— І багато вже записалося?

— Штирнадцять душ,— відповів голова.

Про це коло і підписи довкола нього я згадав потім у кореспонденції. Але згадка ця так і не появилася в газеті: не минула недремного ока цензури.

Переночував у райкомі на чиємусь столі (мені не звикати!), а на дванадцяту разом з начальством рушив до районного Будинку культури.

298

В залі були самі жінки, звезені з усіх сіл, в основному вчительки: ці бідолахи за все оддуваються, знаю це на гіркому досвіді своєї мамусі. Як і годилося, першим мав виступити секретар райкому. Перед тим як звестись з-за столу, він нахилився до мене (я сидів поруч з ним в президії) і пошепки запитав:

— Товаришу Дімаров, хто сказав за дві тисячі літ до нашої ери: «В женщині все зло»? Шикспір чи Галилей?

Від несподіванки я отетерів. А потім, подумавши, шо секретар просто жартує, теж відповів йому вжарт:

— Ну звісно ж, Шекспір!

Секретар поважки підійшов до трибуни, видудлив наготовану склянку води, солідно одкашлявся і почав:

— Товариші женщини! Ще за дві тисячі літ до нашої ери Шикспір сказав: «У женщині все зло».— В залі загуло, як у вуликові.— Отак і я вам кажу, як той Шикспір: все зло в бандитах!..

Ні додати, ані відняти! Цей епізод не появився, звісно, в моїй кореспонденції «Голос людського серця», що була опублікована, а за порадою Юхима Антоновича я написав про це в доповідній на ім’я секретаря обкому І. Про-фатілова.

Згадав у доповідній і голову райради сусіднього з Усти-лузьким району, який намагався згвалтувати дівчину, що прийшла у райцентр вступати до комсомолу. Її довго перед цим умовляли комсомольські райкомівці, доки вона погодилася. А тому що вона прийшла за день до засідання бюро райкому комсомолу, то її поклали ночувати в кабінеті першого: неабияка честь для простої дівчини! Отам її і злапав п’яний голова райради, навалився на неї:

— Не даси — не приймемо до комсомолу!

Дівчина одбивалася всю ніч і, таки одбившись, у сльозах побігла до себе в село.

— А що ж голова? — обурено запитав я райкомівців.

— Покарали. Винесли сувору догану й направили на роботу в міліцію…

Згадав і першого секретаря Володимир-Волинського району, який разом із головою райради та начальником райвідділу НКВС під охороною взводу автоматників поїхав у одне село… Не проводити збори поїхав, а трусити одного селянина, який під час окупації вимінював у німців барахло за самогонку та сало. Озброївшись щупами, ці три діячі власноручно шукали дядьківський схов і таки «обнаружил» і чого тільки з нього не вигорнули! Було тут і кілька сувоїв жовтого хрому. Написав про цей хром тому, що невдовзі вся керівна верхівка Володимир-Волинського району стала ходити, хизуючись у шкіряних пальтах жовтого кольору.

299

Я сам їздив із ними на ту операцію. Для чого вони мене прихопили, і досі не знаю.

Результат доповідної: устилузький знавець науки й культури продовжував секретарювати й далі, голова райради (тепер уже колишній) працював успішно в міліції, а воло-димир-волинське начальство так і не познімало жовті шкіряні пальта.

А ось явище зовсім уже масового порядку, що охопило всю нашу область, як пошесть. Та й, мабуть, ця пошесть охопила тоді усі колишні окуповані території.

В сорок п’ятому році американці надумалися одягнуть наш народ, голий і босий. І з чисто американським розмахом назбирали серед населення гори всілякого одягу; навіть горностаєві шубки траплялися, не кажучи вже про каракулеві. А нові, наче щойно пошиті костюми! А шкіряні пальта! А білизна! І попливли кораблі з трюмами, повними заокеанського одягу. Замість танків, гармат і «студебекерів».

Попливли. Припливли. Розсоталися по складах. І тут на склади налетіло начальство, велике й мале. Налетіло, як галич, як ненаситне вороння. Хапали, гребли і особисто для себе, і для членів своєї родини, для знайомих і родичів. Один з обласних керівників узяв аж шість шкіряних пальт і досі, мабуть, доношує. Виходить на демонстрації, люто розмахуючи прапором. Звісно ж, червоним.

