Парафіяни, які його проводжали, однесли отця Миколая до лікарні, збігали по лікаря, але лікар, побоявшись,

56

не прийшов, і тьотя Аня лежала на підлозі біля ліжка свого чоловіка, поки він і помер, стікши кров’ю.

Потім Миргородом прокотилася чутка, що стріляв начальник гепеу. Наче він сам похваставсь у тому перед своїми співробітниками.

Був похорон, якого не знав іще Миргород, люди забили всі вулиці, що вели до Божого храму, отця Миколая поховали поруч з церквою, в якій він і правив, а згодом на кошти парафіян поставили й пам’ятник. (Вже після війни, приїхавши в Миргород, я відвідав могилу о. Миколая і мене вразило не тільки те, що пам’ятник і досі стояв над могилою, кілька разів з нього збивали серед ночі хреста, але парафіяни знову ставили хрест той на місце). …не так це вразило мене, як свіжі-свіжісінькі квіти, що лежали на впорядкованій дбайливо могилі. Яку ж це пам’ять треба по собі лишити, щоб’і через роки та роки, потоптана та обпльована, вона була живою! Іще я побачив у тій церкві незвичну ікону: якийсь художник невдовзі після смерті о. Миколая змалював його образ і образ той парафіяни повісили в церкві. Він так і провисів до п’ятдесятих років, поки появився новий, священик, шовіністичний попило, служитель «едіной і недєлімой», якому булсГнаплювати на почуття Божої пастви, тож він потай зняв той образ і спалив!

Навіть похований, не знав покою підступно вбитий священик: полюючи за золотом, місцева влада кілька разів розкопувала могилу отця Миколая.

Так що тьотю Аню ми побачили вже удовою.

Тьотя Аня вразила мене своєю косою. У мамусі була прекрасна коса, яку вона по-дівочому викладала вінком довкола голови і якою я дуже пишався, але коли я побачив тьотину Анину косу, то мені й дух забило.

Пам’ятаю, як наступного ранку, проснувшись раніше од своїх братів, я подався до сусідньої кімнати. Прочинив тихенько двері та й завмер на порозі: спиною до мене стояла тьотя Аня, від голови до підлоги покрита розпущеною косою. Волосся було таке густе, що закривало геть усю постать, воно спадало донизу плащем, переливалося живими теплими хвилями. Мені раптом здалося, що це й не тьотя Аня стоїть, а якась неземна істота, яка взяла та й спустилася з неба.

Обережно, боячись і дихнути, я відступив назад до кімнати. І протягом дня бігаю, бігаю, граюся, граюся та й підійду крадькома подивитись на тьотю Аню, на її голову, обтяжену густою косою.

57

В той же день сталися ще дві події, які чомусь найбільше 1 врізалися в пам’ять: мене пригостили цеглиною, а потім і зіграли на скрипці.

Пригостив мене Кость, на рік молодший од мене. Кость був дуже плаксивий: не встигнеш доторкнутись до нього, як він розквасить губатого рота і — ве-е! — на весь двір. Тьотя Аня розповідала, що коли Кость народився, то крикливішої істоти не було на весь Миргород.

— Кричав день і ніч, не давав і хвилини спокою. Покійний татусь його вже й святою водою кропив — не помагало нічого.

Оцей Кость і пригостив мене цеглиною.

Намучившись з коморою, я ліг на шпориш, од насолоди заплющивши очі. Сонячно, тепло, вітерець повіває ласкавий, земля, наче гойдалка, пливе то в один бік, то в другий, я почав непомітно дрімати, як, крекчучи, підійшов Кость і вкресав мене цеглиною по голові…

На мій крик першою вискочила тьотя Аня і стала тіпати Костя. А за нею — мамуся. Не розібравшись як слід (Кость теж уже вив трубою), мамуся надавала духопеликів і мені.

До обіду я носив образу не так на Костя, як на мамусю.

