Як мені не було соромно, мусив признатися, що теж не маю ні копійки.

— Да-а, доведеться поворушити кебетою. Ану давайте мішки!

У мене крім двох банок консервів та десятка сухарів були два шматки господарського мила та дві пачки махорки. Некурящий, я не знав, для чого зберігав оті пачки, вони тільки мішок мій завонювали. Мої знайомі дістали теж два шматки мила і дві непочаті коробки сірників. Василь склав усе те в безкозирку, став посеред тротуару:

— Кому мило? Кому тютюн? Кому сірники? Налітай, не зівай!

Василя ледь не затоптали. Довкола нього завирував цілий натовп, десятки рук простягали гроші:

— Мені, служивий! Мені!..

— Я перший! Я!..

— Вот тєбє дєньгі — бері!..

— Добре, що хоч безкозирка вціліла! — сміявсь потім Кость. А Василь уже журився:

— Ех, дешево продали!

— А ти б торгувався.

— А ти бачив, як з рук видирали? — вже сердито Василь.

Порахували гроші, що жужмом лежали в безкозирці, купили три «мерзавчика», знайшли миршавий скверик, сіли обідати. Відкрили банку консервну, Василь порізав хлібину, зірвав зубами металеву пробку з «мерзавчика».

— Ну, будьмо!

Перехилив, вилив до рота, закинув у кущі порожню посудину. А вслід за ним і Кость. Я ж тримав свою пляшечку, все не наважуючись отак запросто вилити її до рота: ще не пробував пити горілку, пиво досі було моїм найміцнішим напоєм. І коли я нарешті наважився і перекинув «мерзавчика» до рота, мені здалося, що не рідина полилася, а

215

суцільний вогонь. Сльози з очей так і бризнули, я задихнувся, закашлявся, випльовуючи вогняну рідину прямо під ноги.

— Ти що? — спитав подивовано Костя.

— Контузія,— прохрипів я, витираючи очі.— Не можу пити після контузії.

— Да, браток, не повезло тобі.

І вони уже вдвох докінчили того «мерзавчика» клятого.

Іще, пам’ятаю, ми сходили в кіно.

— Хтозна, коли ще доведеться,— сказав Василь, купуючи квитки.

В напівпорожньому залі демонструвався довоєнний ще фільм «Ми з Кронштадта». Він мені дуже подобався, а особливо артист, що грав морячка відчайдушного,— він був страшенно подібний до Костя, який сидів поруч. Той же золотий в роті зуб, що сліпуче виблискував, така ж гітара через плече, весь час здавалося, що моряк на екрані ось-ось візьме гітару до рук і заспіває улюблене Костеве:

Я вам не скажу про всю Одессу,

Вся Одесса очень веліка,

Но и Молдованка и Пересыпь Уважал! Костю-моряка!

Або промовить його ж приказку:

— Ех, жізнь копейка, судьба злодейка!

А що вже Кость мав такий же шалений успіх серед жіноти, як і морячок на екрані, я пересвідчився, коли вже їхали поїздом на Кисловодськ. Та й по Кубані. Всю майже дорогу Кость провів у тамбурі: притискав то одну, то другу, клянучись у любові «до гроба». Не встигла витерти сльози одна, покидаючи морячка на зупинці, де сходила, як Кость накидав оком на іншу, і тоді лунала одна і та ж фраза:

— Потримай гітару, браток! — чомусь довіряв гітару не Василеві, а мені.

Вертаючись з тамбура, потирав задоволено руки:

— Є ще один адресок. Ех, скінчиться війна, буду рік по адресах цих їздити!

— Ти скоро всю залізницю в сльозах жіночих утопиш,— дорікає йому Василь.

— Не втоплю.— А очі вже шукають наступної жертви.

Та це буде трохи пізніше. А поки що ми штурмуємо

поїзд, який подали не увечері, як обіцяли, а вночі.

Тож глуха ніч, темрява, всі вогні замасковані, а ми штурмуємо вагон, що зупинився навпроти: Василь попереду, Кость за ним, піднявши над головою гітару, а я вже позаду. «Полундра!» — вигукує Кость, і ми врізаємось в натовп, що

216

кипить біля сходин. Крик, лемент, хтось зойкає, хтось лається, а ми премо вперед, пробиваючись до входу. Ось Василева темна постать вже на сходинах, ось і Кость видирається, а за ним уже і я, хоч мені відтоптали геть ноги, а в тамбурі так придушили, що затріщали всі ребра.

