«ліхтарі», скинув бомби. Паровоз різко зупинився, ми посипалися з полиць на підлогу, а звідти, під жахне завивання моторів, вже з вагона на землю,— стрімголов, хто як міг, подалі, подалі од смерті, що вила над самими головами, хижо видивляючись ціль. Падали на колючу стерню, а «ліхтарі» пливли ялинковими гірляндами, висвітлюючи кожен кущик, кожну стеблину, а невидимий літак кружляв і кружляв: ось сипоне бомбами прямо у нас, прямо у мене, беззахисного, розп’ятого страхом на колючій стерні…

Покружлявши, літак полетів геть, а нас збирали до самого ранку. Та навіть тоді, коли зібрали всіх до одного, наш поїзд не рушив: попереду, перед самим паротягом чорніла глибочезна вирва, валялися покручені рейки та потрощені шпали.

Поки поладнали пошкоджену колію, стояли аж до обіду. За цей час нас провідала ціла валка підвід: на кожній підводі повно жіноти з клумаками, відрами, глечиками. Жінки ухопили, що могли, що підвернулося під руку: пухкі білі хлібини, пиріжки та вареники, молоко і сметану. «Та беріть!.. Та вгощайтеся!» — щедрі руки жіночі не минали жодного вагона. «Нам, тьотю, нам!» — тягнулися назустріч вже наші, зголоднілі за домашньою стравою.

— Ех, можна жить, бляха-муха! Почастіше б бомбило.

Старшина. Єдиний молодший командир на рядовий наш

вагон. Зовсім не схожий на мого помкомвзводу, з нами усіма запанібрата, тим більше, що вже не збирається повертатися в армію: пальці на правій руці як відчикрижило.

— Одвоювавсь, бляха-муха! Жодного німця не вбив.

Та він тим не дуже журиться: дома його жде молоденька

дружина і робота на тракторі.

— Справитесь?

— Я? Та я, бляха-муха, одним пальцем будь-який трактор заведу!

А я? Куди я годитимусь, як вернусь без руки?

В Дніпропетровську, де нас перев’язали та нагодували, знову вантажили всіх в ешелон. Куди нас везуть, не казали, тільки поїзд цього разу мчав як скажений, зупиняючись лише на великих станціях, і тоді лунала команда:

— Десять минут на оправку! Одна нога там, друга тут!

Ми штурмували туалети, а паровоз уже тутукав вимогливо, чахкотів парою, як застояний кінь. І знову вперед — тільки миготять телеграфні стовпи.

Хто слабший на втори, той має мороку. Крутиться, вертиться, поки не витрима — попросить:

183

— Хлопці, потримайте!

З реготом, з жартами його беруть за руки, за шкірку та й виставляють голим задком у широко одчинені двері: строчи на ходу!

— Не журися, Марусю, буває, що й п’яні всираються! —

втішає старшина бідолаху. ~ ‘

Таких «марусь» на кожен вагон набирається добрий десяток, якщо не більше. Тільки й знають, що просять:

— Хлопці, потримайте!

А так можна їхати. Сухим пайком видали сніданки, обіди й вечері, в кожному вагоні тепер санітар, як що, то й перев’яже,— лежи, гризи сухарі та слухай нескінченні розмови про нещодавню мирну житуху. Що здається чомусь такою далекою, наче між нею і нами простяглися роки та роки. Або дрімай під одноманітний перестук коліс. Та навіть у сні приколисуй поранену руку.

Сталінград нас зустрів морем дівочих облич.

— Хлопці, дівчата! їй-богу, дівчата! .

Кинулася всі до дверей, наче зроду-віку не бачили живої дівчини.

— Кого це вони зустрічають?

— Нас, дурню, нас! Витри соплі під носом!

Господи, є ж іще місце на світі, де можна зібрати докупи

стількох дівчат! Всі до одної вони нам здаються такими красунями, що в кожну можна закохатися запросто. Дівчата біжать до наших вагонів, простягають нам руки, помагають зійти на перон і ось уже кожного по двоє, по троє ведуть до приміщення вокзалу, підтримуючи так, наче ми ось-ось розсиплемось. Мене теж підхопили дві красуні. «Не треба, я сам!» — пробую звільнитися, та вони й не думають мене кидати і я, збентежений, іду, не сміючи до них озватися,— всі слова повилітали геть із голови.

Та ось нарешті і зал, суціль заставлений стільцями та столиками, і мої муки кінчаються: дівчата садовлять мене за вільний столик і біжать по іншого пораненого.

Я нарешті приходжу до тями. Ага, на столикові склянки з чаєм, а на підносі — печиво. Над головами напнуте величезне червоне полотнище, списане білими літерами: «Слава героическим защитникам социалистического Отечества!». «Защитники» п’ють чай, стежачи ревниво за тим, щоб ніхто не вхопив печенини зайвої («Кому?» — «Мені». «Кому?» — «Тобі».— Це нам уже в’їлося в шкіру). Потім ті ж дівчата виводять нас на привокзальний перон, до автобусів.

— Адресок прихопив? — пита поранений, що примостився поруч.

184

— Адресок? Який адресок?

— Ти що, чокнутий? Чи тебе не вели попід руки дівчата?

— Адреси дівчат? А навіщо?

— Як навІщоГ Не будеш же ти вічно в шпиталі. Випишуть — паняй знову на фронт. От адресок і згодиться: приймайте воїна в гості. Днів два-три прокантуюсь, а там хай і трава не росте… Пойняв?..

Зрозумів. І вже жалкую, що не додумався записати адреси. Хоча наперед уже знаю, шо адреса та мені була б ні до чого. Отак незваним узять і явитися! Не наважусь нізащо.

— Хочеш, одну дам?

— А собі?

— Так я ж в обох узяв! Вибирай яку хочеш. Поки я щедрий.

Відмовляюсь. Кажу, що домовився з однією з отих дівчат, які вели мене попід руки. Що провідає в шпиталі. Уже сам вірю тому, що кажу, так мені хочеться, щоб було те насправді.

— Як оце я не додумавсь! — з досадою каже мій супутник.— У неї подруга є? Попроси, нехай приведе до мене подругу.

Обіцяю, що попрошу. Чого ж не прислужитися добрій людині.

Доки отак домовляємося, автобуси під’їжджають до шпиталю.

Нещодавній центральний готель. Багатоповерхова споруда зі скла, мармуру й сталі. Вестибюль, заставлений пальмами, висланий килимковими доріжками. Номери, номери, номери, а тепер уже палати: двоє, троє, четверо ліжок. То вже трохи пізніше, коли прибували й прибували поранені, стали зсувати ліжка, ставлячи нові й нові і в нашій палаті на трьох поклали шістьох. Зараз же ліжка нас вразили більше, аніж пальми у вестибюлі, ніж оті килимові доріжки, на які страшно було й ступити. Простирадла та наволочки аж сяють білизною — жодної цяточки, жодної зморщечки на тому запаморочливо чистому тлі. Але й ми вже не ті, що були. Нас скупали й нарядили у чисту-чистісіньку спідню білизну: сорочку й підштаники. Мене купала санітарка — тітонька років під сорок, купала і весь час примовляла: «Ну, чого ти соромишся? У мене вже синок твого віку!» Синок — не синок, а я не знав, що робити: притримувати поранену руку чи прикривати свого цвіркуна, що поплавком спливав на поверхню.

Тепер ми, скупані, чисті, стоїмо й боїмося не те що лягти — сісти на ліжка: Боже, невже де для нас?

І досі пам’ятаю неземне блаженство, коли врешті ліг у те ліжко. Коли м’які пружини податливо прогнулися піді мною, а простирадла ніжно обгорнули все тіло. Поклав поверх чистісінької ковдри забинтовану руку і поплив, поплив у запашний білий сон. І єдине, що будило мене серед того міцнющого сну, це грюкіт дверей. Мене щоразу так і підкидало: здавалось, що то вибухнув снаряд або міна.

