у дворі грудочки й камінці. Не такі, звісно, щоб провалити голову (ми ж уже, слава Богу, дорослі), але щоб і «ой», коли поцілиш, лунало досить виразно.

І треба ж було такому статися, щоб на великій перерві я розбив чорнильницю. Не те що зовсім розбив, а надколов

152

вершечок. Тож мене й осяяла геніальна ідея: бризнути чорнилом на чиюсь головешку.

Висунувсь у вікно, завмер, підстерігаючи жертву. Там порожньо, восьмикласники,. мабуть, бояться витикатись у вікна… Ну, давайте ж, ну!.. І ось вона, довгождана хвилина: у вікні появляється гола, як яйце, голова. Я з жахом впізнаю директора школи, але уже пізно: чорнило саме собою ллється донизу…

Про те, що я облив чорнилом голову директора школи, наш клас дізнався через кілька хвилин. Не встиг пролунати дзвінок, як до класу, гроза — грозою, ускочив завуч:

— Хто лив чорнило!!! Признавайтесь, хто лив чорнило!!! (Поставив по три знаки оклику, щоб читач мав хоч приблизну уяву, як кричав, ускочивши до нашого класу, завуч).

Я обмираю од страху: ось-ось хтось не витрима, підніме руку і назове моє прізвище.

— Усіх!!! Усіх повиключаємо з школи!!! — продовжує лютувати завуч.

Потім нас по одному викликали в учительську:

— Хто?.. Скажи, ніхто про це не довідається.

Потім бліда Марія Федорівна збирала щоденники. В усіх, навіть у найсмирніших учнів. Повернулася згодом, і в кожному щоденникові була дуже погана оцінка за поведінку.

Потім викликали до школи всіх батьків…

А директор щось із місяць не знімав з голови картуза. Не тільки на вулиці, а й навіть у школі.

А мамуся ще довго обурювалася:

— Не думала, що серед вас є такі хулігани! Ти хоч з ними, надіюсь, не водишся?

Відповідав, що ні, не воджуся. І в тій відповіді була свята правда: як я міг водитися сам із собою?

* * *

«Тяжело в ученії — легко в бою».

Більш підступної фрази у своєму житті не стрічав.

«Тяжело в ученії» — мені випало на повну катушку пізнати оте «тяжело», ця частина фрази повністю відповідала тому, що випало на мою долю (та й не тільки мою), а от щодо «легко в бою», то хай тому покорчить язик, хто вперше оці слова вимовив! Говорили, що автор цих слів Тимошенко, який заступив Ворошилова після ганебного провалу у війні з Фінляндією,— Тимошенка я зненавидів на все життя.

153

Понад Збручем, понад Збручем Красна Армія ідьот,

Ми любих врагов проучім —

Тімошенко нас ведьот!

Провчили. Особливо на початку війни. Коли увінчаний маршальською зіркою полководець вів нас не до перемоги над ворогом, а до таборів для військовополонених.

Коли я писав для книжки «На коні й під конем» розділ про моє перебування в армії, то дав йому заголовок «Ать-два!» Ця назва, по-моєму, найточніше відбивала суть тієї жорстокої муштри, яка запанувала в нашій армії перед війною, в сороковому, з приходом Тимошенка на пост наркома оборони. Редактори видавництва, куди я подав рукопис, панічно злякалися цієї назви і замінили її на безбарвне «Як воно в піхоті», старанно виполовши з тексту все, що нагадувало муштру. Навіть крилату цю фразу, особливо першу частину її, безжально викреслили, бо в нашій Червоній Армії не могло бути важко. Викидали вони й дорогу моєму серцю заключну частину, що мала назву «Граната»,— захищаючи її, я пролив не менше крові, ніж на фронті, і таки захистив, до невпізнання покалічену нещадними редакторськими перами, і аж тепер, відновивши та переробивши, подаю в кінці цієї частини.

До армії ж ми з мамусею збираємося так: що мамуся в торбу, те я із торби.

— Та ти що! — кричав я до мамусі, яка ладилась упхнути отакенний шмат сала.— Ти знаєш, як там годують?

— Та це ж на дорогу, дурненький,— замалим не плаче мамуся.

— А в дорозі, ти що собі думаєш, не годуватимуть?.. Не потрібне мені твоє сало!.. Мене засміють.

