Сидить, очей з мене не зводить.

І вже коли вляглися на сіні (господарка довго вмовляла спати у хаті), коли полягали рядком — обличчям до всіяного зорями неба, він поцікавився:

— Ти воював?

Кажу, що воював.

— І багатьох німців убив?

— Убивав — не рахував.

— А я не вбив іще жодного…— Васько повернувся обличчям до мене, і очі його аж горіли.— Ти нікому не скажеш, що я тобі зараз скажу?

— Нікому.

— Чесно не скажеш?.. Мого батька німці забрали. Старостою всього району… То я його вб’ю, а сам у партизани подамся. Я вже й гвинтівку знайшов, без затвору поки що… А ти теж у партизани підеш?

— Піду,— обіцяю Васькові. І наші ліси постають перед зором. І по цей бік Дінця, і по той — укривають всі кряжі. Буде де розгулятися.

Дивно, чому я досі жодного разу не подумав про партизанів?

Йшов другого дня лісом й уявляв себе за отими он деревами — з автоматом, а то й з кулеметом.

* * *

— Только, стій!.. Не ворушися!.. Не ворушися, кажу!..

Я буквально на одній нозі застигаю посеред піщаної

коси, що прилягає до Дінця.

Микола повільно підходить до мене, дивлячись пильно під ноги.

Підійшов, присів, ткнув пальцем у ледь помітний горбик, на який я замалим не наступив:

— Бачиш?

Обережно згортає пісок, і на світ появляється прямокутна дощечка.

— Міна?

— А що ж іще?

Мене кидає в жар. Уявив, що б сталося, аби я наступив на той прямокутник. Вибух, сніп нещадний вогню і моєї ноги як не було б. Обережно присідаю і аж тепер бачу ще один горбик… іще… Праворуч… Ліворуч… Попереду… Коса всіяна мінами, наче картоплею, одному Богові відомо, як ми не наступили на жодну. Ну хай я недобачив, а Микола?

237

Микола між тим вже викопує міну. Пальцями розриває пісок, дістає дерев’яну коробку, обережно звільни кришку. Ось і двістіграмова шашка толова, схожа на жовтий брусок мила, ось і зведений бойок, і тонкий, як олівець, капсуль-детонатор: пекельна штуковина, наповнена гримучою ртуттю. Без нього оця двістіграмова плитка абсолютно безпечна: по ній можна бити щосили, кидати об землю або у вогонь — згорить, а не вибухне.

— Є одна,— каже Микола, ховаючи капсуля-детонатора до кишені.— А ось і друга,— нахиляється над наступним горбиком.

Я теж присідаю над міною. Згортаю обережно пісок, намацую пальцями твердий прямокутник. І здається мені, що міна ворушиться у мене під пальцями…

За годину ми розмінували всю косу. Наші кишені повні капсулів-детонаторів, толові шашки акуратно складені в ямку, ямка засипана старанно та ще й помічена, щоб можна було потім знайти.

— Пудів зо три! — задоволено каже Микола.— От би рвонуло!

— Дай час — рвоне,— обіцяю Миколі. Хоч і сам ще до ладу не знаю, що ж ми будемо толом цим висаджувати в повітря. Відступаючи, наші війська знищували все під мітлу — жодного місточка уцілілого. Хіба що німці заходяться щось відбудовувати, от тоді ми і згадаємо про цей тол.

— Треба буде перенести в наш бліндаж,— каже Микола.— Бо ще хтось знайде та забере.

— Кому він потрібен?

— А рибу глушити!

Рибу — це дійсно. Он хлопці, які зголосилися розчищати луки од мін (пропада сіно, чим годувати худобу?), майже щодня повертаються з рибою. Мішками приносять.

— Завтра прихопимо мішки та й однесемо,— каже Микола.

— Селом? Серед білого дня? А як хтось перестріне?

— Увечері, коли стемніє.

— А поліцаї?

— А ми городами.

— А бліндаж по темному знайдеш? Бо не мені, звісно, шукати той бліндаж серед лісу.

— Запросто.

Миколі все запросто. От у кого вже нерви — мотуззя!

Я ще жодного разу не бачив, щоб Микола чогось злякався, завагався у чомусь.

238

Вертаємося у село. Розмінованою вже дорогою (тільки ямки чорніють), що веде через луки. Ліворуч бачимо хлоп-ців-мінерів, вони порпаються у високій траві, знешкоджуючи міни. В кожного за плечима гвинтівка: нещодавно, не питаючи згоди, посватали усіх в поліцію. Вдень — міни, а вночі охороняти порядок. Орднунг. Німецький. Дехто пробував брикатись — таких викликали в управу, суворо запитували: «В гестапо захотів?.. Зараз отправимо!..» — Запитував нещодавно призначений начальник поліції, брат уславленого машиніста-орденоносця, депутата Верховної Ради. Колишній командир Червоної Армії, до того ж кажуть, що, потрапивши у полон, одразу й зголосився у поліцію.

От по кому плаче куля!

— Мішок не забудь,— нагадує на прощання Микола.

