Весь наш двір одразу немов ще дужче заливається світлом. І, тим світлом осяяні, парубки і дівчата здаються такими красивими, що я уже й не знаю, що зробити, аби привернути до своєї особи їхню увагу. Хапаю кота, який саме стрибнув на лаву: і собі колядку послухати, та й, задерши йому хвоста, притуляю задом до шибки.

Колядка урвалась, як одрубана. І парубки, і дівчата, і циган, і навіть цап та ведмідь так і застигли, забувши позатуляти роти. А мамуся хапає мене за вухо та стягає з нічим неповинним котом на долівку…

Згадуючи цей випадок, я все більше приходжу до висновку, що ми ніколи не зможемо порозумітися з неземними цивілізаціями, зустрічі з якими так прагнемо. Де вже нам зрозуміти пришельців, коли ми не можемо власних вчинків як слід пояснити. І чотирьохлітній отой Толічка особисто для мене не менш загадкова істота, ніж інопланетянин, який прилетів би з найвіддаленішої од нас галактики.

Мудрий татусь, щоправда, спробував пояснити дикий мій вчинок. Після того, як колядники, яким повернулися нарешті голоси, доспівали свої колядки вже в хаті та й пішли з повним лантухом, татусь, посадивши мене на коліна, повів мову про двох янголів, які сидять у кожного з нас за плечима. Від народження до самої смерті. Білий янгол за правим плечем, а чорний за лівим. Білий підказує нам добрі вчинки, чорний злі. І від кожного з нас залежить, якого янгола слухатись.

— А якого, татусю?

Я приголомшений щойно почутим: у мене за плечима — два янголи! Які не покидають мене ні вдень, ні вночі.

— Треба завжди, синку, слухатись янгола білого. Що учить нас тільки добру. Бог і посилає цього янгола кожному з нас, щоб ми не грішили, не попали до пекла.

26

Що таке пекло, я уже знаю. Казани, у яких день і ніч кипить смола, до червоного розжарені сковороди. В смолі грішники варяться, а сковороди лижуть брехливими язиками. Та ще й чорти з гострими вилами. Якими не снопи піддівають — тих же грішників.

— Чорного янгола хто посилає? — Мав же я знати все про того, хто сидить за моїм лівим плечем?

— Чорного — нечистий, диявол. Щоб спокушати людину. Вводити в гріх… Ну, йди, синку, спати. Та не забудь перед сном помолитися, покаятись у скоєному гріхові.

І ше ніколи я не молився так ревно. Бив поклони, аж у лобі гуло:

— Боженьку, прости мій гріх! А я буду слухатись тільки янгола білого!..

— Що це сталося з нашою дитиною? — дивувалася мамуся другого дня.— Мов підмінили…

Мене й справді мов підмінили: весь час відчував за своїми плечима двох янголів. Мені страшенно хотілося побачити їх хоч краєчком ока, я різко повертав голову то в бік правого плеча, то лівого, але янголи були спритніші од мене і завжди встигали сховатись аж за потилицю. Подумки я давав собі обіцянку слухатись тільки білого янгола й досі не маю жодного сумніву, що до сивого волосся дожив би людиною без жодного гріха, але, на нещастя, десь у другому класі дуже застудився: захотілося побродити в крижаній весняній воді. Білий янгол саме був відсутній: літав, мабуть, на небо за інструкціями, а чорний на моє запитання, чи можна, відповів: “Можна! Можна! Ти що, гірший від інших?” Я і побрів вслід за іншими хлопцями і провалявся потім два місяці з плевритом, а на третій, кати вже одужував, захворів на праве вухо. Про лікаря на селі тоді й чуть не чували, мамуся лікувала моє вухо сама: закапувала гасом. Капала, капала та й докапа-лась, що я став глухий на праве вухо, як чобіт. І білому янголові не лишилося нічого іншого, як перебратися на ліве плече, до янгола чорного. Відштовхуючи один одного, вони й стали кричати в одне й те ж вухо: “Можна!” — “Не можна!” — і така мішанина зчинилася в моїй бідній голівоньці, так уже замакітрилося, що я вже й не міг розібрати, гріх чи не гріх те, шо роблю. І як же я не раз жалкував за татусем, який би підказав, що маю робити!

