— Де зуб?! — закричав я до брата.

— Немає,— відповів Сергійко. Ще й показав обидві долоні, що таки справді немає.

— Ти його упустив?

— Не впустив. Котько проковтнув.

Котько вибачливо вимахував хвостом.

До обіду я ходив, як у воду опушений. Я аж почорнів од розпуки та горя: що я тепер кину мишам, щоб вони замість старого послали новий? Надавав стусанів братові (ревучи, той побіг скаржитись мамусі), загнав палицею в будку Котька, але й те не зняло з мого серця тягар.

Полегшало вже по обіді: я приловчився через оту дірку поміж зубів чвиркати слиною. Я й раніше пробував чвиркати, але слина не летіла й за крок, на підборідді зависаючи, а тут цівкою била, наче із сцикавки, лягала точно туди, куди цілився.

Я чвиркав і чвиркав, усе влучніше і влучніше. На колодязь, на стіну комори, на курей і гусей, добрався навіть до Котька і до брата. Я вже дякував долі, що вона позбавила мене зуба, уже й не хотів, щоб миші послали нового та затулили дірку поміж зубами,— чвиркав на що тільки міг, та й добрався нарешті до хати.

Мамуся застукала мене, коли я саме обстрілював піч. Я, звісно, не став ждати, поки вона ухопить деркач,— мигцем забився під піл, на якому спали мої батьки. Забрався в куток, притиснувсь до стінки.

— Вилазь!.. Вилазь, бо я не знаю, що з тобою й зроблю! — кричала мамуся, пробуючи дістати мене деркачем. Але я уже знав, шо мамуся покричить, покричить, та й охолоне, тож вилазити зараз під гарячу руку мамусину не було жодного резону.

— Ця дитина мене скоро в могилу зведе,— скаржилась татусеві мамуся.— Обплював усі стіни!

І хоч мамуся явно перебільшувала: на всі стіни у мене і слини не вистачило б, я мовчав, бо з гіркого досвіду уже знав, що дорослим краще не заперечувати. Бо в дорослих інші погляди на цей світ, інші виміри добра й зла…

Невдовзі після цього випадку мамуся й зникла із хутора. Залишивши татусеві на руки мене та Сергійка.

Скільки мамуся була відсутньою, не пам’ятаю. Може, тиждень, а може, й два. І всі оці дні ми давилися круто

19

звареними крашанками, що їх наварив татусь повнісінький вулик, та черствим хлібом, спеченим ще мамусею.

Та ще нас усіяли воші. Мамуся розповідала пізніше, що й рубців на наших льолях за тією нечистю не видно було. І що ми з братом зустріли її брудні, як поросята.

— Цілісінький день у жлукті випарювала!

Кого мамуся випарювала: нас чи вошву, не догадався у свій час запитати.

Тепер же — не допитаюся! Лишився тільки німуючий горбик на кладовищі та не менш німе фото за шклом книжкової шафи: мамуся дивиться на мене з такою застиглою мукою, наче намагається сказати щось дуже важливе, найважливіше в світі, перед чим усе моє прожите життя й шеляга не варте… Істину, заради якої вона мене й породила в цей невлаштований світ… З усіх своїх сил хоче сказати, та не може розклеїти запечатані смертю вуста. І таким щемом нелюдським пропікається серце моє, що недоговорив, недослухав, що часто був неуважним до неї… Все поспішав, усе ніколи, усе якісь справи негайні, що заважали просто посидіти біля одинокої в старості матері, яка всю себе мені й посвятила… Господи, верни хоч хвилину, верни!.. Таким каяттям стискаються груди, шо стає важко дихати, і сльози, що набігають на очі, обпікають окропом…

Вернувшись, мамуся побула на хуторі ще три дні, а на четвертий ми рушили на станцію в Миргород. Тією ж дорогою, якою не так давно проводжав татусь Івана, Катерину й Альошку. Тільки їх тоді одвозила Мушка, тепер же ми йдемо пішки.

Вийшли по-темному, щоб ніхто не побачив. Мамуся несла великий вузлище, за плечима моїми теліпається торба, в татуся ж, крім вузла, на руках ще й Сергійко. Всю дорогу йдемо мовчки, як злодії, під кінець я дуже втомився, хоч мамуся й веде мене за руку.

Довкола темно, пусто і страшно. Ні шелесне, ні зблимне. Все наче вимерло, навіть місяць сховався за хмари, і мені здається, що ми не йдемо, а тупцюємо на місці, а торба моя важчає й важчає. Хочеться плакати, але щось мене стримує, може те, що мамуся, лаштуючи для мене торбу ще там, на хуторі, запитала:

— Понесеш?