А трудящі? Робітники та колгоспники? Невже їм не дісталось нічого? Не знаю. В усякому разі, я не стрічав робітника в шкіряному пальті заокеанському чи колгоспницю в шубці каракулевій.

Сучасний читач може мені не повірити: де Дімаров таких монстрів і викопав? А мені не потрібно було їх і викопувати, вони траплялися повсюди, по всіх областях Західної України.

Досить згадати хоча б знаменитого Чучукала, першого секретаря Львівського обкому партії, який вимагав, щоб його називали не Чучукало, а Чучукало, ставлячи наголос на передостанній голосній. Цей Чучукало уславився безпросвітною тупістю, він навіть написані спеціально для нього доповіді читав, не вникаючи в зміст. Якось друкарка перенесла закінчення фрази, що не вмістилася, на зворотний бік сторінки, позначивши: «Дивись на звороті». Чучукало так і виголосив: «Комуністи Львівщини домоглися дивись на звороті…» і, не заглянувши на зворотний бік аркуша, продовжував шпарити вже зі сторінки наступної: «…занепад і загнивання в країнах капіталістичного світу». А «варвари двадцятого віку» («варвари XX в.» — було надруковано) прочитав так: «Варвари хе-хе-ве». Ця «Вар-

зоо

вара» так оскандалилася, виступаючи на звітно-виборчій конференції комуністів Львова, що комуністи, яким врешті-решт урвався терпець, не обрали Чучукала (небувалий випадок!) на обласну конференцію. Помічник Чучукала чи то навмисне, чи то з лінощів випросив у помічника першого секретаря міськкому Львова другий екземпляр звітної доповіді та й підсунув своєму шефові. 1 коли оголосили: «Слово має перший секретар Львівського обкому партії товариш Чучукало» — Чучукало ступив до трибуни та й прочитав, слово у слово, ту ж самісіньку доповідь, що її виголошував щойно перший секретар міськкому.

Скандал докотився до цека, і Чучукала невдовзі забрали до Києва: заступником міністра сільського господарства. «Ку-рірувати», як казали тоді, розвиток свинарства на Україні.

Були-таки гумористи в тому цека!

Іще розповідали львів’яни, шо під безпосереднім керівництвом Чучукала був організований приміський радгосп, у якому вирощувалося все їстівне для керівництва області, що продавалося потім для них за безцінь. Вигодовували на новорічні ковбаси й свиней. Чучукало особисто відібрав для себе кабанчика і того годували окремо, на літерний пайок посадивши. І коли настав час ту свиноту колоти, її повезли у вантажних відкритих машинах через Львів на м’ясокомбінат. Весь Львів падав з реготу, читаючи на кабанові найбільшому виведений старанно напис: «Чучукало»… Запопадлива обслуга так і помітила вгодовану пацю, щоб саме її, а не іншу подати на стіл хазяїнові області.

І знову мене може запитати сучасний читач: але ж були й інші? Не всі ж були злодюгами, тупаками й нездарами! Були ж і чесні й розумні.

Так, були. Були і розумні, і чесні. Але ж на кожного розумного припадав щонайменше один дурень. Річ у тім, що всі керівні кадри для західних областей України підбирались за принципом: «На тобі, Боже, що мені негоже!» Ну кому цікаво було оддавати здібних, потрібних людей! То й рекомендували, як правило, найтупіших та найбез-дарніших. Траплялися такі екземпляри, що ні в казці сказати, ні пером описати. Вони аж просилися до критичних статей чи фейлетонів. Але критикувати чи, тим більше, висміювати їх нам і було заборонено. Навіть уславлений Остап Вишня не смів підніматися у своїх фейлетонах вище голів колгоспів та бригадирів.

І потім: чи було легше волинському селянинові од того, що на посаді голови райради або секретаря райкому сиділа розумна людина? Вони, оці розумні, всі до одного змушені

ЗОЇ

г

були проводити ту ж нелюдську політику, що її нав’язувала радянська система. Так же заганяти селян до ненависних колгоспів, висилаючи непокірних до Сибіру, так же душити селян позиками, так же одбирати в них усе, щоб тільки-тільки не мерли з голоду.

А скількох вони, ці розумники, записали в бандити! В українсько-німецькі націоналісти. З котрими потім розправлялися нещадно.

Другого грудня сорок четвертого року було опубліковане звернення радянського уряду до населення західних областей України. Звернення те закликало населення до нещадної боротьби з бандерівцями та мельниківцями. Знайшлися там і рядки до українсько-німецьких націоналістів. Тим, хто захоче скласти зброю і здатися, оголошувалась цілковита амністія. Запевнялося, що «жодна волосина не впаде з вашої голови».

Звернення це підписали: голова президії Верховної Ради УРСР М. Гречуха, голова раднаркому М. Хрущов, секретар ЦК КП(б)У України Д. Коротченко.

Чи вірили вони, ці найбільші розумники на всю Україну, в свою обіцянку? В оту, що «жодна волосина не впаде з вашої голови»?..

Тринадцятого липня вже сорок п’ятого року наша газета опублікувала статтю полковника державної безпеки О. Яко-венка: «Бандити, які не покаються, будуть знищені». Там розповідалося про одного мельниківця, який вирішив скласти зброю і здатися. «З повинною прийшов Квятковсь-кий Є. М.,— писав бравий полковник,— псевдо ’’Богдан», сотенний. Його тяжка провина органами радянської влади була прощена, і він живе, як вільний громадянин».

Прочитавши це, я одразу ж загорівся ідеєю: взяти в Квятковського, який у підпіллі мав кличку «Богдан», інтерв’ю. Описати, як він зараз вільно живе і, щасливий, трудиться на благо України. Який виграшний матеріал супроти оунівців, що іще не покаялись!

Пішов до Лазебника.

— А ви гадаєте, я не думав про це? — посміхнувся скептично Юхим Антонович.

— Так організуйте мені зустріч з ним! Я до нього одразу ж і поїду…

— Куди? На Колиму?

Вийшов од нього, як у воду опущений. Виявляється, що той нещасний Квятковський помандрував у місця «не столь отдальонниє» вже тоді, коли полковник державної безпеки готував для нашої газети статтю. Що він уже там, за колючими дротами, «живе, як вільний громадянин».

302

1 тоді я згадав про інших мельниківців, з якими, не підозріваючи ще, що вони — мельниківці, довелося зустрітися ще в сорок четвертому році, одразу ж після того, як я появився в Луцьку. Тоді Юхим Антонович викликав мене і сказав:

— В обком партії прийшов загін місцевих партизанів. Підіть, порозмовляйте з ними і підготуйте матеріал на цілу сторінку.

Цілий день я розмовляв з тими партизанами, що, не шкодуючи ні життя, ані власної крові, всі роки окупації провоювали з фашистами. Всі вони були молодими і якось особливо красивими. Припав мені до душі й кулеметник Альоша, росіянин, родом з Орловщини, який утік з фашистського табору, розташованого у самому центрі Німеччини, та й прибився до цього загону. Уже одна розповідь про його втечу та мандрівку через Німеччину й Польщу — заслуговувала великого нарису. А як він воював! Недарма ж окупанти призначили велику грошову винагороду за голову «бандита Альоші». А інші як воювали! Я списав майже весь блокнот бойовими епізодами, про які вони розповідали.

Кілька днів готував цілу сторінку, присвячену бойовим діям загону.

А потім мене покликав Лазебник:

— Де ваші записи про загін?

— Уже все майже готове,— доповів йому з гордістю.— Завтра й закінчу..

— Принесіть! Все принесіть!

— І блокнот?

— Блокнот в першу чергу!

З подивом приніс блокнот і все, що встиг написати.

— Кидайте в грубку! І забудьте про те, що писали.

— Чому? Як же я їм і в очі гляну!

— Навряд чи Вам удасться це зробити. Вони вже заарештовані.

— За віщо?? — вирвалось у мене.

— Це партизани, тільки не наші. Націоналісти. їх будуть судити.

— Усіх?

— Всіх до одного.

