— Пішли.

Заходимо до хати. Вікна в кімнаті вже позавішувані, сяє велика гасова лампа. Побачивши нас, Миколина родичка сплескує в долоні:

— Господи, на кого ви схожі!

Ми, як чорти, в реп’яхах. З ніг до голови. На мені за реп’яхами й шинелі не видно. Скидаємо верхній одяг, починаємо чиститись од колючої напасті.

Миколина родичка (не пам’ятаю, як звали ту мужню жінку, адже коли б нас застукала у неї поліція, їй теж би світила шибениця), коли ми сяк-так одчистились од реп’яхів, береться слати нам постіль. На підлозі.

— Куди ви зараз підете? Не чуєте, що робиться?

Чуємо. Поліцаї мов збожеволіти: смалять у ніч з усіх

видів зброї. Жбурляють навіть гранати: раз по раз чуємо вибухи.

Лягаємо покотом. Не знаю, як хлопці, а я заснути не міг: вслухався у стрілянину, що тривала аж до світанку.

Рано-вранці вертаємося в село. Йду через греблю — ні душі. Скрадаюсь порожньою вулицею — жодного поліцая. Лише занімілі хати.

— Де ти був?

Тьотя Аня лежить на ліжкові — стогне, на лобі у неї мокрий рушник. На мамусі ж немає лиця.

248

— Ми думали, що тебе вже й живого немає!

Оправдовуюсь як тільки можу. Кажу, що грав у карти

в Миколи, а почалася стрілянина — побоявся вертатись додому. В Миколи й заночував.

— Ти хоч би про нас подумав, як про себе не думаєш,— каже плачучи мамуся.

Ну, що мені ще казати? Я мимохіть заздрив партизанам, над якими ніхто не лив сльози, не хапав за поли. Спробували б вони повоювати під наглядом мамусі чи тьоті Ані!

Поліцаї, що вчора наїхали до Студенка, забралися, звідки й приїхали: побоялися, мабуть, лишитися ще на одну ніч. Протягом ночі вони вмудрилися вистріляти всі набої, вижбурляти всі гранати. Стріляли до ранку, а поткнутися в ліс так і не наважилися.

Так була зірвана акція по знищенню холодноярівських партизанів. Селом котилася чутка, що на поліцаїв напав цілий загін партизанів, з кулеметами і навіть гарматами, чутку цю розпустили самі ж поліцаї. Вже пізніше ми довідалися, що кількох поліцаїв, в основному начальство, німці нагородили медалями. За хоробрість, виявлену при розгромі партизанського загону.

А нам — нова неприємність. Якась нечиста сила знайшла наш замаскований окоп та й забрала кулемет разом з дисками, прихопила карабін та гвинтівки. За гвинтівками та карабіном ми не дуже й журилися, цього добра в нас було навалом, а от кулемет… Кулемет треба було дістати за будь-яку ціну, Микола згарячу навіть запропонував викрасти у поліцаїв, але як його викрадеш, коли управа, де перебувала поліція, охоронялася день і ніч, тож вирішили обнишпорити всі наші танки, які стояли, покинуті, по той бік Дінця.

Не день і не два ходили ми за Дінець. Вже й сніг випав, уже й ударив мороз і скував річку кригою, а ми все поверталися з порожніми руками. Танкісти, втікаючи, позабирали всі кулемети, лишаючи лише запасні диски, що валялися майже в кожному танкові. Врешті далеко в лісі, майже під Святогорськом, ми знайшли одинокий танк з кулеметом. В танк чи то поцілила бомба, чи то танкісти його підпалили, він весь обгорів, але з башти поруч з гарматою стирчав кулемет.

Все вигоріло дощенту і всередині і поки ми дістали той кулемет, то перемазались по самісінькі вуха. На моїй чорній шинелі ще не так було видно, Микола ж наче виліз із печі.

