І ось нарешті ми в Луцьку. Сидимо в натопленій добре кімнаті, п’ємо розведений вонючий, як смертна кара, спирт-сирець, наминаємо гарячу яєшню. Цілісіньку гору ясшні, що ледь вміщається у сковороді, я ще не знаю, що до кінця війни моя продовольча картка отоварюватиметься в основному яйцями, з дня у день і на сніданок і на вечерю їстиму лише яєшню, що мені вже здаватиметься іноді, що тут, на Волині, розводять лише курей; жодної іншої живності, лише кури та кури.

Крім нас трьох, що прилетіли, за столом іще Яків Панасович Чернявський, відповідальний секретар редакції,— не випускаючи смердючої самокрутки із рота, стежить за тим, щоб в усіх чарки були по вінця, та Дерев’янко Микола і Ярина Фетісова. Фетісова вразила мене тим, що була дуже повною, за час війни я одвик бачити повних жінок, а ця як пампушка, що вона й їсть?

Сидимо, не стільки п’ємо, скільки закушуємо (я ледь допив чарку вонючого того сиводралу. «Нічого, научишся»,— втішав мене Чернявський), і чи то од спирту, чи од яєшні сон налягав на мої обважнілі повіки і голоси то віддалялися, то напливали дрімотними хвилями.

І як же солодко спалося мені хоча й на підлозі, але на ряднині, ще й справжня подушка у головах!..

Отут настав час для невеликого відступу. Хочу попросити вибачення у майбутнього читача оцих моїх спогадів

283

за хаотичний виклад подій, з яким він зіткнеться в подальшому: по-іншому писати я вже не зможу. Сам життєвий матеріал спонукає мене до такого викладу і якщо я спробую піти наперекір, дотримуючись послідовності та хронології, то, боюсь, у мене нічого не вийде.

Отож почну із заголовка. Із того, як би я назвав подальші свої спогади, коли б надумався писати їх окремою книжкою. Про своє перебування на Волині, в редакції обласної газети протягом тисяча дев’ятсот сорок четвертого—п’ятдесятого років.

Я б найшвидше обрав такий заголовок: «Нас називали ’’советами». Так йменувало нас місцеве населення. Або ще точніше: «Ми були окупантами».

Нещодавно я розмовляв по телефону з Юхимом Антоновичем Лазебником, який давно вже на пенсії. Але навіть на пенсію вийшовши, він не полишає перо публіциста: цьому свідчення — багато статей, що публікуються в пресі, в тім числі й у такому прогресивному журналі, як «Кур’єр Кривбасу». (Я схиляю голову перед його редактором Григорієм Джамаловичем Гусейновим, який насмілюється видавати українською мовою журнал в отому ворожому російськомовному морі). Статей гострих і чесних,— людини, яка серцем своїм вболіває за український народ, за молоду нашу державу.

Пригадуючи оті шість років, проведених на Волині, я запитав:

— А чи не здається вам, Юхиме Антоновичу, що ми там були окупантами?

— Так, окупантами,— погодився Юхим Антонович. Й одразу ж уточнив:— Але гуманними.

Дорогий Юхиме Антоновичу, дозвольте з Вами не погодитись. Так, ми не вбивали й не заарештовували тих нещасних людей, не виселяли цілісінькі села в Сибір, не ламали отим людям хребти, заганяючи їх до ненависних колгоспів,— наші руки, як то кажуть, були чисті од крові людської, але ми усі, навіть гуманісти,— всі були причетні до пекельних подій, що коїлися тоді на Західній Україні, зокрема на Волині. Пригадаймо хоча б те, що ми писали щоденно на шпальтах «Радянської Волині»,— чи не були ми своєрідними Геббельсами, які вірою й правдою служили нелюдській системі? Нас не виправдовує й те, що всю оту щоденну брехню ми навіть не вважали брехнею, а неправду — правдою. Вирушаючи в службові відрядження, ми вже мали наперед задані теми і під них підганяли усе, що бачили й чули. Писали здебільшого про те, як мало бути по нашій «совєтській» мірці, а не як було насправді. Навіть

284

фото, які ми з тих відряджень привозили, частенько не відповідали гіркій отій дійсності.

У мене й досі збереглося таке одне фото. Воно було опубліковане в нашій газеті під красномовною шапкою: «Збирають щедрий колгоспний урожай». На задньому плані — колгоспник на жатці кінній косить пшеницю, а на передньому — я. Присівши, ще й голову пригнувши, щоб не потрапити в об’єктив фотоапарата, підіймаю догори пучок пшениці, щоб вона на фото здавалася набагато густішою, ніж була насправді. Фото в газеті появилося, звісно без моєї особи, але з отією на передньому плані пшеницею, що я тримав у руках.

