— По-одйо-ом!.. Дімаров, тобі окрема команда нужна?.. Подимайсь, кому говору!..

Стрибаєш на холодну підлогу. Голова, як чавун, руки-ноги як гирі. На весь день, до відбою.

Це якщо один позачерговий наряд. А як три?

Якось (це було уже взимку) я протиснувся між стіною і великою грубкою, що зігрівала нашу казарму. Грубку ледве топили, командири вважали, що і в приміщенні ми повинні звикати до холоду, тож я, щоб хоч трохи зігрітись, і протиснувся у вузеньку щілину. І як тільки зігрівся, так одразу ж навстоячки й заснув.

Була саме неділя, мою відсутність помітили лише тоді, як полягали. Де Дімаров?.. Хто бачив Дімарова?.. Переполох на весь полк. Увесь полк, що його підняли по тривозі, розшукував дезертира Дімарова… Дезертира чи, може, вже й убитого, диверсанти ж так і нишпорять довкола нашої частини… Аж ось хтось здогадався заглянуть за грубку, і на всю казарму пролунав радісний голос:

— Осьо він!

Чи то від того, що вгрівся, чи од непробудного сну я так розбух, що мені ледь не відірвали руки, коли витягали з-за грубки. Перемазаного, в крейді поставили перед самим командиром полку.

— П’ять діб гауптвахти!

І мене, раба божого, повели на гауптвахту, або «губу», на голі замість постелі дошки, на хліб та на воду, але там чомусь топили по-людському, і я всі оті п’ять діб одсипав-ся, щасливий, що над моєю головою не нависла грізна тінь помкомвзводу.

Свого помкомвзводу я пам’ятатиму, скільки й житиму. Стерлися з пам’яті риси усіх командирів, а помкомвзводу і досі стоїть переді мною, як живий.

Переконаний, що найвагоміша постать у армії — молодший командир. Приберіть молодших командирів із армій і не треба їх скорочувати: вони самі розвіються димом. Майори й полковники ворогуючих держав стрічатимуться, щоб забити «козла», а генерали і маршали — щоб зіграти у «пульку». Всі армії тримаються на молодших командирах, недаремно ж перед війною серед солдатів був поширений такий жарт:

Служу советскому народ}’,

Старшінє і помкомвзводу!

Не командирові взводу, роти чи навіть комбату, а — помкомвзводу.

За що він нас так ненавидів, наш помкомвзводу? Чи не за те, що ми всі мали середню освіту, він же не переповз і через чотирирічку. Бо коли читав щось про себе (а це траплялося лише на великі свята), то болісно морщив лоба і ворушив губами, тулячи літеру до літери. Особливо часто він сікавсь до мене, хоч я йому не вчинив жодного зла. Ну, хіба що одного разу перед маршем — походом на п’ятдесят кілометрів — насипав у чоботи солі: коли він повернувся із того маршу, то й задниця була біла од солі. Чи вкрав іншого разу в нього пілотку. Та й пілотку ту вкрав по необхідності: у мене в самого потягли і мені світила губа чи трибунал. Адже пішов під трибунал боєць нашої роти, який під час маршу вмудривсь обміняти багнет од гвинтівки на хлібину й шмат сала. Тож я і смикнув пілотку у помкомвзвода, коли він поклав під турником: демонстрував нам фігури вищого пілотажу. Тож поки він літав у повітрі, я встиг помінятися його пілоткою з бійцем іншої роти, та й кінці, як то кажуть, у воду.

А може, він нас зненавидів за добре потовчені боки?

