Зіскакуємо. Оглядаємось. Де ж військова частина?

З будинку до нас виходить середніх літ дамочка.

— Нарешті,— капризно каже вона.— Скільки можна ждати?

Лейтенант, козирнувши поштиво, почина виправдовуватись, але дамочка його обриває:

— Беріться за справу! — І йде до будинку.

— Значить так,— пояснює нам лейтенант.— Будемо перевозити речі. Для військкома, що одержав квартиру. Спробуйте тільки щось упустити чи побити! Одразу ж в штрафбат помандруєте… Ясно?

Ще б не ясно.

Цілісінький день, майже до вечора, возили військко-мівські бебехи. Ліжка й дивани, столи, шафи, буфет, ще й рояль, подушки і перини, важкі чемодани, чорт-ті чим і напхані. Вантажили під недремним оком отієї строгої дамочки, а потім пиряли на п’ятий поверх в житловому будинку вже в центрі. Аж під вечір, голодні та злі, розійшлись.

274

На цьому моя військова служба й скінчилася: за кілька днів завідуючий відділом сказав, шо редактор вибив для мене броню і я можу спокійно працювати.

Я уже згадував, шо, переїхавши до Харкова, спершу ночував у редакції: спав на тому ж столі, за яким і працював: замість подушки — підшивки газет, ковдрою ж правила моя червонофлотська шинелька і навіть не пам’ятаю, чи було мені мулько. А от що по кілька разів на ніч просинався од холоду, пам’ятаю добре. Ночі ставали все довшими й довшими, все холоднішими та холоднішими, моя шинельчина вже мало мене зігрівала, завідуючий пораїв мені пошукати квартиру з вільним ліжком, і я по першому ж сніжкові рушив у той пошук: стукати у чужі двері та запитувати, чи не пустять на тимчасовий постій. Проходив безрезультатно не один день: весь Харків був забитий військовими, доки якась сердешна бабуля зжалілась наді мною і я поселився у неї, у великій кімнаті, що не опалювалася. Більш-менш тепло було на маленькій кухоньці, де та бабуля й жила, і я, прийшовши з редакції, довго сидів на тій кухоньці, ніяк не наважуючись пірнути в холодну, як крига, постіль: надворі й то здавалося тепліше, аніж в отій остудженій до краю кімнаті. Натягав на себе всі, які тільки були лахи, пірнав під них з головою, хукав, зібгавшись в калачик, і все не міг зігрітися. А проснувшись, довго не міг примусити себе зірватися з ліжка.

Бабуля щоранку вгощала мене окропом, де замість чаю плавали вишневі галузки, а замість цукру підсовувала мікроскопічні таблетки сахарину, що його навезли німці під час окупації. Досьорбавши той імпровізований чай, я збігав по високих східцях на вулицю та й чесав мимо захололих будинків до своєї редакції.

Цивільного люду стрічалося мало, в основному — військові і все те поспішало на фронт, який був уже за Дніпром, і ми всією редакцією не могли діждатися того часу, коли рушимо до визволеного Києва.

Іще мені допікав голод. Після тридцять третього року я ще ніколи так не голодував, як у тому Харкові, мікроскопічні порційки, що ними пригощали нас в їдальні, могли наситити хіба що горобця, я майже весь час думав про їжу й одного разу, не витримавши, поцупив у своєму ж таки відділі сотню порожніх конвертів та й одніс своїй бабулі, яка днювала й ночувала на ринкові: щось купувала, щось перепродувала, шоб не померти од голоду. Вона й спродала мої конверти по карбованцю штука та й принесла

275

чорну хлібину і ми її вдвох і ум’яли, запиваючи отим імпровізованим чаєм.

З Харкова ж я поїхав у своє перше в житті творче відрядження.

Чи то головному редакторові стало відомо, що я складаю вірші, чи оте клопотання за мене щодо броні зацікавило його моєю скромною особою, тільки одного дня він викликав мене до себе й запитав:

— Як ви дивитесь на те, що ми пошлемо вас у творче відрядження?

Що таке творче відрядження, я ще до ладу не знав, тільки подумав, що це щось дуже цікаве, тому й відповів поспіхом, що дивлюсь позитивно.