В грубці, підгодованій папером, зажерливо розгорався вогонь. Я дивився, як чорніють, обуглюючись, списані сторінки блокнота, і мені здавалося, що у тому вогні, вмираючи, корчаться голоси людей, із якими я розмовляв. Іще чомусь я думав про кулеметника Альошу.»Ми орловскіє!» — доносилося з грубки.

303

Я пам’ятаю, як мені було гірко та боляче, було таке відчуття, наче я зрадив отих всіх людей, кинув їх власноруч у вогонь. Лише пізніше, набагато пізніше я зрозумів, шо, спалюючи оті папери, Ви, Юхиме Антоновичу, в першу чергу рятували мене. Ви знали, яка небезпека нависла наді мною, що чекало б мене, коли б отой блокнот, оті усі аркуші, моєю рукою і списані, та потрапили до недремних органів НКВС.

Так чи не так, Юхиме Антоновичу?

По своїй натурі Ви добра Людина. Були для нас усіх якщо не батьком, то старшим товаришем, другом. Кожен із нас міг зайти до Вас в кабінет, щоб поділитися сумнівними проблемами, навіть тими, що виникали в житті особистому… Пам’ятаєте, як ви врятували мою молоденьку дружину? (Я тоді навчався в літінституті, в Москві, і вже начебто й не належав до колективу редакції). Та коли до Вас (саме до Вас) прибігла моя перелякана матуся: «Помирає невістонька!» — Ви підняли на ноги весь пологовий будинок, і дружина та новонароджений син були врятовані.

А як Ви захищали нас у сорок восьмому році, коли на Вкраїну прийшов Каганович та розгорнув боротьбу з українським буржуазним націоналізмом! Коли лисий пройдисвіт Гаркуша («У нього хоч і голова лиса, зате думки кучеряві,» — сказала якось про нього Олена Рябуха), секретар обкому Волинської області по пропаганді, заходився й собі вишуковувати націоналістів у нашій редакції. Він націлився на деякі надруковані в газеті статті, зокрема й на організовані мною: про визначні місця на Волині (замок Любарта, Берестечко), твердячи, що вони пахнуть націоналістичним душком. І скільки ж Вам довелося поповою-вати з цим високопартійним донощиком. Не побоялися нажити собі лютого ворога.

А коли мене стали тіпати на всіх партійних рівнях за злощасний цикл віршів!

Окрім кореспонденції та нарисів, окрім оповіданнячок, я грішив іще віршами. Друкував їх частенько в газеті, один із них впав навіть у око Павлу Григоровичу Тичині, і великий поет розхвалив мене на всю Україну. Ось цей вірш:

Ми в боях намучились немало.

Обійшли півсвіту у строю.

Ми у смерті з боєм виривали

Нескориму молодість свою.

Рани наші не перелічити.

Як і трупи наших ворогів.

Бо ми хочем, ми бажаєм жити.

Щоби світ посмішками яснів.

Щоб дзвеніла молодість піснями.

304

Розсипалась сміхом по землі.

Тому й гаїв повсюди ходить з нами.

Тому й кулі наші вічно злі.

Звичайно ж, од визнання самого Тичини я перебував на сьомому небі.

А тут саме був надрукований цикл ліричних поезій Максима Тадейовича Рильського, мого найулюбленішого поета, і я просто п’янів од цих віршів, читаючи такі ось рядки:

Ластівки літають, бо літається,

І Ганнуся любить, бо пора.

Хвилею зеленою здіймається Навесні Батиєва гора.

Я їх вивчив напам’ять, вони бриніти в мені святково і радісно, мене огортала невимовно світла печаль, всі молоденькі жінки та дівчата здавалися мені таємниче прекрасними, всі люди — усміхнено добрими. Мені хотілося зробити для них щось таке… щось таке особливе… А що я міг зробити, як не написати й собі ліричний цикл віршів? Я його й написав, за один присіст написав. І починався він так:

Сизокрилою голубкою Я тебе знайду?

Стала ти моєю любкою В золотім саду-Цілувала, віддавалася,

Спрага ж як була.

Бо незнаною зосталася.

Свіжою пішла.

І солодкий біль не гоїться.

Вік йому цвісти.