Сталося це уже взимку, в люті морози. Повернувшись з занять та добравшись нарешті до їдальні, про яку тільки й мріяли посеред поля, по пояс вкритого снігом, пронизаного всіма на світі вітрами, ми, ковтнувши поспіхом кашу, обпивалися потім чаєм: по два, по три кухлі на брата, поки вже й у горло не лізло. А тоді сон кам’яний, а потім, як припече, схоплюєшся з ліжка і бігцем, бігцем із кімнати, в коридор та на сходини, затискаючи щосили свого цвіркуна. І не витримуєш часом: ллєш поперед себе, як із пожарного шлацга. Під ранок сходини вкриваються суцільною кригою — тримайсь, щоб не впасти! Помкомвзводу і покотився донизу, і таки добре потовк собі ребра, бо з місяць ходив, перехняблений. І придумав нам кару: сам зачаївся під сходами та й упіймав чергового сцикуна, упіймав, поставив унизу, наказавши не повертатися в приміщення, доки не впіймає собі заміну. А мороз, а ти в одній білизні — стоїш, ловиш дрижаки, зубами видзвонюєш.

І я стільки разів так стояв — не побажаю і ворогові.

Але повернемося до помкомвзводу.

Ось ми вивчаємо статут караульної служби. Ми вже освоїли стройову, оті нескінченні «ать-два!», «кру-гом!», «к но-ге!», ми вже не ламаємо стрій, налазячи один на одного, наші обмотки сидять на литках, як пришиті, і на ходу не розмотуються. Ми вже познайомилися з турником, та кобилою, та іншим знаряддям катування, навчилися за кілька хвилин розібрати та зібрати гвинтівку, особливо таку хитромудру, як СВТ (самозаряжающаяся вінтовка

б А. Дімаров

161

г

Токарева), де деталей більше, аніж в літака, ми давно уже навчилися саджати на мушку уявного ворога, хоч не стріляли ще жодного разу (командири чи то берегли набої, чи то боялися, шо ми перестріляємо один одного та й їх заразом) і колоти багнетом опудала, а тепер настав час іти в караул: охороняти від всюдисущого шпигуна-дивер-санта оту скирту соломи чи стовпи телеграфні, щоб той же диверсант їх не попідпилював. Цього разу ми сидимо у казармі, тож дружно куняємо, вдаючи, що уважно спухаємо нашого помкомвзводу.

— Што такое караульний устав?.. Караульний устав — єто біблія… Вот ви… Ви, Дімаров, прімєром, стоїте на посту. А на вас кто-то ідьоть…

— Корова,— не витримує мій друг Кононенко.

— Боєць Кононенко, устать!.. Два наряда внє очереді!.. А на вас кто-то ідьоть. Што ви повинні сделать?.. Ви повинні дослать патрон у патроннік і закрічать: «Стой, кто ідьоть!..» Повторіте, боєць Дімаров!.. Ладно, поєхалі дальше… Ви крічітє: «Пароль!», а он пароля не знаєть і все равно на вас ідьоть… Тогда што нада іздєлать?.. Нада крікнуть: «Ложісь!» і сделать одін вистрєл у воздух… Понятно?.. Тогда поєхалі дальше. Допустім, ви стоїте на посту і відітє, что к вам ідьоть ваш отєц ілі еще лучше — ваша родімая мать. Ви крічітє їй «пароль», а она пароля не знаєть. Што ви повинні ісдєлать?.. Ви повинні дослать патрон у патроннік і крікнуть: «Ложісь!» І сделать одін вистрєл у воздух, чтоби визвать разводящего…

Так ми вивчаємо статут караульної служби.

А ось неділя, наш вихідний, найненависніший день для помкомвзводу: сьогодні ми, згідно статуту, вільні од муштри. Помкомвзводу наш в цей день страждає, він не зна, куди себе подіти, він живцем би нас поїв, аби його сила та воля.

— Боєць Дімар-ров! — гарчить він на мене,— Де ваша заправочка? Подтянітє ремєнь!

А в бійця Дімарова вже не вистачає на ремені дірок, щоб потугіше підтягнути на тому, шо в нормальних людей називається животом. До хребта приставлена дощечка — от чим був живіт у бійця Дімарова!

— Боєць Кононенко, ви шо, не можете вшіть воротнік? Болтається, як на собаці хомут!