— От і добре,— кивнув головою Паламарчук: він, очевидно, й не чекав на іншу відповідь.— Вам не доводилось бувати у Великих Сорочинцях? — Діждавшись відповіді, що не доводилось, продовжував:— Великі Сорочинці лежать на Полтавщині, недалеко від Миргорода. В тому селі під час окупації жила жінка, прізвище її…— Тут він заглянув до записника.— Бондаренко… Так, Бондаренко. Її тричі підряд розстрілювали німці. Тож ви повинні написати про цю жінку великий нарис, який ми опублікуємо, а потім вийдемо з клопотанням до уряду про її посмертну нагороду…

На крилах повертався у відділ: в одній руці ніс посвідчення про творче відрядження, а в другій — грубеньку пачку грошей, карбованців чотириста, якщо не більше.

— їду в творче відрядження! — доповів гордо завідуючому.

— Умгу.— Завідуючий навіть не одірвав голови од якихось паперів.

Ну й біс із ним! Я таки їду в творче відрядження!

І ось я їду на Полтавщину, у Великі Сорочинці. Добираюся попутними машинами, переважно військовими, коли в кабіні, а коли й зверху, в кузові, і тоді мене не рятуватимуть ні шинеля, ні шапка, а ноги — мов суцільні крижини. Як я не обморозився насмерть, і досі дивуюся. Та як би там не було, а я на другу добу таки добрався до цього чи не найбільшого на Полтавщині села, що широко й вільно розляглося на березі Псла.

Нині у Великих Сорочинцях стоїть скромний пам’ятник. Людині, заради якої я і їхав у своє перше творче відрядження на початку зими сорок третього року. Хай простить вона мені, що забув, як її ім’я та по батькові: вивітрилося із старої моєї голови, не лишивши і сліду, зате й досі пам’ятаю оту хатину, в якій вона і жила і з якої тричі

276

підряд витягали її німці на розстріл. Голі, обдерті вже поліцаями стіни дихали такою розпукою, такою смертельною тугою, що аж серце бралося щемом, застигла тиша була, як у могилі. Я стояв і дивився на голі дошки, де колись лежала постіль (все-все вигребли поліцаї, не погребували жодною лахою)… на дошки, на яких вона сходила кров’ю після першого розстрілу… і після другого… з яких її підняли вже на третій та й потягли на високу кручу над Пслом під безжальні дула німецьких гвинтівок. Дивився на оголені стіни, що німо волали до мене: «За віщо?!» За те, що вона не розгиналася на колгоспному полі? За мозолі на долонях, за той бруд, що навіки в’ївся в шкіру? Чи за те, що начальству сільському та, мабуть, і районному запекло витягнути її хоча б на медальку? Що посиділа разок у президії, ховаючи поміж колін свої натруджені руки?

Я ходив од хати до хати, допитуючись, що вона зробила такого вже під час окупації, чим «заслужила» отаку страшну смерть.

— А нічого,— стенали плечима люди.— Жила, як усі.

А сусідка журилася, витираючи заплакані очі:

— За що ж її, бідну, і вбили? Сиділа ж, як миша.

І в душі моїй, в уяві моїй зрів образ простої селянки, яка все своє життя знала одне: працю. Важку, виснажливу працю. Я вирішив так написати майбутній свій нарис, щоб кожен, хто прочитає його, зрозумів: ось що чекало на тебе, на нього, на мене під час окупації.

Іще мене вразила ота нелюдська жага до життя, з якою жінка щоразу видиралась од смерті. Я все приходив і приходив на високу кручу над Пслом і подовгу стояв, уявляючи, як вона падала, смертельно підтята безжальними кулями, як пірнала у вир, захлинаючись водою і власного кров’ю, як з останніх сил вигрібалась до берега, а тоді довго повзла, добираючись до рідної хати,— глухим, онімілим селом, без жодного зблиску в затужавілих у темряві вікнах. Всі герої Джека Лондона блідли перед постаттю цієї простої селянки.

Про все це я й писав, повернувшись до Харкова, у своєму першому нарисові. Нічого не додавав, не вигадував, писав тільки те, що розповіли мені люди, я був переконаний, що узнав геть усе про цю жінку: сам селюк, я знав, що в селі усе на виду, там не можна приховати нічого.

Написав, відніс до друкарок і, вже віддрукований, минаючи усі відділи, поклав на стіл Паламарчукові. Адже він мене посилав, перед ним я і звітувався.

Дні минали в нетерплячім чеканні. Я прибігав ледь світ до редакції, хапав віддруковану щойно газету, поспіхом

277

розгортав, шукаючи нарис, я уже уявляв, як принесу ту газету до своєї бабулі, щоб вона зрозуміла, хто в неї живе, але нарис все не появлявся і я вже хотів іти до редактора і запитати, чому не друкують, та мій завідуючий упередив той необдуманий крок:

— Чекаєш — не дочекаєшся побачити свій нарис?.. А його не надрукують.

