— А до гвинтівок патрони? — натискали з усіх боків.

— А ружжа не привезли? — проштовхався до підводи й Петро.

— Звідки ж я знав, що ти без ружжа? — передражнив старшина.— Треба було дать телеграму.

— Кому?

— Ворошилову!

Я теж був засмучений: маю трофейну гвинтівку і жодного набою до неї. І хоча б одну гранату. Мимохіть згадав про гранати, шо навалом лежали у бліндажі. Сюди б їх — усім би вистачило.

— Не журіться браття-слов’яни,— втішав нас сержант.— Підем на німця, дістанемо все. А поки що розбирайте цеглини. Та не цілі — по шматкові беріть.

— Цеглини? Навіщо?

— А ось нащо. Кинете в німця, то він що подумає?.. Вірно, граната… Мордою в сніг, ждатиме, поки вибухне. А ви йому на голову: «Хенде хох!» — і з привітом… Ясно?

— Та ясно…

— Ну, коли ясно, то розбирайте цеглини.

Поки озброювались цеглою, зовсім розвиднилось, з-за обрію виткнулось сонце, і як тільки появилося сонце, лунко і дзвінко, наче йому салютуючи, вдарила перша гармата…

Нас кинули в атаку вже під обід. Зосередили за крайніми будинками, бо попереду сидів уже німець, за водосховищем, прикритий муром великого якогось заводу. Там зводились похмурі корпуси, викладені з червоної цегли, чорніло плетиво конструкцій, застигло втикався в небо

261

височезний димар. По ньому весь час стріляли наші гармати. Снаряди, пролітаючи над головами, торохтіли, мов підводи на бруківці, і вже там, поза муром, виростали руді, просвічені сонцем султани, осідали повільно, навсібіч розтікаючись. На димарі прилаштовувались ворожі спостерігачі, і наші намагались їх збити. Іноді снаряд таки влучав у димар, височезна споруда хиталась од вибуху, але продовжувала стояти, мов заворожена.

Всі уже знали про наступну атаку, сигнал до якої буде поданий червоною ракетою: ще перед тим як підтягти сюди, нас вишикували вздовж вулиці і під’їхали два якісь командири. Командири сиділи на конях, один з них був у кубанці й кавалерійській бурці, а другий у шапці-вушанці й розстебнутому кожушкові, так йому було, мабуть, жарко. Обоє, мабуть, добряче поснідали, ще й випили оту нар-комівську норму, після якої й мороз — не мороз, такі в них були червоні та веселі обличчя.

— Замерзли, орли? — звернувся до нас той, що у бурці.— Зараз нагрієтесь. Хто перший добереться до ворога, буде представлений до нагороди. Головне: не зупинятись, не залягати — тільки вперед! Добіжите до муру, а там уже і сам чорт не страшний… Лейтенант!

— Я!

— Людей нагодували?

— Так точно, товаришу майор!

— Тоді, як казав товариш Суворов, з Богом! Зустрінемося вже на заводі.

Лейтенант козирнув, побіг уздовж шеренги в той край, шо ближчий до передової.

— Р-рота! Р-равняйсь!.. Направ-о!.. Шагом арш!..

Пройшли ще одну вулицю, а далі наказали розосередитись і по одному перебігати до напівзруйнованих будинків, що стояли попереду,— тут уже пострілював ворог. Міг ударити кулеметною чергою, а то й кинути міну. Як доказ, повсюди чорніли вирви од вибухів.

Я біг один з перших. Біг, мимохіть вбираючи голову в плечі: лоскітне відчуття небезпеки холодком ворушилося в грудях- А позаду, на п’яти мені наступаючи, хекав беззбройний Петро. Чи не на мою гвинтівку надіявся?

Добіг до будинків, сховався за стіну.

Тут теж усе вигоріло, навіть дерева стояли обвуглені. Тим білішим, незайманішим здалося водосховище, шо простяглеся попереду на добрий кілометр. А за ним уже мур, до якого ми маєм добратися, і там засів німець. Рівна гладенька поверхня, де навіть окові зачепитися ні за шо,

262

тільки сніг, пригладжений, зализаний вітром наче спеціально для того, шоб ніде було сховатись. Навіть сержант розгублено свиснув, побачивши оте водосховище: «Да-а, браття-слов’яни!» Й оті дві години, дві невимовно довгі години до початку атаки, коли ми мерзли під стінами, ховаючись од невидимого ворога, був як ніколи сердитий.

Атака почалася з артпідготовки. Десь позаду озвалися наші гармати, і понад самісінькими головами, рвучи повітря, понеслися густо снаряди. Вибухи затанцювали вздовж муру, там незабаром обволоклось все димом, що розповзався важкою хмарою, поглинаючи сніг.

Згодом гарматне ревшце вщухло, в небо з шипінням злетіла ракета. Злетіла, набухла краплею крові, стала повільно стікати донизу. Сержант повернувся до нас зблідлим обличчям, махнув автоматом:

— Вперед, браггя-слов’яни! — і сам побіг попереду.

Тремтячи од нервового збудження, я метнувся за сержантом. Скотився донизу, перечепився, упав. І поки баб-рався в снігу, вся рота висипала на водосховище — чорними рухливими мішенями. Я нап’яв шапку, що злетіла, підхопив рушницю і побіг наздоганяти своїх: тут, на оцьому висвітленому нещадним сонцем белебні страшно було лишатись самому. І як тільки побіг, позаду захекало гаряче в спину. Петро! Біг за мною, як пришитий!

Наздогнали своїх. Попереду по коліна в снігу — сержант. Уже не біг, а йшов, пригинаючись, мов скрадався до чогось, і за ним сунуло найбільше чорних постатей: їм, мабуть, здавалося, що де командир, там найбезпечніше. Низьке сонце било прямо в очі, сніг сліпив мільярдами колючих іскринок, мур розпливався у тому рожевому мареві, тільки зігнуті постаті попереду, праворуч, ліворуч, що борсалися в глибокім снігу. Мені вже стало жарко, отой дрож, який тіпав під час артпідготовки, щез, і здавалося, що німець уже втік, бо давно б розпочав стрілянину.

І тільки я про це подумав, як мур озвався вогнем.

Сніг, що досі лежав такий чистий та мирний, раптом весь закипів, загадючився фонтанчиками, обпікаючи скроні, засвистіли, затьохкали кулі. Сусід, який ішов поруч, впустив гвинтівку і, хапаючись за груди, став осідати донизу. Ось іще один впав… іще… Попереду… праворуч… ліворуч. Уже всі лежали в снігу і важко було взнати, хто ж живий, а хто вбитий.

Я теж упав, зарився у сніг.

Скільки отак пролежав, не пам’ятаю. Кулемети сікли й сікли, весь простір наді мною був нашпигований кулями і

263

г

від них аж ворушилося волосся. Я лежав, обмерши, лише серце болісно гупало в грудях.

Думок не було — сум’ятні уривки думок. «Я живий… Я ще живий. Господи, пронеси!.. Пронеси!.. Гвинтівка… Та ось, під рукою! А цеглину загубив… Сержант… Де подівся Петро?.. Невже усіх вбило? Казанок… Який казанок?..»

Кілька разів мене трусонуло, обпалило близьким вибухом: німець став кидати міни. І я чомусь найбільше боявся, що крига не витрима і я пірну в крижану купіль.

Відчував, що замерзаю. Змокріла од поту білизна взялася льодком, холод сковував м’язи, проникав у суглоби, підкочував до серця, крижаним обручем стискав груди. Вже, здавалося, гасла й свідомість.

І тоді я заворушився й поповз. Щоб хоч трохи зігрітись. Одразу ж ткнувся обличчям у щось тверде й непорушне. Побачив дві чорні підошви, донизу закаблуками, густо пробиті цвяхами. Обповз убитого, рушив уперед.

Згодом став зігріватись. Знову почув, як б’ють кулемети, густо висвистують кулі. Заліг у снігу, і тут німець знову став кидати міни.

Не пам’ятаю, що було далі. Якась чорна тінь шугонула з неба прямо на мене: сніп полум’я, вибух і мене пожбурило в безвість…

Отямився вже по цей бік Дінця, в польовому шпиталі.

Хлопці, які пораненими потрапили в цей же шпиталь, розповідали, що мене підібрали вже після бою. Що нас усіх кинули на повне знищення в так звану психічну атаку (так ось чому командуванню було байдужісінько, мали ми набої чи ні, були в нас гранати чи цеглини!) і поки німець возився з нами, його обійшли вже інші частини та й вибили з заводу.

— Майже всі полягли… Оце тільки ми і лишилися…

Вбило, мабуть, і Петра. Убило й сержанта.

Я очунював довго і важко. Уже й скресли сніги, уже й води весняні одшуміли, а мене все «водило» то в один бік, то в другий: як зашумить, як задзвенить у голові, як підкотить каламутний нудотний клубок — душу вивертає назовні! Я вже й не валявся на ліжкові, а був наче санітаром при тому ж шпиталі, що розмістився у школі,— носив воду, тягав відра з помиями, перемотував безкінечні бинти, допомагав сестрам носити до операційної важко поранених: у перервах між приступами, коли мені вивертало всю душу,— я, може, й прижився б у тому шпиталі і дійшов би разом з ним до Берліна, коли б не Микола Сушко, який проходив мимо шпиталю саме тоді, коли я ніс відро з помиями.

264

— Толька?!. Ти що тут робиш?

Обуренню Миколиному не було меж, коли він дізнався, що я тут за санітара:

— Щоб наш командир та помиї носив!.. Де твій командир?

Як я його не вмовляв, він стояв на своєму: поговорити з начальником шпиталю. Я уже знав, що поговорить обов’язково: не було в світі такої сили, яка зупинила б Миколу.

— Ось візьму в сільраді довідку й піду до начальника…

— Яку довідку?

— Що ти був командиром партизанського загону… Хай одпускають.

— Не одпустять.

— Одпустять. Нічого тобі помиї носити! Завтра й прийду.

І Микола таки прийшов уже з довідкою. Що я був командиром партизанського загону (Загону! Чотири чоловіки на весь загін!), а тепер у Студенку організовується для самооборони загін ястребків і мене хочуть поставити його командиром.

Чи то подіяла довідка, чи то те, що Студенок був на лінії фронту (доки я валявся у шпиталі, наші війська відступили і по той бік Дінця, у Великій Яремівці, знов окопалися німці), тільки мене згодом комісували і ще раз визнали непридатним до військової служби.

І от я вертаюся сосновим лісом додому. За плечима моїми — автомат (потягнув у шпиталі), а в кишені довідка, принесена передбачливим Миколою. Що я вже командир ястребків сіл Студенок та Малої Яремівки.

Командиром ястребків я так і не став з тої простої причини, що начальство роздумало організовувати такий загін у селі, що лежало на лінії фронту і без цього було забите людом озброєним. Натомість мене призначили секретарем сільради і на другий же день викликали в район. Не у виконком районної ради, як я сподівався, а в КДБ. Я тоді не розумів, що це була за установа, тому без жодного страху ступив на ганок будинку, на якому, здається, ще не було й вивіски.

Розмовляв зі мною літній уже капітан, сам начальник районного відділу. Він довго й доскіпливо допитувався, як ми партизанили, сказав написать навіть звіт, а потім, прочитавши написане, раптом запропонував:

— Не бажаєте вступити до училища КДБ?

Зненацька застуканий цим запитанням, я промимрив,

що мрію поступити в Інститут журналістики.

265

— А ви все ж подумайте.— І з притиском мовив:— Ми далеко не кожному це пропонуємо… Вам треба вступити до комсомолу, до речі.

Я відповів, що подумаю. Вийшов із того КДБ й одразу ж подався в райком комсомолу: порада начальника припала мені до душі.

Так я став комсомольцем. А до училища не вступив і за те досі дякую долі.

Не можу сказати, що я як секретар сільради був переобтяжений роботою. Село наше, повторюю, було фронтове, шанці тягнулися попід вікнами майже кожної хати, з дня на день стрілянина та вибухи мін і снарядів, а часом і літаки налітали, так що усім командували військові, а я з головою сільради були за старшого куди пошлють. Ми то збирали по селу велосипеди для армії… (три велосипеди тільки й знайшли). І дісталося ж мені од баби Ганжихи, тещі завуча, який воював на фронті, за те, що я насмілився реквізувати в них веломашину! Йшла за мною і проклинала мене і весь мій рід до коліна десятого… То вели боротьбу з самогонщиками… А то помагали військовим виселяти людей, хати яких стояли на передній лінії окопів. Проводили цю акцію посеред ночі, щоб не побачив німець та не обстріляв, і було всього: і сліз, і плачу, бо всі жінки (а це були переважно жінки та ще діти)… Жінки не хотіли покидати рідних домівок. Пам’ятаю одну, яка затялася: «Не піду! Хоч убивайте, хоч ріжте — не піду!» Ми її і вмовляли, і тюрмою страхали — не помагало нічого. Врешті скрутили та й понесли з хати. І тільки винесли у двір, як вона вирвалася з наших гарячих обіймів та й метнулася в бік Дінця:

— Німчики! Голубчики! Рятуйте!

Ледь зловили. Кинули на підводу, ще й зверху всілися, щоб скажена знову не вирвалася.

Тож було усього. І смішного, й страшного.

Харчувалися ми з головою у матері Валі Чмовжової: двічі на день їли картопляний суп з галушками. Живіт мов і натовчений, а їсти хочеться все одно. Недалеко од Чмов-жових я й спав: у сараї, на сіні, на своїй червонофлотській шинелі,— щоранку вичісував сіно із чуба. Спав як убитий, не реагуючи навіть на рясну стрілянину, що здіймалася часом серед ночі. Хіба що коли починало бомбити (а бувало не раз і таке), зсувався з горища та й виходив надвір.

Німці чомусь бомбили наше село в основному вночі, а вдень до нас частенько навідувалась «рама» — розвідувальний літак з подвійним фюзеляжем. Кружляла над селом,

266

наче шуліка, видивляючись цілі, й обов’язково з її появою починала бити німецька важка артилерія: видовище не для нервових. Не одна хата до неба злітала, не один горбик виростав над могилою…

Врешті командирам так та «рама» насточортіла, що вони оголосили: хто зіб’є цей клятий літак, тому вручать орден Бойового Червоного Прапора.

Отут ми з Сушком і загорілися: зіб’ємо «раму»!

У нас ще зберігся один кулемет (решту здали армії) і бронебійні набої до нього. Закопали поруч із хатою Чмов-жових стовпа, приладнали на нього колесо з воза, щоб оберталося довкола осі, а на колесо вже кулемет. Спорядили, прицілились: ну, давай, налітай!

Літак немов дізнавсь про наш намір: не появлявся два дні. Два дні ми чергували коло кулемета, виглядаючи «раму» з ранку до вечора. Прилетіла аж третього дня і тільки заклала коло над нами, як Микола дав довгу чергу з кулемета.

Уцілив?.. Не вцілив?..

Літак заклав ще одне коло, і Микола знову сіконув довгою чергою. «Рама» раптом хитнулася, завалилася набік… «Уцілив!.. Уцілив!..» Та й сипонула на наші дурні голови цілий сніп бомб.

Скільки їх висипалося, не рахували. Пронизані свистом, метнулися до погреба, де ховались Чмовжові, вкотились донизу. І тільки вкотились, як земля задвигтіла від вибухів.

Більше вже й не пробували полювати за «рамою»…

А потім наші війська перейшли в наступ і погнали німця геть од Дінця.

На другий же день ми зібрались з головою сільради на той бік Дінця. У хутір, в якому ще до війни вчителювала мамуся. Хутір належав до нашої сільради, і ми повинні були взнати, чи залишилися там люди, чи їх погнали з собою, відступаючи, німці.

Вийшли вже після обіду (день довгий, устигнемо), та за годину і повернулися: в кущах верболозу, понад самим Дінцем, здибали німця. Живого, пораненого в праву руку: заюшена кров’ю, вона теліпалася в нього, мов перебита. Неподалік валявся і парашут: отже, німець був льотчиком. Вгледівши нас, німець підняв руку, мов вітаючись, скрививши обличчя в болісній гримасі. Я іще чомусь гукнув: «Хснде хох!» — ХОЧ німець і без цього підняв здорову руку, ще й поставив на нього свого автомата. Голова спритно його обшукав, але не виявив жодної зброї, лише красивий годинник з металевим браслетом і той годинник

267

вмить опинився на руці голови. Мені аж зашкребло на душі, що той годинник діставсь голові, а не мені.

Що робити з німцем?