На високій на берег крутой!

Виходіла, песню заводіла Про степного гордого орла,

Про того, которою любіла.

Для кого і песню берегла.

Біля патефона сидів один з районних представників. Він невтомно накручував ручку, переставляючи голівку із голкою, ще й притупував в такт пісні ногою.

Расцвєталі яблоні і груші…— наярював патефон.

Коли ж голка доходила до краю пластинки, по кімнаті неслося: ш-шу… ш-шу… ш-шшу… І тоді люди сахалися, наче то був не патефон, а пекельна машина, яка от-от мала вибухнути.

Голосували по-різному. Одні кидали швиденько бюлетені до урни та й ушивалися, наче боялися, що їх от-от затримають, інші ж голосували спроквола, а були й такі, що наважувалися зайти до кабіни, хоч лейтенант запрошував усіх, особливо чоловіків:

— Заходітє, заходітє, не пожалеете!

І ті, що в кабіни заходили, мене найбільше цікавили: мусив навести кілька патріотичних написів на бюлетенях. По секрету домовився з головою, що він, коли голосуватиме, напише подяку товаришеві Сталіну (це в нас називалося «організувать матер’ял»), але одного бюлетеня було для мене замало.

Та ось проголосували майже усі, швидко темнішало. Знадвору донеслись чоловічі голоси, жіночий розпачливий плач. Я, зацікавившись, виглянув.

Поруч із ганком стояла ота крита машина, довкола неї тупцялися озброєні енкаведешники.

— Рразойдісь!.. Рразойдісь!..— кричали вони на жінок, що, плачучи, намагалися прорватися до машини. Нічого не розуміючи, я підійшов до сержанта, запитав, чого плачуть жінки, чого вони добиваються.

— Плачут потому, што дури! — відповів сердито сержант.

Вже пізніше я з’ясував, чого плакали жінки.

Лейтенант недаремно лазив на горище. Він просвердлив над обома кабінами по дірці, посадив над кожною по ен-каведешникові з добре потовченою крейдою в бляшанках. Зайде дядько до кабіни, стане щось писати в бюлетені, а із стелі йому на шапку чи голову вже сиплеться крейда. Вийде, проголосувавши, надвір, а тут енкаведешники:

— Ану наклонісь!

10*

291

Чиста шапка чи голова — чеши, чоловіче, додому, а якщо посипана крейдою — паняй до машини!

— А як чоловік написав щось патріотичне? — спитав я лейтенанта, який добряче підпив за вечерею: ум’яли цілого кабана, списаного в рахунок поставок.— За товариша Сталіна?..

— Разбєрьомся,— гикнув лейтенант.— Слічім почерк, нєвіноватих атпустім.

А перед вечерею, замкнувшись, висипали бюлетені з урни, стали підраховувати голоси. В тому підрахуванні брали участь і члени комісії, і представники з району, і навіть лейтенант, що походжав, заглядаючи їм через плечі. Він же й забрав усі бюлетені з написами, сховав до планшета. Серед тих бюлетенів лише один був із вдячністю товаришеві Сталіну (голова мене не підвів), на решті ж написане таке, що страшно було і читати. Суцільні прокльони.

Порахували зіпсовані ті бюлетені, дістали натомість нові, привезені про всяк випадок з району, стали писати на них патріотичні гасла.

— Дев’яносто дев’ять відсотків,— підсумував голова. І до секретаря, що писав протокол:— За кандидатів блоку комуністів та безпартійних проголосували дев’яносто дев’ять відсотків.

Цим і закінчилося голосування в глухому тому селі.

До району вертались по темному. Попереду гула вантажівка, натовчена дядьками по самісіньку зав’язку, за нею, розсипавшись у цеп, рухались ми, а за нами вже порожні сани. Лише тоді, коли ліс лишився далеко позаду, ми на них повсідалися, готові щомиті скочити в сніг…

Наступного дня я вже був у редакції. Сидів за письмовим столом, строчив кореспонденцію в номер з красномовним заголовком: «Голосують людські серця». Думки вискакували, як чортики з бочки, обкатані рядки лягали один до одного, наче й не я їх писав, а штампувала відрегульована добре машина.