А в бійця Кононенка шия, як паличка…

Та до обіду наш помкомвзводу ще сяк-так тримається. То читає статут, що його і так зна напам’ять, то гортає один і той же журнал, роздивляючись малюнки… Скільки помкомвзводу пам’ятаю, він роздивлявся один і той же

162

номер журналу, що його видавав наркомат оборони для молодших командирів. Тим же журналом прикривав своє обличчя, коли лягав задрімати після обіду, і тоді ми ходили тихо, як миші…

А після обіду терпець йому уривався: ну, не могла перенести людина, що ми не в строю! То брався перевіряти гвинтівки, в піраміду поставлені, і горе тому, на чиїй гвинтівці помічав хоч цяточку грязі!

— Боєць Васілішін, ко мнє!.. Єто што? — І тикав під носа приклад, де б}’ла ота цяточка.— Разобрать і почістіть!

Тобто, не просто витерти оту цяточку грязі, а розібрати всю гвинтівку та й почистити заново.

— Пбчістілі?.. Ану дайте сюда— Візьме гвинтівку і обов’язково знайде на ній якусь пляму.— А єто што?.. Чістіть заново!

Я одного разу чотири рази підряд чистив гвинівку. До того дочистився, що коли зібрав, то якась од неї деталь, якась чортяча пружинка лишилася зайвою.

Або помітить на його погляд погано заправлене ліжко. Розкида постіль, накаже заслать усе заново.

— Заправіть і доложіть!

І годі надіятись, шо за один раз все обійдеться. Най-мікроскопічніша зморщечка не уникне його погляду-

— А єто што?..— І вся постіль летить на підлогу- — Заправіть і доложіть!

Або… Та хіба мало до чого можна присікатись за час, шо лишився до відбою?

Отакий був наш помкомвзводу, такою була наша солдатська наука. Нас муштрували, перетворюючи на автоматів, здатних бездумно виконати будь-який, навіть най-безглуздіший наказ командира («Пріказ командіра — закон»). Нас, повторюю, багато чому навчили, не встигли навчити лише одному- воювати.

Майбутній бій з ворогом нам уявлявся отак.

По-пластунському ми висуваємося на вогневий рубіж, де нас терпляче жде ворог, а за нами, суворо пильнуючи, щоб ми повзли згідно статуту, ідуть молодці-командири.

— Льожа!.. По мішенях!.. (Пробачте, по ворогах). Заряжай! — лунає гучна команда.

Заряджаємо гвинтівки, старанно цілимося в непорушні постаті ворогів.

— Пєрвий взвод к стрельбе готовий!

— Второй взвод к стрельбе готовий!

— Третій взвод к стрєльбє готовий!

163

Лиш тоді лунає довгождана команда:

— Ро-ота, слушай мою команду!.. По мішенях (пробачте, по ворогах)… Залпом!.. Плі!..

Одночасний залп буквально змітає з лиця землі ворога.

— Прімкнуть штикі! — лунає наступна команда.

Поспіхом примикаєм багнети і по новій команді кидаємося в атаку. І ворог не витримує грізного блиску наших багнетів. Адже не даремно по казармах висять портрети Суворова з його крилатим висловом: «Пуля — дура, штик — молодец!»

А танки… А літаки…

Танка ми не бачили жодного разу. Командири лиш учили, як їх осліпляти, поціляючи з гвинтівок в оглядові щілини. Вцілив, і танк, осліплений, буде крутитись на місці, доки ти підбіжиш та й оглушиш гранатою (гранати ми теж бачили лише на учбових плакатах). Про літаки ж взагалі наші командири не згадували, літаки наче й не існували на світі. Найстрашнішою в нашій уяві була кавалерія: недаремно ж в статуті було написано, що десяток кіннотників запросто порубають сотню піхотинців. Коли ті запанікують. Тож нас і вчили на маршах шикуватися в каре, і коли лунала команда: «Кавалерія справа!» — «Кавалерія слева!» — передні лягали, задні на коліна ставали, а ще задні, вже стоячи, дружними залпами відбивали атаки ворожих кіннотників.

* * *

Війна почалася для нас не посвистом куль, не вибухами мін та снарядів, а нескінченними маршами, копанням траншей і окопів. Нас чи то ще боялися допустити до передової (перший рік служби), чи для блискавичного розгрому ворога там уже було стільки військ, що й не пропхатися, тільки протягом майже п’ятнадцяти діб ми йшли, йшли, йшли: по сорок, по п’ятдесят кілометрів. Або заривалися в землю.

Дехто починав уже ремствувати, що ми так і не понюхаємо пороху. Адже ми всі як один були впевнені, що оце зараз, коли копаємо наосточортілі бліндажі та окопи, наша звитяжна армія добиває ворога «з малою кров’ю могутнім ударом». Що коли нас іще хоч із тиждень поганяють уподовж фронту, ми так і не побачимо живих ворогів, хіба що полонених. Та наш помкомвзводу, стягуючи брови в строгий шнурок, завжди обривав:

— Разговорчікі!

164

Бо дисципліна є дисципліною, вона не терпить жодних нарікань на дії командування, навіть якщо нарікання оті породжені найпатріотичнішими почуттями.

Двічі ми бачили ворожі літаки. Перший раз вони летіли так високо, що здавалися сріблястими хрестиками, і коли пролунала наполохана команда: «Во-оздух!», ми сипонули із шляху в густу високу пшеницю. І потім, як нас недавно учили, з коліна стріляли в отих ледь видимих птахів.

Смачно і збуджуюче запахло порохом, у голові аж задзвеніло од пострілів, а хрестики сунули й сунули, і хоча б тобі впав хоч один. Наш лейтенант, розрядивши в небо новенький свій пістолет, довго дивився услід літакам, розчарований, що не збив жодного. Врешті схаменувся і подав команду припинити стрілянину.

Над полем враз запала тиша, а з неба долинув могутній стриманий гул. Щось жорстоке й холодне вчувалося в ньому, якась тупа впевнена сила, і ми розгублено дивилися на величезну армаду літаків і запитували самих себе, де ж наші славнозвісні винищувачі.

Командири нам пояснили, що винищувачі зустрінуть ворожі літаки подалі, в тилу, що вони навмисне пропускають їх углиб, аби потім не випустити жодного.

Вдруге ми зіткнулися з ворожими літаками в Могилеві-Подільському, за кілометр од переправи через Дністер. Щойно пролунало: «Воздух!», як прямо над головами із жахним, душу вимотуючим ревом та свистом пронеслися літаки, і вся наша колона, затиснута вузенькою вуличкою з високими кам’яними парканами, сипонула в кювет.

Наш помкомвзводу стрибонув до того кювету перший, а на нього — весь взвод. Ми падали один на одного, поціляючи прикладами, черевиками, колінами, ліктями, а довкола ходором ходила земля. І хоч бомби падали аж біля переправи, нам здавалося, що вони вибухають поруч, що літаки ціляться тільки в нас.

Потім, коли літаки полетіли, ми довго розбиралися, де чия зброя, чиї гранати, набої і підсумки валяються в безладді на дні. Я загубив десь кожух од гранати і потерпав, що мене віддадуть під трибунал, а помкомвзводу виліз із того кювету злий, наче чорт: навалившись на нього всім взводом, ми його ледь не задушили.

Так ми й не дійшли до переправи через річку, хоч командири і запевняли, що цього разу нас обов’язково кинуть у бій. Натомість нас розвернули й повели назад. Йшли аж до вечора, а потім знову копали траншеї і заздрили іншим взводам, у яких були низькорослі командири,

165

бо наш лейтенант був наче навмисне на всю роту найвищим і траншею нам доводилося копати в його зріст.

Всі ми дуже схудли і ще більше втомилися. Втома накопичувалася в наших тілах з дня у день, з ночі в ніч, короткочасні зупинки на відпочинок не могли її розрядити, а нетривкий сон — поповнити наші сили. Ми були отруєні втомою, вона розписувала схудлі обличчя в землисті кольори, проступала чорними плямами попід очима, робила наші рухи невпевненими й млявими, а самих нас тупими й байдужими.

Єдиною мрією було виспатись. Упасти на землю і спати, спати.

Дрімота не полишала нас ні на хвилину. Перемішана з пилом, важко пливла над колоною, налипала на повіки, що, обважнілі, починали злипатися. І тоді, на ходу, ми поринали у сон. Ноги наші ступали, руки розмахували, а голови спали.

Декотрі умудрялися спати отак кілометр чи й два. Попадалися лише тоді, коли дорога завертала набік. Вони ж ішли по прямій, вивалювалися з колони і падали в кювет. Очманілі, видиралися на дорогу, до них роз’юшеними півнями підскакували командири, а ми сміялися, мов з примусу.

Ще важче було копати окопи. Скільки ми їх за собою полишили за ті п’ятнадцять діб! Вгризалися в неподатливу твердь короткими шанцевими лопатками, а над нами гус-кла ніч, а з темряви виринала то постать помкомвзводу, то лейтенанта, то самого комроти і лунала одна й та ж пересторога:

— Не спати!.. Не спати!..

Бо нам хотілося спати. Боже, як нам хотілося спати! Чим глибшими ставали окопи, тим дужче нам хотілося спати. Наче заривалися не в землю, а в сон, і він змикався довкола тісними стінами, сипався з шурхотом під ноги, тягнув непоборно на дно. І ось уже то один, то другий окоп завмирав, аж поки над ним з’являлася чорна тінь командира:

— Знову заснули?!

Із окопу у відповідь судорожними кидками починали вилітати чорні ошмаття дрімоти.

Напівсонний, я прикопав якось гвинтівку. Поклав поруч і потім, задурманений, присипав її землею.

Переполох був на всю роту. Вже хотіли доповідати комбатові, та командир роти помітив приклад, що витикався із бруствера. Мене примусили почистити гвинтівку до ос

166

таннього гвинтика («Хай вилиже її язиком!» — наказав комроти), помкомвзводу ж сказав, що я тільки кров’ю можу змити тяжку цю провину. І поки всі спали, я мордувався над рушницею та кляв свою долю.

Неприємна пригода ота й спричинилася, мабуть, до того, що наш лейтенант при першій нагоді поспішив мене спекатись: виділив зв’язковим до командира роти. Адже про таку розкіш, як польовий телефон, ми на той час і уяви не мали.

* * *

Наша рота зайняла оборону на лівому березі Дністра, у невеликому селі Садківці. Село і справді тонуло в садах. Фруктові дерева збігали аж до річки, до звивистої лінії траншей, викопаних іншою частиною. По той бік круто здіймався правий берег, він тонув у густому лісі, і як ми не вдивлялися — не могли помітити жодного німця. Ворог чи то ще не підійшов, чи, боячись нас, так хитро замаскувався, що берег здавався абсолютно безлюдним.

Ми ж надолужували недоспані ночі.

Спали просто на землі, підмостивши плащ-намети під голови. Спали так міцно, що аби й справді підійшли німці та переправилися через річку, то могли б побрати нас голими руками. Але й німці, мабуть, одсипалися, бо на тому березі не було помітно жодного руху. Подвір’я монастиря було єдиною відкритою площиною, яка проглядалася з нашого боку, і ми, троє зв’язкових, ходили по черзі на спостережний пункт — пильнувати німців. То був неглибокий окопчик, викопаний на белебні, протягом дня ми стриміли в ньому ідеальними мішенями, але фашисти чомусь не перестріляли нас, їх, мабуть, влаштовував отакий спостережний пункт. Тим більше, що в нас не було навіть бінокля.

Щоразу, повертаючись із спостережного пункту, ми підходили, карбуючи крок, до командира роти, хвацько козиряли й голосно, аж на тому боці ріки було, мабуть, чутно, доповідали, що ворога не виявлено. Капітан слухав уважно і строго, потім командував: «Вільно!» — і ми розслаблялися з почуттям чесно виконаного обов’язку. Тепер можна притулити до вишні гвинтівку, напитися холодної колодязної води, остудити в затінку насмажене тіло. Війна починала здаватися нам звичайними маневрами, де «червоні» воювали із «синіми» й «червоні» обов’язково перемагали, де «убиті» й «поранені» спокійнісінько відходили набік і з нетерпінням чекали на кухню. Поки живі