Я відповів, що піду, хоча не знав, що у тім колгоспі робитиму.

206

— Тоді зачекай.— І вийшов з кабінету, мабуть, до когось дзвонити.

Я сидів і куняв, такий був з дороги наморений, та, мабуть, і заснув би, коли б не мухи. Мух було, як бджіл у вуликові, од них аж гуло, я подумав був, чи не мобілізував військкомат і всіх довколишніх мух, та згодом мав нагоду переконатись, що єдине, чим славилась Кушка,— це величезна кількість мух. Особливо багато було їх в чайханах та в їдальні,— там, щоб пройти, доводилося їх розгортати руками.

— Ось вам направлення,— подав мені капітан якийсь папірець.— Влаштуєтесь, повідомте вашу адресу. Щоб ми знали, де вас шукати. Видужуйте.

Не скажу, щоб мені дуже зраділи в колгоспі, а точніше в конторі, куди я прибився. Голова колгоспу, уже літній туркмен, ворушачи губами, довго читав записку, що її вручив мені капітан, ще довше розмовляв з бухгалтером, таким же літнім туркменом. Про що вони розмовляли, я не міг зрозуміти, лише здогадувався, що розмова стосувалася моєї особи і що бухгалтер чомусь сердився, а голова сердивсь ще більше. Лише коли бухгалтер повів мене до себе, я догадався, чому він був такий сердитий: величезна кімната була вщерть заставлена столами, столів було стільки, що між ними ні пройти, ні протиснутися і за кожним столом сидів чоловік — жодної жінки на всю бухгалтерію! Пізніш я дізнався, що всі оці чоловіки були родичами голови колгоспу, його двох заступників та бухгалтера, тож не личило їм ходити у поле на важку щоденну роботу, тим більше, що для цього вистачало жінок. Жодної жінки не було в тій розбухлій од штатів конторі, навіть секретар-машиністка носив тюбетейку й штани і мав чи не найтовстіші на весь колгосп вуса.

Оце написав «жодної жінки’’ й одразу ж спіймав себе на неточності: таки була в тій конторі жінка, була! Тьотя Даша, прибиральниця, жінка вже похилого віку. З відром в одній руці та віником у другій вона вела запеклу, але безнадійну війну із брудом, що панував у конторі. Я ще ніколи не бачив, щоб так охоче і дружно плювалися люди. Часом мені здавалося, що вони й заходять сюди лише для того, щоб смачно плюнути або залишити якомога помітніший слід від бруднющих чобіт.

От до цієї тьоті Даші і поставили мене на постій.

А перед цим я до вечора просидів у бухгалтерії. Мені звільнили півстолу, дали рахітичний стілець, поставили чорнильницю-невиливайку, поклали ручку з таким заржа

207

вілим пером, що воно скрипіло, як навіжене, і сказали, що віднині я тут числитимусь рахівником. Потім бухгалтер, змінивши гнів на милість, послав мене до касира, де мені й видали сто карбованців в рахунок зарплати, а вже під кінець робочого дня спорядили нас з тьотею Датою до комори і там відважили борошна, рису, налили літрову пляшку бавовняної олії, ще й дали шматок господарського мила та пачку зеленого чаю (кок-чаю). Без чаю тут не уявлялося життя, люд, що сходився на роботу до контори, в першу чергу діставав із столів піали, а потім уже рахівниці й папір, чай безперервно пили увесь день, в кожній кімнаті весь день парував величезний чаєм заварений чайник кип’ятку, жодна розмова не відбувалася без чаю, я довго не міг до того звикнути, тим більше, що чай пився без цукру, та ще й від нього відгонило віником і мені спершу здавалося, що разом із заваркою у тому чайникові побував тьотйн Дашин віник. Та згодом звикнув і залюбки сьорбав зелений кок-чай. Тим більше, що він не тільки спрагу вгамовував, а й наповнював завжди голодний мій шлунок.

Тож після того як скінчилась робота (чи нескінченне чаювання), тьотя Даша повела мене до себе додому.

