— Кажу це для того, щоб ви добре подумали,— закінчує моряк.— Ми нікого не примушуємо — беремо лише добровольців. Хто відчува, що не зможе, кажіть одразу. Ми відправимо таких в лінійні війська.

— Хто не хоче тут залишатися, вийдіть з-за парт! — командує лейтенант.

Не вийшов ніхто. Не тому, що всі були такі вже хоробрі, а просто нікому не хотілося набути слави боягуза. До того ж на вустах наших зберігся ще присмак розкішного обіду. Якщо тут нас так годуватимуть… А здобути романтичний,

198

оспіваний у книжках, кінофільмах фах водолаза! Та не просто водолаза, а водолаза-диверсанта, водолаза-розвід-ника. Вже бачили себе у красивій формі морській, перед якою меркнуть всі інші форми. Приїхати б у ній додому, пройтися вулицею — всі падатимуть.

— А морську форму дадуть?

— З формою поки що не вирішено. Навчатися поки що будете в цій, бачите, і лейтенант ще не має морської, а закінчите курси, тоді щось придумаємо… Є ще запитання? Тоді вас зараз поведуть до намету, де ви житимете. Сьогодні можете гуляти, а завтра — за навчання.

Намет, до якого нас потім завели, заставлений не нарами навіть, а ліжками. Ліжка стоять в два ряди попід брезентовими стінками, білі подушки й простирадла аж сяють, земляна підлога посилана золотистим піском. Чисто, затишно, не те що в отих настогидлих землянках виздо-ровчого батальйону.

— Вечеря о сьомій,— попереджає лейтенант.

До вечері знайомимось із табором. Крім нашого, в ньому були ще три учбові намети, з яких лунав отой стриманий гул, коли кілька десятків чоловік збираються докупи, потім намети для житла, потім їдальня, з якої так звабно пахне смачними стравами, а до самої річки з трьох боків — дротяна огорожа, а з четвертого, хоч і не дуже широка, але швидка і, мабуть, глибока річка з берегами високими. Над нею лазня, теж у наметі розташована. Ціле брезентове містечко, розраховане на добру сотню людей.

Вечеря була такою ж щедрою, як і обід. Обважнілі од їжі, ми ледь дочекалися відбою та й, залізши у ліжка, що пахли білизною свіжою, одразу й поснули…

— По-одйом!

Не лежимо й секунди. Так нам хочеться продемонструвати лейтенантові, що стоїть посередині, які ми браві вояки. Блискавично зриваємося з ліжок, поспіхом хапаемо одяг.

— Одягатись по пояс’. — командує лейтенант. Він сам голий по пояс, вафельний рушник звисає через плече.— Захопіть рушники.

Вслід за лейтенантом вискакуємо з намету. Пірнаємо в нахололе за ніч повітря. Як у крижану застояну воду.

— Холодно?.. Зараз зігрієтесь… За мно-ою!.. бігом!., арш!..

Лейтенант хоч і невеликий на зріст, а біжить, як той кінь. Ми ледь за ним устигаємо, ми біжимо з усіх сил по величезному колу вздовж загорожі, вздовж річки, а попереду і

199

позаду біжать такі ж шеренга по пояс оголених, вимахуючи рушниками, як білими крилами. Замикаємо одне коло, добігаємо до нашого намету, та лейтенант і не думає зупинятись: він біжить іще швидше, він переходить на справжній галоп, і ми, щоб не відстати від нього, теж біжимо, як скажені, тільки повітря б’є у обличчя, в оголені груди. Нам уже по-справжньому жарко, серце стукоче десь аж під горлом, а в грудях не повітря — вогонь. Ось-ось не витримаємо та й попадаємо мертвими.

А лейтенант, описавши ще одне коло, заходить на трете. І аж тоді, коли кожному з нас починає здаватись, що оце вже й кінець, зупиняється на високому березі річки.

— Нагрілися?

Нагрілись! — пар од нас валує, як од загнаних коней.

— Рро-здягайсь!

Як роздягатись? Навіщо?

— І черевики скидати?

— Все скидати! Догола! — і сам, подаючи нам приклад, роззувається, скидає штани і підштаники.