Згодився взяти лише гарбузове насіння, що його дуже любив. Мамуся насмажила цілу торбинку.

Воно ж мене й виручало протягом двох діб, що ми добиралися до військової частини, в якій мали служити. Хлопці приперли до ешелону отакенні «сидори», по самісінькі зав’язки набехкані їстівним, хлопці наминали сало й ковбаси, варене й смажене м’ясо, пиріжки і вареники, один я лузав гарбузове насіння: на сніданок, обід та вечерю. І досі мене починає нудити, коли згадаю оті гарбузові сніданки.

їхали довгі дві доби: ешелон з телячих вагонів ледь трюхикав, по годині простоюючи на всіх майже станціях. На тих станціях нас тримали у вагонах, боячись, щоб ми не розбіглися та не погубились, а вже поза станціями,

154

посеред степу, ешелон зупинявся, і лунала довгождана команда:

— Десять мінут на оправку!

Але й тут молодці командири, які нас супроводжували, не дозволяли відбігати у поле в пошуках куша чи ямки:

— Оправляйтесь, нє отходя от вагонов!

І ми змушені були прямо-таки біля насипу світити голими задницями. То була неповторна картина: все військо майбутнє, усі браві орли, сиділо вздовж ешелону, поспускавши штани на потіху людові, що проїжджав мимо в пасажирських вагонах. Я аж голову в коліна вбирав — так було соромно: весь час здавалося, шо з мене сиплеться гарбузове насіння.

До Дзигівки, де були розташовані казарми стрілкового полку, ми добралися вже по-темному. Кілька кілометрів місили глевкий чорнозем од станції Вапнярка, до якої вела вузькоколійка од Вінниці, і натомилися так, шо ледь волікли ноги. Нас не загнали одразу в казарму, а повели в їдальню: присадкувату споруду, заставлену довжелезними столами та лавами, з невигубним духом грубої солдатської їжі. їдальня ледь освітлювалася закіптюженими лампочками і в тому примарному світлові ворушилася добра сотня новобранців.

Вечеряли гороховим пюре й чаєм. До пюре майже ніхто не доторкнувся, один я жадібно виїв свою порцію, зате чай пили довго й охоче з великих алюмінієвих кухлів. Нарізаний хліб теж майже ніхто не брав, і мене вразили бійці, які ходили поміж столами і канючили в нас отой хліб: «Можна узяти?.. Можна узяти?..» Хапали чергову пайку й злодійкувато ховали до бездонних кишень. Якийсь командир, голосно лаючись, гнав їх з їдальні, та вони прослизали назад, досить йому було одвернутись.

Я тоді, ще пригадую, подумав: «Як же так: у армії й жебрають хліб?» — але особливо роздумувати не було часу: не встигли ми начаюватись, як пролунала команда кінчати вечерю.

З їдальні нас повели уже до казарми: на другий поверх, у величезне приміщення, заставлене двоповерховими ліжками — нарами. Ліжка світили голими дошками, командири сказали, що постелі видадуть завтра, поки що ж обходьтесь так, і ми, не роздягаючись, полягали на голі дошки, підмощуючи під голови хто шапку, хто клумак, а хто і власний кулак. Й одразу ж провалилися в такий сон непробудний, що проспали, як убиті, до самого ранку. А вранці нам справді видали постіль: наволочки й матраци

155

та й повели в поле, до величезної скирди й наказали потугіше набивати соломою оті матраци та наволочки.

Потім зводили у баню.

Полкова баня теж заслуговує на те, щоб її описати детальніше. Тут нас так зустріли, що ми довго не могли прийти до тями. В передбанникові наказали всім роздягнутись і в чому мати родила йти вже до кімнати наступної. А там кілька бійців у білих халатах, і в кожного в руках машинка. Така тупа, що не стільки стриже, скільки висмикує з корінням волосся. Шкіра на наших лобках аж тріщить, ми пищимо, витанцьовуючи, перукарі б’ють нас тими ж машинками по голих задках, б’ють і сердито запитують:

— Що ти крутишся, як гівно в ополонці?! Тримай помірніш цвіркуна, бо відріжу!

Та ось ти нарешті пострижений і попереду на тебе чекає нова кара: бочка, повна такої пекельної суміші, що й чортам не снилася. І при тій бочці не в міру веселий солдатик з отакенним квачем у руці.