Жила вона аж на околиці Кушки, і ми довго йшли такою кривулястою вулицею, що скорше нагадувала лабіринт, аніж вулицю. Низенькі будиночки з дахами плескатими ховалися за високими глинобитними парканами, праворуч-ліворуч паркани тягнулися суцільними фортечними мурами, вже пізніше, бродячи Кушкою, я пересвідчився, що єдиним будівельним матеріалом тут була глина і тому, мабуть, в ній не було жодного двоповерхового будинку. Вулиці, всі кривулясті й покручені, стікалися до єдиної площі, де стояли адміністративні будинки та росло кілька хирлявих дерев, що вмудрялися існувати без жодної краплини вологи. Та ще чайхана, та їдальня, та кілька мага-зинів-дувалів, а з культурних закладів — бібліотека й кінотеатр — все те містилося довкола голої площі, яку влітку напікало, як сковороду, а взимку вона куріла пилюкою од постійних вітрів-суховіїв.

Іще характерна прикмета цього загубленого в півпустелі містечка — ішаки. Ішаки попадалися на кожному кроці, їх було, мабуть, більше, ніж мешканців Кушки, де б ти не ступив, обов’язково стикався з ішаком. Перебираючи тоненькими ніжками, вони несли на собі такі гори найней-мовірнішої поклажі, що лишалося тільки дивуватись, як у них не ломилися спини. Або дрібочучи все тими ж

208

ніжками, перли вдвічі важчих од себе дехканів. Тільки дехканів, тільки чоловіків, за весь час я не бачив жодної жінки, яка зважилася б осідлати ішака.

А ні з чим незрівнянний розпачливий рев ішаків! Задираючи свою напрочуд симпатичну мордочку під самісіньке небо, вони волали до свого чотириногого бога, вимолюючи в нього іншої, не такої гіркої й безпросвітної долі. В мене аж серце щоразу стискалось од жалю, коли я чув дикий той стогін.

Та повернемося до тьоті Даші, яка вела мене кривулястою вулицею, мимо глиняних мурів. За одним із тих мурів вона й жила: дворик, мініатюрна копія отого майдану, тієї площі центральної, тільки замість дувалу тулилася глиняна хижа з такими низькими дверцятами, що мені мимохіть захотілося стати на коліна, щоб не дістати головою одвірка, і з одним віконцем, крізь яке ледь пробивалося світло. Та за світлом тут і не гналися, світла довкола було стільки, що очі прагнули весь час напівтемряви, у якій можна було б відпочити.

— Отут ти і житимеш,— показала тьотя Даша тісний закуток, у якому ледь вміщалося ліжко.

Тьотя Даша жила одинокою. Чоловіка і двох синів забрали на фронт, чоловіка і молодшого сина вже вбито: дві похоронки лежали під образом на покуті. Відтоді тьотя Даша стала панічно боятися листоноші. Як угледить листоношу із сумкою, зблідне і за серце хапається. А коли заходжувалися снідати-вечеряти, вона, бувало, сяде навпроти, підіпре щоку рукою і дивиться-дивиться, очей з мене не зводить.

— Ти їж, їж! — припрошує.— Бач, який худющий: шкіра та кості!

І все підкладає мені на тарілку.

А часом зітхне і витре пальцем сльозу:

— Це ж і мій десь отак…— І посічене горем обличчя її стає як ніколи смутним.

Так що жив я в тьоті Даші, як у рідної матері.

В перший же день віддав їй усі до копійочки гроші, що одержав у конторі, і як же потім жалкував, що не лишив собі хоч карбованця: саме карбованець коштувала порція морозива, яке продавалося на центральній площі Кушки.

— Рупь порція!.. Рупь порція!.. Бері, воєнний, нє по-жалєєш!.. Пальчікі оближеш!..

А у «воєнного» вітер свище в кишенях, а «воєнний» ще жодного разу в житті не куштував того замороженого дива, після якого тільки пальці облизувати. Лишалося хіба що

209

проходити мимо з таким видом байдужим, наче мені те морозиво давно вже набило оскомину.

А тут іще одна спокуса — кіно. Саме демонструвався «Чапаев», і хоч я сто разів бачив цей фільм, мені дуже хотілося подивитись ще раз. Але й там «рупь билет» — чортів «рупь», він весь час мене переслідував, попросити ж у тьоті Даші я нізащо не наважився б.

«Нічого, ось одержу зарплату,— наїмся морозива од пуза,— утішав себе подумки (мені ж видали не зарплату — аванс):— Куплю десять порцій, сяду в кінотеатрі і ласуватиму протягом усього сеансу».

Та одержати зарплату так і не довелося. Вже протягом першого тижня наша бухгалтерія катастрофічно спорожніла. Я наче наврочив своєю появою, немов нагадав воєнкомові, скільки гарматного м’яса зосередилося в конторі колгоспу, і повістки з суворим грифом «срочно явиться» посипалися, мов листя з осіннього дерева. Столи порожніли один за одним, аж нарешті й секретар-машиністка, опустивши розгублено вуса донизу, закрокував до збірного пункту з ложкою, кухлем і зміною білизни. Майже вся робота звалилась на мене, я тонув в океанові цифр, в паперових річках і коли б не мамуся, то хтозна, чи й справився б. От де стала мені у пригоді мамусина наука, бо вона добивалася від учнів своїх блискучого знання усного рахунку: я додавав, віднімав, множив, ділив, як лічильна машина, і бухгалтер не втомлювався посилати вдячні молитви аллахові, що він мене привів у ту контору. Тож коли я в свою чергу одержав повістку з отим «срочно явиться», то в мене духу не вистачило іти в контору прощатися: відчував себе наче винним у тому, що бухгалтер лишається наодинці із цифрами. З океанами, горами цифр. Попрощався із тьотею Дашею, рано-вранці подався до військкомату і вже десь під обід помахав із вагона Кушці рукою. За плечима моїми теліпався речовий мішок із сухим пайком на три доби та шинеллю, а в кишені гімнастерки — продуктовий атестат і окремо — направлення не будь-куди, не в якусь там сухопутну частину зачухану, а в Новоросійський напівекіпаж, що входив до Чорноморського флоту. Адже я не хто-небудь, а водолаз, який з успіхом закінчив курси. Про те, що мені не вдалося освоїти цю престижну професію на практиці, я скромно мовчав.

Не пам’ятаю, чому я вискочив на тій станції. Здається, хотів отоварити продатестат. Кондуктор сказав, що стоятиме п’ятнадцять хвилин. Та чи хвилини тут були коротшими, чи зіпсувався годинник, тільки поки я бігав у комендатуру, поїзд — ту-ту! — тільки хвіст майнув перед моїми

210

очима розгубленими. Добре те, шо я з собою хоч речовий мішок прихопив, у якому єдиний мій скарб — шинеля, видана вже на курсах. Майже по коліна обрізана (карлик її носив, чи що?), в усіх боях-переходах обпалена. Та все ж сяка-така одягачка, бо вдень сонечко хоч і прогріває, зате уночі холод бере за плечі по-справжньому. Зима і в Середній Азії — зима.

Тож підсмикнув речовий мішок та й почвалав до приміщення станції чекати наступного поїзда. Що мав іти аж уранці: попереду вечір і ще довша ніч.

Заходжу до майже порожнього приміщення для пасажирів, вибираю лавку подалі од входу, з таким розрахунком, щоб можна було і поспати. Журитись не маю чого: солдат спить, а служба «ідьоть».

Та заснути в ту ніч так і не вдалося по-справжньому. Не встиг як слід примоститися (уже звечоріло), як звідкіля не візьмись — дівчина. У куфайці, у штанях, у чоботах, ще й шапка, кокетливо надіта на чорняве волосся.

— Можна присісти? — стоїть, усміхається приязно.

Я неохоче (поруч же лавки порожні!) відповідаю, що можна.

Сіла, майже притулилась до мене.

— Ох, як я втомилася!

Зняла шапку, розсипала пишне волосся.

— Не зупиняючись машину вела.— І подивилася на свої руки так, наче вони й досі тримались за руль.— Ти в Ашхабад?

Відповідаю, що ні, не в Ашхабад. В Новоросійський напівекіпаж.

— Я водолаз,— додаю, боячись, що вона не зрозуміє, що таке «напівекіпаж».

Так головою кивнула, наче нікого іншого й не сподівалася в оцій напівпустелі зустріти.

— А я зустрічаю брата. Теж, як і ти, пораненого.— Бач, встигла і мою покалічену руку помітити. Ну, та від цих бистрих очей ніщо не сховається.— Ти прямо з шпиталю? А я працюю шофером в радгоспі, за сто кілометрів звідси… Спішила, боялася запізнитись. А тепер доведеться чекати до ранку. Смішно, еге ж? — І сама розсміялась.