— Як не надрукують? Чому?!..

— Тебе для чого посилали? — запитав завідуючий. Сам пояснив:— Щоб ти написав про жінку, яку не просто розстріляли, але яка вела героїчну боротьбу з фашистами… Була підпільницею, тримала зв’язок з партизанами…

— Та там і не пахло партизанами! — вигукнув я.

— В крайньому разі активно вела агітацію проти окупантів, писала листівки, згуртовувала довкола себе молодь.

— Нічого вона не згуртовувала! — знову не витримав я.— Жила, як усі.

— От-от, «як усі»,— перекривив мене завідуючий.— Важко було написати, як вона боролася з німцями?

— А що люди сказали б?

— Люди,— хмикнув завідуючий.— Люди прочитали й повірили б… як уміло про це написати… І ми б мали героїню, яку можна було б і до нагороди представляти… Учися, братику, якщо думаєш працювати в газеті.

Так мені було дано перший урок про специфіку роботи в газеті. В ту ніч я довго крутився-вертівся в крижаному ліжкові своєму, сперечаючись подумки із завідуючим, і мені з голови чомусь не йшла вже зовсім інша жінка, яка жила в роки окупації не у Великих Сорочинцях, а в Сту-денкові,і яка була єдиною комуністкою на все село. І хоча вона теж сиділа, зачаївшись, як миша, її невдовзі таки заарештували та й повели… Не на розстріл повели, а в Червоний Лиман, у гестапо чи в жандармерію, точно не знаю, і вона сиділа там кілька тижнів, а потім її одпустили і вона знову сиділа, як миша, поки й прийшли вже наші війська. А коли прийшли наші, о, тоді вона притьмом вилізла з нірки і стала проявляти неабияку активність, доно-сячи і на того, й на того, що працювали буцім на німців. Навіть Валя Чмовжова, моя однокласниця, яку викликали лише один раз до управи начисто переписати якісь папери (на свою біду, мала гарний почерк), навіть вона не сховалась од недремного ока цієї комуністки, та й була за її ж доносом затримана слідчими органами. Попосиділа в сараї, що правив за тимчасову в’язницю. Донесла та жіночка і на нас, наче ми підтримували зв’язок із поліцією, бо ж уці

278

ліли всі до одного, не розстріляли НІМЦІ нікого, і щастя наше, що доносові цьому не надали ваги, а то загриміли б запросто усі до одного до Сибіру. Потім вона довго добивалася, щоб її поновили у партії, бо спалила свій партквиток, як тільки появилися німці.

Я й не думав співставляти цих двох жінок, але коли навіть комуністка сиділа під час окупації тихіше води нижче трави, то що вже вимагати од простої селянки, яка тільки й уміла, що працювати з ранку до вечора і праця для якої становила весь сенс її життя.

Вже по війні, в шістдесят восьмому році Лідія Василівна Шаповал, викладачка української літератури середньої школи міста Миргорода, велика шанувальниця красного слова й ентузіастка своєї справи, педагог, як то кажуть, од Бога, вручила мені грубезний том з таким дарчим написом: «Хай ця книжка завжди нагадує Вам про рідний корінь, рідне джерело, рідне повітря і про тих людей, яких Ви описуєте».

Том цей належить до серії «Історія міст і сіл України» і присвячений Полтавській області. Отоді я й надибав на шістсот сімдесят восьмій— сімдесят дев’ятій сторінках згадку про Бондаренко — жінку, про яку я написав свій перший нарис у тисяча дев’ятсот сорок третьому році. Там написано буквально таке:

«У В. Сорочинцях створено підпільну групу партизанського загону «Перемога» , який діяв на території Миргородського та інших районів Полтавської області. Одним із зв’язківців загону, організатором постачання продовольства, зброї, розповсюджувачем листівок була…» Так, так, саме вона, О. А. Бондаренко, тричі розстріляна фашистами, нагороджена потім посмертно орденом Леніна.

В мене немає жодного морального права піддавати сумніву ці рядки, заперечувати їхню правдивість. Я лише себе самого запитую: невже я тоді був такий сліпий і глухий, що нічого не почув, не побачив? А діяльність підпільної групи була настільки законспірована, що про неї у Великих Сорочинцях сном-духом не відали? Кому ж тоді адресувалися оті всі листівки?

Не знаю. Не знаю.

Та годі із сумнівами. Пишу тільки про те, що бачив і чув, що довелось пережити самому.

