Не пам’ятаю, як і чим висадив єдине в нашій кімнаті вікно. Через те вікно ми з братом і вискочили.

І відтоді нізащо не хотіли лишатися в хаті самі. Мамуся у школу, і ми геть із хати, мамуся у поле, і ми за нею на вулицю.

Разом з жінками, які ще трималися на ногах, мамуся ходить прополювати буряки. Там їх у обід годують затіркою, заради неї вони, власне, й ходять, і ще задовго до того, як у польовому таборі появляється підвода з великим казаном, з села починають тягнутися ложками озброєні діти.

У нас із братом теж є по ложці. Ми не розлучаємося з ними навіть тоді, коли й спати лягаємо, бережемо їх, як найбільшу цінність у світі. І досі виразно бачу дерев’яну ложку, обгризену, вилизану майже до дірок: я її носив за пазухою, щоб не загубити.

І ще: до цього часу не можу їсти дерев’яною ложкою. Яку страву не їв би, вона мені пахнутиме лемішкою.

Добравшись до поля, ми простуємо не до матерів, що вимахують сапами, а до польового табору, куди має під’їхати підвода. Натомлені, опускаємося на втоптану землю. Ми не розмовляємо, не бавимось, не кричимо: терпляче і мовчки чекаємо на підводу із затіркою. Ми давно уже розучилися сміятись і плакати.

Під’їжджає підвода, але ми не зриваємося їй назустріч. Ми добре знаємо, що затірку привезли не нам, а нашим матерям,— за їхню роботу. Ми намагаємося навіть не думати про казкову ту страву, дратівливий запах якої змушує наші порожні шлунки стискатися болісно. Вдаємо, що зійшлися не заради затірки, хоч це вдається не кожному, особливо найменшим.

50

Та ось наші мами помічають нарешті підводу і починають одна по одній сповзатися до польового стану. Йдуть, мов дрімають, так повільно рухаються, але ми їх не квапимо, хоч наші животи вже аж скімлять од голоду.

Поклавши сапи, мами дістають із торб порожні миски і стають у чергу до підводи. І нам щоразу здається, що миска в нашої мамусі — найменша.

Сідаємо до вже повної миски: я, Сергійко, мамуся. Не-охолола ще затірка пахне розбовтаним борошном, по ній плавають ріденькі зблиски олії, ми побожно опускаємо в неї ложки, обережно несемо до рота, пильнуючи, щоб жодна крапля не впала на землю. Сергійко підставляє щоразу й долоню, і коли капне з ложки, то старанно злизує. Шкіра у нього на тому місці, де він водить язиком, чиста й рожева.

Лишається ще півмиски, як мамуся відкладає свою лож-

ку:

— їжте, дітки. Я вже наїлася.

Ми дивуємося, як мало треба мамусі, щоб втамувати голод.

Тепер їмо уже вдвох. Пильнуємо, щоб хтось із нас не зачерпнув зайвої ложки. Затірка швидко осідає донизу, її немов хтось спиває, ось вона вже на самому денці, ми шкребемо запопадливо ложками, намагаючись захопити побільше, ось вона щезла зовсім, а в наших шлунках так же порожньо, як і до цього, ми з надією поглядаємо в бік воза, чи не гукнуть за добавкою, але сьогодні не кличуть.

Зрозумівши, що добавки сьогодні не буде, Сергійко відкладає ложку і тягнеться рукою до миски: сьогодні його черга її вилизувати. Вилизує старанно й довго, його голова майже зникає у мисці, видно тільки худющу потилицю, і я його зараз так ненавиджу, що ледве втримуюсь, щоб не вдарити по тій потилиці.

Поївши затірку, ми вертаємося в село. Не біжимо, навіть коли спускаємося з крутої гірки: немає сил. До того ж ми весь час дивимося пильно під ноги: чи не трапиться щось, що можна було б підібрати і з’їсти. Йдемо мовби ще більш голодні, ніж до того, як з’їли нужденний обід.

А наші матері, перепочивши, знову беруться за сапи. Хоч їм тепер більше нічого не привезуть, вони все одно полотимуть до самого вечора.