— Як тебе звати?

— Анатолій.

— Хрещається раб божий Анатолій! Во ім’я отця, сина і святого духа! — Та квачем, квачем по стриженому тілу, що й без цього горить вогнем.— Біжи, раб божий, гріхи одмивати!

І ти не біжиш — летиш до власне вже бані, де все в пару, як у тумані пекельному.

Вже пізніше нам пояснили, що й лобки нам стригли, і мазали отим чортовидлом для того, щоб не заводились воші.

Того ж дня нам видавали нову форму: шинелі, штани галіфе й гімнастерки, онучі та спідню білизну, міцні, як із заліза, черевики й довжелезні обмотки. А на голови — будьонівки: шоломи з гострими вгорі шпичаками. Невдовзі шоломи ті замінили шапками, але ми їх носили ще зиму, носили й кляли того, хто їх вигадав, бо вони продувалися наскрізь лютими вітрами зимовими, а оскільки нам навіть у найлютіші морози забороняли опускати навушники («тяжело в ученії«), то майже всі пообморожу-вали вуха. Мене теж не минула гірка чаша сія: обморожені вуха теліпалися, як у свині, а з теплом стали облазити й дуже свербіти. Та це буде пізніше, а поки що ж ми не можемо намилуватись і шоломами, і всім убранням та й скидаємо пошвидше остогидлий цивільний одяг, щоб переодягтися у військове. Переодягаємося і не впізнаєм один

156

одного: так міняє нас форма. Ми хизуємося один перед одним і ще не знаємо, в яке знаряддя катування перетворюватиметься кожна деталь того одягу. Бо в армії всьому треба учитися наново. Навіть вдягатися.

Ранній ранок. Третій день служби. Схоплюємося од дикого крику:

— По-одйо-ом!

Днювальний. От-от зірве голос.

І командири, як розгнівані півні:

— Подимайс!.. Подимайс!.. Подимайс, кому говору!..

Хто стриба на підлогу, а хто й пада зі сну додолу.

А тут нова команда:

— П’ять хвилин за заправочку!

Гарячково хапаємо галіфе, гімнастерки, що наче здичавіли: то нога не лізе в холошу, то рукав десь аж на шиї. А тут як по потилиці:

— Швидше!.. Швидше!.. Кому сказано: швидше?!

Хапаємо черевики, обмотуємо ноги онучами. А до обмоток не доходить:

— Р-роздягайсь!.. Ложись у постель!..

Нічого не розуміючи, роздягаємося, залазимо в ліжка. Та тільки торкаємось подушок головами, як знову луна дикий крик:

— По-одйо-ом!

І ще лютіш командири:

— Подимайс!.. Подимайс!.. П’ять хвилин на заправку!..

За третім разом ми починаємо розуміти, чому нас то

піднімають, то знову вкладають у ліжка: ми не вкладаємось в оті п’ять хвилин. Протягом яких треба не тільки вдітися-взутись, а й заправити наші постелі. Особливо не даються нам онучі й обмотки: морщаться, вислизають із рук. З того посповзали з ніг на підлогу, а в того ще гірше: закотилися десь аж під ліжко.

— По-одйо-ом!..

— Роздягайс!..

— Подйом!

— Роздягайс!..

Уже ранок пізній надворі, вже й сонце заглядає у вікна, а ми то в ліжка, то з ліжок.

Врешті командирам самим набридає оте наше мотання:

— Учили вас! — Натяк на те, шо всі майже новобранці — десятикласники. Сакраментальна ця фраза віднині лунатиме в наших вухах не один раз на день, в ній буде ледь прихована зневага до всіх отих десятирічок, де не навчають таким необхідним речам, як заправка за п’ять хвилин.

157

— Виході строїцца!

І нас ведуть до їдальні. Нас у тих школах середніх не навчили навіть ходити як слід, і наш розладнаний стрій являє собою ганебну картину.

— Ногу!.. Ногу!..— страждають приставлені до нас командири.— Кому сказано, ногу?!

Після сніданку (їди — не їли: «Виході сроїцца!») нас знову ведуть до казарми.

— Рота, р-роздягайсь! Ложись у постель!

— По-одйо-ом!.. П’ять хвилин на заправку!..

