Учительська теж порожня… Ні, не порожня. Там одинока постать, і в тій постаті я одразу ж узнаю нашого класного керівника, великомученицю нашу, яку ми не раз доводили до сліз, до істерики, нашу найдобр’ішу у світі Марію Федорівну.

— Здрастуйте, Маріє Федорівно! — Козиряю їй так, як ще кожному командирові не козиряв.— Дозвольте звернутись?

— Толя Дімаров?.. Боже мій, Толя!..

Іде назустріч, простягаючи руки, а в очах уже сльози і сиві буклі жалісно трусяться. Лише тепер помічаю, як вона подалася.

— Сідай, розказуй про себе!

І от ми сидимо, і я не стільки розповідаю про себе, скільки розпитую про моїх однокласників. Де вони? Що з ними? Чи подали якусь вісточку?

Вася Гаврилов?.. Згорів у літакові в перший же день війни. Товариш написав, що не встиг і мотор запустити, як із-за хмар звалився ворожий літак і розстріляв його впритул.

Мишко Кононенко?.. Пропав безвісти. Потім пішов поголос, що він добровільно здався німцям у полон.

— Але я не вірю! Не вірю! — притуляла Марія Федорівна руку до серця.— Щоб мій учень найкращий… Не можу повірити!

Марії Федорівні всі її учні колишні були тільки найкращими. Навіть я.

— Як ти вчився блискуче! Ти був гордістю школи!

Із скромності не заперечую. Вчителям воно, звісно, видніше.

— А Толмачов? А Калюжний?

— Про цих нічого не знаю.

— А та, як її., (вдаю, що ніяк не можу пригадати), Россомахіна Ніна? — В армії чомусь найбільше думав про

222

неї. І страшенно жалкував, що не догадався (чи не насмілився?) попросити її фото. Коли інші діставали з кишень і один поперед одним хвастались фотографіями своїх дівчат.

— Ніночка?.. Ніночка вдома, нещодавно повернулася з фронту.

— Поранена?

— Та ні, трохи прихворіла. Ти її обов’язково провідай. Знаєш, як вона тобі зрадіє!

Мені й не треба цього казати: побувши ще трохи з Марією Федорівною, я рушив до Ніни.

Ніна жила в одному з бараків, в однокімнатній квартирці. («Без жодних зручностей»,— сказали б сьогодні). Під єдиним вікном все літо цвіли пишні квіти: Нінина мати, учителька нашої школи, кохалася в квітах. Вона була дуже красива, Нінина мама, втративши ще молодою чоловіка, могла запросто вийти заміж, але так і не вийшла — берегла себе для дочки. Ніна її дуже любила і дуже боялася: не пам’ятаю випадку, щоб вона кудись подалася, не спитавши дозволу в мами. Навіть коли ми всім класом збиралися в кіно, то завжди казали: «Зачекайте, хай Ніна збігає, спитає дозволу в матері».

Цікаво, і на фронт її мама послала?

Ніна чомусь мені не дуже зраділа. Весь час куталася у велику вовняну хустку, хоча од натопленої печі жаром аж пашіло, померклі очі її не осявали обличчя. Я ледь узнавав у ній веселу, життєрадісну Ніну.

І розмова наша тяглася якось в’яло, мов з примусу. Ніна слухала мене і не слухала, вслухаючись водночас у щось своє, у занурене, єдино важливе для неї. Між нею і мною стояла якась стіна, яку ні я, ні вона не були в спромозі пробити. Та вона навряд чи й хотіла пробити ту стіну.

— Хочеш чаю? — врешті спитала вона. По довгій паузі, коли кожен із нас напружено думав, що б іще сказати.

— Дякую, мені треба йти.— Я звівся, і в Ніниних очах майнуло якесь аж полегшення.— Та й жарко ж у вас! — Мені не запропонували навіть зняти шинелю.

— А я усе мерзну,— ше щільніше загорнулася Ніна у хустку.— Додому?

— Так… Провідаю тільки Люсю.

— Провідай. Вона тобі буде рада.

І подала мені холодну долоньку.

Вийшов геть розчарований. Було таке відчуття, наче Ніна ждала не могла діждатися, поки я піду геть.

Ну, якщо й Люся мене так зустріне!..

Люся, призвідниця всього нашого класу. Гострого язичка якої боялися і дорослі, й малі. Це про мене вона колись

223

сказала, що я «ні риба ні м’ясо». Ну, зажди ж, я покажу тобі «рибу»! Збив набакир шапку, провірив, чи світиться майка, щосили постукав у двері:

— Здравія желаю! Краснбфлотець Дімаров прибил у ваше распоряженіє!

— Толя!.. Ой, Толя!..

Веселий вихор налетів на мене, ухопив, закружляв по кімнаті. Не встиг і отямитись, як я позбувся шапки й шинелі і тепер сиджу на дивані і мене щосили тримають за обидві руки.

— Ну, як ти, розказуй!.. Ой, як я за вами, хлоп’ята, скучаю!..— І очі, великі, ясні, вщерть наповнені радістю.

От із ким говорити та говорити!

І все було б добре, коли б, уже прощаючись («Ти ж почастіше заходь… Як приїдеш, так одразу ж до мене!.. Ти й не уявляєш, як я тобі рада!..»)… все було б добре, коли б, уже в сінях, я не згадав про ту «рибу».

— А ти пам’ятаєш, як сказала про мене, що я «ні риба ні м’ясо»?

В Люсі й очі округлились.

— Так от. Я тепер м’ясо!

Господи, це ж яким йолопом треба бути, щоб бовкнути оту фразу! Люся, мабуть, до хати заскочивши, задихнулася від реготу…

Більше й не заходив нікуди. Хоч дні вже стояли великі (початок березня), на мене чекала довга дорога додому. По снігу та заметах, через села, що потроху пірнали у темряву.

Добрався додому далеко за північ. Село уже спало, всі хати тьмяніли темними вікнами, і лиш єдине віконце світило у ніч, мене виглядаючи. І як же приємно, як радісно було йти на той вогник!

* * *

Того року, як ніколи, розлився Дінець.

Всю зиму сипало снігом, намітало такі кучугури, що ні пройти, ні проїхати, хати й ті тонули по стріхи, і от всі ці сніги, усі кучугури й замети за якийсь тиждень розтопила дружна весна. Розтопила та й залила все довкола водою.

Потопила — не потопила, а води було стільки, що най-сумирніша річечка, найневинніший струмочок перетворилися в бурхливі та грізні потоки. А що вже казать про Дінець! Він тримався до останнього, все не скидаючи кригу, уїжджену, вбиту тисячами машин та підвід, що

224

підвозили боєприпаси до фронту, а потім за одну ніч розбухнув, рвонув, заревів та й поніс на своїй здутій спині зведені наспіх мости. І розлився, розхлюпнувся од краю до краю, на п’ять кілометрів ушир, аж до потойбічних кряжів, укритих чорніючим лісом. І всі машини й підводи, що поспішали на фронт, всі до однієї враз зупинилися та й розповзлися, маскуючись, по дворах, по лісових нетрях, що підступали впритул до села.

А військових!.. Військового люду набилося стільки, що не вистачало не те що хат, а й клунь та сараїв — поставити всіх на постій. Копали наспіх землянки, зводили намети — цілі містечка виростали поміж деревами. І вже нам, цивільним, до лісу ні кроку, бо куди не ступи: «Стой, кто ідьот?..» А вони ж до нас у село ходили: офіцери вдень та увечері, провідуючи наших дівчат, а рядові більше вночі, цих дівчата менше цікавили, а більше кури та гуси, та ще й те, що зберігалося в коморах та погребах. Не було й ранку, щоб селом не котилася чутка: «Он і до тих забрались до погреба… І до тих… То нехай би вже брало, не жалко, а то ж потовкло усі глечики!.. А в Лобків всіх гусей підмели. На що вже сторожка птиця, за сто кроків почує, а тут навіть не крикнула…»

Так що поголів’я пташиного порідшало значно, не кажучи вже про молоко, сметану та сир. Забралися навіть до нас: вибрали сало з невеликої діжечки, що ми його тримали на чорну годину — мамуся трусилася над кожним шматком. Мамуся, як не журилася, але не лаялась, як це робили інші жінки, бо як же можна лаяти своїх захисників?

— Може, завтра його вб’є. То хай хоч порозкошує востаннє.

Це — рядові. Що навідувалися до Студенка лише вночі. Офіцери ж приходили серед білого дня, офіцери прогулювалися попід ручки з дівчатами, звісно ж, усі до одного неодружені, так що не зівайте, дівчата, ловіть щастя в рожеві долоньки, та поміцніше тримайте, бо вже он і одна ходить з очима заплаканими… і друга цитує «Катерину» напам’ять… Тільки Валя Чмовжова з кожним днем розцвітає все більше: приворожила не будь-кого, не якогось там лейтенантика зачуханого, а майора, та ще й танкіста. Теж неодруженого. Скільки не зустрічав офіцерів на фронті — усі були неодруженими.