— Заживе — розревівся! — сказала вона мені, дізнавшись про цеглину.

Мені вже й не дуже боліло, а образа пекла і пекла, видушувала сльози на очі.

Утішив мене Толя, мій двоюрідний брат.

Хоч йому ще не сповнилось восьми років, він уже пішов до першого класу. Я одразу ж пройнявся до нього великою повагою, адже мені ще не один рік чекати того першого класу, весь вчорашній вечір я терся коло нього, роздивляючись то абетку, то зошити, то новий-новісінький ранець, який так смачно пахнув блискучою шкірою, що хотілося її полизати, то матроску, в яку він нарядився, вже до школи збираючись, ну а про скрипку, то й казати вже нічого!

Скрипка лежала в покритому лаком футлярі, що був зсередини оббитий червоним сукном, скрипка сяяла сонцем, мені навіть не спало на думку діткнутись до неї, особливо мене вразило, що вона була невеличка, якраз по мені чи по Толі, і в той же час справжнісінька.

— Це мені купив татусь, коли його ще не вбили,— похвастався Толя, обережно закриваючи футляр.

Про такого татуся, звісно, я і Сергійко не могли навіть мріяти.

58

І от Толя, повернувшись із школи (сльози ще не висохли на моїх очах), запропонував:

— Хочеш, я заграю на скрипці?

На скрипці?!

Мої сльози вмить висихають, я забуваю одразу ж про Костя й цеглину, про те, як мене несправедливо покарала

мамуся.

— Заграй!.. Заграй!..

— От пообідаємо, тоді й заграю.

Ледь діждався обіду.

— Господи, що за дитина: мов з голодного краю! — докоряла мамуся, бо я, боячись, що Толя справиться з обідом раніше од мене, мів усе підряд, не пережовуючи.

Та ось з обідом, слава Богу, покінчено: Толя веде нас усіх трьох до своєї кімнати.

— Я вам дам концерт,— пояснює він.— А на концерт приходять тільки з квитками. Зараз продам вам квитки.

Видирає із зошита чисту сторінку, одрива нам по смужечці.

— Тепер вийдіть до тієї кімнати, а я вас буду по одному впускати.

Ми слухняно виходимо, шикуємось в чергу: Кость, Сер-гійко і я. Толя вже стоїть у дверях:

— Ваш квиток?.. Ваш квиток?..

Надрива папірці, саджа на підлогу. В один ряд, під стіною, навпроти ліжка, на якому і спить. Ковдра на ліжкові вже опущена аж до підлоги.

— Сидіть і не зблимніть. Я зараз вийду на сцену і дам вам концерт.

Дістає з футляра скрипку, залазить під ліжко.

Сидимо, боячись і дихнути. В усі очі дивимось на ковдру, що звисає з ліжка. Там довго шамотить, потім з-під ковдри витикається гостренька оголена жопка і, націлившись нам прямо межи очі, голосно пукає.

Від образи, від несподіванки ми в один голос заревіли. Жопка, пукнувши ще раз, тепер уже, мабуть, з переляку, пірнула під ліжко, а натомість зачиргикала скрипка.

Переглянувшись, ми заревіли ще дужче.

Вскочила мамуся:

— Господи, що тут у вас?

— Толька пукає!

Під ліжком заливалася скрипка.

— Що ви вигадуєте! — розсердилась мамуся.— Він на скрипці грає.

59

І як ми її не переконували, що пукав, тільки раніше, мамуся так нам і не повірила.

— Не меліть дурниць! Розревілися на весь Миргород!

На цьому неприємні для нас події й скінчилися. Ми так здружилися з своїми двоюрідними братами, що коли приїхав за нами татусь, я і Сергійко не хотіли повертатись на хутір.