— Понесу!

Тоді мамуся погладила мене по голові й, чомусь зітхнувши, сказала:

— Ти уже в мене дорослий.

1 я страшенно гордився тим, що вже дорослий, гордився, коли навішував торбу ("Я сам!"), коли й хутір залишили та й вийшли у степ на дорогу, що вела до Миргорода, гордився, коли вже тією дорогою йшли, але гордість моя стала танути з часом і коли б не мамуся, коли б не її тепла рука, я сів би на дорогу й розплакався б.

А тут ще Сергійко: сидить в татуся на руках і йому й горя мало!..

Вже під ранок ми нарешті добрались до станції. Пам’ятаю довжелезну вулицю, по якій ми тягнулись, ступивши до Миргорода,— вулиці, здавалося, кінця-краю не буде, будинки, мимо яких ми проходили, тьмяніли чорними вікнами, одні тільки собаки до нас і озивалися. Відчуваючи, що ми тут чужі й непотрібні нікому, я мимоволі туливсь до мамусі.

Та ось нарешті й станція, і поїзд, який уже нас чекає. Татусь хрестить мене і Сергійка, хрестить і каже:

— Не забувайте свого татуся!

— Андроніку! — з мукою озивається мамуся.

— Не буду. Не буду. Храни вас Господь!

Вже у тамбурі я оглянувся за татусем: він стояв, як укопаний. Тримав у руці картуза і вітер ворушив світле волосся.

— А чого татусь з нами не ‘іде?

— Татусь захворів. Він приїде пізніше.

— Захворів? — Татусь ішов усю дорогу — ні на що не скаржився. Я ще хотів щось спитати, але тут ударив дзвінок, тутукнув паротяг, підлога піді мною шарпонулася так, що я замалим не впав, заскрипіли, захиталися стіни вагона, застукотіли колеса. Мамуся підхопила й один вузол, і другий, стала протискатися вузьким коридорчиком, мимо нижніх і верхніх полиць, вщерть заповнених людом, і ми, боячись відстати, побігли за нею.

Примостилися на бічній нижній полиці. Якась жінка, добра душа, поступилася місцем, допомогла закинути на верхню полицю наші пожитки. Поклавши голову на коліна мамусі, Сергійко одразу ж і заснув, а я, не зважаючи на втому, спати не міг. Перед моїми очима все ще стояв татусь, мені здавалося, що він і досі отам стоїть непорушно, та ще мамуся сказала, що він захворів, і коли я уявив, як татусь сам повертатиметься отією безкінечною дорогою до хутора, як зайде до спорожнілої хати, мені защипало у носі. Хотів запитати в мамусі, чи дуже захворів татусь, але мамуся саме розмовляла з отією жінкою, яка поступилася місцем, і я не наважився втрутитись у розмову дорослих.

21

* * *

Отут у моїй пам’яті настає наче провалля.

Не пам’ятаю, скільки ми їхали отим поїздом, на якій станції зійшли, як мамуся знайшла підводу, що довезла б нас до села, як домовлялася з возієм. Не пам’ятаю навіть того, довго ми їхали тією підводою чи не довго, мабуть, що довго, бо вже під обід, коли сонце стояло над головами, дядько, який нас віз, звернув із дороги у вибалок та й зупинився біля криниці. Власне це й не криниця була, а викопана яма, повна такої смачної та прозорої води, що ми пили і все не могли напитися, із ями тієї витікаючи, дзюркотів поміж густою травою веселий струмочок. І трава була така м’яка та ласкава, що ми з братом почали по ній бігати, звичайно ж босоніж, бо хто весною, чи влітку, чи навіть восени носить взуття! Взувалися ми, коли вже холодало по-справжньому, а пригріє сонечко, скреснуть сніги, запарує волога земля — ми вже й босі. І не знали взувачки до перших морозів.

Тож ми наввипередки бігали по єдвабній травиці, мамуся ворожила біля вузлів, а дядько, напоївши коней з великого цебра, заходився у тому ж цеброві варить галушки.

Дядько, хоч сам був сухенький, маленький, статурою в підлітка, полюбляв вочевидь все важке та велике. І коні у нього були великі, і віз, і ложка, яку він дістав, могла б запросто налізти йому на голову, не кажучи вже про цебер: навіть коні недопивали з нього воду. Розпаливши багаття та прилаштувавши на ньому цебер з водою, дядько начистив цілу гору картоплі, дістав завбільшки з кулак цибулину, опустив до цебра й добрячий шмат сала, а тоді заходився коло галушок. Дістав величезний кавалок тіста, замотаний у білу полотнину, та й став одривати од нього шматок за шматком, кидати у воду, що кипіла — переливалася у вогонь. Не зупинився, поки не накидав повнісінький цебер.

Галушки плавали, як поросята, одна більша другої, дядько мішав їх отією великою ложкою, сипав перець і сіль, а коли зварив, зняв та й поніс у холодок під високу й таку густющу вербу, що й небо не проглядало крізь віття.

— А кличте, навчителько, своїх козаків підобідати!

Сіли до зеленого столу. Дядько насипав нам повнісіньку

миску, сам же, з ложкою в одній руці і довжелезною шпичкою в другій, заходився молотити із цебра. Ми ще й до дна не добралися, а дядько уже й упорався.

— Х-ху, оце трохи приморив черв’ячка!

Я з острахом дивився на нього, мені здавалося, що живіт його ось-ось лусне і звідти густо посипляться галушки,—

22

дядько ж, наче нічого й не скоїлось, сполоснув цебер, послав кожуха:

— Отеперечки й задрімати не гріх.

Ні, вміли-таки колись люди їсти до смаку і вволю!..

Більше про ту дорогу не пам’ятаю нічого. Може, пізніше згадаю, як згадав зараз хутір, те, що не пригадав раніше, коли писав попередні рядки, хоча б про штани, що їх мені мамуся пошила на третьому році життя.

До того бігав без штанів, у довгій до п’ят сорочині: не треба нічого знімати, коли захочеш пі-пі, присів та й по всьому, а тут мамуся раптом сказала, що я уже парубок і мені треба шити штани.

Парубок то й парубок, я й справді уже встиг залізти під спідницю до Катрі, коли вона поралась коло печі (ховавсь од Альошки), і мені було там дуже цікаво: високо, темно, тільки дві ноги біліють колонами. Виплутуючи мене з тієї спідниці, Катря вищала й сміялася, заходилися сміхом Іван та Альошка, я сміявся й собі, хоча не розумів, чому вони так регочуть. Так що мені й справді вже треба було справляти штани.

Нагорювався ж я потім з тією одежиною!

Мамуся шила їх цілісінький день і я весь день не одходив од неї: так кортіло надіти пошвидше обнову. Штани вийшли дуже красиві: з двома навхрест помочами, по коліна, ще й застьобувалися збоку перламутровими гудзиками. Штани сиділи на мені, як улиті, я гайнув у них одразу ж із хати, штани самі носили мене й по дворі, і по вулиці.

Я і спати ліг би в тих штанях, та мамуся наказала їх зняти. Ліг і, тримаючись рукою за штани, що висіли над головою на бильці, заснув.

А вранці, прокинувшись, одразу ж ухопив нову свою

одежину.

І тут почалися мої муки. Помочі ніяк не хотіли налазить на плечі, вони перехрещувались то з лівого боку, то з правого, я й сюди їх смикав, і туди, і голову стромляв у них і руки, аж поки вони опинилися в мене позаду, а обидві холоші — попереду. Холоші стирчали на моїм животі, наче труби, а те, що вони мали прикрити, було голе-голісіньке.

З трудом виборсавшись із клятої одежини, я знову поліз у неї ногами.

Цього разу помочі лягли як слід: навхрест на спині та грудях. Але гудзики чомусь опинились не на лівому, а на правому боці. Штани ж спереду стали горбом, ззаду вп’ялися у попку твердим, як залізо, рубцем.

23

Отут і ступила до хати мамуся:

— А ти чого не вийшов по молоко?.. А це що таке?

— Штани! — сказав я, замалим не плачучи.

— Та ти ж їх одів задом наперед! Йди-но сюди!

Мамуся поставила відро з молоком, скинула з мене штани.

— Давай сюди ноги… Горе мені з тобою!.. Дивись: оце перед, а це зад. Отак і треба їх надівати…

І штани сіли на мене, як влиті.

Весь день я тільки й думав про вечір, коли треба буде знімати штани. І не так про вечір, як про ранок наступний. Я вже був не радий цій одежині, коли б моя воля, я весь вік проходив би без штанів, в мене вже ворушилася думка скинути їх потай та й кудись заховати, я наперед наче знав, що й наступного ранку, і не один іще ранок мені доведеться воювати з підступною цією одежиною…

Ще пригадую солому. Вона мені пахнутиме до самої смерті: внесена з морозу солома.

Степовики, ми топили не тільки кізяком, а й соломою. Хата наша мала вмазані навіки віконця, вона не провітрювалась ні влітку, ні взимку, особливо узимку, коли береглося тепло, спертий дух стояв і вдень і вночі, повітря весь час було аж сизе, хоч ні татусь, ні Іван цигарки до рота не брали, тож яка була радість, коли хтось із дорослих вносив та й кидав на долівку величезний оберемок соломи! Який свіжий дух котився од неї по тісній нашій оселі, омивав стіни, піднімався до стелі! Гарячий зі сну, я зривався з постелі та й біг до золотистої купи, хоч мамуся і гримала, щоб не ліз, бо застуджуся. Стрибав з розгону й верещав од холодного лоскоту. А потім стояв і дививсь зачаровано, як солому запихають у піч до ненаситної утроби, як вона спалахує ясно, обливаючись веселим вогнем, як полум’я лиже чорний черінь, як уся піч оживає і, нахолола за ніч, починає дихать теплом.

Тож пошвидше на піл, а звідти на піч — припасти вухом до череня та й слухати, як під тобою гоготить невсипущий вогонь.

Або ще один спогад — вже про олію.

Чомусь татусь їздив бити олію не восени, а взимку, в найлютіші морози. Мабуть тому, що до морозів (та й морози часто прихоплювали) гупали ціпами у клуні, куди звозилася ще в серпні пшениця. Тож десь уже посеред зими випадала татусеві нагода поїхати на маслобойню до Миргорода.

Я весь день виглядав татуся. І не так татуся, як олію. Вже й спати лягаючи, просив мене розбудити, як появиться татусь.

24

І ось уже десь серед ночі мене будить мамуся:

— Толюсю, вставай, татусь приїхав!

— Татусь!

Мене вітром здуває з постелі.

Велика лампа по-святковому сяє під стелею. По хаті пливе смачний хлібний дух: мамуся щойно дістала із печі житні хлібини. Он вони й лежать на столі, рушниками накриті. А в сінях: гуп! гуп! — одчиняються двері і в клубах морозного пару заходить татусь. Весь білий од паморозі, іній ліг йому на брови, на вуса, вкрив суцільно башлик. Татусь іде до столу і ставить два великі глечики, запечатані хлібними корками.

Ви пробували щойно збиту олію? Прямо із блюдця, ще теплу, густо посолену. Вмочаючи в неї гарячий, щойно спечений житній хліб. Обов’язково житній.

Таку олію можна скуштувати тільки раз на рік. Серед зими, щойно привезену татусем з маслобойні.

І нарешті — спогад поки що останній. Про янголів, колядки й кота.

Смирнішої тварини, ніж наш кіт, не було в усьому білому світі. Може тому, що я і Сергійко з нього, як то кажуть, не злазили. Ми то впрягали його у воза чи в сани, щоб їхати в Миргород бити олію, ми орали ним, і жали, і молотили, ганяючи довкруг молотарки по колу, ми тягали його за вуха, за шерсть, за хвоста,— кіт лише жалісно нявкав, коли ми йому особливо допікали, але жодного разу не те що подряпав, а навіть не спробував шкрябнути своїх безжалісних мучителів. В нашого кота й справді була янгольська душа, коли він нас не зненавидів за всі оті муки.

Того вечора ми нетерпляче чекали колядників. За дорослих не можу ручатися, але я і Сергійко стали виглядати їх іще зранку. Відпихаючи один одного, ми тулилися лобами до шибок, щоб не взівати колядників. Славлячи Ісуса Христа і Діву Марію, вони ходили по всьому селу, не минаючи жодної, навіть найбіднішої хати, де з ними ділились останнім, не минали й нашого двору, хоч від хутора до села аж чотири верстви, засипані глибокими снігами. Але того дня сніг не йшов і сонце не ховалось за хмари, а увечері небо всіялось зірками, як маком, а місяць Сяяв, як дзеркало. Тож колядники мали обов’язково прийти, тим більше, що на святковому нашому столі чого тільки не було наготовлено! 1 ковбаси, і кендюх, і сало, і медяники, й калачі,— все те лежало такою горою, що в жоден лантух не вбгати: татусь ревно стежив за тим, щоб колядники пішли од нас з найповнішими торбами, і щоразу казав до мамусі:

25

— Не жалій, Манічко, не жалій…

А мамусю й умовляти не треба: мамуся несла на стіл що тільки бачила.

Тож колядники ніколи не минали нашого двору. Пробивалися по найглибших снігах.

Ось вони! Ось!

Великим гуртом заходять у відчинені широко ворота, прямують до хати. Вже пізно, але надворі видно, як удень: величезний місяць світить прямо у вікна. Ми бачимо й зірку, й ведмедя, і цигана, й цапа, і парубків у високих смушевих шапках, і дівчат у хустках кольорових, у червоних та жовтих чоботях. Вони стають якраз навпроти вікна, до якого ми з Сергійком поприлипали, і починають колядувати.