Перетовклося і в нас до біса люду військового. І піхотинці, й артилеристи, й танкісти, й зв’язківці, було навіть двійко дівчаток із пошти військово-польової, обидві запам’яталися тим, що їх за щось посадили на гауптвахту:

8 А. Дімаров

225

мамуся з тьотею Анею щодня носили їм передачі. А коли вони ту гауптвахту, або простіше — «губу», одсиділи, то принесли стільки вошви, що наші мамусі оголосили аврал: вирядивши нас усіх з хати, одпарювали обох та одмивали з ранку до обіду…

•Іще гостював у нас кілька день командир частини саперної, що мала навести через Дінець переправу: повінь уже стала спадати, мимо нашої хати день і ніч їхали машини й підводи з акуратно нарізаним лісом. Він якось сказав, що от-от наведуть переправу і тоді всі оці війська, вся оця техніка рине такою лавиною, що ворог покотиться аж до наших кордонів, а то й навіть далі.

— До зими і впораємося,— сказав командир.— Жовтневі у Берліні зустрінемо.

Ми йому вірили, та й як було не повірити, бачачи отаку масу військ…

А потім настав ранок, що надовго вріжеться в мою пам’ять. Минуть роки і роки, багато подій забудуться, зітруться безжалісним часом, а ранок цей пригадуватиметься так ясно і чітко, наче був він сьогодні і оце лише зараз, опівдні, почали опадати руді дими, що підпирали небо по той бік Дінця.

Тієї ночі за останніх два місяці ми вперше заснули по-людському: на ліжках, а не покотом на підлозі. Переправа була нарешті наведена, і всі війська, вся техніка ринули на правий берег Дінця — за якісь дві доби Сту-денок геть зовсім спорожнів, не стріти жодного військового, навіть Валин майор, що ходив за нею, як пришитий, і той подався на фронт,— тож уперше за ці два місяці ми вклалися спати у ліжка. І спали так міцно, що ні рев літаків, ні стрілянина зеніток не могли нас розбудити.

Проснулися лише тоді, як посипались бомби. На переправу, на той берег Дінця, де скупчились наші війська. Вибухи були такі могутні, що нас буквально поскидало із ліжок, нам здалося, що бомби падають поруч за стінами, розхитуючи весь будинок.

В чому були, ми вискочили надвір. Кричали люди, плакали перелякані діти. Але все це тонуло в несамовитому гуркотові, що докочувався з того боку Дінця.

Там коїлося щось жахливе. Руда стіна диму заступила весь виднокрай, вона рухалася, клекотіла, кипіла, прорізуючись спалахами, а зверху на неї падали і падали «юн-керси», моторошно завиваючи сиренами. Ні Дінця, ні потойбічного кряжу — тільки дим і пилюка, тільки перевита в гарячі жгути стіна, шо важко рухалася од того берега на Студенок, поглинаючи все живе на своєму шляху.

226

Першою відреагувала на жахливу ту стіну мамуся: їй, мабуть, здалося, що наша хата ось-ось загориться. Тож мовчки метнулась до хати, стала виносити все, що попадалось під руку, а за нею і тьотя Аня побігла: винесла в першу чергу оті дві картини, намальовані її чоловіком, покійним о. Миколаєм, а за тим ухопила вже зовсім несподівану річ: помийне відро, що правило їй за нічний горщик,— тьотя Аня вночі боялася потикатись надвір. Побачивши те відро, я розсміявся, і мамуся сердито закричала на мене, що чого я стою, не помагаю рятувати майно.

Винесли, склали посеред двору на купу, подалі од хати, що от-от мала загорітись, а потім мамусі зблимнула думка, що бомба може поцілити в ту купу, і давай усе переносити в погріб! І перше, що знову вхопила тьотя Аня, було оте злощасне відро…

А потім після кількаденної панічної втечі наших вщент розгромлених військ по той бік Дінця появилися німці. Село наше знову стало фронтовим, поснувалося відновленими та заново виритими шанцями, по садах стали закопані в землю гармати, а ми переселилися із хати у погріб: німці регулярно обстрілювали Студенок і не тільки з кулеметів та мінометів, а й з важких гармат, і вже не одна хата була дощенту зруйнована і не одна вирита наспіх могила біліла свіжим піском.

Не пам’ятаю, скільки днів ми прожили в тому погребі, знаю тільки, що не дуже довго, бо невдовзі надійшов наказ евакуювати з прифронтової зони все населення (остерігалися, мабуть, шпигунів-диверсантів), і насамперед — учителів, учителі чомусь завжди викликали найбільшу підозру. Підкотила серед ночі підвода, ми повантажили своє нехитре майно та й виїхали десь за двадцять кілометрів у тил.