249

Кулемет теж обгорів, усуціль взявся іржею. Ми попомучились, поки його розібрали та поклали у гас…

Стояла холодна зима. Ми, як завжди, жили впроголодь, але до окупації мамуся й тьотя Аня одержували хоч якусь зарплату, а тепер ні копійки за душею. Мамуся журилась, журилась та й ударилась в комерцію: хтось їй сказав, що на Донбасі можна збувати живицю. Я надовбав у лісі сосновому добру торбу тієї живиці, і мамуся одного морозного ранку рушила в далеку дорогу: пальтечко ще з років дівочих, ватяні валянки, нею й пошиті, санчата, позичені в хазяїв.

Не було її щось з тиждень. Ми вже не знали, що й думати, як вона пізно вночі постукала у вікно.

Сиділа потім за столом і весь час куняла — так заморилась.

Вторгувала за живицю солі й тютюну. Половину одібрали поліцаї в якомусь селі вже по дорозі додому, а решту таки довезла: тепер буде на що вимінювати буряк і картоплю, цибулю та моркву, а про молоко ми не сміли і думати, на молоко б не вистачило.

Іще кілька разів ходила мамуся на торг, і останнього разу ледь не лишилася по той бік фронту: повернулась за день перед тим, як появилися наші війська.

Та війська наші з’явилися пізніше, тепер німці заходилися ладнати залізницю, що вела з Донбасу на Харків, відбудовувати висаджений нашими військами міст через Оскіл, що впадав у Дінець. Той міст нас найбільше цікавив: ми вирішили висадити його в повітря, як тільки німці закінчать роботу. Разом з ешелоном, що піде по залізниці, бажано з танками. Знайшли в лісі німецьку бомбу, що не вибухнула, підвезли її поближче до майбутнього мосту. Для цього скористалися санчатами, що їх узяв із дому Кость, наче для того, щоб привезти з лісу хмизу. Санчата аж тріщали під вагою стокілограмової туші, ми попобар-балися в глибокому снігу, обходячи кущі та дерева, поки зовсім знесилені підтягнули бомбу поближче до майбутнього мосту.

Ще один міст нас цікавив — через Дінець. По ньому рухалися німецькі машини й підводи і був він од нашого села далеченько. Його ми теж планували висадити в повітря, коли німці почнуть відступати. Що німці рано чи пізно відступатимуть, ми не мали жодного сумніву, як не могли примиритися із своїм життям в окупації. «Краще померти, аніж жити під німцем!» — казали ми не один раз, і це не було бравадою хлоп’яків, які ще по-справжньому й

250

пороху не нюхали (мені пішов двадцятий, а Микола, Кость та Іван на три роки молодші від мене).

Іще ми плекали надію на зв’язок з якимось партизанським загоном, у якого був би приймач. Не могло ж того бути, щоб наші, відступаючи, не лишали в німецькому тилу партизанські загони. Ми були сліпі й глухі, ми не знали, що діється в світі, де наші війська, як вони воюють з фашистами. Ми не вірили побрехенькам поліцаїв, що Червона Армія вже фактично розгромлена, що взята Москва, а більшовики аж за Уралом Ми марили приймачем, але на початку війни був строгий наказ здати всі приймачі і єдиний радіоприймач, що був у Миколиного батька, помандрував до району та й дістався тим же німцям. Навіщо одбирали у людей радіоприймачі, ми так і не знали.

До речі тоді ж поодбирали й мисливські рушниці. Щоб хтось не надумався стрельнути в німця, чи що?

Іще ми надумалися, що, як тільки настане весна, так і перейдемо в ліс. Станемо партизанить по-справжньому.

Не знаю, чи довго б ми протримались в наших лісах. Вони тяглися вузенькою смужкою по обидва боки Дінця й навряд чи ми знайшли б у них надійний притулок. Але й партизанити, сидячи вдома, ми теж не могли: щоразу пояснюй батькам, куди йдеш та до кого та коли додому повернешся. Я вже так забрехався, що мамуся й тьотя Аня стали підозрювати, що я завів дівчину, і боялися по-справжньому, щоб я не надумав женитися.

Десь в кінці січня чи на початку лютого як грім з ясного неба з’явилися наші війська. Я саме снідав, коли до хати вскочив захеканий Кость:

— Поліцаї тікають!

Я так і застиг з ложкою в руці.

— Які поліцаї? Куди?

