Після того випадку я став десятою дорогою обминати Олю. Не помічати її. Не оглядатися на уроках…

Мені й досі печуть Олині очі…

Три роки ходив я до тієї школи (рік пропав з-за плевриту). Навчала нас молоденька вчителька, та ще й комсомолка Галина Іванівна, якій я одного разу позичив двадцять копійок, а коли вона забула оддати, одніс на неї в сільраду заяву (читайте «Через місточок»). Була вона дуже криклива, тому ми, малі чортенята, й за вухом її не вели. Особливо їй допікав я, бо мені було нудно на всіх тих уроках: адже я ще до школи навчився не тільки читати й писати, а й рахувати, і знав табличку множення,— всю ту премудрість, якої навчали у перших двох класах. Єдине, що довелося учить додатково, це хто такий Сталін, Молотов, Каганович, Бухарін, Риков,— знати усі їхні звання та посади. Бо інспектори з району в першу чергу питали:

— Діти, а хто скаже мені, хто такий товариш Сталін?

Або:

— А скажіть, діти, хто в нас голова Раднаркому?

Питали й про інших, вже українських вождів, і цих ми

повинні були знати усіх назубок.

Іноді траплялися й курйози.

39

Якось інспектор запитав:

— Діти, а який зараз місяць надворі?

Не готові до цього питання, ми мовчали розгублено. А Галина Іванівна, яка стояла позаду інспектора, стала показувати собі на груди (а показувати було що).

— Цицень! — догадалися ми.

Інспектор уже більше нічого й не питав. Галина ж Іванівна так пекла рака, що нам здавалося: от-от і волосся на її голові загориться.

Після другого класу, серед літа, ми побували в Полтаві та Харкові. Спершу — в Харкові, а вже потім — у Полтаві.

Спонукало нас до того хазяйське теля, яке знайшлося ранньою весною. Воно було таке потішне, таке гарненьке, що ми від нього не відходили, а коли воно трохи підросло та пішло з своєю рогатою мамою в череду, то ми зустрічали щоразу його, як найближчого друга. Ми його й розчісували, ми його й пестили, та й допестились до того, що обоє, я і Сергійко, захопили лишаїв. Та не простих, а стригу чих. Сашка чомусь ця напасть обійшла стороною, а в нас учепилася. Висіялася на руках, на ногах, обсіяла дурні наші голови.

Мамуся кинулася з нами в район, там сказали, шо нічого не можуть зробити, везіть у Полтаву. Та мамуся спершу повезла нас до Харкова. Тому була вагома причина: в Харкові жила тьотя Ліза, мамусина старша сестра (у ма-з мусі було троє старших од неї сестер: тьотя Лара, тьотя Ліза і тьотя Аня, а також старші од неї брати: дядя Митя і дядя Федя. З ними усіма в майбутньому ми й познайомимось, окрім дяді Федора, який в роки громадянської воював у Петлюри і під час відступу подався до Чехії. Його якщо й згадували, то тільки пошепки, оглядаючись боязко).

Тож ми й повезли свої лишаї спершу до Харкова.

Пам’ятаю, як сідали до вагона: мамуся серед літа нарядила мене в зимову чумарку і сказала, щоб я, коли підійду до вагона, понижче присідав: дітям до п’яти років проїзд був безплатний. Я й присідав, землі майже не торкаючись жопкою, і поки добралися в довжелезній черзі до кондуктора, став мокрий, як хлющ. Літо, сонце пече, як скажене, а я у зимовій чумарці. Зате мамуся зекономила майже десятку: сума не така вже й мала поруч з її зарплатою вчительською.

Мамуся вже була в тьоті Лізи у Харкові: коли без нас подалася із хутора шукати притулку. Тьотя Ліза щасливо ‘ вийшла заміж не за якогось там священика чи куркуля, а за інженера, за спеца. Її чоловік обіймав велику посаду, і

40

вони купалися в достатках, як сир у маслі: жили в центрі міста, в трикімнатній квартирі, в якій тільки пташиного молока й не вистачало.

— Ви уявляєте, дітки,— розповідала, повернувшись, мамуся,— висунула тьотя Ліза шухляду в столі, а там повнісінько шоколадних цукерок!

Це неймовірне багатство так нас вразило, що й через роки, збираючись на лікування до Харкова, ми все допитувались:

— А вони вже ті цукерки поїли?.. А нам дадуть скуштувати?..

Тьотя Ліза обійшлася того разу з мамусею не дуже по-сестринському: побоялася, щоб жінка куркуля не скомпрометувала її чоловіка. Вирядила мамусю шукати роботу деінде, тільки не в Харкові.

(Іронія долі: чоловіка тьоті Лізи розстріляли в тридцять сьомому році, квартиру з усім начинням зайняв слідчий, який вів його справу, тьотя Ліза поневірялася з Ніною по чужих людях, а вже після війни, коли до її рук потрапила газета з моєю статтею (я тоді працював уже в Луцьку, в «Радянській Волині»), написала мамусі листа: «Манічка, чи не можна до тебе переїхати?» І безвідмовна Манічка побігла на пошту давать телеграму: «Ждемо, приїжджайте!» Вони обоє невдовзі й приїхали та й поселилися в нашій кишеньковій квартирці, зайнявши більшу кімнату: Ніна ж давно уже баришня, тож їм і кімната потрібна більша, ніж мені та мамусі).

Цього разу мамуся плекала надію, то тьотя Ліза допоможе потрапити до лікаря і дасть нам притулок на всі оті дні, потрібні для лікування.

Приїхали рано-вранці. Невиспані, змучені вийшли з набитого по вінця вагона. І хоч трамваї вже ходили, мамуся повела нас не на зупинку, а у вокзал, в приміщення для пасажирів:

— Почекаємо трохи, бо незручно являтись так рано. Вони ж іще, мабуть, сплять.

Тут, у залі, людей натовчено ще більше, аніж у вагоні. Люди сиділи на лавах, на підвіконнях, на чемоданах — ногу ніде поставити. Задуха, як у печі, а я у чумарці. Приткнулися під стіною, стоїмо, притулившись з двох боків до мамусі. Дрімота давить на очі, ми з Сергійком ледве не падаємо.

— Скоро поїдемо?.. Скоро?..

Хай він згорить, оцей Харків!

Врешті мамуся повела нас на зупинку. Втиснулись у трамвай — їдемо. Бряжчить, дзеленчить, підлога ходором

41

ходить, крик, штовханина — голова іде обертом. Заходять, виходять і ніхто не вітається. Наче пересварились. Я коли сказав: «Доброго ранку!», до вагона ступивши, то кругом замалим не попадали од сміху. А хтось іще й вигукнув:

— Впізнаю селюка! Ти, малий, не замерз?

Це про мою чумарку. Бо я і в трамвай заходив — присідав до землі.

їхали довго, будинки ставали все вищі й вищі: два, три, п’ять навіть поверхів, як на отакій верхотурі люди й живуть! На хідниках все густіше народу і всі вони кудись біжать, поспішають, як ті мурахи, коли розорити мурашник.

Нарешті добралися. Заходимо у п’ятиповерховий будинок з такими великими вікнами, що в них запросто можна в’їхати возом. Тьотя Ліза живе аж на п’ятому поверсі, до неї можна піднятися ліфтом, але мамуся побоялась до нього заходити, і ми піднімаємось широкими сходинами. Все вище й вище — під самісіньке небо. Мимо високих, як у церкві, дверей з сяючими бронзою ручками.

За такими ж дверима й квартира тьоті Лізи. Мамуся замість того, щоб постукати в двері, натискає кнопку, прилаштовану збоку, по той бік дзеленькає і одразу ж лунає: «Іду!»

Що вам сказати про квартиру тьоті Лізи? Величезні кімнати з високою стелею, всюди суцільна електрика (ми вперше побачили «лампочки Ілліча», що про них розповідала учителька: «Це, діти, як маленьке сонечко під стелею. Ленін його засвітив і дав усім людям»). Все сяє, блищить, а підлога паркетна така, що на неї страшно й ступити. Можна на ній ковзатись, як на льоду, жаль тільки, що мамуся роззула нас ще на порозі. А коли заглянули до кімнати, в якій жила наша сестриця двоюрідна Ніна, то й взагалі ледь не попадали.

Особливо вразила нас гойдалка, що звисала прямо із стелі. Кольорові шнури підтримували таке ж кольорове сідельце: сідай і гойдайся, скільки тобі заманеться! А ще плюшеві тигр та ведмідь — так до рук і просяться. І, звісно ж, ляльки: не з ганчірочок злаштовані, вугіллям рот-очі наведені, а наче живі, в такому розкішному одягові, що мамусина єдина блузка святкова одразу ж злиняла і зблякла. Ніна й сама здавалася нам отакою лялькою нарядженою, ми боялися й діткнутись до неї.

Та нам того й не дозволили б.

— Не заходьте до цієї кімнати! — наказала нам строго мамуся.— І до Ніночки не підходьте! — І тьотя Ліза з цим, мабуть, погодилася, бо не заперечила.

42

Ми й не підходили — Ніночка сама до нас підійшла, коли тьотя Ліза й мамуся забралися в місто. Ми сиділи на кухні («Сидіть отут і в кімнати ні кроку!» — наказала мамуся), а Ніна до нас і заглянула — просунула усміхнене личко в прочинені двері:

— Хочете, я вам балкон покажу?

Що таке «балкон», ми не знали, але все одно захотіли.

— Тоді йдіть за мною. Тільки не торкайте мене, бо

заразите!

Провела нас через велику кімнату у білі відчинені двері, що вели в порожнечу, в повітря, та й ступила за них. Ми ж до підлоги так і прикипіти.

! — Чого ж ви?

Я боязко стромив голову в чудернацькі ті двері.

Ух ти!..

Було так страшно, що Сергійко, ступивши на балкон, одразу й сів, я ж щосили вчепився в перила. Ми висимо у повітрі, а далеко-далеко внизу сірничками снують І людські постаті. Ходять, розмахують руками, як павутинками, і все те так цікаво, що ми потроху-потроху та й . забуваємо про свій страх.

Цікаво, а що, як отим сірничкам-людям щось кинути на голову? Розбіжаться чи ні?

Виколупую грудочку з ящика, де ростуть квіти, кидаю. Не розбігаються.

Виколупую більшу. А на мене дивлячись, те ж роблять Ніна й Сергійко.

Кидали до тих пір, доки якийсь дядько вискочив під нами на балкон і погрозив нам кулаком.

Метнулись на кухню. І все сидіти там невилазно, поки й повернулися тьотя Ліза й мамуся, і Мамуся одразу ж почала збиратися в дорогу:

— Поїдемо лікуватись в Полтаву. До тьоті Лари.

Набагато пізніше, вже дорослому, вона якось обмовилась, що тьотя Ліза не захотіла, щоб ми в неї жили, доки лікуватимемось. Вона й дала мамусі адресу тьоті Лари.

Так ми й не скуштували легендарних цукерок: тьотя Ліза так квапилась нас вирядити, що й про цукерки забула.

І знову переповнений зал для пасажирів, у якому ми до півночі ждемо поїзда на Полтаву, і вагон, набитий по вінця, і нарешті Полтава: затишний одноповерховий будиночок, у якому жила тьотя Лара. Тут нас не тримають на кухні, тут ми вітьно бігаємо з кімнати в кімнату, а у відчиненому вікні з книжкою в руках сидить така красива дівчина, що здається нам намальованою: наша сестра Ляля.

43

Ходимо щодня лікуватись. «Електрикою»,— пояснює мамуся. Нас саджають у блискучі металеві крісла, надівають на голови обплутані дротом металеві горшки, чимось клацають — горшки оживають, починають таємниче густи,— ми лікуємось. І так протягом десяти днів.

Лишаї позникали, але зникло й волосся. Голова стала гола, як бубон, годі знайти хоч волосину, і я, поки виросло нове волосся, став потіхою для всієї школи.

Особливо знущалися старшокласники. Кожен із них вважав за обов’язок, послинивши хімічного олівця (тоді казали: «хемічного»), розписатися на моїй балдешці. Скільки автографів приносив я щоденно додому на лисині! Скільки щиглів перепадало мені, безволосому! Як улущить якийсь лобуряка по моєму оголеному черепові, то й мозок бризне із носа!

Та все те пережив, перетерпів, головне — позбулися лишаїв.

А тут уже й третій клас. А тут уже не тільки мене, а й Сергійка треба виряджати до школи.

Сергійко готувався до першого класу дуже серйозно. Мамуся ще влітку пошила йому білу торбу — з тією торбою він усе літо й пробігав. Клав до неї абетку, ручку й чорнило та й виходив на вулицю.

— Загубиш, то й додому не приходь! — кричала йому вслід мамуся.

— Не загублю,— відповідав він солідно.

Рано-вранці, в той день, як вперше йти до школи, мене

розбудила стривожена мамуся:

— Де Сергійко?

Надворі ледь сіріло, брата в постелі не було. Як він вислизнув, що я не почув?

— Ти не бачив, де він подівся?

Брата не було ні в постелі, ні в кімнаті. Зникла і торба, яку він, лягаючи спати, завжди клав під голови.

— А може, він побіг до нужника?

— До нужника?.. З торбою?..

Мамуся вийшла з кімнати. І вже у дворі, чув, стала гукати:

— Сергійку!.. Сергійку!..

Ще більш стривожена повернулась назад:

— Не інакше подався до школи… Ну, я ж йому!..

Мені дуже хотілося спати, я знову заснув, а прокинувся

од братового реву: мамуся пробувала втягнути його до кімнати. Він опирався щосили й несамовито кричав.

— Зовсім не підеш до школи! — погрожувала мамуся.

44

— Пі-іду-у!.. Пі-іду-у!..

Потім ми снідали. Утираючи сльози, брат сидів за столом: в одній руці ложка, в другій — торба.

Потім ми вже всі втрьох ішли до школи. І тут Сергійко все виривавсь наперед, боячись запізнитися.

З того дня й почалося: проснуся — ні брата, ні торби. Мамуся вже його і вмовляла, і била — не помагало нічого. Раз (це сталося взимку) його навіть притягнула сторожиха:

— Навчителько, заберіть, бо замерзне! Скімлилось під дверима, посиніло, труситься, місця живого вже на ньому немає! В мене серце обмерло, як побачила…