Кілька діб ми тільки й знали, що спали. Валялися на ліжках і вдень і вночі і ніхто не кричав над нами: «Підйом!» — лише зайде тихенько щоразу сестра та подасть кожному термометр. Та сніданок, обід і вечеря, та щоденне відвідування операційної — на перев’язку, де ми відмочували в марганцівці наші заскорузлі бинти, щоб не так було боляче… А біль був такий, що, бувало, й свідомість втрачали. «Це вони навмисне, щоб не залежувались та просилися пошвидше на фронт»,— говорили скалозуби. Навмисне-ненавмисне, а я ніяк не міг уторопати, чому вони, оці лікарі, не дають нашим ранам спокою: тільки трохи затягнеться — знову оддирають із м’ясом. Щоденно на перев’язку ганяючи.

А мене ще й прооперували: вийняли дві кулі з руки, а третю залишили, боячись сухожилля пошкодити. Робили під місцевим наркозом: доки розрізали шкіру, ще можна було терпіти, а глибше полізли — здавалося, що й серце виймають. Губи погриз — не один день боліли.

Та все ж ми оживали потроху (молодість брала своє), і, виспавшись, стали вистрибувати у коридор, а там і інші поверхи провідувати, а там і вилазити в двір, на сонце ще гаряче по-літньому, де завжди було повно поранених і де нашвидкоруч спорудили літній кінотеатр і майже щовечора, коли вже темнішало, демонстрували кіно. Кінофільми всі були довоєнні, бачені-перебачені, але ми їх дивилися залюбки, і були вони всі про мирне життя, а про цю війну ще не було… Ні, неправда, один таки привезли, спечений нашвидкоруч на студії в Ташкенті, але краще б і не привозили. В ньому показувалось, як висадився ворожий десант: ціла сотня німецьких вояків у нашому тилу, до зубів озброєних кулеметами та автоматами. І як колгоспники, в основному діди та жінки, озброївшись серпами та косами, хоробро атакували ворога: половину фашистів порізали, а другу взяли у полон. Після цього фільму нам було соромно дивитися один одному в очі.

І ще ми писали додому листи. Написав листа і я, точніше — продиктував сусідові по ліжку Рашидові, який

186

був поранений не в руку, а в ногу. Рашид був родом із Кушки, найгарячішої точки в Узбекистані та, мабуть, і в Союзі Радянському, його кругле обличчя виділялось поміж наших, блідих, густою смагою, а чорнющі очі горіли, як жар. Усіх лікарів, які мучили нас, обзивав тільки шайтанами, а найбільшою лайкою у нього було слово «ішак». По-російському він розмовляв дуже кумедно і в листові отому наробив стільки помилок, що моя мамуся, учителька, прочитавши, жахнулася б. Тому я під кінець додав, що пишу не я, а мій товариш Рашид, бо я поранений в руку.

Іще я продиктував, що поранило мене під час чергової атаки, коли ми хоробро піднялися під кулі, вибиваючи німців, що засіли у шанцях. Ми зійшлися впритул, я встиг заколоти двох фашистів, а третій довгою автоматною чергою прошив мені руку, заодно розтрощивши мою гвинтівку та ще й пожбурив мені під ноги гранату. Гранату я відбив ногою, вона, вибухнувши, вбила отого третього німця, але дісталося осколків і мені: посікло ноги на решето. Іще додав, що мене за той бій представили до нагороди, тільки до якої, поки що не знаю.

Отак продиктував я Рашидові, соромлячись сказати, як було там насправді. Що я навіть живого німця не бачив, чув лише, як він люто прокричав, прошиваючи нас автоматною чергою. І гранату не відбивав ногою, а дивився застигло, як вона підкотилася мені під самісінькі ноги, вдарилася об них довгою дерев’яною ручкою і сама вже відскочила до сусіда навпроти та одразу ж і вибухнула,— я лише встиг прикритися шоломом і те мене, мабуть, і врятувало. Тож я, ну, не міг написати правди та й вигадав двох отих німців. «Пиши п’ять, що їх, гадів, жаліти!» — сказав інший сусіда по ліжкові, але я скромно зупинився на двох, додавши ще третього, що загинув од своєї ж гранати. Я підсвідомо вдався у тому листі до соцреалізму, хоч на той час сном-духом не відав, що це таке. Правда, здавалось мені, навіки покрила б мене ганьбою.

Бідна мамуся моя! До самої смерті вона вірила, що її син заколов двох людей, хай це були й німці.

— І тобі не страшно було? — щоразу питала вона і дивилась на мене налякано.

Іще ми пробували залицятися до молоденьких сестричок, всі до одної вони нам страшенно подобалися. В ідеально чистих халатиках, що облипали зграбні фігурки, в сніжно-білих косинках вони здавалися нам неземними істотами, які спустилися з бозна-яких небес обслуговувати нас, покалічених, наголо стрижених, нещодавно од бруду одмитих. Якими словами, якими посмішками ми їх зустрічали щоразу,

187

але всі намагання лишалися марними. Сестрички з більшою охотою пурхали поверхом вище, де лежали не «рядові-не-обучені», а лейтенанти та капітани. Ми відчували себе гірко обійденими, адже нам, що не встигли попробувати ще й моні по-справжньому, як же нам хотілося ласкавого погляду, ніжного потиску, не кажучи вже про поцілунок невинний. Ми підсвідомо відчували, що кожен з нас може загинути, так і не звідавши жіночої ласки.

Врешті ми махнули рукою на сестричок та й заходилися писати листи.

Кому спало на думку писати ті листи, я так і не знаю.

Наша палата містилася на другому поверсі, і великий балкон нависав над хідником, на якому завжди було повно люду. Ми товклися на тому балконові майже весь день, роздивляючись перехожих, а особливо жінок та дівчат, і в когось із нас зблиснула геніальна ідея написати листа якійсь із отих адресаток, що проходили мимо. Вибір був на всі уподобання: чорняві, біляві, товстенькі, худенькі несли свої гарненькі голівки попід нашим балконом,— давай, не зівай! — але ж як познайомитись з отією брюнеточкою чи з тією блондиночкою, не кричати ж, з балкона звісившись: «Слухайте, я хочу познайомитися з вами!»

Отоді й появився перший лист, що починався словами: «Прекрасна незнайомко…» Далі йшлося про те, що я, ім’ярек, хочу познайомитися з вами, бо ви мені страшенно сподобались, що коли ви мене не відвідаєте, то зробите найнещаснішою в світі людиною і душевна рана моя ніколи не загоїться. Я лежу у двадцять другій палаті, на другому поверсі, зовуть мене так-то і так-то, приходьте, я вас з нетерпінням чекаю. Лист той складався в фронтовий трикутничок із старанно виведеною адресою: «Особисто вам». Адреса ця була розрахована на непоборну жіночу цікавість.

Першого листа кинув Рашид. Він довго вибирав з-поміж дівчат, що проходили мимо, підходящого адресата, а ми, давлячись сміхом, товкли його ліктями в боки:

— Кидай!.. Ну, кидай!..

Врешті Рашид зупинив свій вибір на пишній блондинці.

— Девушка!.. Девушка!..— закричав він щосили.— Вкиньте листа до поштової скриньки!

Дівчина зупинилась, і лист ліг їй прямо під ноги. Вона нахилилась, підібрала листа.

Ми всі так і завмерли: гляне на адресу? Не гляне?

Глянула! Засміялася, махнула вітально рукою. «Він кинув лист! Він!» — тикали в бік Рашида ми пальцями.

188

До вечора тільки й розмов було, що про той лист. Кожен із нас переживав так, наче не до Рашида, а особисто до мене мала прийти ота пишна блондинка. І коли у неділю прочинилися двері і якийсь поранений запитав, чи тут Рашид Валієв, а дізнавшись, що тут, сказав, що його внизу чекає сестра, таким дружним «ура!» вибухнула вся наша палата, що до нас ускочила перелякана чергова сестра.

Після Рашида кидали листи й усі мої сусіди, поки й надійшла моя черга. Мене брав страх, я не знав, як повестися з отією «прекрасною незнайомкою», коли вона клюне на мого листа, але відступати було нікуди.

І от я стою на балконі і тримаю в тремтячій руці гарячий трикутничок. Я так хвилююся, що бачу все немов у тумані і ледь відрізняю чоловіків од жінок. Бракувало ще, щоб я назвав «прекрасною незнайомкою» якогось гевала чоловічої статі. А друзі нетерпляче кваплять мене, болісно штурхають у боки:

— Кидай!.. Та кидай!.. Глянь, яка красуня пройшла!

Врешті наважуюсь: вибираю білу хустину (більше нічого

не бачу), кидаю її власниці під ноги листа.

— Девушка!.. Девушка!..— кричить за мене Рашид (мені склеїло губи).— Вкиньте до скриньки листа.

«Ага, таки дівчина»,— зітхаю з полегшенням. Було б реготу, коли б лист потрапив до якоїсь літньої жінки або й до бабусі.

Дівчина, прочитавши адресу, задирає до балкона обличчя. Хлопці тичуть у мене пальцями, показуючи, хто адресат, а я неспроможний озватися до неї хоч словом. І оте, як я стояв, бовдур-бовдуром, мучило мене до самого вечора.

— Прийде,— втішав Рашид. Каже, що бачив, як вона сховала мій лист до сумочки, ще й кивнула мені головою.

— Справді кивнула? — мені й хочеться, щоб вона прийшла, а разом і боюся отих відвідин.

Особливо непокоїть мене шпитальний одяг.

Розповідали, що ще на початку, як тільки організувався шпиталь, двоє легко поранених з нашого поверху втекли до міста. Був великий переполох, поранених вже серед ночі привів комендантський патруль і начальник шпиталю, розгніваний, наказав одібрати в усіх халати. Тож весь наш стрижений поверх ходив у спідній білизні і як ми соромились спершу того срамотного одягу, особливо, коли до нас заскакували сестрички та заходила молоденька ще лікарка. А мені як на гріх ще й видали білизну не першої свіжості: сорочка ще сюди-туди, підштаники ж ношені-переношені,

189

ще й на ширіньці бракувало гудзиків. Від того здавалося, що ширінька весь час розпанахується, і я, коли виходив у коридор (на сніданок чи на перев’язку), то йшов лише боком, одвертаючись до стінки, і коли таки прийшла ота дівчина і мене покликали донизу, я й до дівчини стояв весь час боком, не сміючи глянуть на неї, і думка, що проклята ширінька от-от розчахнеться, не виходила мені з голови.

Про що ми говорили, не знаю, здається, більше мовчали. Коли ж вона попрощалась нарешті й пішла, у мене наче гора звалилась з плечей.

Отак, наївшись сорому по самісінькі вуха, повернувся я з того побачення.

Розповідати про зустріч не став, хоч друзі й чекали мене з нетерпінням,— сказав, що дуже розболілась рука. Ліг на ліжко, повернувся до стінки, вдав, що дрімаю, а перед очима стояло обличчя моєї нової знайомої і мені весь час здавалося, що вона потай сміялася з мене… Ну, й нехай, дуже вона мені потрібна!.. Іще ворушилася мстиво думка про начальника шпиталю, що зробив із мене посміховище… Йому, гадові, стояти б отак десь на зборах в підштаниках, та ще й щоб ширінька без жодного гудзика!.. Уявив потішну ту постать: по пояс — френч, петлиці і шпали, а нижче — такі, як у мене, підштаники, і не міг утриматися од сміху, і на серці трохи полегшало.

Минув день… Минув другий… Минув тиждень, субота й неділя… Хлопці бігали на побачення, у хлопців, як то кажуть, клеїлося, Рашид уже й фотографією отієї пишної блондинки хвастався, а моя знайома щезла, як тінь. Та я не дуже тим і журився, особливо, коли пригадував, як стояв до неї боком… Я розвідав шпитальну бібліотеку, і книжка, найвірніша подружка моя, була зі мною і вдень і вночі, я засинав із щасливою думкою, що ось рано-вранці проснуся і буду читати донесхочу, а там, у бібліотеці, чекають на мене інші книжки, одна цікавіша другої. Я вже став забувать оту дівчину, яка насмерть злякалася моїх підштаників, коли одного дня, після сніданку (я лежав, дочитуючи «Домбі й син» Діккенса), відчинилися двері й просунулася стрижена головешка:

— Дімаров, на виході

Я так і обмер, а Рашид, тріумфуючи, смикав мене за сорочку:

— Прішоль!.. Прішоль!..— Як він переживав за мене, мій друзяка Рашид! — Чого лежиш, як ішак?..

— Не піду! — відповів я похмуро: знову стояти і соромитися?