Розстаємось на греблі. Миколі — ліворуч, у Малу Яре-

мівку, мені ж — праворуч, у Студенок. Села фактично злилися докупи, ділить їх лише великий став, що бере початок од лісу та й виплескується на луки.

Йду додому, думаючи про те, що ж казатиму мамусі. Обов’язково стане допитуватись, де бродив цілий день, чому не приходив обідати.

Бідна мамуся! Коли б вона дізналася, де ми ходимо, що ми збираємо, ким збираємось стати — умерла б! Одного бліндажа їй би заочі вистачило б!

Ось уже місяць, як я удома. Кінчається літо, як ніколи сумне, невеселе: німець, кажуть, уже на Уралі, а тут вже й управа, й поліція, і замість колгоспу — земельна громада: той же колгосп, тільки з іншою назвою, ті ж бригади і ланки, та ж робота на спільному полі. Дехто спершу надіявся, що німець розпустить колгоспи, стане наділяти землею селян, та надія ця скоро згасла, бо німець — він недурний, німець зразу розшолопав, з кого легше контрибуцію брати: з колгоспу чи з одноосібника-дядька,— ось про що гомоніли між собою дядьки і я якось був присутній при такій розмові, коли наш сусіда, дядько Іван, примруживши око, казав до дядьків:

— Ви що, думаєте, Гітлер дурніший од Сталіна? Він зразу змикитив, що колгоспи розпускати не треба. Розпусти нас — розліземося по норах, як ховрахи. А так: усе на виду, бо гуртове — чортове. Сталін три шкіри з нас дер, і цей буде дерти.

Я того сусіда одразу ж зненавидів. Як він сміє так говорити про Сталіна! Сталін для мене був богом, все найкраще, що коїлося в світі, брало початок од нього.

239

А цей розтуля свого рота чорного. От кому б ворота замінувати!

Весь оцей місяць я ходив на жнива. Не з доброї волі, а з примусу. Селом, не минаючи жодного двору, пройшлись поліцаї, загадуючи на роботу: збирати врожай для непереможної німецької армії. Вихід на роботу обов’язковий, хто ухилятиметься, того під арештом відправлять до району. Як саботажника. А там — табір, а то і петля. Гнали старих і малих, вдома лишалися тільки хворі та ще й ті, хто уже й ходити не міг.

Поле було за Дінцем, за вісім кілометрів, тож виходили рано-вранці, а поверталися затемно. Діди та дядьки косили достиглу пшеницю, жінки в’язали, а молодь зносила важ-кенні снопи у копи й полукіпки, а потім — у великі стоги. Обіцяли, що, коли обмолотимось, німці видадуть людям зерно, бо ж треба якось жити на світі, та одного дня під’їхала ціла колона машин та й забрала ще необмолвчений хліб у село, де була молотарка.

Тільки ми те зерно й бачили.

Але нам — мамусі, тьоті Ані й мені — було чим зустрічати зиму. В перший же день, коли я повернувся додому, мамуся показала два мішки пшениці, що лежали під ліжком. Підібрали на дорозі з якоїсь машини, що обламалася.

— Назбираємо ще жолудів, то якось протягнемо до весни,— сказала мамуся.

І майже всю осінь ми ходили до лісу по жолуді. Потім їх пережарювали, товкли в ступі, а зерно мололи потай в жорнах. Змішували половина на половину та й пекли хліб: важкий, наче цегла і гіркий, як полин. Але це все ж був хліб, розрізаючи кожну хлібину, стежили, щоб і крихта не впала додолу.

Під час жнив я подружився з молодшим од мене на три роки Сушком Миколою, Серіійковим однокласником, а згодом і з двома його однолітками: Карпуновим Костем та Іваном Лобком. їх обох якось привів до мене Микола і сказав:

— Цим можна вірити. Не продадуть.

У мене з Миколою вже не було таємниць. Ми вирішили в першу чергу озброїтися, а там видно буде, як воюватимемо з німцями і поліцаями. Мабуть, і шлях замінуємо, по якому відступатимуть німці. Що німці таки відступатимуть, рано чи пізно, ми не маємо жодного сумніву. Віра в їхню неминучу поразку сидить у нашій крові. Краще вже смерть, аніж жити під німецьким ярмом. Це не гасла, ні, не красні слівця — це глибоке наше переконання.

240

Із зброєю в нас не було жодних проблем: її вздовж Дінця валялося стільки, що вистачило б озброїти не одну стрілецьку частину. І хоч поліцаї-мінери вже добре прочесали всі луки і відвантажили до району не одну підводу боєприпасів, вони все одно не могли все підібрати. Так що знайти гвинтівку чи підібрати карабін було не так трудно, а от як пронести через село до бліндажа, що ми його обладнали посеред лісу?