Одного разу мамуся якимось чудом дістала кілька жмень борошна. Де вона його роздобула, трудно було й уявити, може, зжалілась повариха, яка варила одну й ту ж затірку. Розв’язавши малесенький вузлик, обережно висипала борошно в полив’яну миску. Нахилилась над

51

мискою і худюще обличчя її стало таке побожне, наче вона дивилася на образ Божої Матері.

— Оце, дітки, поласуємо й ми галушками!

Чому мамуся вирішила зварити галушки саме в неділю? Адже в неділю я зібрався на рибалку. Точніше, не я, а мамусині колеги, двоє молодих учителів, що їх поселили в кімнаті навпроти. Дістали топтуху та й запропонували піти разом з ними. Ну, як я міг відмовитись!

Вирушили вранці (мамуся саме замішувала тісто), і я •всю дорогу до озера, всі чотири кілометри думав про галушки. Ложка за пазухою все дужче муляла в боки, я вже жалкував, що вибрався по рибу, якої, може, й не спіймаємо, а галушки ж уже варяться, і Сергійко не буде ждати, поки я повернуся. Оце я зараз іду, а він намина галушки… І хоч мамуся сказала, що залишить мою пайку, мені зараз од того не легше.

Забув про галушки лише тоді, як мої супутники опустили у воду топтуху та й, побовтавши попід берегом, витягли рибину, що переливалася золотом.

— Підставляй, Толю, торбу!

Карась тріпоче у мене при боці, торба враз намокає, намокають і мої штаненята. А знизу, з води, знову лунає команда:

— Підставляй торбу!

Цей карась мовби ще більший од першого.

Вертаємося додому вже під обід.

— Мамусю! — кричу з порога.— Давай пошвидше відро! Я наловив карасів!

Хапаю відро, біжу до вчителів. Повертаюся, гордий.

— Осьо, подивіться! — У відрі аж п’ять карасів.

Сергійко вже чаклує над відром, мамуся ж пестить мене

по голові:

— Годувальнику наш дорогий! Що б ми без тебе й робили! — в мамусиних очах вже стоять світлі сльози.

— Сідай-но до столу,— намилувавшись карасями, каже мамуся.

Аж тепер я згадую про галушки. Дістаю з-за пазухи ложку, господарем сідаю до столу. Лише зараз відчуваю, як я зголоднів. Поставивши переді мною велику полив’яну миску, мамуся йде до печі, а Сергійко, одірвавшись од риби, тихенько зникає з кімнати. Та мені зараз не до брата: на мене чекають галушки!

Мамуся підносить горнятко до столу, нахиляє над мискою.

— О, а де ж галушки?

52

У мисці повно юшки і хоча б одна галушка.

Мамуся загляда до горнятка, і вид у неї стає такий ошелешений, що я одразу ж догадуюсь: там галушками й не пахне.

Того ж дня ми з братом побилися. Побилися так, що плакали не тільки ми обоє, а плакала разом із нами й мамуся.

Од голодної смерті врятувало нас те, що мамусі, як учительці, виділили в районі пайок: пуд житнього борошна. Всю дорогу додому, двадцять шість кілометрів, вона ховалася од стрічних людей, стороною обходила вимерлі села: боялася, що одберуть, а то й придушать. Пізно увечері (ми вже не знали, що й думати) ступила до хати та й сіла одразу ж на лаву, поруч із клунком:

— Ну, дітки, будем живі!

І такий голос, молодий та веселий, був у мамусі, що й у хаті розвиднилось.

Жорстоко економлячи борошно, мамуся не пекла з нього хліб, не смажила млинців, а варила ту ж затірку. І хоч затірка була на сніданок, обід та вечерю, вона нам не приїдалась ніскілечки, ми так же по черзі вилизували миску, вишкрібали горнятко, облизували до гарячого блиску ложки. Голод день і ніч гриз наші шлунки, на все, що росло, повзало, бігало, літало, ми дивилися з єдиною думкою: чи можна його з’їсти. Тож не дивно, що я одного разу змайстрував рогатку та й рушив на полювання до колгоспного двору, куди позліталися горобці з усього села. Тут годували — не давали загинути голодною смертю — корів і свиней, волів та коней, ще й курей була цілісінька ферма,— біля худоби та птиці крадькома годувалися й люди, що їх обслуговували, тож не гріх і горобцям ухопити було од загальної пайки.

Горобці, що літали хмарами, немов здогадались, чого я прийшов, хоч і ховав рогатку за спину. Досить мені було ступити в їх бік, як вони одразу ж здіймалися у повітря, а на льоту я не дуже надіявся поцілити. Врешті вирішив

влаштувати засідку.

Забрався у густий кущ, зачаївся, натягнувши рогатку. Кляті горобці наче й тут розгадали мій намір: сідали де завгодно, тільки не на кущ.

Та ось від пташиної зграї, що пролітала мимо, відокремлюється один горобець, сідає на кущ.

— Цвірінь!

Боючись і дихнути, прицілююсь.

— Цвірінь!

53

Гілочка, що на ній сидить горобець, ходить то вгору, то вниз, я страшенно боюсь промахнутися — згадую татуся і всі його молитви: «Господи, поможи мені поцілити горобця! Я завжди, завжди буду тебе слухатись! Поможи, Господи!»

— Цвірінь!

Бринь!

Горобця наче вітром здуває, я замалим не плачу. Заряджаю знову рогатку, причаююсь, жду.

Цього разу гаряча моя молитва дійшла-таки до Бога: цілісінька зграя густо впала на кущ.

Вертаюсь додому з двома ще теплими горобцями в кишені.

З того дня в нас появився постійний м’ясний приварок до затірки.

Кінчилося літо, а з ним і страшні голодні канікули. Мамуся ходить сумна та зажурена: прокотилася чутка, що будуть скорочувати вчителів. Дітей лишилася жменька, роботи на всіх не вистачатиме. А кого в першу чергу скоротять? Звісно ж, мамусю! Дочка попа, та ще скінчила єпархіальне училище. (Про те, що вона ще й жінка роз-куркуленого, мамуся, коли поступала на роботу, втаїла). Коли ставало зовсім непереливки, мамуся, вклавши нас спати, виходила в поле, подалі од села, од людей. Брела наосліп і кричала. «Як звірюка, вила,— казала пізніше мамуся.— Зійду отак криком — немов трохи полегшає».

І настав день, коли мамуся сказала:

— Ну, дітки, будем збиратись. Поїдемо до тьоті Ані.

Тьотя Аня, покинувши Миргород, вчителювала у селі

Велика Яремівка. На межі Донбасу та Харківщини.

Мамуся ще сходила до дядька Никифора, попросила підводу. Відмовив:

— Моїм коням тіки й роботи, що вас катати!

Отож ми: я, Сергійко й мамуся вирушили наступного ранку в далеку дорогу до станції. В мамусі за плечима все той же важкенний клумак, в мене клумак менший, навіть Сергійко несе клумачок: горбиться, наче старий.

За цей час я стільки надивився мерців, що коли ми йшли спорожнілим селом, мені все здавалося, що у кожному вікні, за кожною шибкою біліють обличчя покійників. Вони пильно проводжають нас очима застиглими, безгучно ворушать ротами порожніми.

А коли вийшли у поле, де жовтіла стерня скошеної нещодавно пшениці, то Сергійко зраділо закричав:

— Колоски! Колоски!

54

— Не смій! — сказала мамуся, ще й за руку притримала, щоб він часом не кинувся збирать колоски. І я одразу ж згадав дядька Федота, тітку Одарку й Сашка, що сидять у в’язниці.

Ночували серед поля, на тому ж самому місці, де дядько, який три роки тому віз нас у село, варив галушки. Мамуся послала всю нашу одіж зимову, а під голови — клумаки, укриватись не стали — так було тепло. З’іли по житнякові, запили водою прямо з струмка, вляглися: мамуся посередині, а ми з обох боків, до неї припавши. Невдовзі й поснули.

Я прокинувся перший. Швидко світало, простір довкола розгортався ушир і не було йому кінця-краю, а небо над нами напиналося таке чисте та синє, що хотілося в нього злетіти. Випливло сонце, бризнуло золотом і позолочений жайворон загойдався в повітрі. Загойдався, запідпадьомкав на весь обшир безмежний, на всі стерні і нескошені ще пшениці.

Проснулась мамуся, розплющив здивовані очі Сергійко, а жайворон гойдався над нами, жайворон аж тріпотів од нестримної радості.

— Будем жить!.. Будем жить!..— виспівував жайворон.

* * *

Тьотю Аню та моїх двоюрідних братів Толю і Костя я вперше побачив, коли мені було чотири роки. Татусь одвіз тоді нас до Миргорода, де вони й мешкали. Там мене спершу пригостили цеглиною, а потім зіграли на скрипці.

Тьотя Аня з двома синами жила в цегляному, на три кімнати, будинкові, що мав земляну підлогу. Будинок той не був їхньою власністю, а належав похилого віку чоловікові, який і впустив сім’ю тьоті Ані з умовою, що його будуть за це утримувати до самої смерті. Чоловік той навіть не жив у будинкові, а мешкав у коморі з прорубаним вікном, склавши піч та обтинькувавши стіни. Жив в основному взимку, з ранньої ж весни аж до пізньої осені вирушав у мандри по монастирях та по інших святих місцях, відмолюючи не тільки свої, а й усього людства гріхи. Найзаповітнішою мрією його було побувати в Єрусалимі, вклонитися Гробу Господньому, але вибухнула революція, а за тим розгорілася громадянська війна, а потім нечиста сила посадила на всеросійський престол більшовиків, і дорога до святині була назавжди перекрита.

Коли ми приїхали в гості до тьоті Ані, чоловік на той час був відсутній: помандрував у Київ, до Печерської

55

лаври. Ми ходили довкола комори, пробували заглянути у вікно, завішане якоюсь рядниною, стромляли гвіздка у величезний замок, що важко висів на дверях, залазили навіть під комору, надіючись знайти хоч щілину, але комора стояла фортецею. Від неї так і віяло таємницею далеких мандрів, невідомих світів, дух тієї таємниці нестримно вабив до себе.

На той час, коли я вперше побачив тьотю Аню, вона була вже вдовою. Вже набагато пізніше, коли я став дорослий, мамуся під великим секретом розповіла про •трагічну історію загибелі тьотиного Аниного чоловіка.

Чоловік тьоті Ані, Базилевський Микола Григорович, був священиком української автокефальної церкви. Він з відзнакою закінчив Петербурзьку духовну академію, на нього чекала блискуча церковна кар’єра, йому навіть пропонували лишитись при академії, але він відмовився і повернувся на Україну, до свого народу. Невдозі слава про нього прокотилася по всій Миргородщині, навіть із хуторів найглухіших добирались до Миргорода люди, щоб послухати батюшку, який править молебні «нашою мовою», поїхав туди одного разу й мій татусь, тоді вже удівець, де й познайомився з сім’єю Базилевського, а разом і з моїм дідусем та мамусею. Маючи академічну освіту, чоловік тьоті Ані був не тільки прекрасним проповідником, але й блискучим полемістом, і запросто побивав на релігійних диспутах своїх опонентів, напівграмотних комуністів, які навіть свого Маркса знали лише по бороді, не прожувавши жодного твору його, не кажучи вже про твори Святого Письма. Найпереконливішим їхнім аргументом було: «Бога немає, і квит, а релігія — опіюм!» Та ще один аргумент, уже по-справжньому вбивчий: «Хто за Бога, той супроти радянської влади і товариша Леніна!» А якщо й це не переконувало, тоді хапалися за наган.

Саме до цього «аргументу» і вдалися полемісти молодого священика.

В той вечір, розповідала мамуся, відправивши службу Божу, отець Миколай попрощався з своїми парафіянами: «Більше на цьому світі я не зустрінуся з вами». Він наче знав, що його жде, але не став шукать порятунку, адже без волі Божої й волосина не впаде з голови людини. Вже у дворі, в суцільній темряві, пролунало три постріли, і отець Миколай, обливаючись кров’ю, впав на поріг влас- , ного дому.