Або як ми щоденно майже доказували, наскільки багатшими стали селяни, об’єднавшись в колгоспи. Ми не брехали, о ні, не брехали, ми тільки півправди видавали за правду. Допитувалися, для прикладу, у кого велика сім’я та ще й щоб усі були працездатні (а багатодітні сім’ї в той час на Волині не були винятком, сім, а то й десять чоловік від одного двору працювали в колгоспі) і скільки ця сім’я одержала хліба на вироблені трудодні. А потім писали з чистою совістю: колгоспник такий-то на вироблені трудодні одержав шістдесят пудів хліба (не центнерів, не тонн, а саме пудів, щоб здавалося побільше). Одна людина, а не семеро, а то й десятеро. Справді заможне життя! Читайте, радійте і співайте пісні з дякою великому Сталіну.

До речі, про пісні.

Надходило сімдесятиріччя цього генія всіх часів і народів. Найвидатніша подія в житті кожного мешканця Волинської області, якщо вірити нашій газеті. Ще заздалегідь ми зібралися у вашому кабінеті, Юхиме Антоновичу, радячись, як відзначити на шпальтах «Радянської Волині» цей ювілей. Масові відгуки трудящих? Серія статей про товариша Сталіна? Добре, дуже добре, але все це буде в усіх газетах на терені СРСР. На всіх, як то кажуть язиках. А нам хотілося чогось особливого, чого не було б у жодному часописі. І тоді я згадав один віршик, що надійшов до нашого відділу від поета-початківця. Ось він, цей віршик:

Батьку ти наш рідний,

Сталіне ти наш.

Не покинь нас, батьку,

В цей пагубний час.

Ми до тебе линем.

Вирви нас з ярма,

Бо швабська «культура» —

То наша тюрма.

285

— А що, як організувати цілу сторінку народної творчості? Своєрідні частівки. Про товариша Сталіна.— Я так і сказав: «організувати», інакше ми уже й не уявляли своєї роботи.

Моя ідея одразу ж сподобалась.

— Давайте, Анатолію, беріться одразу ж за справу,— благословили Ви мене, Юхиме Антоновичу.

Повертався з тієї наради, подумки чухмарячи потилицю. У моєму столі, крім оцього віршика, лежало ще два рядочки, які можна було назвати частівкою. Або, на гірший випадок, — приказкою:

Сказав Ленін і Сталін,

Щоб була вся країна в металі.

Вдячні за щасливе життя, волиняни щось не поспішали славословити Сталіна.

Звернувся в обласний будинок народної творчості. Там теж не було чим похвастатись.

Але, як кажуть росіяни, «ліха бєда начало»: я власноруч засів писати частівки. Та ще й залучив до цієї благородної справи працівника мого відділу Олену Рябуху, а також молодого поета Петра Марценкжа, який подавав великі надії. (Марценюка невдовзі заарештували наші славні органи за те, що був одружений з дочкою1 місцевого священика, який буцім мав зв’язок з оунівським підпіллям. Дали цьому нещасному хлопцеві двадцять п’ять років таборів. Повернувся він уже під час хрущовської відлиги — тінь од людини. Пам’ятаю, як він ридав вже у Львові, зайшовши до мене у книжково-журнальне видавництво. Те моторошне ридання-стогін я не забуду повік).

Так появилася ціла сторінка «народної творчості», надрукована вісімнадцятого грудня одна тисяча дев’ятсот сорок дев’ятого року під красномовною шапкою: «Славим батька народного, славим Сталіна рідного».

Але й цього було мені мало. Натхненний отими частівками, я нашкрябав оповіданнячко, як волинський колгоспник влаштовує в щойно збудованій хаті іменини товаришеві Сталіну. Набилося, звичайно, повнісінько люду, «кожен (цитую дослівно) хотів привітати того, хто ледь посміхався з портрета добрими очима. Кожен хотів побажати йому життя щасливого і довгого, як не жила ще жодна людина у світі».

Нещодавно, гортаючи підшивку «Радянської Волині», я наткнувся на отой свій витвір. Прочитав і не знав, що мав робити: сміятися чи плакати. Господи, невже це я написав оці рядки? Невже щиро вірив у те, що такі іменини й

286

справді міг справити волинський селянин, який нахапався зашпорів од рідної радянської влади по самісіньку зав’язку?

А Ви ж, Юхиме Антоновичу, не тільки благословили цей кульгавий витвір до друку, а ще й похвалили його на черговій летючці. Спробували б не благословити! Де була гарантія, що я не поскаржуся у відповідні органи, що Ви відмовилися друкувати оповідання та вірші про товариша Сталіна?

«Ми не лукавили з собою»,— сказав наш великий поет.

В сорок шостому році, в неділю, десятого лютого відбулися вибори до Верховної Ради. Подія, до якої готувалася вся неосяжна країна протягом багатьох тижнів і днів. Спершу відбувалися збори трудящих, на яких висували кандидатами в депутати людей відібраних, ретельно просіяних в райкомівських, обкомівських решетах та й спущених зверху до низу: по одному кандидатові на кожен виборчий округ. Хоча пробачаюся: не по одному. Як же можна не висунути товариша Сталіна та його соратників? А членів політбюро України? Тож обов’язково писалося так: «Трудящі такого-то села (заводу, навчального закладу) з величезним піднесенням висунули кандидатом у депутати Верховної Ради вождя народів Йосипа Віссаріоновича Сталіна, а також колгоспницю П. В. Васюту». (Село Сільно Ковельського виборчого округу). Чи секретаря Волинського обкому партії І. І. Профатілова. Або полковника держбезпеки О. Яковенка, начальника управління НКВС по Волинській області. Те управління містилося навпроти нашої редакції: велетенська, на весь квартал похмура споруда з окутими залізом воротами, не меншими, ніж наш редакційний двоповерховий будинок. Я їздив з тим кандидатом, майбутнім слугою народу на зустріч із виборцями. Попереду — відкрита вантажна машина, наїжачена автоматами та кулеметами, потім трофейний «опель-адмірал» з кандидатом в блакитних погонах (чому всі кати так полюбляють цей колір? Згадаймо хоча б Лєрмонтова: «І ви, мундіри голубиє…»), а вже позаду — дві вантажівки, вщерть набиті до зубів озброєними енкаведешниками. І потім, коли вже на місце приїхали, — потрійне кільце охорони довкола сільського клубу. Полковник не дуже вірив нашій писанині про те, що всі волиняни горою стоять за радянську владу і ненавидять українсько-німецьких націоналістів, а точніше: мельниківців-бандитів (на Волині в основному діяли повстанські загони під командуванням Мельника, а не Бендери). Не вірив тим запевненням і я, хоч сам же їх і писав: пригадую, коли вже після мітингу виходив із клубу, то в коридорі довелося протискатись крізь похмурий натовп

287

селян, в основному молодиків далеко не кволої статури. I як у мені все стислось од страху: зараз укрешуть чимось важким по голові і пиши свою кореспонденцію вже на небесах!

Десь зо два місяці всі газети, в тім числі й наша, криком кричали про непорушний блок комуністів та безпартійних, про численні збори та мітинги, на яких усі, наче змовившись, славословили комуністичну партію і товариша Сталіна (складалося враження гігантської всесоюзної шпаргалки, до якої кожен, хто виступав, мав заглядать неодмінно), а потім настав день виборів і ми, працівники редакції, роз’їхались по виборчих округах висвітлювати голосування.

Мені припав Горохівський виборчий округ. Я вибрав най-глухіше село, і як мене не вмовляли, що там небезпечно, я лишивсь непохитний: мені кров з носа треба було написати, що навіть у найвіддаленішому селі, довкола якого бродять мельниківці, люди горою стоять за радянську владу.

Добирався туди не сам: виїхав ще взвод автоматників та кілька душ з активу районного. Теж усі озброєні автоматами (супутниками агітатора, як їх називали скалозуби) та шс й гранатами, що важко одвисали в кишенях. Ми їхали підводами, вслід за вантажівкою, до якої не осмілився сісти жоден солдат: в разі нападу першою мішенню була б та машина. Для чого вона, порожня, їхала з нами, дізнався пізніше.

Вже перед селом позлазили з саней та й розсипалися в цеп, тримаючи напоготові зброю. І було таке враження, наче ми атакували ворога, що засів у селі.

Я теж тримав у руці пістолет «вальтер», подарунок ківерцівського прокурора, заряджений розривними кулями. Лягаючи спати, завжди клав його під подушку. Якось моя сестра двоюрідна, коли я уже спав, занесла вологе простирадло та й повісила його на кафельну грубку, навпроти ліжка. Я проснувсь серед ночі од моторошного сну: приснився бандит із ножакою — глип, а до мене від грубки суне страшна біла потвора, наставивши руки. Вихопив пістолета та й випустив усі кулі, всі до одної.

Отоді я й побачив, що таке розривні кулі: грубки як не було…

Село не зустріло нас кулеметним вогнем, село наче вимерло. Тільки крайні од дороги хати були обмальовані тризубами, обписані націоналістичними гаслами. Найчастіше траплялося «Слава Україні!».

— Стереть! — скомандував лейтенант з блакитними погонами.