І тільки в одному випадку я мушу дякувати долі, що вона зробила мене на праве вухо глухим: це коли одна дівчина задумала мене на собі одружити, та й запросила мене до себе на свято, та й сіла праворуч од мене, а подругу свою посадила вже з лівого боку. І такою та

27

подружка була гарненькою та симпатичною, що обидва мої янголи одразу ж закохалися в неї. Ми проговорили весь вечір (що казала дівчина, яка хотіла вийти заміж за мене, я, звісно, не чув), а коли стали розходитись, я напросився провести її додому,— крок, у якому не розкаююсь досі.

Та про це — пізніше. Дай Бог доживу — розповім.

* * *

Ніяк не можу згадати, як називалося те село, що в нього ми приїхали. Жалкую, що не спитав свого часу мамусю. Пам’ятаю лише, що село лежало над річкою Пслом і тонуло в садах, як і всі села на Україні. Чепурненькі хатки весело виглядали з-за невисоких тинів, майже над кожним двором великими кружалами підносились гнізда і з кожного гнізда виглядали лелеки: охороняли двори од пожежі. Іще пам’ятаю велику церкву, яка випливла нам назустріч, сяючи золотими хрестами. Коли ми проїжджали мимо того Божого храму, я став хреститись (татусь завжди, забачивши церкву, скидав картуз і хрестився), а, на мене дивлячись, став класти хрести і Сергійко. Я перехрестився раз… і вдруге… і втретє перехрестився… Мені дуже хотілося, щоб те побачив дядько-візник, але дядько, який сидів до нас спиною, не помітив, як я старався, натомість обернулась мамуся. Побачивши, що ми з братом на виду всього села хрестимося, вона так смиконула мене за руку, що я ледь не скотився з воза.

Вже пізніше, коли ми приїхали і сяк-так влаштувалися у маленькій та ще й темній кімнатці, мамуся, посадивши коло себе мене і Сергійка, пригорнула і сумно сказала:

— Ніколи, діти, не хрестіться на людях. Та й взагалі — не хрестіться. Якщо хочете ще пожити на світі.

— Чому, мамусю? — спитав я приголомшено.— Це ж гріх — не хреститись до Бога!

— Забудьте, дітки, й про Бога. Ніколи про нього не згадуйте.

— Але ж татусь…

— І татуся, дітки, забудьте,— ще сумніше сказала мамуся.— Підростете — самі все зрозумієте.

— А татусь коли до нас приїде? — спитав Сергійко: він, мабуть, так і не зрозумів, що сказала мамуся.

— Татусь не приїде ніколи. І ви не признавайтесь нікому, що у вас є татусь. Кажіть, що помер.

— Татусь помер? — Рот у Сергійка став зовсім квадратний, він ось-ось зареве. Мене теж душать сльози — так

28

мені жаль татуся. Та пам’ятаючи, що я вже дорослий (так, принаймні, твердить мамуся), я щосили стримуюсь, щоб не заплакати. Мамуся ж, поцілувавши мене і Сергійка, підштовхує нас в бік сирітської нашої постелі:

— Пора, дітки, спати.

Набагато пізніше я довідався, що мамуся поміняла старі наші метрики на нові, у яких ми були вже не Гарасютами, а Дімаровими (мамусине прізвище, коли вона була дівчиною), і не Андроніковичами, а Андрійовичами. Мамуся заявила в суді, що старі загубилися, і пред’явила письмові свідчення трьох добрих людей, що ми таки Дімарови, та ще й Андрійовичі, і “що батько наш — теж учитель, а не куркуль, репресований радянською владою.

І я схиляюся низько перед мамусею, перед її світлою пам’яттю за святу цю брехню, що врятувала нас од пекельного тавра, яке горіло б на наших лобах до самої старості. А то й від холодних сибірських снігів.

Отак — живим у могилу — і поховали ми в печальний той вечір свого татуся.

Отут у подальшій своїй розповіді я стикаюся з великою складністю. Річ у тому, що я уже писав про власне дитинство: сорок років тому (Боже, як летить час!) видав “Через місточок’’, згодом “Блакитну дитину”, а ще пізніше “Маскуліна, фемініна, нойтра’’… А коли нашкрябав “Ать-два!..” (редакторів перелякала на смерть крамольна ця назва, вони замінили її на безлику “Як воно в піхоті”). Коли написав і цю повістину, вже не про шкільні роки, а про службу в армії, то об’єднав усі чотири повісті в грубеньку книжку з загальною назвою “На коні й під конем", і книга ця, потовчена безжалісно редакторами й цензурою, була видана десь двадцять років тому і давно вже забулася. Але совість не дозволяє мені повторювати написане й видане, тому в оцих своїх спогадах писатиму лише про те, що не ввійшло до згаданої книжки.