— Од нашої армії… Цілісінька валка…— випалював Кость.— Зупинилися біля управи… Наші теж до них приєдналися…

Кинувши ложку, я вибіг з-за столу, ухопив шинелю та шапку: «Не дати втікти!.. Не дати їм утікти!..» Вискочив слідом за Костем під розпачливий мамусин крик: «Куди?! Не пущу!»

— Де Микола та Іван?

— Побігли до бліндажа. А мене за тобою послали.

Захекані, вскочили в бліндаж. Микола возився з кулеметом, Іван набивав кишені набоями.

— Нападемо?

— Нападем. Тільки не біля управи — можем не встигнути. Хай на луки виїдуть.

251

Озброїлися, поспіхом залишили бліндаж. Бігли вже не ховаючись та не маскуючись. Перетнули Яремівку, вискочили на луки. Й одразу ж побачили валку, що рухалася в напрямі Дінця. З десяток саней, густо обліплених поліцаями.

— Став кулемет!..— закричав до Миколи.— По поліцаях — вогонь!

При першій черзі поліцаїв наче вітром поздувало із саней. Попадали в сніг, кинулись врозтіч. Навіть не одстрі-лювались, біжачи до Дінця.

От коли ми настрілялися!

Коли все було скінчено (од поліцаїв і слід прохолонув), сторожко пішли до непорушної валки. Там лишилися тільки їздові, що по одному вставали із снігу.

— Синочки, не стріляйте! Нас поліцаї примусили…

— Хто вас стрілятиме! Ану завертайте назад!

І тепер уже на чолі валки не поліцаї, а ми повернулися до Студенка.

І чого тільки не було на тих санях: і борошно, й крупа, і сало, й олія, і навіть мед. Поліцаї запаслися чи не до самого Берліна. Із того добра ми не взяли собі й крихти: все оддали нашій частині, що саме вступала до Студенка та Яремівки…

Після приходу наших військ я недовго гуляв на волі: через тиждень мене забрали до армії. Мели усіх підряд чоловіків, починаючи з вісімнадцятилітнього віку, без усяких медкомісій та оглядів: маєш дві руки та ноги, значить «годен, і нікакіх разговоров». Взяли навіть горбатого сусіда, що тоді говорити про мене! Не помогла б і довідка про звільнення з армії, та я її й не показував: «годен» то й «годен».

Наприкінці зими сорок третього лютували небувалі морози. Дерева вимерзли на корені, птахи падали мертво, а небо було таке крижане, що навіть од сонця віяло холодом. Моя підбита вітром флотська шинелька була розрахована, мабуть, лиш на теплі краї, я в ній мерз так, що кров холонула в жилах і зуб не попадав на зуб.

Необмундированих, нас зігнали усіх до Червоного Лимана та й стали формувати взводи, роти і батальйони. Там же і озброювали: одна гвинтівка на двох та й та переважно трофейна.

Мені дістався італійський карабін, скорше схожий на дитячу іграшку, ніж на справжню зброю. І жодного набою до нього.

Як же я воюватиму?

252

Пообіцяли підвезти набої вже коли доберемося до передової.

Другого дня нас повели з Червоного Лиману в бік Дінця. Грілися, розмахуючи щосили руками, розтирали подубілі, настуджені лютим морозом обличчя,— сльози замерзали на віях! — намагалися забратись в середину колони, де було наче затишніше… «Подтянісь!.. Подтянісь!..» — лунало раз по раз. Та нас і підганять не треба було: самі бігли, рятуючись од вітру пронизливого… Тож поки йшли, якось можна було іще терпіти, а як добралися вже надвечір до села понад Дінцем та як зупинилися і вишикувалися біля крайніх садиб, на белебені відкритому, тут уже стало зовсім непереливки.

— Рравненіє напр-раво!.. Смірна-а!..

До нас непоквапом підходить начальство. Всі до одного в кожушках, у ладних куфайках, підперезані, обвішані зброєю.

— Товаріщ майор, пополнєніє прібило! — доповів лейтенант, що вів нашу колону.

— Здрастуйте, орли!

«Орли» загелгекали грачиною зграєю.

Уже тут кожному взводові призначили командира. З бувалих, обстріляних, з отих, що підійшли.