Врешті ми у вагоні. Займаємо два місця внизу і одну верхню полицю: на ній будемо спати по черзі. Красота! Так можна і місяць їхати.

— Мішки не погубили? — питає Василь.

Ще перед тим як сідати, він перетрусив наші мішки. В свій поклав консерви й хлібину, у Костів — сухарі, а в моєму лишив тільки шинелю, яку я, соромлячись, скинув.

— Сідатимемо,— попередив,— стежте один за одним, щоб якийсь уркаган не обрізав.

І тепер перевіряє, чи цілі мішки.

Поїзд, конвульсивно здригнувшись, рушає, і починається наша далека дорога. Вона і справді виявилася далекою: добу чекали паром через Каспій та майже дві доби у Баку, де я вперше в житті покуштував вино, що продавалося на розлив. Вино було дуже міцне, в голові моїй одразу ж замакітрилось, я став як ніколи сміливий і, наслідуючи Костя, вчепився в якусь молоденьку дівчинку, обіцяючи любити її до самого скону. Воно, перелякане насмерть, ледь од мене вирвалось і втекло, а друзі потім довго потішалися наді мною.

— Оце моряк, так моряк! — кивав на мене Василь.— Куди тобі, Костю, до нього! Учись, як треба дівчат обнімати!

Хоч я, убийте, не пам’ятаю, щоб хоч рукою доторкнувся до того пуцвірінка. І не знав, куди подітись од сорому.

А так ми добралися у Новоросійськ без особливих пригод і там нас одразу ж зарахували в морську бригаду, що формувалась для відправки у Севастополь,— місто, яке зажило легендарної слави оборонними боями з фашистами.

Два тижні формували бригаду. І всі оці два тижні, випаривши в бані всю нашу вошву, тільки й знали, що вантажили на судна снаряди. Снаряди лежали штабелями біля причалів, цілі вулиці і завулки тягнулися майже до крайніх будинків, тисячі, мільйони снарядів, їх наче звезли з усього Союзу. «Давай! Давай! Не одставай!» — підганяли нас командири, за день ми так вимотувалися, що ледь доповзали до ліжок. Не встигнеш і очі склепити, а знову підйом, знов до снарядів, і кожен м’яз болить, як порубаний. Іноді налітали ворожі літаки і тоді ми падали замертво, тут же, коло снарядів, і наше щастя, що літаки бомбили кораблі,

217

які стояли на рейді, а на таку дрібницю, як снаряди, не звертали уваги,— одна-однісінька бомба сюди і не тільки ми, а й усе місто злетіло б у повітря.

Іше нас двічі водили на стрільбище: пристрілювати нові рушниці, і я, як не мружився, жодною кулею не вцілив у ціль. «Ти що, сліпий?» — запитав командир і я мусив зізнатися, що втратив зір після контузії. «То на який хрен ти мені здався?» — сердито спитав командир та й погнав мене у гарнізонний шпиталь до окуліста перевірити: правду кажу чи обманюю, і окуліст, добрий дідок, перевіривши мій зір, запитав у свою чергу: «Як же ви, молодий чоловіче, воювати збираєтесь?» — а потім, подумавши, направив мене на комісію і мені там вручили своєрідний «вовчий білет»: посвідчення, що я непридатний до військової служби.

Одвоювався.

Вертався в частину, повісивши носа. І не так через те, що мене звільнили із армії, як із-за того дрантя, що на мені теліпалося. Як же я у цьому у всьому появлюся вдома?

— Не журись,— сказав Василь,— щось придумаємо. У мене знайомий старшина з речового складу.

Та й повів мене на той речовий склад. Вислухавши Василя, старшина прицілився на мене одним оком, прицілився другим та й скомандував весело:

— Ану роздягайся!

— Все скидати? — спитав я розгублено.

— Все, все. Дівок тут немає, ніхто не одкусить.

І полетіли в мій бік, як у тій казці, розписані синіми хвилями майка, матроска, штани кльош неосяжний, чорна шинеля, поцяцькована блискучими гудзиками, ще й червоними зірками на обох рукавах, чорна шапка-вушанка, що її матроси тільки й носять, і нові, начищені до гарячого блиску черевики. А на завершення всього того багатства казкового — чорний ремінь з отакенною мідною пряжкою.

— Одягайсь, морячок!

Вийшов, ніг під собою не чуючи.

А Василь уже веде до іншого складу. Продуктового. Виявляється, і там у нього завівся знайомий.

Пачка цукру, два шматки мила, п’ять банок консервів, дві отакенні хлібини замість сухарів, дві пачки чаю — це окрім того, шо мій продатестат отоварюватимуть на станціях. їдь, не журися!