— Может, поджечь? — запитав старший сержант.

288

— Дур-рак! Завтра ж вибори! Ти што, забил?

Стерши всі написи, попрямували до сільради, де містилася виборча дільниця. Ішли й цілилися автоматами у вікна, а за ними, здається, не було жодної живої душі. Жодного людського обличчя по той бік. Все поховалось при звістці: «Совєти ідуть!»

Коло сільради нас зустріта ястребки, їх було душ із десятеро і всі вони мали наляканий вид. Над сільрадою полоскався знехотя червоний прапор, а над дверима висів якийсь аж пожований транспарант: «Всі на вибори до Верховної Ради!» Відчинилися двері, і до нас вийшов неголений давно чоловік з червоними од безсоння очима. Голова сільради, він же й очолює виборчу комісію.

— Готові до виборів? — поцікавились представники з району.

— Та-а… мовби готові…

— Людей попередили?

— Та сказали усім.

— Прийдуть?

— А оно ястребки за ними ходитимуть,— кивнув у бік озброєних хлопців голова.

— Глядіть, щоб були усі до одного. Головою відповідаєте. Ось і кореспондента привезли… Хто голосуватиме перший?

— Та Ольга Базарна. У неї син на фронті погиб. Оно вона і живе.

— Не заспить?

— Та мовби ні. Хлопці розштурхають.

Розмовляючи отак, зайшли до сільради. В найбітьшій

кімнаті містилася виборча дітьниця. На стіні — портрет Сталіна. Сталін незблимно дивився з того портрета, погляд у нього був важкий та недобрий. Пофарбована в червоне урна, дві кабіни за нею, обтягнуті веселеньким поцяцькованим ситчиком, стіл, за яким сидітимуть члени виборчої комісії, роздаючи бюлетені. Лейтенант для чогось відміряв кроками відстань од дверей до кабін, глянув на стелю:

— Гдє у вас лєстніца?

Згодом затупотіло над нашими головами.

— Попрошу освободіть помєщеніє! — звернувся до нас лейтенант, спустившись з горища. Тримав у руках велетенське свердло.

Ми слухняно перейшли до сусідньої кімнати. Я ще подумав, що лейтенант перевіряв, чи не сховалися на горищі бандити. Але навіщо йому оте свердло? І для чого він вирядив нас із кімнати?

J0 А. Дімзроа

289

В ту ніч з нас мало хто і заснув: прислухалися до кожного шурхоту, шо лунав поза стінами. Серед ночі я вийшов до вітру: темно, тиша така, що аж за спину хапає. В жодному вікні й не зблимне, лише в сільраді освітлене вікно та рип-рип — сніг під ногами вартових. Проганяючи думки про бандитів, пошвидше вернувсь у помешкання: єдиний острівець серед зануреного в моторошний морок села.

Спали — не спали — проснулись о шостій. Наспіх поснідали, оглянули востаннє виборчу дільницю, приготували бюлетені та списки виборців.

— Так де ваша Базарна?

— Та хлопці вже побігли.

Невдовзі появилась і Базарна. Закушкана так, що тільки очі мерехтіли.

— Чого, тітко, так рано? Боялися, щоб ніхто не проголосував раніше од вас? Не спали, мабуть, усю ніч?

Жінка тільки провела по губах шкарубкою долонею. А я, налаштувавши блокнота, гарячково мережив: «Ольга Базарна. За дві години до початку голосування прибігла до виборчої дільниці. Не спала всю ніч: боялася запізнитись».

— Ану видайте їй бюлетені!

— Так іще ж мовби рано.— Це — голова.

— Видайте, видайте, жінка того заробила!

Ткнули бюлетені Базарній до рук. Вона стояла несміливо, не знаючи, що з ними робити далі.

— Ось сюди, жінко, опускайте,— підказав голова.— Ось у цю дюрку.

Базарна довго не могла віпхнути бюлетені до урни: не лізли в шпарину.

— Та складіть їх! — хтось із досадою: ну й кугути ж ці селюки!

Врешті проголосувала. Стояла ні в сих ні в тих. Потім запитала несміливо:

— То мона іти?

— Ідіть, тітко, та випийте добру чарку за товариша Сталіна!

— То спасибі вам! — Ще й уклонилася.

Рівно о восьмій в супроводі ястребків почали приходити люди. «Самі бояться,— пояснив голова.— Щоб тоді не спитали хлопці з лісу». Внесли привезений із району патефон (радіо тут ще не було), поставили єдину пластинку (чи більш не дістали, чи забули узяти), на якій була записана популярна ще до війни пісенька:

Расцвєталі яблоні і груші,

Поплилі тумани над рекой,

Виходіла на берег Катюша,

290