Нам припав сержант з такими очима весетими, наче лясне от-от по колінах долонями та й зірветься в танок. В куфайці, з пістолетом у кобурі, ще й німецький автомат недбало висить за плечем. Шапка збита на потилицю.

— Замерзли, браття-слов’яни?.. Підем грітися в хату… Ррівняйсь!.. Струнко!.. Кроком руш!

Гупнули в землю одмерзлими підошвами, рушили поспіхом до вимріяної хати.

Набились як у рукавицю. Сорок душ до невеликої кімнати, ще й господиня. Під столом, на лаві, під лавою, по всій підлозі, притискаючись один до одного, щоб хоч трохи зігрітись. «Двері! Двері!» — кричали на тих, хто входив-виходив. Щоб тепліше було, я вкрився шинелею, а під голову замість подушки — кулак.

Незчувсь, як заснув. А проснувся од того, що з мене стягали шинелю.

— Уставай, тобі йти на чати!

— Холодно? — спитав пошепки бійця, що його мав замінити.

— Спробуєш! — відповів той, хукаючи в долоні. Від скарцюбленої постаті віяло таким холодом, наче не чоловік стояв посеред хати — крижина.

253

Одірвавсь неохоче від вгрітої підлоги, натягнув шинелю, підхопив свій карабінчик. Не думав, чим буду стріляти, коли хтось появиться,— думав про лютий мороз і про оту годину, що мав на ньому вистояти.

Застигле від морозу повітря було густе і непорушне. Фіолетові тіні мертво лежали повсюди, а сніг рипів так, наче його різали ножем. Зірки угорі мерехтіли голками, місяць був блідий, як мрець. Я спершу ходив од хати до воріт, а потім не витримав, став бігати. Та однаково не міг врятуватися від холоду. Холод забиравсь під шинелю, проникав до кісток, зводив судомно руки і ноги. Душив усе живе, що тільки насмілювалося поткнутися на вулицю,— ні руху, ні голосу, тільки рип-рип од воріт до порога втоптаною стежкою…

Коди ж мені здалося, що вже давно минула година, заскочив до хати. Переступаючи через розметані тіла, добравсь до годинника, що висів на стіні, придививсь до циферблата. Стрілка застигла на першій годині: ще півгодини на морозі вистрибувати!

Постояв, щоб хоч трохи зігрітися, пішов знову надвір.

— Двері! — гукнули услід.

Потім, коли нарешті повернувся до хати і ліг, довго виганяв зашпори. Грів за пазухою заледенілі долоні, дрижав усім тілом. І крізь сон, що врешті навалився на мене, чув, як тисячі крижаних голочок впиваються в пальці.

Проснувся од грюкоту. Хтось гатив у рами вікна, догу-кувався охриплим голосом:

— Перший взвод — по сніданок!

Першою підхопилась молоденька хазяйка. Сержант, який чомусь опинився біля неї на ліжку, ще з-під ковдри скомандував:

— Командирам відділень виділити по два чоловіка по кашу! Одна нога тут, друга — там!

Внесли кашу, розкладену по казанках (на двох один казанок), по хаті пішов смачний дух.

— Хто не взяв ложки? — спитав весело.

Взяти ложки забули декілька чоловік.

— Ех ви, вояки! Які ж ви солдати без ложок? Хазяєчко, позичте їм ложки.— Сам дістав ложку, подав моєму по казанкові напарнику.

— А ви? — спитав той несміливо.

— Бери, бери, я потім поїм.— Він уже передав свій повен, з верхом казанок хазяйці.

Ложка сержантова була металева, вузька й гостроморда. Ще й вздовж ручки тягнувся старанно видряпаний напис: «Іщі, сука, мясо!»

254

Не встигли доїсти, як знадвору донісся переляканий крик вартового:

— Во-оздух!

Й одразу ж тривожний гул донісся до середини, холодом наповнив груди.

— Одставить кашу! — скомандував дзвінко сержант.— Вимітайся надвір!

Штовхаючись, ми кинулися в двері. Вискакували в холодний ранок, а там уже грізно вібрувало небо і тремтіла земля під ногами.