Більше в них нам не вдалось гостювати. Тьотя Аня, не знайшовши роботи (повсюди їй відмовляли як удові служителя культу), спродала все, що могла, та й забилася з синами у Велику Яремівку, що лежить на межі двох районів (Ізюмського та Червонолиманського) і двох областей (Харківської та Донецької). Там була початкова школа і тьотя Аня влаштувалася в ній учителькою.

Тож до неї, прихопивши мене та Сергійка, й подалася мамуся. Поїхала, не знаючи навіть, знайде там роботу чи ні: довідка про єпархіальне училище була своєрідним вовчим білетом, на який неприязно косувало просвітянське начальство. Рятувало тільки те, що нова влада ще не наклепала вдосталь учителів не класово ворожого походження і хоч-не-хоч змушена була допускати на ниву освіти сумнівні елементи, під недремним, щоправда, наглядом. Та ще була надія на те, що в Донбасі не лютував такий голод, як на Полтавщині, що діти по тих селах не вимерли до пня і школи не позакривалися…

Добиралися ми до тієї Яремівки дуже довго, з кількома пересадками. Стояла спека, в переповнених вагонах люди мліли од задухи, я мучився в зимовій чумарці, бо мамуся, боячись, щоб кондуктор не помітив, що мені більше п’яти років, навіть у вагоні не скидала із мене тієї одежини проклятої. «У нього малярія», — пояснювала пасажирам, що мені співчували. Я смаживсь, як у пеклі, а виходячи в коридор, ступав, присідаючи, щоб не помітили моїх одинадцяти років. Я був мокрий, як хлющ, всю дорогу до Харкова, де чекала на нас пересадка на поїзд, що йшов на Донбас, а у Харкові, намучившись майже добу на вокзалі (мамуся не наважилась потурбувати тьотю Лізу), ми вмудрилися сісти на поїзд, що рушив у зворотному напрямі (першими вскочили та й зайняли дві верхні полиці)… І поки розібралися, куди їдемо, Харків лишився далеко позаду. Висадилися вже уночі на якомусь глухому полустанкові і уже там до ранку ждали зворотного поїзда. Якась тітка, яка теж зібралась до Харкова і сиділа поруч на лаві в пристанційному скверикові, казала, що це вже нічого, от недавно тут було _тдудів навалено: і на пероні, і в скверику — ступить було ніде. «Вся Україна од голоду

60

вимерла»,— зітхала вона, а мені хотілося заперечити, що й неправда, не вся, коли ми от лишилися живі. «Боже, Боже, що воно й діється в світі!» — а мамуся відмовчувалась, мамуся чи то дрімала, чи вдавала, що дрімає. І коли підійшов врешті поїзд, вона постаралася сісти в інший од тієї жінки вагон.

Отак ми й добралися до Великої Яремівки, а точніше — до Студенка. Бо робочий поїзд (тоді приміські поїзди називались робочими)… бо робочий поїзд, що на нього ми пересіли вже в Ізюмі, зупинявся навпроти села Студенок, яке розташоване на лівому березі Дінця, а вже навпроти, на правому, була Велика Яремівка. Змучені важкою дорогою, ми пострибали на піщаний укіс (перону ще не було) та й побрели сосновим лісом, вмираючи від спраги. Було дуже жарко, сонце смажило так, що пісок обпікав босі ноги, добре, що хоч прокляту чумарку мамуся дозволила скинути, Сергійко весь час пхинькав, що йому пече в ноги, я ж мовчки волікся за мамусею, яка тягла на собі важ-кенний вузлище з нашими статками. Знав, що пхинькай, не пхинькай, не поможе нічого, тож волів краще не скаржитись,— натомість весь час думав про воду. Хоч про ковток, хоч про краплину води,— отакуньку краплинку на мій засохлий язик. Я молив чуда і чудо — ось воно! — сталося.

Сосни враз розступилися, відкриваючи невелику галявину, порослу травою. А посеред тієї трави дзюркотав веселий струмочок.

Я ще ніколи не пив такої смачної води. Вона була аж солодка, а холодна — в зуби заходила! Вода витікала з кринички, з берегами піщаними й світлими: видно було навіть фонтанчики, де били численні джерельця. Я пив і не знав, що мине небагато часу і я буду приходити сюди майже щодня в двома порожніми відрами…. Пив і не знав, що ця світла криниця посеред соснового лісу навіки ввіллється в душу мою і не раз її омиватиме в найтяжчі хвилини. Жива вода? Ось вона, у моїх спраглих долонях!

Напившись та перепочивши, ми рушили далі.

Студенок зустрів нас довжелезною вулицею, якій не було кінця-краю. Та ось нарешті й великий вигін, звідкіль, як од джерела, розтікаються навсібіч інші вулиці, і маму-сине до першої стрічної жінки запитання, як нам потрапити у Велику Яремівку.

— До Великої Яремівки? А ви ідіть осьо в оту вулицю, вона й виведе вас на луг. А там дорога одна: лугом, лугом аж до Дінця через міст та й у Велику Яремівку… А ви до когось із родичів?

61

— До сестри.

— До сестри? То, мо’, я її знаю?

— Навряд. Вона не так давно приїхала сюди вчителькою.

— То ви теж учительша?.. А це ваші дітки?

Ледь спекалися цікавої жіночки.

— Отак вулицею, вулицею, а там лугом аж до Дінця…

Стояла й дивилася вслід. Доки ми й сховались у вулиці.

Ось луг, аж он і Дінець. Річки звідси не видно, до неї

ще йти та йти грунтовою твердою дорогою, поміж різнотрав’я, що затопило весь простір довкола, а по той бік невидимого звідси Дінця вимальовується Велика Яремівка. Хати видираються вгору одна поверх одної, кожну з них видно, як на долоні, не стають на заваді навіть садки, село пишається в них, як у вінкові, а праворуч од нього, вкриваючи кряж, густо зеленіє лісище. Ліс і ліворуч, правда, не впритул до села. Він укрив увесь кряж, застиг зеленою хвилею.

— Красиво? — зупинившись, щоб перепочити, питає мамуся.

Ми з Сергійком відповідаємо, що дуже красиво.

— Там живе тьотя Аня.

— І ми там житимемо?

— Може, і житимемо. Якщо будете слухняні й не бешкетуватимете. Чуєш, Толю?

Отак завжди! Про що б не говорили, а на мені кінчається.

Нарешті — Дінець і дерев’яний міст через нього. Міст широчезний, на ньому запросто можуть розминутися дві підводи, але мамуся кричить, щоб ми йшли посередині, подалі од краю: боїться, що ми обов’язково звалимося в річку.

— Ти знову на край мосту поліз? Господи, що мені робити з цією дитиною!

Це, звісно, до мене. Наче не можна хоч краєчком ока глянути донизу. На стрімку воду, до того прозору, що видно навіть рибу, яка пропливає при самому дні.

Мамуся хапа мене за руку, смикає так, що в мене голова ледь не злітає з плечей:

— Іди поруч, бо я не знаю, що з тобою й зроблю!

Іду поруч. Хоч мені аж пече плюнути з мосту у воду.

Подивитись, чи слина довго летітиме. Втішаюся тим, що починаю човгати то однією ногою, то другою по теплих дошках.

— Почовгай, почовгай! — смикає за руку мамуся.— Занозу хочеш упіймати?

62

Перестаю човгати, ляпаю щосили підошвами.

— Ти що, взявся міст завалити? Уже он гойдається.

Господи, і цього вже не можна! Ну, де правда на світі?

Міст нарешті кінчається, а разом пов’язані з ним спокуси. Підіймаємось вулицею, яка веде прямо до школи.

В школі нікого не застали: були ж літні канікули. Тож мамуся зайшла до сусіднього двору й розпитала, як добратись до тьоті Ані.