їхали уже втрьох: я, тьотя Аня й мамуся. Молодшого брата Сергійка за кілька днів перед цим викликали до військкомату. їх, шістнадцятилітніх, в першу чергу підмітали по селах, що лежали в зоні прифронтовій, і я пам’ятаю, як проводжав брата, бо мамуся не змогла: лежала замертво в погребі після приступу важкої хвороби, що мордувала її ось уже кілька років: жорстока мігрень, що супроводжувалась тяжкою судомою, а потім слабістю такою, що не поворухнути й рукою, і все довкруж іде обертом. Майже добу відлежувалась мамуся після кожного такого приступу, то й тепер ледь звела голову, благословляючи сина в далеку дорогу, в невідомість, що на нього чекала.

— Ти ж, Толічка, проведи його… Проведи…— стогнала услід.

8*

227

І я пішов з братом, що аж згинався під важкою білою торбою, адже невідомо було, в яку чужину забирають дитину і скільки вона там пробуде.

— Дай піднесу! — пропонував раз по раз Сергійкові, так було його жалко.

— Я сам,— відповідав щоразу Сергійко, і мені здавалося, що він на мене за щось сердиться.

Минули село, ступили до лісу. І тут на нашу біду появився німецький розвідувальний літак, що його на фронті охрестили «рамою». Появився та й став кружляти понад лісом, видивляючи здобич. І якийсь командирчик, якийсь тиловик, з отих, що отиралися по штабах та складах, налетів на Сергійка з пістолетом у руці:

— Застрелю!!! Демаскуєш!..— тикав тим пістолетом у білий мішок.

— Ану спробуй! — закричав я на нього.— Його військкомат викликає!

— Сбрось мешок,— наказав той уже миролюбніше та й сховав пістолетик до кобури.

«Рама» полетіла, командирчик десь зник. Сергійко, витираючи ображені сльози, знову впрягся в мішок.

— Вертайся додому… Я сам…

Я стояв і дивився, як зникає поміж деревами худенька постать брата, стояв і не знав, чи доведеться коли ще побачитись, чи розлука оця — назавжди.

Вертався додому, а перед очима все ще хилитався Сергійко з необ’ємним мішком за плечима…

Тож ми серед ночі виїхали із Студенка уже втрьох і десь аж на ранок прибилися до села, куди нас евакуювали.

Притулок дала нам одинока вчителька, закохана в музику. Що вона викладала, не пам’ятаю, зберігся у пам’яті лише великий чорний рояль, що займав півкімнати, і її перше до мене запитання, чи навчаюсь я музиці. «Безнадійна справа»,— так приблизно за мене відповіла мамуся і ще додала, що по моїх вухах потовкся добрий десяток ведмедів, тобто я абсолютно позбавлений слуху. На що учителька гаряче заперечила, що такого не буває в природі, що то я просто запущений. «От побачите, не мине й тижня, як він буде грати на роялі! Ось хоча б отак!» — Сіла за рояль, взяла кілька акордів, а потім зіграла якусь простеньку мелодію.

— Завтра й почнемо.

І почалися наші страждання. Страждала в основному учителька, її аж корчило від фальшивих звуків, що виривалися з-під моїх пальців, я наперед уже знав, що з тої

228

муки нічого не вийде, і сідав за рояль з відчуття вдячності, що вона дала нам притулок та ще й підгодувала.

За три тижні я вмудрився освоїти найпримітивнішу ме-лодійку на кшталт «чижика-пижика», з яким і вирушив у дальню дорогу: німці перейшли в літній наступ і нас терміново відправили в тил, тепер уже казали, кудись аж за Дон.

До Дону ми так і не добрались. Пам’ятаю збиту в пилюку дорогу, на якій було все перемішано: військові, цивільні, машини, підводи, худоба. Все те сунуло на схід, намагаючись вирватися із гігантського «котла», що мав ось-ось замкнутися далеко попереду. Густою хмарою стояла пилюка, покриваючи усе живе на дорозі, а німецькі літаки раз по раз падали з неба, сиплячи бомбами й кулями, і розпачливе «Воздух!» розсипало підводи, машини, людей по безкрайньому степу, де не було жодної деревини, жодного кущика для тимчасового схову. Люди лежали беззахисні, молячи невідомо якого Бога: «Тільки не в мене!.. Тільки не в мене!..» — а потім, коли літаки, відбомбившись, відлітали, знову збирались на дорозі, і останньою на ту дорогу виїжджала наша підвода: від літаків уже й слід прохолоне, а мамуся і тьотя Аня все ще лежать, ввіткнувшись обличчями в землю, прикриваючи долонями потилиці.