— Слухай мою команду! — весело кричить лейтенант.— По одному! У воду!.. Стрибай!!! — слово «Стрибай» він уже не кричить, а вистрілює.

І ми по одному стрибаємо з високого берега в річку.

У-ух!

Вискакую на поверхню ріки збожеволілою пробкою. Щодуху вигрібаюсь до берега. Туга течія хапає мене крижаними долонями, дістає до самісінького серця. Закручує, тягне на дно. Чимдуж видираюсь на берег, хапаю рушник. Рушник аж миготить у руках, так я ним розтираюсь, намагаючись хоч трохи зігрітись. В мене й губи стягнуло од холоду. Став витирати поміж ногами і злякався не на жарт: кудись поділася цюцюрка. Затягнуло, мабуть, аж до пупа. .

е!купавши нас усіх до одного, лейтенант і собі пірнає у воду. Та не так, як ми: наперед ногами, поближче до берега, а, розігнавшись, стрибає головою донизу. Як пружина злітає в повітря і без жодного сплеску входить у воду.

Довго не з’являється, ми вже починаємо непокоїтись, аж ось посередині ріки виринає чорнява його голова. Пливе дужими помахами рук і не до цього берега, а до протилежного і вже майже при самому березі повертає назад.

Господи, і йому ото не холодно?

— Порядочок! — розтершись до червоного, одягається лейтенант. Вдягнувся, узувся, ще й притупнув ногою.— Замерзли? — Це вже до нас,— Зараз зігріємось…

200

І знову довкола всього табору крос, знову серце під горлом, а в легенях не повітря — вогонь.

Отак бігаємо, а потім стрибаємо в річку щоранку. Вже й перший сніжок став випадати, вже й ріка попід берегом стала вкриватися тоненькою кригою, все одно: «По одному!.. У воду!..» І то не ногами, як на початку, а головою донизу. Пірнеш у крижану ту купіль — всього тебе так і обварить, всього так і скорчить,— гребонешся чимдуж до берега, а там лейтенант: «Куди поспішаєш?.. Поплавай!.. Поплавай!..» І плавали, де мали подітись.

І — дивно: ніхто з нас не застудився, ніхто навіть не чхнув, нежить обходила нас стороною.

Після отого купання щоденного, після сніданку — нас годували, як на заріз: норма підводника — йдемо до учбового намету. До обіду вивчаємо підводний отой апарат (ІПА-2, ІПА-3), розрахований на те, щоб ми, пірнувши, лишилися непоміченими, щоб жодна бульбашка не зрадила нас, адже нам доведеться не тільки вночі, а й серед білого дня скрадатись до ворожих об’єктів, які ми будемо висаджувати в повітря, тому ми дихатимемо не стисненим повітрям, як сучасні аквалангісти, а чистим киснем, а суміш, яку видихатимемо, поглинатиметься спеціальним каталізатором. В одному балоні кисень, а вже в другому — каталізатор. Ми вивчали отой апарат до найменшого гвинтика, ми освоювали його так, щоб і в темряві могли зібрать-розібрать і не переплутати вентилі, в нас виробляли отой автоматизм, на якому заснована вся наука в армії.

— Водолаз, як і мінер, помиляється тільки раз у житті,— не втомлювались твердити нам інструктори.

В цьому ми мали нагоду переконатися, коли ховали одного з інструкторів. Течія в нашій річці була дуже швидкою, його затягнуло під корч при самому дні, він застряв у тій пастці, а балон з киснем був майже порожній, тож інструктор, зірвавши маску з обличчя, захлинувся водою. Що людина підсвідомо зриває маску, коли задихається, я переконавсь на собі: випустив загубник, через який вдихав кисень, одразу ж став задихатися й, очманівши від страху, зірвав маску з обличчя. І добре, що те сталося на мілині, бо на глибині захлинувся б напевне, важкенний пояс, обвішаний свинцем, притискав мене до дна. Нас і вчили при зустрічі з ворожим водолазом не хапатися за фінку, якою ми були озброєні, а намагатися вирвати шланг, що подавав кисень з дихального пристрою. Хто перший це зробить, того й перемога.

201

Отож до обіду ми мерзли в наметі учбовому (пічки-бур-жуйки, шо стояли в кожному наметі, мало нас зігрівали), а після обіду вже мерзли надворі. Тут ми по черзі залазили у легкий водолазний костюм, вчилися так затягувати манжети, щоб жодна крапля води не попала до середини, вивчали компас та тренувалися виходити по азимуту до наміченої цілі («Під водою крім стрілок компаса ви нічого не бачитимете»), освоювали вибухові пристрої, оті всі пекельні машинки, що ними користуватимемося в недалекому майбутньому,— для цього були спеціально вкопані стовпи, що до них ми підв’язували двохсотграмові толові шашки, і над табором нашим раз по раз лунали гучні вибухи та здіймалися стовпи рудуватого диму.

Табір наш вважався строго засекреченим, начальство було переконане, що шпигуни так і кишать довкола, тому кожної ночі розставляло додаткові пости та нерідко піднімало нас по тривозі. Пам’ятаю, як одного разу нас підняли серед глупої ночі: поблизу наче висадився ворожий десант. Біжка вивели нас за ворота та й погнали ловити десантників. І що б ми робили, озброєні лише фінками, з тими десантниками, коли б із ними насправді зіткнулися, я й досі не знаю. Заморені й злі, повернулися аж під ранок до табору.

Іншим разом привели двох пацанів, шо їх упіймали під дротом. Пацани клялися й божилися, що опинилися біля загорожі просто так, із цікавості, «ми, дядю, не знали, що сюди не можна», але дяді їм не повірили, а посадили на вантажівку та й одправили під охороною в район. І вже пізніше лейтенант нам сказав, що обоє під час допиту зізналися, що їх завербувала німецька розвідка та й закинула до нашого табору.

— І що ж із ними сталося?

— Розстріляли,— відповів лейтенант.

Ми схвально загули, що так їм, шпигунам отим, і треба, і мій голос був не останній, тільки чомусь, коли полягали спати, довго не міг заснути: перед очима все стояли налякані, залиті сльозами дитячі обличчя…

Оце написав про отих двох дітей і вони вже знову постали переді мною як живі, вихоплені з небуття нещадною пам’яттю… Господи, ну які з них шпигуни! Пекельна та установа, куди їх, насмерть наляканих, одвезли, вибили оте зізнання. І хоч я, як то кажуть, був ні при чому, хоч від мене ніщо не залежало, але ж і мій схвальний голос приєднався до того смертного вироку, і в мене зараз таке відчуття, наче і я стояв у тій нещадній шерензі, стояв і цілився в дитячі налякані очі…

202

В кінці листопада ми приступили до практичних занять під водою.

Я вже згадував, якою стрімкою була течія у тій річці. Вона збивала з ніг, тягла у чорну глибизну, і не один із нас губив з переляку загубник та й, задихаючись, зривав з себе маску. Кожен із нас тримав у лівій руці довгий шнур з поплавком на кінці — це коли затягне углиб та стане вже зовсім непереливки. Смикни тричі той шнур — і тебе мерщій витягнуть на берег. Тож не встигла ще й вода зімкнутись над моєю головою, як я відчайдушно засмикав той шнур: поплавок, розповідали мені, що лежав на березі, аж підскакував. Всі од сміХу так і попадали: один я не сміявся: вода пролилася за комір, потекла аж по спині крижаними струмками. Реготав уже трохи пізніше, коли один із курсантів, очманілий од страху, вигрібся рачки до берега (вже й потилиця була над водою) та й став зривати маску з обличчя, однією рукою рвав маску, а другою відчайдушно смикав за шнур.

Та як би там не було, а ми потроху-потроху стали обживатися під водою. Вчились боротися з підступною течією, рухаючись лише боком, щоб менший був опір, не лякатися глибизни і темряви, орієнтуватися лише по компасові,— з дня у день ми товклися на річці, аж доки не вдарила рання зима та й скувала кригою річку. Командири ще заганяли щоранку нас в ополонку, але про навчання під водою, а точніше під кригою, не могло бути й мови: ми б потопилися, як ті щенята.

Доки десь нагорі вирішувалося питання, що з нами далі робити, ми знову засіли за вивчення апаратів, які й без того знали напам’ять, та ще ходили наостогидлими маршрутами по азимуту, доки й настав день, коли нас усіх вишикували й зачитали наказ про перебазування. Куди, в наказові тому не говорилося, але ми здогадувалися, що кудись у тепліші краї, куди ще не добрались морози, а річки не закуті кригою. Нас озброїли чомусь важкенними снайперськими гвинтівками з оптичними прицілами, видали десятиденні сухі пайки, отже, в дорозі ми будемо не менше десяти днів, а в санчастині кожному вручили досі небачену річ: чехол-нацюцюрник, пошитий з такої сукнини грубезної, що годилася скоріше на валянки. Ще й попередили, якщо хтось обморозить, того вважатимуть дезертиром з відповідними суворими наслідками. Спершу ми реготали, приміряючи небачену досі вдівачку, та згодом нам було вже не до сміху. Грубезна тканина з кожним кроком впивалася в тіло, до крові натираючи делікатні місця, і після першого переходу, коли нас гнали кілометрів сорок, не

203

менше, я крадькома здер ту кляту вдівачку та й закинув під ліжко хазяїнам, у яких ми зупинилися на ніч: краще під розстріл, ніж отак катуватися! Думаю, що не один я те зробив: хазяїни довго, мабуть, дивувалися, вимітаючи з-під лав та з-під ліжок загадкові штуковини.

Чому нас гнали пішака, а не відправили поїздом,— це була, мабуть, одна з тих військових таємниць, що суцільною хмарою огортала наш вишкіл. З дня у день, долаючи люті морози і втому, ми йшли вздовж залізниці на схід і нас обганяли порожні ешелони, що верталися з фронту. І жоден не зупинився, щоб нас підібрати.

На одному з таких перегонів, на марші, мене раптом кинуло набік: наче хтось узяв та й штурхонув щосили в плече. Вивалившись із колони, я упав у сніг, а коли спробував звестися, то ноги мої підломились і все попливло перед очима. В голові зашуміло щосили, а до кожного вуха мого наче хто взяв та й притулив по камертону. Шум і дзвін стояв просто нестерпний, занудливий каламутний клубок підкотився під горло, мене всього вивернуло і все, що я з’їв на сніданок, полилося на сніг.

Хтось до мене підскочив, хтось підхопив, хтось звів на тремтячі ноги, хтось щось мені говорив — за тим шумом пекельним і дзвоном я нічого не міг розібрати. Мені було як ніколи погано, кожна жилочка в мені тремтіла і болісно тіпалась.

Потім мене кудись повели, з обох боків взявши під руки.

Не пам’ятаю, що було далі. Прийшов трохи до тями вже у тамбурі вантажного поїзда, під шалений перестук коліс. (Чи то серце моє так стукотіло?) З одного боку стояв наш інструктор, а з другого — товариш по курсах. Вони все ще тримали мене попід руки, наче боялися, що я випаду з тамбура.

На якійсь станції поїзд зупинився і ми зійшли на перон.

І тільки зійшли, як знову все попливло-попливло перед очима, і шум, що був трохи вщух, навалився на мене з новою силою, мене кудись волокли і в голові моїй билось одне: «Господи, хоч би кінчилось!.. Хоч би це швидше кінчилось!..» Мені вже здавалось, що я от-от маю померти…

Знову отямився вже у якомусь приміщенні. Гойдалися стіни і люди, всі в білому, але хоч не так мене нудило. Дали мені понюхати щось таке різке, що сльози з очей так і бризнули і зір мій прояснився. Потім роздягнули мене до пояса, вислухали, вистукали, укололи ще й дали гірких, як полин, порошків і, одвівши до іншої кімнати, вклали у ліжко. Ліжко загойдалось, наче колиска, і я провалився у сон.

204

Прокинувся такий кволий, що важко було ворухнутися. Але в голові вже не шуміло і не гойдалися стіни. Довго не міг зрозуміти, де я, що зі мною. Ясне ранкове сонце світило у велике вікно, а тиша стояла така, що чутно було найменший порух.

Та ось одчинилися двері і до палати ускочила молоденька сестричка. Від білого халату її, від розпашілого обличчя на мене так і війнуло морозяним смачним вітерцем.

— Очуняв? — Подає мені градусник.

Веселий голос її луна, як дзвіночок. Як шильний отой дзвоник, шо кличе на велику перерву.

— Де я?

— В шпиталі. Прочухуйся, бо зараз лікар прийде! — Вона вже перебирала якісь слоїки, що стояли на тумбочці.— Як ти себе почуваєш?

— Добре.— Не зізнаватися ж оцій вивірці, що я геть обезсилів! Дивлюся на її юне лице, на яскраві усміхнені губи і мені стає так хороше й затишно, що я вік лежав би у ліжкові.

— Ну й налякали ж ви нас, молодий чоловіче,— каже лікар, сивенький дідок, з гостренькою, як у цапа, борідкою.— Коли вас контузило?

— Контузило?., мене поранило, а не контузило!

— Куди поранило? В голову?

— В яку голову? Ось в оцю руку і в обидві ноги.

Та лікар, мабуть, не вірить, що поранення в руку чи в ногу могло спричинитися до того, що зі мною сталося. Він пильно обмацує мою голову, шукаючи неіснуючого шраму.

Врешті я пригадую гранату.

— Хіба що граната…

— Яка граната? — жвавішає дідок.

— Німецька. Вибухнула у мене майже на колінах. Оці всі осколки од неї.

— От, от, граната… А ви заперечуєте, що вас не контузило… Ну, що ж, підлікуєтесь трохи, а там буде видно.

І я майже тиждень пробув у тому шпиталі. Мене, може, й довше тримали б, але прибув ешелон із свіжопоране-ними, навіть у коридорі ліжка поставили, стільки їх набралося, і мене поспіхом виписали: на місяць звільнили од військової служби, щоб я трохи оклигав. Я спершу просився, щоб мене направили додому, так хотілося побачить мамусю, і тьотю Аню, і Сергійка, та мені сказали, що там уже німець. (Пізніше я довідався, що Студенок ще не був окупований, фронт стояв по Дінцеві і німець засів навпроти, у Великій Яремівці).

205

— Так куди вас направити?

І тут я згадав Рашида, з яким лежав у Сталінграді в шпиталі. Його розповідь про Кушку як про найспекотніше місце в Середній Азії. Я так намерзся, перебуваючи на курсах, та й у поході, що мене, як перелітного птаха, потягнуло в теплі краї.

— Пошліть мене в Кушку.

— В Кушку? А там у вас є знайомі?

Знайомих, звісно, не було, та й у Рашида забув узяти адресу: хіба ж я знав, що мені доведеться їхати в Кушку. Але я страшенно боявся, шо мене туди не пошлють, і тому збрехав, оком не зблимнувши:

— Є… Рідна тітка…

Отак я й опинився у Кушці.

Шість діб добирався я до того містечка: не стільки їхав, скільки чекав попутних поїздів. Вже не було жодного розпису, а якщо й траплявся пасажирський поїзд, то за мандруючим людом і вагонів не видно було. Один перегін я простояв буквально на одній нозі, бо другу нікуди було поставити, а поїзд ледь повз, за вікном пропливали випалені сонцем степи: ні деревинки, ні билинки до самого небокраю. Це вже по Середній Азії, за Красноводськом.

А переправа через Каспій! Саме штормило, паром наш тіпало, як у пропасниці, круті хвилі з ревом налітали на наше вутле суденце, ми то провалювалися в прірву, то злітали під набряклі вологою хмари, нас кидало то в один бік, то в другий — і так майже всю ніч, майже до самого берега,— ступили на сушу — зелені. Так що шість діб, протягом яких я добирався до Кушки, таки добре дались мені взнаки, а тут ще ніхто мене й не чекав, у тій Кушці, навіть у військкоматі підозріло допитувались, чому я саме в Кушку поїхав, і для тієї підозрілості були поважні причини: за крайніми будинками, рукою подати,— кордон. То чи не зібрався я майнути в Іран?

Я чесно зізнався, що приїхав у Кушку, щоб трохи погрітись. Що у мене був товариш Валієв Рашид, який і запросив мене в Кушку.

— Валієв? Та тут, у Кушці, половина Валієвих! В тебе є адреса?

— Ні, адреси немає. Адресу десь загубив.

Капітан, який мене приймав, постукав-постукав олівцем по столу, поморщив-поморщив лоба, а потім спитав:

— Підем у колгосп?