— А це вже від мене,— каже Василь, вручаючи мені важкенний пакет.— Будеш в Ізюмі, провідай моїх. Передаси оцей подарунок.

218

Гаряче обіцяю, що як тільки доберуся додому, так і майну до Ізюма. Не ходитиме поїзд — пішки дійду. Бо що мені після армійської служби оті нещасні тридцять кілометрів! Та й у військкомат обов’язково ж треба зайти. Не казав Василеві, що вже вирішив у першу чергу відвідати школу. Оту рідну, де навчався три роки з восьмого класу і по десятий. Учителі глянуть на мене — попадають.

Того ж дня рушив у дорогу додому. Кость і Василь мене й посадили, без них навряд чи й пробився б до вагона. А так зайняв місце біля вікна, сиди, виглядай, а набридне, то куняй потихеньку під перестук коліс. Та пильнуй мішок, що й на мить не випускаєш із рук. Уркашні аж кишить, зазіваєшся, враз обберуть до нитки. Військовий один, що заліз на верхню полицю, заснув, як убитий, а прокинувся босий. Коли зняли чоботи, ніхто й не помітив, хоч людей у вагоні, як маку.

Запам’ятався Ростов, нещодавно одбитий од ворога. І не так Ростов (проїжджали вночі), як міст через Дон, на-швидкоруч споруджений замість того, що його висадили німці, коли відступали. Поїзд переїжджав міст мало не навпомацки, вагони майже до води прогиналися, всі сиділи напружено, вчепившись у вузли та чемодани, і зітхнули лише тоді, коли ріка лишилася позаду.

Потім Ворошиловград, де я зійшов, щоб якось добратися до Куп’янська. У Ворошиловграді мене ледь не поволокли у комендатуру, бо не привітав лейтенанта. Лейтенант був з новоспечених, все на ньому аж кричало, що він щойно з училища: «P-рядовой, почему не приветствуете?» — а в рядового на правиці граблями покалічені пальці, та ще й довідка, що він уже не служить в армії. «Тогда зачем звездочка? — все не міг заспокоїтись лейтенантик.— Снять, не положено!» Довелось, як не жалко було, зняти зірочку з шапки.

Іще сходив у кіно, на денний сеанс. Не міг не піти: демонструвався фільм «Розгром німців під Москвою». Вийшов наче на крилах: б’ємо фашистів, б’ємо! І з зовсім іншим настроєм побіг штурмувати вагони.

На Куп’янськ пасажирські ще не ходили: попотанцював на відкритій платформі, щоб хоч якось зігрітися. А в ешелоні, що йшов на Ярову (далі поїзди не ходили), був один-єдиний пасажирський вагон, як на диво, абсолютно порожній. Тільки я, та два льотчики, та медсестра, яка незабаром підсіла: «Може, у вас, хлопці, тепліше?» — бо у вагоні, що не опалювався, можна будь-кого заморозити. Льотчикам ще нічого, вони у хутряних унтах, у куртках, хутром підбитих, а я і сестричка в шинельках благеньких —

219

холод до кісток пробирає. Я ще бадьорюсь, щоб не посра-мити честь Чорноморського флоту, розстебнув навіть шинелю: що нам, морякам, оцей холод, а сестричка зовсім посиніла. Лягла (була уже ніч), в шинельчину хукає, зубами видзвонює. І тоді я (гордись, флот Чорноморський!) зняв із себе шинелю і накрив нею сестру.

— Що ви! Замерзнете!

— Я? Та мені ніскілечки не холодно!

Забрався на верхню полицю, згорнувся в калачик і всю дорогу до Ярової проклацав зубами. Ще так ніколи, здається, не мерз. Здавалося, що кожна кісточка вкрилася інеєм.

Вийшов з вагона та й ушпарив вздовж колії, що вела в бік Студенка. І те, що я отак перемерз у вагоні і тепер щосили біг, щоб хоч трохи зігрітися, це мене і врятувало. Бо не встиг я й півкілометра одбігти, як позаду загуло, застогнало, тоскно й тривожно, і над станцією попливли троянди ракет, висвітлюючи ешелони, вщерть набиті снарядами й бомбами. А вслід за ракетами, завиваючи несамовито, сипонуло вже бомбами. Я скотився в траншею, що була вирита вздовж залізничного полотна, впав на дно, гублячи шапку, і тут настав кінець світу: всі ешелони, всі до одного, тисячі мін, снарядів і бомб водночас злетіли в повітря.