Вона мені все більше подобається. Чимось нагадує Валю Чмовжову. Тільки та спокійна й розважлива, а ця — як вогонь.

— Ой, що ж це я — й не познайомилась! Я — Віра, а ти?.. Анатолій!.. Таж мій брат теж Анатолій!.. Ти йому одразу ж сподобаєшся.— Наче збиралась нас познайомити.— А ти родом звідки?

211

Ні, я ще не стрічав такої бідової дівчини! І мертвого розговорить, не те що живого. За якусь годину я відчуваю себе так, наче бозна й коли був із нею знайомий.

До напівпорожньої зали заходять дві жінки з ганчірками та відрами.

— Ану, вимітайтесь!

Пасажири, що звикли, мабуть, до цієї процедури, покірно лишають приміщення. Виходимо за ними і ми.

Ніч, темрява, холодний вітер підмітає порожній перон. Та ще й дрібний дощик, що сіється з чорного неба. Віра бере мене під руку і тягне кудись із перону:

— Пішли до мене в машину.

Вантажівка її стоїть по той бік вокзалу, край невеликої площі. Притулилась під деревом і наче дрімає.

— Залазь до кабіни. Зараз нагріємось.

І не встиг я вмоститись, як Віра заводить мотор. Мотор тихо муркоче, як кицька, приємне тепло наповнює згодом кабіну, голова моя важчає, важчає, але з Вірою годі й думати про сон.

— Слухай, моряк, а що як я тебе заберу до себе?

Від несподіванки я ледь не вивалююсь з кабіни.

— У нас курси комбайнерів. Підеш на курси, а житимеш у мене.

— А флот? — боронюся.

— Флот?.. А я тебе забронюю! В мене і в військкоматі знайомий… То як, морячок? — і так бере мене за руку, наче ми одразу ж із кабіни та й до загсу.

Так жарко мені не було ще ніколи. Мимрю розгублено, що обов’язково маю їхати в Новоросійськ, що там мене ждуть — не діждуться, що водолазів можна порахувати на пальцях і я ніяк… ну, ніяк не можу підводити флот чорноморський… І ще щось мелю, пробуючи звільнити руку, та Віра сама її одпускає:

— Ото злякався! Я пожартувала, не бійся… Давай краще спати.

Та який там у біса сон! Сиджу, тумак-тумаком, і вже жалкую, що отак рішуче відмовився, а ті курси здаються мені по-справжньому звабливими, як і оця дівчина, яка одразу й заснувши (чи вдаючи, що заснула), притулилась-пригорнулась до мене, ще й голову поклала мені на плече.

Так до самого ранку я продрімав — не дрімав. А вона прокинулася, наче бадьорою водицею вмита:

— Виспався? — І очі її шельмуваті так і сміються із мене.— Тоді гайда на перон.

Підійшов поїзд, на перон ніхто не зійшов.

212

— Не приїхав,— зітхнула розчаровано Віра.— Що ж, прощай, морячок! — Цьомкнула в щоку, засміялась, побігла. А мені ще довго горів на щоці слід її гарячих губів.

І я й досі не знаю, всерйоз вона кликала мене до себе чи й справді говорила те в жарт.

До Ашхабада від станції тої добирався дві доби. Поїзд ішов, наче йому поперебивало колеса, він ревматично трюхикав на кожному стикові, в переповненому людом вагоні дуже душно, як у бані, а за вікнами понурий пейзаж: рудий степ без кінця і без краю. А глянеш угору — ноги пасажирів, що примостилися густо на дахові вагона,— стільки люду мандруючого, як під час війни, не буває, мабуть, ніколи. В нашому вагоні в основному гімнастерки й халати, пілотки, шапки й тюбетейки. Стоїмо, сидимо, обливаючись потом, і чим довше ідемо, тим більше чухмаримось: вошві в цій тісноті справжнісінькій рай. Насипали за комір і мені тієї кусючої нечисті, і, чухмарячись, обливаючись потом, я отак і простояв до Ашхабада, де без жалю розстався з цим поїздом, що далі й не йшов.

І тут, в Ашхабаді, я познайомився з двома моряками.