Отже моя перша проба пера виявилася настільки невдалою, шо мені більше й не пропонували нічого. Я продовжував опрацьовувати листи читачів, готуючи їх до друку в газеті, і завідуючий мене вчив, як їх правити — вже тоді я познайомився зі штампами, що процвітали на

279

шпальтах всіх радянських газет. Спробуй подати, наприклад, до друку, шо трудівники такого-то села вирішили вчасно провести сівбу зернових. Просто сказати про це. Ні, обов’язково треба було починати отак: «Натхненні великими перемогами Червоної Армії над фашистськими поневолювачами, трудівники такого-то села з величезним піднесенням вирішили провести дострокову сівбу зернових». І так у кожному абзаці, в кожному реченні. Ми вкладали оці пишні цитати всім авторам тих листів, навіть коли наводили пряму їхню мову, і годі було, гортаючи підшивки газет, дошукатися живого, притаманного нашим адресатам слова. Та й вони з часом потроху-потроху засвоювали нашу науку і згодом все більше й більше листів починалося отим «з великим піднесенням».

Десь всередині зими редакція газети перебралась до Києва. Досі пам’ятаю, яке гнітюче враження справила на мене зруйнована наша столиця. Весь Хрещатик лежав у руїнах, там раз по раз лунали вибухи: сапери висаджували у повітря стіни, що не завалилися під час грандіозного вибуху в сорок першому році, який змів весь Хрещатик з лиця землі, всі газети криком кричали про фашистських варварів, які не пожаліли одне з наймальов-ничіших міст Європи, і нікому з нас не западав у голову сумнів, чому це німці, захопивши місто, надумались його руйнувати. Висаджувати в повітря цілі квартали будинків, у яких і жили. Та ще і в день якогось свого свята фашистського. Що за ідіотський салют? Нікому з нас це не западало в голову, а якщо когось і відвідувала крамольна думка, то він потай відхрещувався од неї, як нечистий од ладану.

З дня у день ми всією редакцією виходили розчищати руїни Хрещатика. І кого тільки там не зустрічали! Оно Рильський в пальтечкові благенькому, а он і Тичина з його хрестоматійним пенсне. Пиряють потрощену цеглу нарівні із нами, смертними, в Павла Григоровича і рукава червоні від цегли.

Люба сестронько, милий братику,

Попрацюємо на Хрещатику!

Чи не саме тоді, носячи важкенні цеглини, він склав оці по-дитячому наївні рядочки?

Іще, пам’ятаю, я кілька разів ходив вибирати собі квартиру. Нині в переповненому Києві важко уявити, що цілі квартали стояли незаселеними, особливо у центрі. Я ходив з будинку в будинок, не стрічаючи жодної живої душі, підіймався з поверху на поверх, з квартири в квартиру, і

280

всі вони як одна стояли порожнісінькі, і в усіх були сліди поспішної втечі. Під час окупації там жили, виявляється, переважно німці, які панічно втекли. А до того в багатьох тих квартирах мешкали євреї, які або лежали тепер у Бабиному Яру (про той масовий розстріл ми тоді ще не знали), або евакуювалися, рятуючись од неминучої смерті. Про панічну втечу окупантів свідчили купи сміття, потрощений посуд, повні ванни замерзлої води (з кранів вода вже не текла), в туалети гидко й ступити, у вибиті шибки заліта вільно сніг,— як же тут жити? Мені, що й так коцюбну від холоду? Врешті мені набридло отак безрезультатно ходити, я повернувся у свій кабінет, у наш відділ листів, де, як на початку у Харкові, знову спав на столі, примостивши підшивку газети під голови. Спав, зібгавшись в калачик, зберігаючи кожну грамульку тепла, спав навіть не роззуваючись, бо тут теж було холодно, але принаймні не мело у вибиті шибки снігом та не лежали гори сміття. З дня у день продовжував працювати над листами і не скажу, щоб робота ця мені дуже подобалася. Хоча я вже добре набив руку і кожен лист увінчував пишними отими загальниками, без яких, здавалось мені, не могла існувати нормальна людська мова. Юхим Антонович Лазебник, мій майбутній редактор, якось посміюючись розповів про такий майже анекдотичний випадок. До війни він працював у криворізькій газеті, тоді саме велася бучна компанія за заборону абортів, відділ листів працював в поті чола, організовуючи відгуки читачів (в основному читачок) на рішення уряду і якось до нього в кабінет ввірвався червоний од гніву чолов’яга, вимахуючи пожмаканою газетою.