Врешті надумались розбирати гвинтівки на місці по частинах і переносити: приклади — окремо, дула — окремо, затвори також. Запихали в штани та під сорочки, ще й зверху маскували піджаками, а набої, толові шашки й гранати складали в мішки, пополам із жолудями. Як ми жодного разу не попалися, я й досі дивуюсь, але наш бліндаж потроху-потроху перетворювався на справжній арсенал: зо два десятки гвинтівок, ціла гора набоїв до них, гранати й запали, толеві шашки і капсулі-детонатори ще й кілька мотків бікфордового шнура. Бракувало лише кулемета, кулемет був нашою блакитною мрією. Без нього ми не уявляли нашу діяльність.

Тож, шукаючи кулемет, ми й забрели з Миколою на оте мінне поле.

Кулемет знайшов Карпунов. У Дінці, на мілизні, при самому березі. Як поліцаї його й не помітили? І не ручний, Деггярьова, неоковирний, як дишло, а танковий, схожий на збільшений автомат з круглим диском на шість десятків набоїв. Диски такі в нас уже були, підібрали по танках, що стояли, підбиті, розбомблені по той бік Дінця. Понад десяток дисків. Так що кулемет цей як з неба звалився.

Завдав же він нам мороки! Кожну деталь, густо криту іржею, треба було вимочити в гасові. А де дістати той гас, як не вкрасти у батьків, що трусилися над кожною його краплею. Виціджували потай із ламп та й зносили в слоїках до бліндажа, зливаючи в довгеньке коритце.

Та ось кожна деталь старанно очищена, змащена, припасована на місце. Вставляємо диск, натискаємо на гачок (натиснув Микола), і кулемет враз ожив, ожив так, що ми ледь не оглухли від басовитої черги.

Вертались додому як ніколи щасливі.

Першу нашу партизанську акцію ми провели десь в кінці жовтня і була вона сільською по звичаю: вимазали поліцаям дьогтем ворота, як дівкам, що втратили честь. Дьоготь дістав Микола, в нього батько був лісником і тримав про запас цілу бочку.

Поділилися на дві пари: я і Микола, Кость та Іван, діждалися темної ночі та й рушили з квачами селом.

241

Квацював ворота Микола, а я стояв на чатах, пильнуючи, щоб ніхто не застукав зненацька. Біля чергових воріт на нас люто загавкав собака, одразу ж засвітилося світло, клацнула клямка. Ми кинулись навтікача, Микола перечепився, упав, та одразу ж і підхопився, мене наздоганяючи,— вже майже з порожнім відром: весь дьоготь вилився йому на штани.

Зупинилися аж на греблі, що підпирала ставок. Зачаїлись під вербою, прислухались. Тиша, ніде і не блимне. Згодом залунали поспішні кроки, появились дві темні постаті: Кость та Іван.

— А нас пес наполохав, Микола он штани зіпсував.

Розмовляли пошепки, така була напружена тиша.

Постояли, прислухаючись, і розійшлися: хлопці в бік

Малої Яремівки, вони там і жили, я ж повернув назад. Ішов і під кожним двором мені ввижався поліцай.

Другого дня гуло все село: хтось повимазував поліцаям дьогтем ворота. Поліцаї злі, як чорти, ходили од хати до хати, брали за петельки кожного хлопця.

— Ану, показуй руки! — Дивилися, чи не лишилось якогось сліду од дьогтю.

Тож добре, що в мене були чисті руки, а друзі мої жили в Малій Яремівці, а не в Студенкові: інше село, інший район і навіть область, там були свої поліцаї, які й не думали перевіряти хлопцям долоні. Навпаки, вони були аж задоволені, що їхні колеги так пошилися в дурні.

Тож операцію можна було б вважати успішною, аби не Миколині штани: жодного гасу не вистачило б їх одмочити.

Добігши до двору, Микола їх скинув та й запхнув під колоди, що лежали під сараєм. І вже без штанів пробрався до хати.

Вранці кинулись — немає штанів.

Микола клявся і божився, що клав їх на місце, та батьки йому не вірили.

— Допарубкувалася бісова личина, що вже й штани загубила! — лаявся батько.— Ходи тепер без штанів!

Кінчилось тим, шо батько змушений був віддати свої штани. Празникові…

— Загубиш і ці, то й на очі не попадайся!..

Кілька днів ми сиділи притихлі, як миші. А потім взялись за своє.

Надходила річниця жовтневої революції, сьоме листопада. Ми не могли не відзначити цю дату. Але як? Напасти на поліцію? Підпалити управу? Сперечалися, думали: врешті-решт вирішили вивісити червоний прапор. Посеред села,

242

на крамниці, що порожня стояла в центрі на вигоні. На управі теліпався прапор із свастикою, управу охороняли день і ніч поліцаї, та й дах був од землі високо — спробуй забратися. Крамницю ж ніхто не охороняв і головне: позаду був піддашок — рукою дістати.

Отже, на крамниці. Припасуємо до димаря ще й повісимо напис, що заміновано. Хай майорить, хай усі бачать, що влада радянська живе й помирати не думає.

Лишилося тільки дістати червону матерію.

Довго сушили голову, врешті Іван згадав, що бачив Костеву старшу сестру у червоній сукні.

Кость спершу не вдавався на вмови, посилався на те, що батько з нього сім шкур злупить, коли дізнається. Врешті я не витримав, сердито спитав: