Що у серці моїм коїться.

Знаєш лише ти.

А закінчувався цикл зовсім уже на ноті мінорній:

Осінь стукає в вікно:

Ви готові? Ви готові?

Відцвіли уже давно Чорнобривці тонкоброві.

Відійшли минулі дні.

Що мені весна нашила.

Ти наснилась теж мені.

Чи не правда, моя мила?

Це було давним-давно…

Або й зовсім не бувало…

Я не знаю… Все зів’яло…

Осінь стукає в вікно.

На свою біду, я відніс оці вірші на радіостудію, згодом вони пролунали в ефірі, а буквально через день у центральній пресі почали бити Максима Тадейовича Рильського за отой його цикл. Тож і мої віршики звалилися на голови начальству місцевому, як манна небесна: знайшли свого

305

г

Рильського! Мене стали товкти на всіх рівнях, на партійних нарадах та конференціях, звинувачуючи в міщанстві та запопадницьких настроях, навіть Гаркуша зацікавився моєю особою. Викликав до себе в обком, довго докоряв та вичитував, поцікавився навіть, чи моя жінка не вигнала мене за оці віршики з хати. Весь Луцьк знав, яка ревнива жінка в Гаркуші.

— А може, я про неї й писав! — відповів я, ображений.

— Так я вам і повірив! Який дурень стане про свою жінку отакі вірші писати!

Справа замалим не дійшла до партійних зборів уже в нашій редакції. Готувалася доповідь «Про моральний розклад комуніста Дімарова», коли Ви, Юхиме Антоновичу, покликали секретаря партійної організації й пораїли йому відкласти ці збори на невизначений час.

— Врятували младенца! — радісно прокоментувала цю подію Олена Рябуха. Бісова жінка з першого ж погляду охрестила мене «младенцем»!

Та не тільки мене Ви рятували. Я не пам’ятаю жодного випадку, щоб Ви винесли комусь догану, хоча приводів для цього траплялося більше, ніж досить.

Особливо нам допікали оті триста рядків, що їх кожен щодня мав подати до газети. Ті прокляті рядки навіть у вихідні висіли над нашими головами, вони нас вимотували, доводили до нервового виснаження. Тож не дивно, що наші душі прагнули якоїсь розрядки. А що ми, колишні фронтовики, звиклі до ста грамів наркомівських (це стосувалося насамперед фронтовиків-офіцерів, яким перепадало і більше), що ми вміли робити для промивки душі, як не випити і закусити. В повоєнні роки це не вважалось гріхом, випивала й закушувала вся наша неосяжна країна, навіть сам Мікоян, виступаючи на партійному з’їзді, проголосив, що радянській людині, яка здобула таку перемогу, не сором і випити. І з краю в край за всіма застіллями гриміло:

Випьєм за Родіну, випьєм за Сталіна Випьєм і снова нальйом!

Ми теж частенько пили і наливали, і призвідцею всіх отих випивок був Іван Рой. Колишній фронтовик, офіцер, поранений в око. Замість вибитого ока носив скляне, що його вставили йому вже у Німеччині, і воно в нього блищало переможно та весело.

Як журналіст Рой був так собі, сидів в основному на інформаппсах, а якщо й зважувався інколи на кореспонденцію чи більшу статтю, то наш відповідальний секретар Яків Чернявський нещадно правив її, не лишаючи од написаного Роєм місця живого.

306

Зате не було чоловіка безжурнішого, ніж Іван Рой. Знав безліч анекдотів, міг переповідати їх годинами, нас потішаючи, я переконаний зараз, що в особі Роя естрада втратила неабиякого артиста.

Іще він визначався тим, що мав неабиякий нюх на спиртне. Де ним запахло. Частенько прибігав у редакцію, весело потираючи руки:

— Хлопці, в ресторані появилося свіже пиво з раками!

Або:

— В забігайлівці продається спирт-сирець! Побігли, поки не випили!

Той похід за спиртом-сирцем (так називався неочищений спирт, щось середнє між динамітом і толом) я повік пам’ятатиму. Вийшли на вулицю, а там спекота, як у пеклі. Поки добралися до забігайлівки, всі були мокрі од поту. Хильнули по півсклянки тієї гримучої суміші, а закусити нічим, і ми, пороззявлявши роти, вибігли знову під пекуче сонце, шукаючи чергового шалмана, де б продавалась закуска, а вони як на гріх всі були зачинені, тож ми попо-моталися, кленучи Роя.

Так от цього Роя послали редактором виїзної газети в Камінь-Каширський район на лісозаготівлі. Саме тоді масово вирубували Волинські ліси (та хіба тільки Волинські, оголили дощенту й Карпати), відправляючи ділову деревину в основному на Донбас, що відбудовувався, а разом і стискаючи невблаганне кільце довкола оунівських банд. (Усіх повстанців називали тільки бандитами по традиції, що тягнулася ще з часів війни громадянської. Хто проти нас, той і бандит). Тож Рой, прибувши на нове місце призначення, почав свою діяльність із того, що виписав у лісгоспі на ім’я відповідального редактора цілий ящик господарського мила і одразу ж його, звісно, й пропив. А розплатитись забув. Тому невдовзі бухгалтерія й прислала на редакцію рахунок, в якому чорним по білому було написано: «За двісті шматків господарського мила, виданого редакторові ’’Радянської Волині» Ю. А. Лазебникові».

Як тут було не сказитись! Звільнити з роботи або, на крайній випадок, винести сувору догану? А Ви, Юхиме Антоновичу, пожалівши фронтовика-інваліда, обмежилися лишень обговоренням на черговій літучці.

Або прикрий випадок зі мною. Коли я таки організував сторінку про культуру райцентру, а райцентри й переплутав: подавав з одного, а назвав сусідній. Ще й виніс назву сусіднього у шапку на цілу сторінку.

Або вже випадок з Дерев’янком Миколою, моїм другом найближчим: написав передову статтю про підготовку до

307

весняної сівби. В тій статті піддав суворій критиці одного начальника районного земельного відділу. «Начальник та-кий-то повинен зробити висновок і по-справжньому взятись за справу. Редакція чекає від нього відповіді».

Чекала б. Весь вік би чекала. Бо начальник той вже місяць лежав у могилі.

— Ви що там, мать-перемать! — ревів Профатілов у рурку.— Уже й мертвяків дістаєте із могил!

А в нас не було випадку, щоб Ви, Юхиме Антоновичу, винесли комусь догану. Обмежувалися обговоренням на летучках.

Я щойно згадував, що мало хто з нас цурався чарки. Особливо після виступу Мікояна — своєрідної індульгенції тим, хто любив перехилити за комір. Спився Дерев’янко Микола (до інфаркту допився), після сімейної драми, що лягла в основу мого роману майбутнього, став алкоголіком Яків Чернявський. Він, щоправда, згодом отямився, ліг лікуватися, але два чи три роки були з життя викреслені. Пам’ятаю своєрідного птаха зальотного серед журналістської братії колишнього редактора «Київської правди» гіркого п’яницю Антона Самохіна. «Київська правда» славилась до війни тим, що всі її редактори по черзі спивалися. Цей Самохін ніде не міг довго втриматися. Пару місяців побув і в нас, пропиваючи гонорари за кожну статтю надруковану, але після того як п’яний пішов на базар та, капелюха знявши, став жебрати гроші: «Пожертвуйте бідному журналістові на пропитаніє!» — терпець у Юхима Антоновича нарешті ввірвався і він вирядив Самохіна геть. Невідомо, де він подівся, на якому кладовищі і згнив. А може, й не згнив? Може, й досі лежить цілий-цілісінький: настільки був проспиртований.

Та годі про це, а то читач ще подумає, що всі ми суціль були алкашами. Розповім краще про нараду молодих письменників, яка відбулася у Києві, в приміщенні цека, і вів її не хто інший, як Лазар Мойсеєвич Каганович. Присвячена вона була побиттю та розвінчанню старої когорти письменників, які уціліли під час погромів тридцятих років, їх звинувачували в злісному націоналізмові, в тому, що вони впродовж цих років не перебудувалися та не розкаялися, і ми, молоді та зубаті, повинні були їх дошматовувати до кінця. На ту нараду від Волинської області були запрошені я та Чернявський. Я їхав як поет-початківець, Чернявський — як гуморист, автор багатьох фейлетонів.

Почалася нарада. Одним з перших зійшов на трибуну Олесь Гончар. Високий, молодий, стрункий та красивий, він запально говорив про те, що вся наша країна нагадує

308

згуртований кавалерійський загін, що мчить у сідлах від перемоги до перемоги, але є ще й такі, як от Рильський та Сенченко, які замість сідел повміщались на сідалах.

Як ми йому аплодували! Як задоволено кивав головою Лазар Мойсеєвич! Він не помилився у нас, молодих хун-вейбінах, ми дружною тічкою кинулися побивати всіх тих, у кого він ткнув своїм «перстом указующим».

Пригадую Дашкієва, невдовзі відомого фантаста із Харкова. Витягуючи худющу шию, він підтюпцем біг до трибуни, наче боявся, що в президії можуть передумати і його позбавлять слова… А збоку теліпався військовий планшет і виглядала з нього надкушена булка. Я тоді не втримався і вигукнув: «Булку загубиш!» Дашкієв бігти біг, а мене таки запримітив та й носив на мене образу до самої смерті.

Запам’ятався і Микола Руденко. І не так сам Руденко, як велетенська червона краватка, аж під горлом зав’язана (здавалося, що його щойно прийняли в піонери і він весь аж світився втіхою). Він саме був у фаворі: посів посаду головного редактора журналу «Дніпро», замість, здається, Малишка, якого тоді ж і зняли. Звісно ж, за прояви націоналізму.

І Стебун походжав з видом переможця, що перейшов Рубікон. Довкола нього товпилась одна і та ж купка по-чаткуючих: «На мене гляньте, на мене!!»

Нещодавно я прочитав листа-доноса Стебуна й Адель-гейма на ім’я Кагановича, з якого все і заварилося.

Іще пригадую кабінет Леоніда Миколайовича Новиченка, який працював у тому ж цека: весь кабінет під самісіньку стелю був забитий одним і тим же романом — «Живою водою» Юрія Яновського. Ці книжки ще теплими всі до одної, весь тираж вилучили з друкарні та й привезли в цека, щоб не потрапила хоч одна до рук так званої радянської людини — будівника комунізму. Що з ними зробили потім, закопали чи палили день і ніч у грубках, так і не відаю.

Не одставали од нас, молодих, і деякі письменники старшого покоління. Сам Павло Григорович на одній із нарад кивав на Рильського:

— Високий дуб! Зелений дуб! А всередині вже і гниленький. То ми його партійною сокиркою! Сокиркою!

Рильського на тій нараді не бачив. Чи то його не запросили, чи не прийшов, а може, сидів десь, схилившись, аж у заднім ряду. Побачив його вже пізно увечері в буфеті готелю «Театральний», де ми поселилися. Зайшов разом із Остапом Вишнею, підійшов до буфетниці, вже літньої жінки, і та голосно йому поспівчувала:

309

— Що, Максиме Тадейовичу, б’ють і плакати не дають? Та ви не дуже журіться: погавкають та й перестануть!

А він, схилившись, став цілувати їй руки.

Я дивився на сивоголового метра, шо схилився перед жінкою, яка, може, єдина йому поспівчувала, я не міг одвести од нього очей і в мене серце щеміло од болю, і пік мене сором, і горіли долоні, в які я щосили плескав на нараді.

Ластівки літають, бо літається,

І Ганнуся плаче, бо пора…

Максиме Тадейовичу… Дорогий Максиме Тадейовичу…

Уже дякував долі, що не виступив, що зійшов на оту трибуну замість мене Чернявський (од кожної області по ораторові) — зумів насмішити самого Кагановича. Його одразу ж «прімєтілі», запросили на зустріч звуженого кола літераторів з членами політбюро ЦК ВКП/б/ України.

Перед від’їздом до Луцька ми відвідали Олеся Гончара вже вдома. Я нізащо не наважився б отак запросто до нього зайти, коли б не Чернявський. Він навчався разом з Гончарем, їх обох ледь не вигнали з того навчального закладу: видали стіннівку «Пуп» з передовою «Бережіть пупи», власноручно написаною Олесем Гончарем.

Підійшли до високого, в центрі, будинку, довго підіймалися по крутих сходинах аж під верхотуру. І вже там, під верхотурою, жив автор «Прапороносців», невдовзі й увінчаний Сталінською премією. Стіл, стілець, вузьке ліжко, заслане картатою ковдрою, а на столі — щойно віддрукований рукопис нового твору (коли він і встиг його написати!). Повість «Земля гуде», написана по замовленню цека комсомолу. Про Лялю Убийвовк, полтавську підпільницю…

Прощалися, зачаровані Олесем Гончарем. «Прапороносці» мені страшенно подобалися, я тоді ще не відчував усієї фальші в цьому романі,— сам би так писав, коли б узявся зображувати війну, так писали в той час усі радянські письменники, починаючи од Фадеева і вже аж до нашої Василевської Банди.

Окрилений (аякже, був учасником республіканської наради письменників!) повернувся додому та й засів писати повістину. Першу у своєму житті.

Наша газета з ініціативи Юхима Антоновича затіяла організувати дружбу місцевого колгоспу з колгоспом уже підмосковним. Молодшого брата із старшим. Вибрали артіль імені Сталіна Любомльського району, а в Підмосковні — «Борець» із села Раблово. Написали в редакції листа волинських селян, які щойно ступили на світлий шлях колективний, до російських братів з низеньким укліном: не погре-

буйте нами, повчіть! Як господарювати в колективі, як орати землю та сіяти хліб, як вирощувати багаті врожаї, щоб досягти такого ж життя, заможного та щасливого. Той лист дали підписати кільком колгоспникам Волинської артілі і надіслали не поштою, ні, пошті таку важливу річ не довірили, а повіз його особисто, якщо не помиляюся, Дерев’янко. Мав організувати і відповідь рабловських колгоспників.

Обидва листи були надруковані в «Радянській Волині».

І пішло, і поїхало! За рішенням обкому партії у гості до нових своїх друзів поїхала ціла делегація волиняків, а разом з ними вже й інструктор обкому та той же Дерев’янко: перший, щоб наглядати й організовувати, а другий — висвітлювати. По поверненню всіх членів делегації привели до редакції, де й відбулася розмова. Наслідком цієї розмови був розворот на дві повні сторінки під заголовною шапкою: «Що ми бачили в колгоспі ’’Борець». Із підзаголовком: «Делегація скибінських колгоспників звітує про свою поїздку». Волинські колгоспники бачили там лише хороше, про яке можна було тільки мріяти, недарма ж той колгосп вважали показовим і в нього частенько привозили делегації і закордонні, навіть з капіталістичних країн.

Відтоді майже в кожному номері «Радянської Волині» з’являвся матеріал про ту зворушливу дружбу. їздив у Скиби і я, привозив кореспонденції («Навіть піски родять на колгоспному полі»,— пригадую заголовок однієї з них), тож не дивно, що для першої своєї повістини я вибрав тему дружби двох братніх народів, тему безпрограшну, це я відчував усім своїм нутром журналіста. «Гості з Волині» — так назвав оцю повість, бо вирішив описати поїздку волинських колгоспників у підмосковний колгосп, з яким зав’язалася дружба. Сам я в показовому колгоспі тому не був, але уявляв його добре, тим більше, що випросив у Дерев’янка великий плакат, на якому яскравими фарбами були вималювані ошатні будівлі взірцевого колгоспу (навіть корівник мав вид показового клубу), і, принісши додому, повісив його на стіні, щоб він увесь час був перед очима. Згадав про плакат цей і в повісті, як один із героїв перед поїздкою жадібно розглядає його, але те, що він побачив у «Борцеві», перевершило його найсміливіші мрії.

Особливо подобався мені один епізод у щойно завершеній повісті. Вже по дорозі додому мої герої вирішили оглянуть Москву. І, звичайно ж, в першу чергу пішли на Червону площу — вклонитися великому Ленінові. Вистоявши довжелезну чергу до Мавзолею, вони потім довго дивилися на увінчані рубіновими зорями вежі Кремля і мліли од

ЗП

щастя при самій лише думці, що ось тут, за червоною стіною, живе й трудиться Сталін.

Запевняю: я це абсолютно щиро писав. Ні на краплю не сумнівався у тому, що так воно й було. Або точніше: так, саме так і мало бути. Писав, і в мене щоки, як ніколи, палали і обганяли одна одну думки.

А потім настав час, коли я довго вагався, куди послати свою повість. Хотів спершу заадресувати «Дніпрові», але коли пригадав Миколу Руденка і його краватку червону і те, як він, розвалившись у кріслі, зверхньо розмовляв зі мною, то й передумав одразу ж.

Виручив мене Володимир Клінченко, заступник редактора:

— Давайте одвезу в «Радянський Львів».— Він саме збирався до Львова.

— А надрукують?

— Спробуємо. Там у мене знайомий: заступник редактора Борис Буряк. Йому і дам почитати. Надрукують — із вас бочка пива,— додав жартома: Клінченко спиртного до рота не брав.

Поїхав, повернувся невдовзі — одвіз. І потягнулися довгі, невимовно довгі години чекання.

Аж ось Клінченко закликає до себе в кабінет:

— Так де ваша бочка з пивом?

— Друкують? — задихнувся од радості.

— Друкують. Ось і лист.

Я носив той лист біля серця, не розлучаючись ні вдень ні вночі. Читав його й перечитував.

І ось воно чудо: журнал «Радянський Львів» з моєю надрукованою повістю. Анатолій Дімаров! «Гості з Волині»! Усім вона страшенно сподобалась, а мамуся моя, побачивши, залилася слізьми:

— Господи! Чи ж думала я, що мій син стане письменником!

Повість «Гості з Волині» дістала схвальний відгук у пресі, навіть «Літературна Україна» надрукувала позитивну рецензію і мене невдовзі прийняли до Спілки письменників. Окрилений успіхом, я дуже швидко спік ще одну повість, і вона мала назву «Весна в моєму селі». Була надрукована в тому ж «Радянському Львові», добряче таки підкорочена. Я надіслав її зопалу в Київ, до видавництва «Радянський письменник», шоб видали окремою книжкою, звідки й отримав незабаром добрячого щигля по своєму задертому носі: розгромну рецензію. І досі дякую долі, що цю повістину не видали окремою книжкою, і щоб читач зрозумів це, наведу один лише приклад.

312

Мова йшлася про розбудову колгоспу у Волинському таки селі. Напхав туди усього: і мельниківців, які палять колгоспну стайню («Коні не винні!» — кричать колгоспники, рятуючи коней. Чуєте вплив Коцюбинського?), і куркулів, і злісних одноосібників, яким протистоять стовідсотково позитивні герої,— газет чина перла із мене як із м’ясорубки, я тоді ще й не міг писати по-іншому, я навіть уяви не мав, як можна писати по-іншому, попереду ще лежала довга-довга, всіяна гострим камінням і колючим терням дорога, щоб це зрозуміти й оте «інше» освоїти, по краплині вичавлюючи з себе звичку бачити життя не таким, яким воно насправді було, а яким мало бути згідно рішень і постанов нашої партії — основний принцип соц-реалізму. І Боже борони хоч на крок одступити од нього.

І ось феєричний фінал, до якого мене неминуче привів отой принцип.

Головний герой, комсомолець і тракторист, оре усуспільнене поле, оре весь день і всю ніч, щоб таки його переорать за одним махом, і хвилини не відпочиваючи оре і нарешті стрічає сонце, що заливає усуспільнений лан, золотим, звісно ж, промінням. І навстріч цьому сонцю натхненно співає:

Утро красіт нєжним светом Стени древнего Кремля,

Просипаєтся с рассветом Вся советская земля.

Кіпу чан, могучая,

Нікєм нєлобєдімая Страна моя, Москва моя.

Ти самая любімая!

Відчули всю правдивість разючого цього фіналу?..

Написавши дві оці повістини, я продовжував працювати в редакції, хоча вже й серйозно подумував перейти на «творчий хліб». Кинути к бісу наостогидлу писанину в газету, оті триста щоденних рядків, що висіли на шиї, як гиря пудова, оті всі листи читачів, які мусив з дня у день правити, вставляючи «з великим натхненням» та «піднесенням», оті всі відрядження, летучки, що не давали вільно дихнути. А графомани! Боже, а графомани! Вони оббивали пороги редакції, і всі до мене, до мене (я відав же культурою й школами), вони плодились, як мухи весінні, і все те, що вони несли і несли, мав уважно читати, відповідати так, щоб не образити.

Найбільше допікали мені одразу ж по закінченні війни звільнені у відставку майори й полковники. Майже всі мали якщо не початкову, то найбільше семилітню освіту, та й ту капітально позабували. Кожен із них вважав, що

313

література — саме те, що вони можуть успішно освоїти уже в цивільному житті, і довести їм протилежне,— була річ безнадійна.

Особливо тероризував мене один підполковник, як іконостас увішаний орденами й медалями. Приходив до мене майже щодня, щоразу з новими віршами і на кожне критичне моє зауваження відповідав контраргументом:

— А што, ваш Тічіна лучше пішет? — підполковник розмовляв і писав російською мовою.

Врешті я не витримав і пораїв кинути віршування. Не псувати марно папір.

Підполковник звівся, обличчя його налилося сердитою кров’ю. Запитав, звертаючись уже на «ти»:

— Ти кем воевал?

— Рядовим.

Тоді він гаркнув щосили:

— Рядовой Дімаров, смір-р-на!

І я підхопивсь, як обпечений. Спрацював проклятий рефлекс, що я його набув в армії.

— То-то же…

Зібрав свої вірші і повагом вийшов.

А інший приносив прозу. Оповідання. Теж російською. Єдиний перл, що запам’ятався: «Тяжолая слеза сваліла его на кровать». Ніяк не міг йому довести, що одна-однісінька сльоза, якою вона важкою б не була, не могла повалити людину на ліжко.

— Ви мне не говоріте. Я сам ето відєл.

Та найбільше запам’ятався один майор із страшним, через все лице шрамом. Цей уже писав українською. Приніс зошит, списаний віршованою п’єсою «Репетиція кохання — серцю, нервам гартування». Я попросив його ту п’єсу залишити, бо не міг же отак узятися й прочитати її одразу.

Потім я і Олена Рябуха читали й перечитували ту п’єсу. Реготали до сліз над кожною сторінкою, бігали й читали іншим працівникам редакції.

Та й як же не веселитися, читаючи ось такі рядки. (Вся п’єса — історія кохання учителя, який повернувся з війни, і молоденької вчительки). Учитель співа серенаду:

Руки ваші чудо.

Виставить на блюдо,

В інститут музичний,

Як зразок класичний.

Груди ваші чудо.

Серцю охорона.

Вперед виступають:

Всій красі корона.

314

1 ремарка автора, адресована, мабуть, майбутньому акторові: «Цю пісню виконувати на мотив ’’Інтернаціоналу».

А фінал!.. Там була ше й малолітня Оля, яка плуталася під ногами закоханих. І коли у фіналі ці двоє закоханих врешті-решт обнялися й поцілувалися, шокована Оля вигукнула:

Ой, що ви робите?!

Учителька, повернувшись до Олі:

— Олю, це ще не все!

Завіса…»

Настав час і мені опустити завісу. Міг би ще написати немало, матеріалу життєвого вистачило б не на одну сторінку,— розповісти хоча б про те, як проходила у волинських селах позика, що її випускали з року в рік, обдираючи селянина до нитки. Як в одному із сіл представники районної влади викачували (в буквальному розумінні цього слова) позику із священика. Загнали в бочку та й котили з крутої гірки донизу: «Передплачуй, цап бородатий, на дві тищі карбованців!» Бо люди того села заявити всі до одного: «Батюшка підпишеться, то підпишемося й ми». І доти спускали ту бочку, поки нещасний батюшка заволав: «Підпишусь!.. Підпишусь!..»

Багато про що міг би ще розповісти, але боюся так набриднути читачеві, що він позіхне, закриваючи на недочитаній сторінці книжку. До того ж уже світить літінститут, куди я вступив у тисяча дев’ятсот п’ятдесятому році.

Тож до побачення, дорогий мій читачу, дасть Бог, зустрінемось у третій частині.

На прощання ще хочу сказати от що. Мене можуть спитати навіть з докором: невже отам, на Волині, працюючи в редакції обласної газети, Ви тільки й знали, що вірно служили злій момоні, яка називалася радянською владою? Невже не прагнули робити людям добро?

Щодо злої момони. Ми щиро вірили в те, шо радянська влада — найпрогресивніша в світі, що вона несе всім трудящим щасливе заможне життя, якщо не зараз, то в недалекому майбутньому. Що все оте зло — тимчасове, нетипове для нашої дійсності, а тому й не треба концентрувати на ньому увагу. Тим більше, шо цим неодмінно скористаються люті вороги нашого устрою, оті буржуї-плутократи, які догнивають у капіталістичних країнах,— від Англії аж до Сполучених Штатів Америки.

А щодо добра… Робили й добро, чому ж не робили. Але все те добро топилося в океані зла, насилля й сваволі, що каламутно заливав у ті роки землі західних областей України.

Кінець другої частини

315

Літературно-художнє видання

ДІМАРОВ

Анатолій Андрійович

прожити й РОЗПОВІСТИ

Повість про сімдесят літ

Художній редактор І. М. Гаврилкж Технічний редактор Л. М. Смолянюк Коректори В. М. Барташ, Т. Г. Біленька

Здано до складання 14.05.97. Підписано до друку 10.07.97.

Формат 84×108 1/32. Папір друкарський. Гарнітура Тайме.

Друк високий.

Умови, друк. арк. 16,8. Умови, фарбовідб. 16,8. Обл.-вид. арк.20,603. Тираж 1300 пр.

Зам. 7-84.

Державне спеціалізоване видавництво художньої літератури «Дніпро». 252601, Київ-МСП, вул. Володимирська, 42.

Свідоцтво № 02473116 від 23.11.95.

AT «Київська книжкова фабрика». 252054. Київ, вул. Воровського, 24.

Дімаров А. А.

Д46. Прожити й розповісти: Повість про сімдесят літ.

/Післямова М. Слабошпицького — К.: Дніпро, 1997.

319 с.

ISBN 5-308-01680-1

Відомий сучасний український письменник Анатолій Дімаров осмислює різної значимості факти із свого минулого життя, прагне зрозуміти, чому саме так, а не інакше, склалася доля його та близьких йому людей.

Допитливий і самоіронічний, автор у спогадах говорить про свої промахи й помилки, переосмислює вже осмислене в творах, розповідає про історію створення книг, ділиться секретами з психології творчості, але найбільше тут звичайної прози життя.

Д

4702640201 — 004 205′ 97

Без оголош.

ББК84. 4 УКР6

320