— Ви редактор?

— Я,— мимохіть звівся Лазебник.

— Так от, товаришу редактор, я щойно побив свою жінку і пообіцяв, що як повернуся од вас, то й не так буду бити!..

— Та в чім справа, товаришу?

— А ви подивіться, що вона написала!.. Ви подивіться! — тикав у газету пальцем розгніваний відвідувач.

Юхим Антонович взяв ту газету, прочитав нігтем підкреслену фразу: «Я з власного досвіду знаю, які шкідливі аборти».

— З власного… З власного!..— кричав уже чоловік.— Поки я пропадав у відрядженнях, вона набувала той досвід. А тепер клянеться і божиться, що того не писала. Як не писала, коли ось надруковано? Кому я повинен вірити: нашій партійній газеті чи отій брехусі?

281

Юхим Антонович став його заспокоювати, та чоловік не вгамовувався.

— Покажіть листа тієї брехухи! Щоб не здумала більш одпиратися.

Розшукали той лист, принесли. Там було написано: «Я знаю, які шкідливі аборти…» «З власного досвіду» в тому листі не було.

— Ну й ну…— сказав тоді чоловік.— Ну й ну…

— Так що виправляйте, виправляйте, та й оглядайтеся,— закінчив Юхим Антонович.— Щоб не направили так, як отой працівник.

Він частенько зупиняв мене, розпитуючи, як живеться-працюсться (сам тулився в редакції, бо дружина з дітьми ще не повернулась з евакуації), бо вважав мене своїм хрещеником. Я вже, здається, згадував, що по завданню відповідального редактора Юхим Антонович Лазебник навідувався в Червоний Лиман, цікавлячись, що я робив під час окупації, та й привіз позитивний відгук: організував і командував партизанською групою. І той відгук вирішив мою долю подальшу. Я проймався все більшою симпатією до цієї людини, я мимоволі горнувся до неї, і коли мені якось (це було вже на початку березня сорок четвертого року) Юхим Антонович сказав, що його призначили відповідальним редактором обласної волинської газети і чи не погоджусь я працювати у нього, то я не вагався й хвилини.

З Луцьком, обласним центром Волинської області, нормального сполучення ще не було. Бої ще точились під Ковелем, щоночі налітали німецькі літаки і скидали бомби на центр, так що Луцьк можна було вважати прифронтовим містом і добратись до нього було не так просто. Тож ми всі втрьох: Юхим Антонович, його дружина Ніна Павлівна, яка щойно повернулася з евакуації, і я сіли на санітарний літак та й полетіли до Луцька.

Літачок той мав три кабіни: попереду — для пілота, потім — для поранених, а вже позаду невеличка кабінка чи не для кулеметника — на той випадок, як налетять «месершмідти». Тож Юхим Антонович і Ніна Павлівна сіли в кабіну для поранених, а я примостився в задній кабінці. Обидві передні кабіни закривалися, моя ж була відкритою, попереду стирчав лише пластмасовий щиток, який майже не захищав від зустрічного вітру: вітер вривався в кабіну, забираючись під мою благеньку шинелю, тіпаючи мої чер-вонофлотські штани. Хоча й був березень, але ще й не пахло весною, на полях лежали глибокі сніги, і я ще ніколи так не мерз, як у тій проклятій Богом кабінці. Здавалося, що й очі бралися кригою.

282

А тут іще повітряні ями. Пілот, мабуть боявся ворожих винищувачів, які могли кожної миті звалитися з низьких, наче свинцем налитих хмар, тож вів літак, замалим не чіпляючи колесами снігів, і нас тіпало, як у віялці. Наш У-2 то підносився різко угору, то провалювався в яму чергову, і всі мої нутрощі то злітали уверх, то опускались донизу. І коли б не крижаний отой вітер, коли б не холод собачий, що пронизував до кісток, мене давно вивернуло б, як рукавичку.

Врешті літак сів на якомусь польовому аеродромі, щоб дозаправитись пальним. Пілот хвацько вискочив з кабіни, а я сидів, не в спромозі поворухнутися, мені здавалося, що й тіло моє насмерть примерзло до крісла.

— Живий? — спитав пілот весело.

— Ж-живий,— процокотів я зубами.

— Потерпи, вже недалеко.

З передньої кабіни, хитаючись, вилізла Ніна Павлівна. Була аж зелена, а Юхим Антонович заходивсь викидати з кабіни те, чим вона снідала.

Дозаправившись, ми знову рушили в путь, раз по раз провалюючись в оті невидимі ями…