Ця небуденна подія сталася на привокзальній площі, біля ятки, в якій туркмен торгував розливним з бочки пивом. В туркмена був гачкуватий ніс хижого птаха і такі довжелезні вусища, що коли він нахилявся над кухлем, то вони купалися в піні. Мене мучила спрага, я не міг одірвати очей від білосніжних шапок, що вінчали кожен кухоль із пивом, але в мене не було ні копійки, тому лишалося ковтати лиш слину.

Туркмен, мабуть, помітив мій жадібний погляд, бо поманив мене пальцем:

— Піво хочеш?

Я відповів, що не маю ні копія.

— Биль поранит?.. Куда єдиш?.. На фронт?

Брехать не хотілося, тому я лише кивнув головою.

— Бері кушай піво! — І націдив такий повнісінький кухоль, що піна потекла аж на пальці.

— Але ж у мене грошей немає!

— Зачем денгі? — розсердивсь туркмен.— Я сказал — «деші»?.. Бері кушай так!.. За нашу победу.

Тремтячими руками я узяв кухоль, занурився в піну обличчям. Пиво було тепле і кисле, але все ж це було пиво — ні з чим незрівнянний напій.

— Як пивце, служба?

Оглянувся — два моряки. Дві безкозирки, насунуті хвацько на брови, дві сині матроски, два чорні кльоші,

213

широчезні, як море. А в одного ще й гітара через плече. Де вони й узялися в оцій сухопутній столиці?

— Можна пити?

Я кивнув головою, що можна. Я забув і про пиво, не зводячи з них очей зачарованих.

Один з моряків підійшов до ятки, кинув недбало купюру:

— Два для початку!

І повернувся з двома кухлями пива.

Не пили — тільки попробували.

— Сцяки! — сказав той, що брав пиво.

— Сцяки! — підтвердив другий.

Й підступили, як по команді, до ятки.

— Ти чим же, морда фашистська, торгуєш? Чим труїш народ?

— Не хочеш — не пей! — спалахнув одразу ж туркмен.— Вазьмі свой три рубля!

— Що йому зробити? — звернувся тоді отой моряк, що брав пиво, до свою товариша.— Шию звернути?

— Брось, Вася, нє пачкай в гавнє свої руки!

— Ну, твоє щастя, фашист. На, вмий свою пику! — і хлюп тому усе пиво в обличчя.— Пішли, Костя, звідси.

— А я що, рудий? — спитав Костя товариша. І повнісінький кухоль полетів у туркмена.

— Міліція!.. Міліція!..— заволав на всю площу туркмен.— Лові, удирают!

Та моряки втікати й не думали: перевальцем повільним рушили в бік станції. І я, так і недопивши пиво, пішов слідом за ними. Мені жаль було туркмена, що безплатно вгостив мене пивом, а разом з тим я не міг не захоплюватись цими двома моряками.

— А, служба! — помітили вони мене уже у вокзалі.— Допив своє пиво?

— Вилив на землю.

— І правильно зробив. Його повісити мало! Чорті й чим поїти народ! Щур тиловий!.. А ти після шпиталю в частину?

— В частину. В Новоросійський напівекіпаж.

— В напівекіпаж? — здивувались по-справжньому.— Ти що, моряк?

— Водолаз… Це в шпиталі мене так нарядили.— Сам вірю у те, що залишив там свою форму морську,

— Ну, тоді швартуйся до нас. Утрьох воно веселіше…

Поїзд на Кисловодськ мав іти ввечері — день цілий

попереду. Щоб убити час, пішли знайомитись з Ашхабадом. Від побаченого мало що залишилось в пам’яті — роки

214

стирають без сліду почуте й побачене, пам’ятаю лише, що в кожному магазині полиці були забиті горілкою. І не в півлітрових пляшках чи навіть у чвертках, а в стограмових «мерзавчиках» — такого я ще ніколи не бачив.

— Візьмемо? — запитав Кость Василя.

— Візьмемо, що за вопрос! Давай-но гроші.

Кость по кишенях полапав-полапав — грошей не було. Виявляється, вони останню троячку віддали за оте пиво.

— А в тебе як із грошима, земляче? — Дізнавшись, що я навчався в Ізюмі, Василь мене став називати земляком: сам родом був звідти. Лишив там дружину і сина.