Ось короткий виклад цієї кореспонденції, що була надрукована дванадцятого лютого тисяча дев’ятсот сорок шостого року в газеті «Радянська Волинь».

Вона починалася так: «Село не спить. Всю ніч вогні. Не проспати б».

Далі йшов опис виборчої дільниці з обов’язковою згадкою про товариша Сталіна. Який, звичайно ж, ласкаво всміхався з портрета.

«Шоста година, а вже появляється перший виборець. Це літня жінка — Ольга Базарна. Вона за всю ніч очей не зімкнула: боялася запізнитись.

— Мій син віддав своє життя у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками,— заявила вона, опускаючи бюлетені до урни.— Голосую за світле життя, що його принесла нам радянська влада, за дорогого товариша Сталіна!..

Восьма година, в приміщенні повно народу. Яскраве світло од ламп, урочисто лунає святкова музика. А люди йдуть і йдуть. До виборчої урни підходять селяни й селянки, опускають блакитні і білі бюлетені, відходять потім вбік і довго не розходяться. Діляться між собою враженнями, радістю, говорять про сучасне і майбутнє. А народний вождь Йосип Віссаріонович Сталін тепло і мудро посміхається до них з великого портрета».

Під кінець наводились патріотичні написи на бюлетенях, що їх полишили ощасливлені радянською владою селяни.

«Дев’яносто дев’ять відсотків голосів було подано за непорушний блок комуністів та безпартійних. За вождя всіх народів товариша Сталіна!»

Ця кореспонденція була надрукована в нашій газеті без жодної правки.

Нині ж думаю: чи могла з’явитися в той час інша стаття? Про те, як було насправді. Як ми підходили до села, розсипавшись в цеп, з автоматами напоготові. Як цілилися у кожне вікно, йдучи вже селом. Як ястребки турили селян до дільниці. Про оті дві дірки над кабінами, з яких щедро сипалась крейда. Про закриту вантажівку, вщерть набиту дядьками. Про блакитнопогонного лейтенанта, який дбайливо сховав бюлетені з прокльонами: «Разбєрьомся!» І про те, як замість цих, вилучених, досипали уже нових з патріотичними написами.

Чи могла отака стаття з’явитись?

І де б я, автор такої кореспонденції, опинився б після того, коли б вона була надрукована? Де опинилась би вся редакція на чолі з Вами, Юхиме Антоновичу, коли б раптом узяла та й надрукувала б на шпальтах «Радянської Волині» отаку кореспонденцію.

Ловлю себе на думці, що надрукувати таку річ у радянській газеті — жоден тогочасний фантаст до цього не додумався б. Недремне цензорське око засікло б її ще в наборі, у гранках. Помітило б, вилучило б та й однесло б у відповідні інстанції.

За кожну критичну кореспонденцію, що таки з’являлася зрідка на сторінках нашої газети, Вам, Юхиме Антоновичу, доводилось воювати у різних інстанціях. Показуючи, що це не узагальнення. Прикрий випадок, нетиповий для нашої дійсності…

293

г

Але що найстрашніше: я тогочасний просто не зміг би написати той нарис по-іншому… Я щиро вірив у те, що Сталін дні і ночі не спить, піклуючись про всіх нас, його дочок та синів («Всі ми Сталіна сини, Сталінові дочки»), що наш лад найсправедливіший та найгуманніший у світі, і цю мою віру не могло похитнути ніщо.

Хоча неправда, іноді моя віра у справедливість нашого ладу таки похитувалася.

Я вже згадував, що навпроти нашої редакції’ стояв будинок НКВС — велетенська похмура споруда, схожа скорше на в’язницю. Вікна в ній світилися майже всю ніч. Особливо вражали ковані залізом ворота, заввишки з наш двоповерховий будинок,— ті ворота не відчинялися ніколи, годі було здогадатися, що за ними відбувається.

Так от, відчергувавши всю ніч «свіжоголовим» («свіжо-головим» у кожній редакції називався черговий, що вичитував щойно зверстані сторінки газети перед тим, як їх підписати до друку. Не доведи Господи якась груба помилка, якась не та навіть літера у такому слові, як Сталін чи Сталінград, і не один рік в’язниці тобі гарантований. Та не тільки тобі, а й авторові, та коректорам, і відповідальному редакторові: усі ми висіли на одній ниточці, яку в будь-яку мить могли перерізати нещадні ножиці пильних органів, що день і ніч наглядали за нами. Ви, Юхиме Антоновичу, не втомлювалися розповідати про одного редактора районної газети, який у тридцять сьомому році застрелився з-за однієї літери, що вкралася в заголовок: замість «Выполняйте советы врача» там було надруковано «Выполняйте советы врага»)… Тож, підписавши останню сторінку, я звівся з-за столу та й підійшов до вікна, за яким розгорався світлий по-весняному ранок.

Було ясно, сонячно, тихо. Безлюдна ще вулиця світила дбайливо підметеними тротуарами і навіть будинок навпроти не здавався таким похмурим та грізним. Я потягнувся, з насолодою думаючи, що зараз прийду додому, завалюся у ліжко і спатиму, спатиму скільки влізе. Потягнувся, та так і застиг з піднесеними догори руками: оті важкенні, оббиті залізом ворота раптом почали одчинятися. Потихеньку, поволі, наче самі собою, все ширше і ширше, показуючи темне нутро, що лежало за ними. Одчинились, застигли і з розтуленої навскрізь пащеки полився суцільний людський потік: жінки, діти, дівчата, згорблені од старості діди і молоді чоловіки. Виливаючись на середину вулиці, вони йшли по чотири в ряд, а по обидва боки, за ними пильнуючи, крокували солдати: одні з собаками, інші тримали наперевіс гвинтівки з примкнутими багнетами. Ні звуку, ні окрику,

294

колона виливалася й виливалася, як у страхітливому сні, і не було їй кінця-краю. Наче вся Волинь, усе населення області було зігнане в жахливий той двір і тепер, прорвавши залізну загату, виливалось на вулицю…

Я отак і простояв з піднятими руками, аж доки той двір спорожнів і печальний потік зник у кінці вулиці.

Куди вони пішли? Куди їх погнали?

Брів додому, як у тумані. Не помічав ні освітленої по-святковому вулиці, ані будинків, що світили затишно вікнами. Перед моїми очима все лилася й лилася ота безмовна колона, тільки чомусь замість наших солдатів вже крокували есесівці з лютими псами на повідках. Під час окупації я одного разу бачив, як німці гнали полонених. Так то ж полонених, так то ж самих чоловіків, а тут і жінок, і молоденьких дівчат, і малолітніх дітей! Я навіть побачив у колоні тій жінок, що несли немовлят.

Повернувшись додому, заснути так і не зміг: перед очима все крокували й крокували есесівці і лилася, лилася безконечна колона…

Не один день по тому ходив, як у воду опущений. Було таке відчуття, наче в мені усередині відкрилась невигойна рана і пекла, й не давала хоч на мить забути про неї. Як отой Шевченківський цвях, вбитий в самісіньке серце.

Врешті не витримав, розповів Лазебникові. Пізно увечері повертаючись додому в будинок, де ми разом жили. На вулиці — ні душі і я не боявся, що хтось міг підслухати.

— Ну нехай чоловіки, вони проти нас воювали. А діти?.. А оті немовлята?.. їх за віщо?..

Юхим Антонович довго мовчав, а потім сказав якимось аж надломленим голосом:

— Я теж бачив цих нещасних людей.

І розповів, як секретар обкому Профатілов запросив його поїхати на вокзал: подивитись, як відправлятимуть до Сибіру мельниківців-бандерівців. Коли вони приїхали на оточений енкаведистами вокзал, люди вже були повантажені в ешелони. У товарні вагони з загратованими віконцями. Крик, стогін, лайки солдатні, що супроводжували ті вщент набиті вагони, охриплий гавкіт собак…

— А одна жінка… Як вона кричала до нас з Про-фатіловим крізь загратоване віконце!.. Як же проклинала!.. Навіть Профатілов не витримав — пішов геть з перону…

— Ви тільки про цю розмову нікому,— попередив уже біля нашого будинку Юхим Антонович.

І я про неї мовчав, поки й був на Волині.

Іще пригадую, як вішали двох мельниківців. Двох членів Повстанської армії. Того ж таки літа, що й відправили до

295

Сибіру оті ешелони. Тоді була спущена команда згори і по всіх райцентрах Волині загойдалися гадюками петлі на зведених шибеницях. Шибениця була поставлена і в Луцьку, при самому базарі.

Я любив заглядати на луцький базар. Іноді й копійки не мав за душею, а йшов пошвендяти поміж рядами, прислухатися до місцевої говірки, такої несхожої до нашої, схід-няцької. («А коб тебе качка копнула!», «Най мене шляк трафить, як я говорю неправду!»). Той базар був своєрідним дзеркалом, що відбивав рівень життя на Волині. Спочатку, як тільки ми появилися в Луцьку, базар був як море, набитий по вінця усім, що тільки можна було продати-ку-пити. Куди там нашим злиденним базарчикам на сході України! А потім, з початком колективізації, базар став стискатися, як шагренева шкіра.

Позникали підводи (лискучі коні, мов змії!), що тріщали від різного збіжжя. Зникли й веселі дядьки та тітки, що, торгуючи, на тих підводах і сиділи. Базар все стискався й стискався у розмірах, все біднішав та біднішав, тож тепер знайшлося місце на ньому й для шибениці, що до неї й зігнали одного недільного ранку людей озброєні автоматами енкаведешники. Зігнали та й оточили таким щільним кордоном, що й миша не вислизне. В отому натовпі опинився і я.

Люди з таким острахом поглядали на шибеницю, наче не кого іншого, а саме його чи її мали вішати. Люди німо мовчали, боячись впасти в око оцим хвацьким воякам, які наставляли на них автомати.

Аж ось у коло, прямо до шибениці, під’їхали дві машини. Одна — легковушка, з якої одразу ж і вилізло кілька офіцерів, але не на них — на вантажівку дивився завмерлий натовп. Там на відкритій платформі під вартою автоматників стояли двоє чоловіків в цивільному. В обох зв’язані завдані за спину руки, в обох білі спиті обличчя, наче сажею обведені очі. Розбухлі, як сині балабухи, до крові потріскані губи. Один — наче підліток, другий — як дуб. Могутню статуру його не змогли, мабуть, зламати жодні тортури. Вантажівка під’їхала задом прямо під шибеницю, і дві петлі загойдалися прямо над головами отих чоловіків.

Наперед офіцерів виступив офіцер-черевань з погонами майора («тлустий»,— сказали б місцеві). Дістав з планшета листок паперу, став читати вирок.

А люди його майже не слухали: дивилися на засуджених. Я теж жадібно вдивлявся у них, намагаючись уявити, що вони зараз відчувають. Що відчуває засуджена до страти, з петлею над головою людина.

296

Майор дочитав вирок, махнув у бік вантажівки рукою. Автоматники, мов боячись, що заодно і їх можуть повісити, зіскочили на землю, а замість них видерся до засуджених старшина. Ситий, мордатий, у хвацько збитому набакир картузові. Накинув звично петлі на шиї, ще й посмикав, перевіряючи, чи добре тримаються, весело закричав до шофера:

— Па-а-шол!

Загурчав мотор, машина сіпнулася, платформа вислизнула з-під засуджених. Отой схожий на підлітка кленовим листком загойдався в повітрі, а другий одразу ж і впав на землю: обірвався, не витримавши його ваги, мотуз. Ще перед тим як упасти з машини, він глухо вигукнув:

— Сла…— та горло йому одразу ж здушила петля.

— Што ж ви стоітє? Поднять! — закричав до солдатів майор.

Поки його підводили (у нього підгиналися мов поперебивані ноги), старшина, видершись на шибеницю, прилаштовував нову петлю.

1 ось він, уже підтримуваний двома солдатами, знову стоїть на платформі, і старшина припасовує йому на горло петлю.

— Пашол!

І ще, тепер уже вдруге, обірвалась петля.

— Та Господи! — не витримала якась жінка.— Та що ж ви робите, люди! Та його ж уже сам Бог милує!

Та енкаведешникам було не до Бога. Підскочили, підхопили під пахви, знову стали висаджувати на машину. Обірвана петля теліпалась на шиї страхітливою краваткою…

Вертався з базару, а у вухах моїх все луналц «Сла…» повішеного за третім разом — отого чоловіка, мельниківця. Бандита. Який пішов на смерть із обірваним вигуком «Слава Україні!».

Іще (я боявся сам собі признаватися в цьому) в мені ворушилося співчуття, перемішане з повагою до чоловіка, страченого снкаведистами. Як він гордо стояв! Як, несхильний, помер! Ні, не міг отак померти бандит та грабіжник, образ якого не сходив зі сторінок наших газет! Тут щось не те. Щось не те.

А ще відчував якусь аж ненависть до отого старшини. За одне його оте веселе «Пашол!» я його залюбки повісив би на шибениці. «Тобі б, гаде, отак двічі зриватися!..»

Цими думками не смів поділитися ні з ким. Навіть з Лазебником Юхимом Антоновичем, який був для мене найближчою людиною в Луцьку.

297

Може, тому мені й так важко було на душі? Враз немилою стала мені редакція і робота в ній, і щоб хоч трохи розвіятись, я відпросився у творче відрядження, в Усти-лузький район, збирати матеріал про культурне життя одного з найвіддаленіших районів Волині: я ж завідував відділом культури і шкіл. По Хомі, як кажуть, і шапка.

Райком зустрів мене подзьобаними кулями стінами, обладнаними у вікнах бійницями: поверх мішків з піском виглядали цівки ручних кулеметів. Кілька днів тому вночі оунівці атакували райцентр і їх ледве вдалося одбйти.

— їх так багато було? — спитав секретаря райкому.

— Полк, як не більше!

— І що ж ви збираєтесь робити далі? — про культуру райцентру недоречно зараз було й говорити, яка там у біса культура, коли все районне начальство сходиться щовечора ночувати в райком — під захист отих кулеметів.

— Скликаємо назавтра з усього району жінок-активісток. На районні збори з повісткою денною: «Про посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами».

Ну що ж, доведеться поки що відмовитись від наміру писати про культуру райцентру, а натомість подати звіт про ці збори, а може, за одним махом написати й про колгосп новостворений? Просив Дерев’янко, завідуючий сільськогосподарським відділом.

— У вас в районі колгоспи вже є?

— Є. Один. Імені Сталіна.

— Далеко від Устилуга?

— Та в Устилузі, під боком!

Цілісінький день попереду, вирішив сходити в колгосп. В пам’яті од того походу збереглося одне: як записували людей до того колгоспу. Ніхто не хотів писатися першим. Агітували, вмовляли, навіть погрожували, відповідь була одна й та ж:

— Прийдуть хлопці і вб’ють. Що перший записався.

Врешті комусь зблиснула геніальна ідея. Дістали аркуш

чистого паперу, намалювали велике коло, сказали, щоб довкола і розписувалися. Спробуй узнати, хто перший записався, а хто останній, ні кінця, ні початку.