Отож я опускаю багато епізодів з життя у селі, до якого привезла нас мамуся, втікши з хутора, які б яскраві вони не були, а згадую хіба що віконце в нашій кімнаті, біля якого ми з братом висиджували довгі години, виглядаючи з роботи мамусю. Віконце — дві шибки без рами, вмазані прямо у стіну, виглядало у двір і трохи на вулицю, тож ми з братом, подшивши раз і назавжди, де чия шибка,-прилипали до них, як тільки починало смеркати, і сиділи, бувало, до пізньої ночі. Бо нашій мамусі, крім першого класу, одразу ж накинули й інший хомут: лікнеп. Тож прибігши із школи та погодувавши нас поспіхом, вона знову поспішала до школи, де її уже ждали дядьки та

29

тітки, щоб учитися читати й писати. А тоді ще сільське начальство затіяло ставити в сільбуді вистави, і кого в першу чергу в актори? Звісно ж, учителів! А невдовзі іще і в агітатори: затягати людей у артіль і в бригади по розкуркуленню: переписувати мозолями нажите майно, щоб куркулі, яких висилали до Сибіру, не могли прихопити з собою зайву посудину чи одежину. То й не дивно, що мамуся поверталась додому опівночі і завжди заставала нас біля віконця. І, смертельно натомлена, сварила нас, що ми не спимо, а липнемо до шибок, її виглядаючи.

А ми попадалися щоразу наче у пастку.

До вікна ще сідали по-видному. Та чим більше густішали сутінки, тим щільніше вони нас притискали до шибок. Тіні лячно ворушилися за нашими спинами, підступали все ближче, ближче, знайомі предмети тонули в темряві, з-під лави, з-під столу, з-під полу виповзали страшні кудлаті істоти, підбиралися хижо до нас. Ми відчували їх застиглими спинами, ми майже влазили в оте невелике віконце, вдавлювалися лобами в холодні шибки, а мамусі все не було й не було, а темрява стає все густішою й густішою, а вулиця — все безлюднішою. Ось там і зовсім завмерло і нам починає здаватися, що з мамусею щось сталося, і я, замалим не плачучи, кажу братові, що на мамусю, мабуть, напали вовки. Бо кому ж іще, як не вовкам, водитися в оцій страшній темряві!

Сергійко починає одразу ж плакати, за ним не витримую і я. Ми ревемо у два голоси, аж шибки починають видзвонювати, ми вигадуємо сцени одну страшнішу другої, що вовки вже загризли мамусю, що вона уже мертва.

І як же ми обоє радіємо, коли мамуся переступає поріг!

— Господи, ви знову біля вікна! Ну, що мені з вами робити?!

Кидаємося до мамусі один поперед одного, тулимося, горнемось: хай лає, хай навіть б’є, тільки щоб отак не запізнювалась.

Згодом мамуся, на мою й Сергійкову радість, стала проводити лікнеп не в школі, а у кімнаті через сіни, де жили наші господарі: тітка Одарка, дядько Федот і їхній син — на два роки од мене старший Сашко.

Голоснішої од тітки Одарки людини мені ще не доводилося зустрічати. Після кожної фрази її треба було ставити якщо не п’ять знаків оклику, то три вже напевне. Нам здавалося, що тітка Одарка весь час лається. Лається, кличучи до столу Сашка. Лається, вступаючи в розмову з мамусею. Лає і мене та Сергійка: “Осьо я вам млинців принесла!!!” Пуштрить і свого чоловіка, дядька Федота,

зо

зарослого такою чорнющою та густою щетиною, наче він увесь час тримав щітку в зубах. Коли дядько Федот сміявся, то щітка ота розтулялася навпіл, показуючи такі зуби білющі, що й очі сліпило: “Га!.. Га!.. Га!..”

Сміявся ж дядько Федот часто й охоче. Пам’ятаю, як він реготав над однією моєю задачкою. Це коли ми з ним як слід роззнайомились і перестали його боятись.