Якщо ви, читачу, всміхались, читаючи ці рядки, я пропоную вам самому спробувати отак пороздягатися — поодягатись. Хоча б протягом двох-трьох годин. Переконаний: вам не захочеться більше всміхатися.

Ми ж роздягалися — одягались протягом тижня. З ранку аж до обіду.

За цей тиждень майже всі насобачились вкладатися в оті прокляті п’ять хвилин, а хто не навчився, того піднімали за дві години до загальної побудки — дві години дорогоцінного сну. Цим уже не кричали — командували пошепки. І поки ми додивлялися останні сни, такі солодкі та бажані (чомусь найчастіше снилась домівка і лице усміхненої матері), доки ми розкошували ті дві години в угрітих постелях, вони моталися то з ліжка, то на ліжко, освоюючи важку солдатську науку.

Кто не бил в армії, тот побудет.

Кто побил, тот хрен забудет!

Не забуду і я. Повік не забуду.

Особливо нас заїдає стройова підготовка. Оте «ать-два!», яке лунало з ранку до пізнього вечора. В армії треба було заново вчитись всьому, навіть умінню ходити.

— Ногу!.. Више ногу!.. Єщо више!.. Подимай ногу так, чтоби она от пупа росла!..

Попоходиш весь день — до казарми вертаєшся рачки. Але й того нам не дозволено. Тільки в строю, тільки з піснею.

— С места!.. Пєснєй!.. Шагом арш!..

Оте «арш» лунає, як постріл. Тримаючись строю, ми щосили б’ємо підошвами в землю і в сорок ротів горлаємо одну із пісень, що ними озброєна армія. І, диво дивне, навіть я, безголосий… Навіть мій крик недоладний не порушує загальну гармонію пісні:

Город спіт прівичкой барской.

А трубач трубіт, трубіт подйом.

Кліч несьотся пролєтарскій.

Школа в бой ідьот с огньом!

158

Це — пісня про полкову школу, де навчалися майбутні молодші командири. Ми крокуємо, співаючи пісню, до казарми чи до їдальні, ми на мить забуваєм про втому, що переповнює наші тіла, й про голод, що день і ніч ссе наші шлунки.

А буває й по-іншому. Бува, що почнемо якусь пісню й одразу ж зіб’ємося з такту.

— Атставіть!.. Пріставіть ногу!..

Стаємо. Вже наперед знаємо, що нас жде.

— С места!.. Песней!.. Шагом арш!..

Рушаємо з місця. Рушаємо мовчки, бо якась незбагненна сила запечатала наші вуста: убивай, вішай — не заспіваємо! І командир це знає прекрасно, сам же ходив отаким жовторотим в строю, але думка, що весь взвод проявляє непослух, для нього нестерпна.

— Пріставіть ногу!.. Будете пєть ілі нет?.. С места!.. Песней!..

І чим більше шаліє наш командир, тим більша затятість оволодіва усім взводом. Крокуємо, голодні та злі, мимо їдальні, і командир, попоганявши нас ще з півгодини, врешті здається, бо й сам хоче їсти.

А одного разу, до краю розлючений, поклав нас усіх у багнюку:

— По пластунскі!.. До столової!.. Вперьод!..

І ми поповзли по-пластунському, бо що мали робити. Бо наказ командира — закон.

Довго ж по тому одчищали од багнюки шинелі!

Крім голоду, шо гриз нас день і ніч: навіть вві сні хотілося їсти… (Не хочу зводити наклеп на тогочасну армію: нас годували не гірше, а то й краще, аніж удома, але ота муштра на свіжому повітрі, фізичне важке навантаження виснажувало наші тіла і ми потребували вдвічі-втричі більше калорій, аніж удома). Тож крім постійного голоду нас мучило також постійне бажання упасти й заснути: теж свіже повітря по дванадцять, чотирнадцять годин на добу. Але нам навіть у неділю, в єдиний наш вихідний, не давали відіспатись хоч трохи, нас будили о сьомій і потім весь день ми тинялись, як привиди,— так хотілося спати. А про ліжко, що ось воно, під боком, і подумать не смій! Помітять, що приліг,— три позачергові наряди. Віник, відро і ганчірка. Рота давно уже спить, а ти миєш і так чисту підлогу, годину, дві, три миєш, поки черговий командир змилостивиться та й дозволить лягти у постіль. І тільки склепиш повіки, тільки заснеш, як над самим вухом: