— Удень нам звідси не вибратись.

Вано перевернувся набік, зняв шолом. Сонце палило немилосердно, нажарювало шоломи, як сковороди. Вони дедалі більше стискали наші голови, а перед очима пливли вогняні кола.

Іще нас мучила спрага. В нас давно уже посіріли, потріскалися губи, а голоси стали охриплі й чужі. І ми більше мовчали, бо кожне слово дерло у роті, ранило горло.

Марили водою. Холодною колодязною водою, джерельною водою, од якої судомить у зубах… водограями, ріками води, яку ми пили б без кінця. Вода струмувала перед очима, вода шумувала довкола, вода била тугими струменями… і одразу ж щезала, варто було до неї наблизитись. Натомість простяглася потріскана земля і густа, майже по плечі, пшениця. Жорстока реальність, од якої можна збожеволіти.

Сковану пересохлими, затверділими од крові бинтами руку пекло все дужче й дужче — вогонь уже повз по плечу, розливався по тілу. Хотілося здерти бинти, щоб хоч трохи остудити руку або й зовсім одірвати її,— позбутися нестерпної муки. Я іноді не витримував і стогнав,

175

переповнений жалю до себе, тоді Вано повертався до мене і вмовляв:

— Патерпі, дорогой… Скоро дійдемо…

І я замовкав. Зціплював зуби й мовчав. Хоч часом здавалося, що на кутиках моїх вуст проступає така ж рожева піна, як у мертвого тепер капітана. Хотілося витерти губи, та я не наважувався: у лівій руці, міцно затиснена, підступно дрімала граната. Весь час насторожена, весь час напружена, націлена на вибух, вона тисла і тисла мені на долоню, на пальці з тупою невблаганною силою. Іноді хотілося розмахнутися й пожбурити її подалі од себе, та Вано прикладав пальця до тоненьких вусиків:

— Тс-с-с… Німці…

І ми завмирали. Припадали до пересохлої на порох ріллі і здавалося, що під нами болісно б’ється велетенське чорне серце землі.

Іноді, отак лежачи, ми чули німців. Вони голосно джерготали і, мабуть, йшли на повний зріст, не згинаючись у три погибелі, їм нікого було боятися, їх не мучили рани, вони не вмирали од спраги. А ми лежали й нишкли. Лежали й у страсі чекали, поки ворог одійде подалі.

Врешті ми зовсім вибилися із сил. І коли опустилися на запечену шкаралупу землі, підминаючи сухі стебла пшениці, Вано сказав, ламаючи почорнілі вуста:

— Удень нам звідси не вибратись…

Помовчав, прохрипів:

— Ждатимем ночі…

Ночі то й ночі. Нам було все одно: іти й смажитись на сонці чи сидіти і смажитись. Ми з ненавистю дивилися на сонце, в біле пропечене небо і тоскно мріяли про хмари. Про невелику, хоча б отакуньку хмаринку, щоб хоч на мить пірнути в тінь…

І тут появився ворожий літак. Що це був винищувач, я дізнався пізніше, повоювавши на фронті, а тоді це був для нас просто одномоторний літак з хижим, як у оси, фюзеляжем, з чорними хрестами на крилах. Він пронісся над нами з оглушливим ревом, і Вано, нап’явши шолом на голову, метнувся набік, а слідом за ним побігли й ми. За ту коротку мить, що літак промайнув над нами, ворожий пілот встиг помітити нас, ба, навіть розгледіти, хто ми. Може, нас зрадили шоломи, може, те, що ми одразу ж кинулися врозтіч, а може, і те й друге разом, тільки літак розвернувся і полетів прямо на нас.

— Ложісь! — закричав відчайдушно Вано і перший шку-пирхнувся додолу. І не встигли ми впасти, як чорна тінь

176

пронеслася над нами. Тугий струмінь повітря поклав пшеницю, вдарив у обличчя обпаленим порохом. Як по команді, ми знову зірвались на ноги, побігли щодуху, бо літак ще раз заходив по колу. Ми бігли і падали, бігли і падали, хапаючи роздертими ротами гаряче повітря, і голова ішла обертом, і серце, здавалося, ось-ось розлетиться на шмаття, а ворожий пілот все ганявся й ганявся за нами. Він то нісся над полем, майже торкаючись пшениці, то свічкою злітав догори, і вже звідти шулікою падав донизу.

Врешті в нас підкосилися ноги. Лежали, загнані на смерть, і німець, мабуть, зрозумів, що більше нас не підніме. Тоді він зайшов іще раз і вдарив по нас з кулеметів. Крізь гул, наростаючий рев до мене долинуло сухе татакання, поруч зашипіло, зачмокало, на зіщулені плечі, ввібрану голову, міцно стулені очі сипонула гаряча земля. Попереду хтось зойкнув, я розплющив очі і побачив темні ямки, що тягнулися рівною прошвою. Моя ліва рука, що затискала гранату, лежала поміж двома ямками, і ямки ті курілися…

Я відсмикнув руку, не втримався, завалився на спину. І знову побачив літак. Він падав прямо на мене, а по обидва боки націленого носа танцювали гострі вогняні язички. Знову зашипіло, зачмокало, сипонуло землею — і тепер уже не зойк, а дикий нелюдський крик пролунав поперед мене. Хтось кричав і кричав і те надриваюче душу, безкінечно болісне: «А-а-а!» — залило увесь простір. Здавалося: то кричить, б’ється в конвульсіях смертельно поранене поле. Бо людина не могла так кричати…

Коли літак полетів, я хитаючись звівся. Огидно тремтіли коліна, перед очима гойдалося забарвлене в червоне поле. Чорний занудливий клубок перекочувався в горлі, я не міг ні ковтнути його, ні виплюнути. Рот стягло, наче гумою…

Вже ніхто не кричав. Тиша, як на кладовищі.

Спершу побачив Вано. Він все ще мов ховавсь од літака, прикривши голову шоломом, впавши обличчям на руки. На шоломі зяяла рвана дірка, а довкола масніла чорна пляма. І вже перші мухи повзали по тій кривавій калюжі, сідали на шолом, на непорушні руки.

Другий мій товариш лежав трохи далі. Одна смертельна прошва прострочила ноги, а друга — живіт. Він так і помер з роздертим од крику ротом, він сплив отим криком, як спливають кров’ю, він і зараз продовжував німо кричати і застиглий той крик бився в чорному проваллі рота. А з руки, з намертво стисненої долоні тоненькою цівкою стікала перетерта на порох земля. І там, де вона просипалася, виростала гостренька пірамідка. Вона то піднімалась угору, то осідала враз, а порох сипався, сипався, сипався, безшумно

177

і моторошно, мов він увесь був набитий отим порохом і витікав ним на ріллю.

Я обернувся й пішов. Куди, не знав і сам. Відчував лише потребу рухатись, поки ще були якісь сили у виснаженому, пересохлому до шелесту тілі. Тільки збив із голови шолом. З ненавистю позбувся розпеченої посудини, яка обручем стискала голову. Йшов, не пригинаючись, не ламаючи ноги в колінах: мені було байдуже, побачать мене німці чи ні, уб’ють чи помилують. Страх, що володів мною, щезнув, і коли б зіткнувся оце зараз із ворогами, то не вагаючись пожбурив би у них гранату.

Я волікся й волікся, а поле було таке ж безкінечне, як і день, що горів наді мною. Здавалося, що од ранкового бою минула діла вічність, що я вже хтозна-коли бреду наодинці. Час мовби застиг, затужавів у примарній своїй непорушності, і я повзав по ньому налиплою мухою.

Вечір застукав мене у тій же пшениці: мені вже здавалося, що нею засіяна суціль вся земля. 1 коли сонце врешті сховалось за обрієм, а земля поринула в морок, я опустився на ріллю, випростався виснаженим тілом.

Хотілося спати. Жодна постіль не здавалася іще такою м’якою, як оця розігріта рілля!

Але я не смів навіть заснути. Не смів, не мав права, не міг! У лівій долоні моїй, під онімілими пальцями ворушилась граната. Вона аж розбухала, аж важчала, дозріваючи неминучим вибухом. Металевий циліндрик запалу невідступно і хижо стежив на мною, аби при найменшій нагоді випорснути з-під пальців, висмикнути дужку, спустити бойок, і я відчував, що він рано чи пізно, а таки дождеться свого, бо що таке моя слабка плоть супроти тупої сили металу!

Іноді мною оволодівало бажання розмахнутися і пожбурити її подалі од себе. Хай летить, хай вибухає, хай стане страхітливим сном, що гнітив мене протягом дня. Але щось було сильніше од того бажання, і я уже знав, що нестиму її до кінця…

Я здригнувся. Я, здається, заснув. Незчувся і сам, як склепив повіки, провалився у сон…

Граната!

Ще не глянувши, відчув під ослаблими пальцями дужку, шо крадькома виповзала. Вивільнювалася потихеньку й обережно завмирала щоразу, як я ворушився. Я стиснув руку з такою силою, що, здається, аж кров чвиркнула з-під нігтів, і якусь мить лежав, боячись дихнути. Лише гупало серце, підкидаючи руку, що стискала гранату.

Врешті зважився глянути. Глянув іздалеку, не наважуючись піднести гранату до очей, наче од того, що вона

178

вибухне у мене на грудях, а не біля обличчя, могло щось змінитися. Циліндрик помітно висунувся, але дужка, прихоплена двома пальцями, ще трималася.

Обережно підіймаю руку і, повернувши гранату запалом донизу, вдавлюю його в груди. Він щосили опирається, та я давлю і давлю — і відчуваю нарешті, як дужка починає рухатись. Повільно, міліметр за міліметром, але все ж таки одповзати назад…

Чоло моє взялося потом. Знову починає мучити спрага. Наче оті нужденні краплини висушили мене до кінця. Оживає поранена рука, вона горить суцільною жариною.

Із стогоном зводжуся. Хоча — це навіть не стогін, стогнати я вже не здатен. Якийсь хрип виривається з моїх наболілих грудей.

Бреду, заплутуючись, видираючись і знову заплутуючись у густій, як джунглі, пшениці.

Чи є що на світі, окрім пшениці?..

Не пам’ятаю, скільки пройшов за ту ніч. Може, кружляв по колу, як загнаний кінь, а може, просто топтався на місці, бо коли стало світати, я все ще борсався у пшениці. Не дозволяв собі зупинитися, присісти хоча б на хвилину, бо тоді — знав — уже більше не встану. Одразу ж засну, і граната, яка тільки на це й чекає, випорсне з ослаблої долоні…

Чудо сталося лише тоді, як на сході виткнулося сонце. Я спершу й сам не зрозумів, що ж, власне, скоїлось,— відчув лише, що мені стало легше йти.

Пшениця лишилася позаду. Вона зупинилася перед неширокою балкою, засіяною конюшиною. Конюшина зеленіла, волого і свіжо, а далі, там, де балка опустилася донизу, сизіла од густої роси. Задихаючись, все ще не ймучи віри, що то роса, я побіг. Упав на коліна, занурився обличчям, всім тілом і застогнав од вологи. Повзав і повзав, купаючи обличчя в росі, полошачи потріскані губи, поки весь став мокрий, як хлющ.

Нарешті звівся. І щойно одірвав жадібний погляд од вологої конюшини, як одразу ж побачив групу військових. Стояли по той бік балки і мовчки дивились на мене.

Мене так і штовхнуло в груди. І хоч одразу ж розгледів, шо то не німці — свої, заціпенів посеред конюшини.

В того, що стояв попереду, висів через шию бінокль. Гострі очі підозріло дивилися на мене, вони обмацували на мені кожен рубчик. Ось вони зупинилися на моїй забинтованій руці, і погляд пом’якшав.

— Хто ви?

Я назвав свою частину.

179

Почувши назву: «Садківці», військові заворушилися, загомоніли. Один із них поспіхом поліз до планшета, дістав і розгорнув карту, а той, що з біноклем, все ще дивився на мене.

— Що то у вас у руці?

Лише тепер я згадав про гранату. Згадав і здригнувся.

— Киньте. Вона вам уже не потрібна.

— Не можу… Вона без запобіжника…

Дехто одразу ж одступив од мене подалі.

— Навіщо ви його висмикнули?

— Це не я… Це капітан…

— Де ваш капітан?

— Застрелився…

Військові затихли. А той, із біноклем, обернувшись, наказав:

— Лейтенанте, заберіть гранату! І відправте його у санбат.

До мене підскочив лейтенант. Юне обличчя його світилося готовністю виконати будь-яку команду.

— Одійдіть лиш подалі! — гукнув нам услід командир.

Лейтенант ішов позаду: стеріг, мабуть, мою руку з гранатою.

За неглибокою балкою, де я повзав по росі, була ще одна балка. Набагато глибша, з крутими порізаними стінами. Ми зупинилися над нею і лейтенант скомандував:

— Дайте гранату!

Я простягнув йому руку. Він щосили притиснув блискучий циліндрик і, враз збліднувши, сказав майже пошепки:

— Пускайте.

Я спробував розвести пальці, але вони не слухалися. Вони намертво прикипіти до гранати.

— Не можу! — сказав я з відчаєм.

Тоді лейтенант став сам розгинати мої пальці. Один по одному, аж поки вивільнив гранату. Розмахнувся, пожбурив, упав:

— Ложісь!

Граната вже котилася по дну, підстрибуючи чорним м’ячем. А я стояв, не усвідомлюючи, що роблю. І лише тоді, як граната вибухнула й над моєю головою профурчали осколки, а лейтенант, зірвавшись, став мене лаяти, ноги мої підкосилися і я сів на землю.

Тремтів усім тіюм і плакав.

І то були мої перші й останні за всю війну сльози.

Кінець першої частини

180

Частина друга

З чого почати цю розповідь?

Може, почати із того, як я добиравсь до санбату? По спеці такій, що кров у жилах кипіла. Як рука, яку ніс, приколисуючи, набрякала все дужче і дужче, а пересохлі, на залізо зашкарублі бинти обручами розпеченими впивалися в неї. Біль розтікався уже й по плечу, добирався до шиї, з кожним кроком ставав все нестерпнішим; я брів, збайдужілий до всього на світі, окрім руки покаліченої. Мені вже здавалося, що оце безжалісне сонце й оця безкінечна дорога триватимуть вічно.

А можна почати із того, як я йшов довжелезним селом і жінки, які траплялись назустріч, всі до одної починали плакати, як одна тітонька силоміць затягнула мене до хати, що дихнула рятівною прохолодою, і, все ще плачучи, поїла мене молоком і коли я спорожнив повен кухоль, то одразу ж мене зморив сон, навалився на обважнілі повіки, і я, мабуть, отак за столом і заснув би, якби не рука, що не давала про себе забути, та ще гнітила думка про те, що в мене, можливо, почалася гангрена.

— Я у санбат… Мені до санбату…

Або почати із того, як я врешті-решт добравсь до санбату — в невеликий гайок серед безмежного степу, де були напнуті нашвидкоруч намети і в наметах тих метушилися люди і лунав у них стогін та крик, а довкола, ступити нікуди, лежали поранені, і перший, хто стрівся мені, був санітар: ніс повнісіньке відро кривавого м’яса, а за відром роєм летіли мухи, а з кривавої каші тієї витикалася алебастрово біла рука…

— Легко поранений? — глянув на мою руку санітар.— Лягай у чергу.— І пояснив:— Ми беремо спершу важко поранених.

Легко поранений! Рука, нашпигована кулями, ще й у нозі від гранати осколки…

Примостився в лежачій тій черзі та й прождав до пізньої ночі, під стогін та крик, під похмурі думки, що мені таки, мабуть, одчекрижуть руку.

181

Нарешті, коли уже втрачав усякий терпець, надійшла й моя черга. Мене повели до одного з наметів і лікар з червоними, як у кроля, очима, в забризканому кров’ю халаті став безжально оддирати бинти. Я звивавсь на стільці, я скімлив од нестерпного болю, а по чолу мого мучителя струмував рясний піт…

Врешті мої муки скінчилися. Рука забинтована заново і бинтом же підв’язана на рівні грудей. Мене посадили на вантажівку, вщерть набиту пораненими, і ми рушили в ніч, що миготіла за нашими спинами тривожними спалахами. Шофер гнав машину, як навіжений, підскакуючи на численних вибоїнах, ми ледь не випадали із кузова, ми стогнали і ойкали і лаяли проклятого водія. Я весь час підтримував руку, що, важка, наче гиря, от-от могла одірватися, кожен поштовх бив мені в серце.— Господи, коли скінчаться ці муки! — а мучитель наш гнав і гнав, наосліп, не включаючи фари…

Та, мабуть, найкраще почати розповідь оцю з ешелону. З пасажирських та вантажних вагонів, вщерть набитих пораненими. У пасажирських лежали важко поранені: з білих коконів тільки очі горять, в товарняках або тепляках,— поранені легко. Ті, що могли сяк-так пересуватися на двох, на своїх, або й на одній, спираючись на саморобні милиці.

Сморід од крові та ран — дух забива! А тут ще й дим. Цигарковий. Смалять і вдень і вночі, дим тютюновий висить сизою пеленою. Я, некурящий, чманію од того диму, мене весь час нудить, і голова йде обертом, але мушу терпіти, як і біль у руці, що після перев’язки в санбаті трохи був вщух, а тепер розгорається все дужче. Хочеться зірвати бинти, той біль, здається, гніздиться саме під ними, засохлими. В один голос ми кленемо медсестру чи санітарів, що мають бути при вагоні при кожному («Зогниємо, поки довезуть!») і якими в нашому вагоні і не пахне, ешелон же, наче навмисне, ледве повзе, посту лаючись кожному стрічному поїздові, що поспішає на захід. Там гуркоче війна і туди, в криваві ті жорна, везуть і везуть молодих та здорових.

Іще в нас у вагоні розмови, розмови, розмови. Про що завгодно, тільки не про пекло, з якого ми чудом вирвалися,— ми підсвідомо оминаємо цю тему, це якесь своєрідне табу, що його дотримується кожен,— всі там побували, всі до одного скуштували свинцю, то що про це й згадувати!

До Дніпропетровська повзли три доби. Десь перед Кіровоградом, серед глупої ночі, коли нас усіх зморив сон, ворожий літак вислідив наш поїзд і, розвішавши сліпучі