Скільки часу тривало те пекло, не пам’ятаю. Канонада стояла така, що я зовсім оглух, ядучий дим наповзав у траншею, їв мені очі, я задихався і кашляв, мене знову нудило, як під час приступу, з кожним ближнім вибухом кидало з одного боку траншеї в інший, а раз рвонуло так, що я, свідомість майже втрачаючи, подумав: «Ну, все… Ну, кінець…»

Та ось стало стихати і я, хитаючись, відпльовуючи землю, звівся на ноги. Довкруж валялися розкидані міни й снаряди, що не вибухнули, куріли воронки, сніг був геть зметений, а від велетенського вогнища, що палахкотіло там, де була станція, танцювали криваві спалахи. Знайшов присипану землею шапку, поглибте натягнув на голову, обходячи воронки й снаряди, пішов у бік Студенка.

До села добрався вже вранці. Тут наче нічого не сталося, немов за десять звідси кілометрів не вибухали снаряди та бомби. Мирні дими піднімались до неба над кожною хатою, а дерева стояли всі в інеї, як новорічні ялинки. Людей не було видно, я йшов безлюдною вулицею, і чистий незайманий сніг скрипів під ногами. Дійшов до будинку до болю знайомого, піднявся на ганок, ступив у коридор. Серце гупало так, що аж віддавало у скроні, мені стало жарко, наче й не було надворі зими. Зупинився, прислухався.

220

За дверима лунав сердитий мамусин голос: вичитувала, мабуть, Сергійка.

Знайшов клямку наосліп, потягнув на себе двері…

Як мене не вмовляли тьотя Аня й мамуся, як не просили, я другого ж дня чмихнув до Ізюма. Міг би, звісно, кілька днів посидіти вдома, за цей час нічого з Ізюмом не сталося б, але мені аж пекло появитися в школі в черво-нофлотській формі.

— Та ви що?! — кричав я до мамусі й тьоті Ані.— Ви знаєте, що мені буде, якщо я хоч на день запізнюся у військкомат? Судитимуть!

І вони, налякані, одступилися.

— Ну йди вже, йди — сказала мамуся.— Тільки піддінь під шинелю мою вовняну кофту.

Ледве одбився од тієї вдівачки ганебної. Бракувало ще хустки на голову!

До Ізюма — тридцять кілометрів. Пасажирські поїзди не ходили, а військові ешелони, не зупиняючись, вихорем проносились мимо нашого полустанка. Тож мені не лишалося нічого іншого, як рушити пішки.

Дув лютий східняк, мороз хапав за щоки, за носа, здавалося, що й очі вкриваються кригою, всі оті тридцять кілометрів я майже пробіг, намагаючись хоч трохи зігрітися, та все ж коли села проходив, то піднімав вуха у шапці ще й зав’язував, шинелю ж так розхристував, щоб було видно майку. Іде морячок, шапка аж на потилиці, шинеля розхристана, груди під майкою колесом: от кому всі морози до шмиги!

Як я не застудився, не пообморожував вуха, й досі не знаю.

До військкомату добрався опівдні. Заніс свій «вовчий білет», знявся з обліку та й до школи бігцем: мав сьогодні ж повернутися додому. Провідав іще сім’ю отого моряка, віддав його дружині гостинці. «Та ти ж хоч пообідай із нами!» — кинулася ставити на стіл. «Дякую, мені ніколи!» — Я й справді поспішав дуже до школи, бо з-за цього, власне, й прийшов до Ізюма.

Ось і вона, незабутня та рідна,— сяє великими вікнами, у які я виглядав протягом трьох років, аж поки забрали до армії. Де вони, вікна мого класу? Оно, на другому поверсі. На мить здалось, що по той бік появилися знайомі обличчя: Золотоверха і Россомахіна, Валя Чмовжова і Вася Гаврилов і, звичайно ж, мій найкращий друзяка Мишко Кононенко. Появилися та одразу ж і зникли, стерті безжалісним часом,— лишень шибки виблискують холодно.

221

Поправляю шапку, розправляю всі складочки під ременем флотським, крокую до ганку. На цей ганок я завжди чимдуж вилітав, портфелем розмахуючи, а тепер піднімаюся солідно й непоспіхом: чомусь здається, що вся школа, всі учні й учителі, припавши до вікон, зирять на мене. Навіть директор, потираючи схвильовано ідеально поголену голову, яку я колись облив чорнилом.

Порожній коридор, притишений за дверима за кожними гомін: ідуть саме уроки. Крокую до вчительської, стукаю У двері:

— Можна?