Ми саме гралися на печі, що займала половину і так невеликої нашої кімнати: я, Сергійко й Сашко. Сашко пішов до першого класу, грамота давалася йому з великим трудом, а я в свої п’ять років уже читав і писав, то й виступив у ролі вчителя: писав літери і казав Сашкові вгадувати слова, що з літер цих і починаються.

Сашко потів, сопів — ніяк не міг розгадати.

— А дай-но я спробую! — простягнув руку дядько Федот. Він за чимось зайшов до мамусі й почув нашу розмову.

Я йому й подав шматочок паперу. Там моєю рукою було виведено:

Д. К.

Б. В.

Д. П.

Б. Л.

Дядько Федот читав, читав, думав, думав, морщачи лоба, — ніяк не міг розшолопати.

— Дуже мудро написано. Ану скажи, що це таке.

І я, гордий з того, що один лише знаю, що там написано, голосно прочитав:

Дід косить.

Баба в’яже,

Дід просить,

Баба ляже!

Отут дядько Федот і вибухнув реготом. Аж хилився од сміху, витираючи сльози.

Коли дядько Федот пересміявся й пішов, мамуся стала гнівно допитуватись:

— Де ти навчився цієї пакості?

Як де? Звісно ж, на вулиці. Ніяк не міг зрозуміти, чого так сміявся дядько Федот і чому у мамусі так паленіють

щоки.

— Навчила на свою голову! — закінчила сердиту тираду

мамуся.

Вона й справді навчила мене читати й писати ще на хуторі, коли мені й чотирьох років не сповнилось. Татусь привіз із Миргорода дві багато ілюстровані книжечки.

Зі

В кожній книжечці було по віршикові, і віршики ЦІ врізалися в мою пам’ять на всеньке життя.

Перший — про м’яч:

Мій дзвінкий веселий м’яч.

Ти куди подався вскач?

Почекай-но, не втікай,

Каченяток не лякай!

По дворі женеш курчат.

Аж пушинки з них летять…

А другий — про ялинку:

Раз я взувся в чобітки,

Одягнувся в кожушинку,

Сам запрігся в саночки Та й поїхав по ялинку…

Кожен рядок — на окремій сторінці. І яскравий малюнок.

Я з тими книжечками і спав. Такі вони були мені милі.

Одну з них, про м’яч, я захопив, коли ми втікали із хутора, а другу зіпсував Сергійко: узяв ножиці та й повирізував усі до однієї картинки. Було ж тоді бійки та реву.

По них і навчила мене мамуся читати…

Та повертаюся до лікнепу.

Щовечора з усього кутка сходилися до нас дядьки і тітки. Дядьки сідали коло дверей, щоб можна було виходити й курити, тітки — поближче до лампи: кожна прихоплювала з дому як не вишивання, то мичку прядива, а то й торбу проса, в кімнаті стояли дві прядки і ступа, в якій товкли на пшоно просо. Жінки просто не вміли сидіти без діла, хоча б і навчаючись, то й прихоплювали з собою роботу. Тут же товклися я, Сергійко й Сашко: без нас, як j то кажуть, і каша не звариться.

Мамуся, строга, красива, в єдиній празниковій кохтині, яку вона, приходячи з школи, обережно знімала і вішала на плечики… Мамуся, якась і на мамусю не схожа, сідала до столу, розкривала абетку і починала урок. Гули обережно прядки, тихенько гупала ступа, лунав мамусин голос. Тітки й дядьки вгадували то одну літеру, то другу, пробували складати докупи і коли виходило слово, раділи, як малі діти:

— Ти диви! І звідки воно узялося, що ожило?

А ми: я, Сергійко, Сашко нишком гралися в закуткові.

Потім підходила черга до мене:

— Толю, а йди-но сюди!

На людях мамуся ніколи не називала мене “Толічкою”-

Я схоплювався, протискався до столу.

32

— Читай,— казала мамуся.— Тільки голосніше, щоб усім було чутно.

І я сідав за “Кобзаря”.

Уже знав, з чого починати. Як молитва щоденна починалася з “Отченаша”, так і читання “Кобзаря" починалося обов’язково з “Катерини”. Скільки разів я її прочитав, вивчив майже напам’ять, а жінки, як тільки я сідав до столу, завжди просили:

— Давай, синку, про Катерину.

1 я починав з “Катерини":

Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі чужі люде.

Роблять лихо з вами…