— Ти што, дурной?

— Сказав, не піду!.. Іди сам в цих підштаниках! — Нам ше не поміняли білизну.

Рашид подумав, подумав, морщачи лоба, потім спитав:

— А в халаті пойдьош?

— Де ж ти візьмеш той халат?

— Пойдьош в халаті?

— Ну, піду,— відповів, аби одчепився: на нашому поверсі не було жодного халата, а в командирів поверхом вище спробуй випроси!

— Зажді! — І Рашид вибіг з палати.

Я знову розгорнув книжку, але щось не читалося. Думка про дівчину, яка оце зараз стоїть і чекає мене, муляла десь усередині, я відчував себе найнещаснішою в світі людиною. «Ну, чого вона прийшла?.. Ще раз поглузувати з мене?..»

З гуркотом одчинилися двері, до палати ускочив Рашид:

— Одевай!

Халат! Новий-новісінький, мов ше жодного разу й ненадіваний. Святкового блакитного кольору.

— Де ти дістав?

— Випросіль!.. Одевай!..— І вже допомагав мені просунути ліву руку в рукав, а праву, оббинтовану, прилаштовує акуратно на грудях. Вся палата ворожить довкола мене: підперезують, обсмикують, щоб не було жодної складочки.

— Шагом арш! — випихають мене із палати.

Іду коридором, пильнуючи, щоб не стрілася сестра або ще гірше — лікар. Побачать, знімуть халат. На мить зупиняюся біля великого люстра, що залишилося од тих часів, коли ще приміщення служило готелем. Здаюся собі справжнім красенем, схожим на одного з тих командирів, що лежать поверхом вище. Ех, якби іще командирську пілотку — прикрити стрижену ганебну балдешку! Темно-зелену, з червоною зірочкою. Подумки надіваю її хвацько на голову, поправляю так, щоб точно на два пальці над бровами,— вперьод!

Я вже спустився донизу (краєчком ока, мигцем, помітив якусь жінку, бідно зодягнену), як раптом (я весь так і здригнувся):

— Синку!.. Толюсю!..

Боже, мамуся!

Йде до мене, сліпо простягаючи руки. І лице, найрідніше у світі лице мокре від сліз…

Сидимо у вестибюлі, під розкішною пальмою. Мамуся уже не плаче, вона весь час гладить мою ліву руку, три-

191

маючи її на колінах, мені дуже незручно перед пораненими, що сновигають мимо, але я боюся мамусю образити, тож не вивільняю руки.

— Мені ж тебе, синку, і вгостити нічим! — країться мамуся.

Я уже знаю, що її обікрали в дорозі. Витягли вузол з-під голови, так спритно і ловко, що вона й не проснулася. Добре, що документи вціліли.

Одержавши мого листа, мамуся й загорілась одразу: поїду! Її не злякала ні відстань, ні те, що не було вже нормального пасажирського сполучення: бажання побачити сина заступало всі страхи. Тож напозичавши грошей, ув’язала гостинці у вузол та й рушила в далеку дорогу. І було їй в тій дорозі всього: і бомбило, й недосипала, й ешелони з евакуйованими, і навіть санітарний поїзд з пораненими, до якого вона упросилася та й простояла майже добу в холодному тамбурі, і вокзали, так набиті, натовчені людом, що не те що присісти — ніде й ногу поставити: мамусі часом здавалося, що вся наша країна, всі села й міста зірвалися з місця та й, збожеволівши, котяться в безвість. Серед ночі добралася до Сталінграда і, невспромозі усидіти на місці, одразу ж пішла до шпиталю. Простояла під зачиненими дверима до самого ранку.

— Найбільше боялася, що тебе не застану. Що тебе уже виписали… Дуже болить? — ледь торкається правої моєї руки, і стільки у тім порусі обережної ніжності, стільки ласки й любові, що мені починає щипати в очах.

Іще запитала, коли заспокоїлася трохи:

— А тобі не дали хоч медальки?

— Якої медальки?

— Ти ж писав…

— А, медалі.— І навіщо я написав того дурного листа? Тепер соромно було дивитися мамусі у очі. Мимрю, що іще не нагородили, що загубили, мабуть, адресу. Хіба мамуся не бачить, що коїться?

— Бачу, синку, бачу,— важко зітхає мамуся.— Весь світ як здурів. І чого тому проклятому Гітлеру треба? Чим ми йому завинили?

Не знаю, що й відповісти. Та й неохота розмовляти на цю тему. Щодня нас годують політінформаціями, бубнять одне й теж. В зубах уже нав’язло. Натомість починаю розпитувати, як там у нас, як Сергійко, тьотя Аня і Кость. Мамусине лице враз оживає, засмучені очі її торкає вже усміх.

— Ти знаєш, що твій братик вчудив? Став курити.

192

і

— Сергійко?.. Курити?..

— Авжеж,— киває головою мамуся.— У військових навчився. Я вже його пуштрила-пуштрила — не помагає нічого… Раз проснулася, глядь у вікно, а там дим. Господи, невже щось горить?.. Підбігла, виглянула: Сергій. Стоїть і смалить отакенну цигарку… Смієшся? А мені не до сміху. В нашім роду ніхто не курив…

— А дядя Митя?

— Дядя Митя,— одмахується мамуся рукою.— Що ти од дяді Миті хочеш.— І додає, посмутнівши обличчям:— Ця війна нічому хорошому не научить…

Мамуся просиділа у шпиталі весь день. Не ходила навіть поїсти, коли мене гукнули на обід. «Я, сину, сита». А в самої аж шоки позападали. Я приніс їй свою пайку хліба (їв, як Сергійко, вприглядку), майже насильно всунув у руки: «їж, бо піду!» Мамуся і з’їла, пильнуючи, щоб жодна крихта не впала додолу. «Господи, чи гадала я, що об’їдатиму сина!» — І отакі сльози з очей. «Вас хоч тут годують по-людському?» — «Годують».— «А чого ж ти такий худющий? Тільки очі й світяться.» — «Звідки я знаю. Може, од перев’язок».— «Дуже болить?» — знову торкається забинтованої руки моєї.— «Та ні, вже не так. Вночі не дає тільки спати».— «Хоч удень одсипаєшся?» — «Та одсипаюся. Валяюся з ранку до вечора».— «А коли ж тебе випишуть?» — «Не знаю,— стенаю плечима.— Як заживе, тоді й випишуть».

І тут мамуся наважується спитати про те, що її, мабуть, весь час мучило:

— Толюсю, а тебе не відпустять додому? Коли випишуть.

Кажу, що, мабуть, не відпустять. Я вже твердо вирішив

проситись одразу ж на фронт, адже всі газети кричали про те, як поранені, не чекаючи навіть, поки загояться рани, рвалися в бій, то я що, гірший за інших? Проситимуся у свою ж частину, в стрілецький свій полк, що, напевно ж, воює десь на Україні, у важких оборонних боях куючи перемогу над ворогом. Проте не кажу про це мамусі, розуміючи, як їй буде це боляче, натомість пробую її утішити:

— А може, й відпустять…

— Господи, хоча б хоч на тиждень!.. Я, сину… Я, сину…— губи в мамусі вже тремтять і очі в сльозах.

Попрощався з мамусею перед вечерею: мала встигнути на поїзд, що йшов на Ростов. Я провів її до велетенських скляних дверей (на вулицю нас не випускали) і довго дивився на згорблену постать, що віддалялася. І думка, що, може, я мамусю бачив оце востаннє, що мене можуть

7 А. Дім upon

193

убита, так усього обпекла, що я аж задихнувся. З ненавистю глянув на чергового, який затримав мене в дверях, чимдуж вибіг сходинами на свій поверх…

Прокантувався в шпиталі весь серпень і вересень, та ще й прихопив половину жовтня. Друзі мої давно повиписувалися, друзі були на фронті, а може, й знову в шпиталях або й уже лежали в братніх могилах, моя ж посічена рука ніяк не хотіла загоюватись, наче мене поранило не простими кулями, а отруєними. На тумбочці моїй лежали дві кулі — на пам’ять, а лікарі все продовжували довбати мою руку, вивуджуючи тепер уже осколки, що густо нашпигували передпліччя й долоню, та й пальцям дісталося. «Ти що їх — ловив?» — дивувався хірург, дістаючи черговий осколок пінцетом. Щоранку прочинялися двері і лунало наостогидле:

— Дімаров, на перев’язку!

Врешті лікарям набридло зі мною морочитись і мене послали на медкомісію. Там знову обдивилися мою покалічену руку, сказали, що на фронт мені ще рано, та й направили у виздоровчий батальйон — своєрідний курорт військового часу.

Мене, що надіявся на новісіньку форму, одягли, наче старця. Нарядили у стару гімнастерку, ще й пробиту на грудях та наспіх залатану, в потерті штани галіфе, а на ноги — стоптані руді черевики. Ще й куцу шинельчину жбурнули у віконце, замість довгої, що сягала до п’ят. На голову ж — вилиняла, аж біла пілотка, що налазила на самісінькі вуха. Вирядившись в оте дрантя, я вже дякував долі, що направили мене у виздоровчий батальйон, а не у відпустку додому: навряд чи й насмілився б появитися в рідному селі, схожий скорше на опудало, ніж на хвацького воїна, що вже встиг побувати на фронті і не одного ворога вбити. Отож я й вийшов з шпиталю з порожнім речовим мішком за плечима і на моїх тонких, як у лелеки, ногах не було навіть обмоток: давали, але я відмовився, бо не уявляв, як вправитись з ними однією рукою. Та до того ж ще й лівою.

Виздоровчий батальйон був розташований не поблизу Сталінграда, а за тридев’ять земель, на Кубані, і я щось із тиждень добирався до нього. Харчувався сухими пайками, Що одержував на великих станціях на продатестат: твердющі, як камінь, сухарі з чорного хліба і брикети гороху з яловичиною, якщо вірити написаному. Яловичиною щось там і не пахло, я давився сухим горохом, трощачи оті сухарі, а мимо, особливо вже на Кубані, пропливали базарчики і чого тільки на базарчиках тих не було!

194

Були б тільки гроші, але в моїх порожніх кишенях лише вітер посвистував, тож я ковтав лише слину, заїдаючи наостогидлим брикетом. Врешті не витримав: виміняв у однієї тітоньки глечик молока та білу пухку паляницю за свою шинельчину, і як же я каявсь по тому, коли добрався нарешті до батальйону!

Й досі не знаю, якій лихій личині спало на думку організовувати оті батальйони. Той, хто їх вигадав, мабуть, був переконаний, що всі поранені намагаються половше побути в тилу, уникаючи фронту. Тож і постарався створити такі умови, щоб ми відразу ж стали проситися на фронт. Для цього він доручив споруджувати будівлі для отих батальйонів не нормальним будівельним організаціям, а начальникові якогось концентраційного табору, де відбували покару державні злочинці, і той постарався на славу.

Голий, як долоня, майдан, з усіх боків обгороджений колючим дротом: миші не пролізти, не те ЩО ЛЮДИНІ. Не вистачало тільки вишок з невсипущими «попками». Зате на воротях, теж колючим дротом обплутаних, день і ніч стояв вартовий. На майдані замість бараків були наспіх споруджені величезні землянки, що скоріше нагадували сирі погреби, аніж будівлі для житла. Ні віконця, ні печі, ні навіть нар для спання, не кажучи вже про нормальні постелі. Замість подушок та матраців — кинута на підлогу солома: лягай і вкривайся чим хочеш, а нічим укритися — лови до самого ранку дрижаки, і як же я проклинав ту недобру хвилину, коли позбувся єдиної вкривачки — шинелі! Натягав пілотку на самісінькі вуха, бо так, здавалося, хоч трохи тепліше.

Чим нас годували, не пам’ятаю. Здається, «шрапнеллю»: однією й тією ж перловкою. І на сніданок «шрапнель», і на обід, і на вечерю,— такими нужденними порціями, що наші шлунки завжди щеміли од голоду і ми увесь день про їжу тільки й думали- Та і вночі насиналася тільки їжа, і мені весь час чомусь снилося, що в мене украли сухий пайок, одержаний на продатестат.

Раз на тиждень нас водили до лазні: митися й випарювати одяг. За п’ять кілометрів в невелике містечко. Шикували в довжелезну колону і обов’язково: «С места… пєснєй!..» — без цього, здається, не могла існувати жодна військова частина нашої славетної армії. Старшина, який так наїв мордяку на тій же шрапнелі, що вона, здавалося, ось-ось мала луснути, забігав то наперед колони, то підтюпцем вертався назад, пильнуючи, щоб співали усі, і ми ревіли: «В бой за родіну, в бой за Сталіна», вкладаючи в ту пісню всю свою злість.

7*

195

Після бані нам іще більше хотілося їсти, а тут знову: «С места!., песней!..» — показати всьому білому світові, які ми хвацькі вояки.

Іще раз на тиждень, здається в неділю, нас вишиковували в довгу шеренгу і появлялося все табірне… пробачте, все батальйонне начальство. Тут були лікарі, і фельдшери, й санітари — весь сінкліт батальйону. Комбат, що мав на малинових петлицях дві шпали майора (в медперсонала петлиці були зеленого кольору), дзвінко командував:

— Хто бажає в лінійні війська — вийти із строю!

Лінійні війська — це частини, що їх направляли на фронт.

Наш стрій ламався, і то один, то другий поранений,

якому в печінки в’ївся цей батальйон, ступав три кроки вперед.

Я протримався рівно два тижні. За ці два тижні так наголодувався й намерзся, що ладен був і в петлю, аби тут не лишатися. Лікар, який мене оглядав, мигцем обдививсь мою руку, потім щосили потиснув:

— Болить?

І хоч у мене аж в очах стало темно, я відповів, шо ні, не болить.

— Годен к строевой,— підсумував свої оглядини лікар.

«Годен» то й «годен». Я найбільше боявся, шо лікар

залишить мене в батальйоні. Не сказав навіть, що не чую на праве вухо, не поскарживсь на зір, що після поранення став зовсім нікудишній: бачив усе, як у тумані, особливо на відстані.

Повернувсь до землянки, став нетерпляче чекати на виклик.

І ось нас збирають в дорогу. Нас душ двадцять, не більше, тож усі втискаємося на вантажівку, що чекала за ворітьми. Куди нас везуть, нам не сказали, лейтенант, який нас супроводжував, відповідав одне й те ж: «Приїдемо — побачите», але, мабуть, не дуже далеко, бо в іншому разі ми їхали б поїздом.

Стояв листопад, сади, мимо яких ми проїжджали, вже звільнилися від листя і на оголених гіллях жаринами висіли поодинокі незірвані яблука, а лани чорніли такою масною ріллею, що хоч намазуй на хліб. Ми жадібно дивились на яблука, ми молили Бога, щоб у машині щось зіпсувалося та щоб вона зупинилася, але «емка» котила й котила грунтовою дорогою, підскакуючи на вибоїнах та розбризкуючи грязюку.

Та ось вона, завищавши гальмами, зупиняється різко і ми, що стояли, падаємо один на одного.

Приїхали!

196

Зіскакуємо на землю, роздивляємося, куди ж нас привезли.

Здається, ми попали з вогню та у полум’я. Та ж загорожа з колючого дроту, тільки ще вища — не перелетіти і птахові, той же вартовий на воротях, озброєний вже автоматом, а не гвинтівкою. Та ще замість землянок — великі намети, вишикувані в строгий ряд, і посилана піском, мов під лінійку проведена доріжка. На нас так і війнуло нещадною муштрою, отим «ать-два!», од якого ми почали одви-кати потроху на фронті, а потім в шпиталі.

— Оце, браття, приїхали!..

— Чорт нас смиконув!..

Лейтенант одразу ж побіг доповідати начальству. Невдовзі й вертається — в супроводі військового не в сухопутній, а морській формі, явно якогось командира. У нього немає петлиць, як у інших військах, замість того на рукавах нашиті золотисті шеврони.

— Здорово, орли!

Ми відповідаємо невлад, бач, і цього розучилися, та моряк не сердиться, натомість цікавиться:

— Проголодалися з дороги?

Звісно ж, проголодалися. І на машину видиралися голодні.

— Лейтенанте, ведіть орлів до їдальні! А після обіду вже познайомимося.

Лейтенант одразу ж командує шикуватись у стрій, що ми, повеселішавши враз, охоче виконуємо, і веде до одного з наметів, де й розташована їдальня.

— По одному заходь!

Заходимо і не віримо власним очам: на столах, що аж сяють ідеально вимитими дошками,— гори нарізаного хліба. Не нужденні пайки, а цілісінькі гори! Бери скільки хочеш, їж скільки душа забажає. І отакенні каструлі, повні борщу, такого густого й наваристого, що ложку встроми — так і стоятиме. Бовтаючи слину, ми дивилися на оте чудо, перенесене з мирних ще днів, а лейтенант гостинно запрошує насипати в миски та й братися за діло.

Нас не треба запрошувати: їли, аж лящало за вухами, аж стогнали — їди. Мамуся моя вміє варити борщі, але в тих борщах лише коли-не-коли попадалося м’ясо, в цьому ж — отакенні шматки, що не піддінеш і ложкою. А хліб! Білий, пшеничний, пухкий. Куди це ми, хлопці, попали?..

Не встигли впоратись з борщем — на столах смаженина з картоплею та м’ясом.

А під кінець, щоб зовсім нас, мабуть, добити, перед кожним поставили паруючу кружку какао. Так, так, какао! Отого самого, яким я колись обпився в Ізюмі.

197

Вилазили, сп’янілі од їжі.

— Заморили черв’яка? — спитав нас моряк, лукаво всміхаючись.— Лейтенанте, проведіть їх до учбового намету, а я зараз прийду.

Цей намет ще більший од того, де ми щойно обідали. Весь заставлений партами, справжнісінькими партами, на кожного з нас так і дихнуло рідною школою, а на брезентових стінах — великі плакати, і на плакатах тих зображені якісь чудернацькі костюми, протиіпритні, чи що? Якісь протигази неначе, тільки замість сумок — металеві балони. Читаємо підписи: «Легководолазний костюм з дихальним пристроєм ІПА-2″, ’’Легководолазний костюм з дихальним пристроєм ІПА-3». Водолази, чи що, живуть у цьому таборі? То навіщо нас сюди привезли? Охороняти водолазів?

Зараз дізнаємось. Посідавши за парти, з нетерпінням чекаємо моряка.

Ось і він. Підходить до столу, повертається до нас вже не усміхненим — серйозним обличчям.

— Увага! — командує лейтенант. Але нам не треба й команди, ми всі й без цього — суцільна увага. Сидимо, боячись ворухнутися, всі як один нашорошивши вуха.

І в те, що ми почули од моряка, важко було повірити. Виявляється, нас привезли не охороняти загадковий цей табір, а навчатись на курсах. Короткочасних курсах водолазів. Та не просто водолазів, а водолазів-диверсантів. Легкі водолазні костюми, що ми бачимо на отих плакатах, дадуть нам змогу навіть серед білого дня непомітно скрадатися до мостів та гребель, що ними користується ворог, мінувати їх і висаджувати потім в повітря. Ми будемо долати будь-які водяні перешкоди, пробираючись у ворожі тили, щоб потім здійснити розвідку або й диверсію, і тут нам допоможуть оці ось костюми. Для майбутньої професії нашої, яку ми повинні освоїти протягом трьох місяців, потрібно лише одне: хоробрість, хоробрість і ще раз хоробрість. Бо нам доведеться ризикувати життям майже на кожному кроці.